www.VuzLib.com

Головна arrow Криміналістика, кримінологія, кримінальне право arrow Пріоритети міжнародного співробітництва України в контексті гармонізації кримінального права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Пріоритети міжнародного співробітництва України в контексті гармонізації кримінального права

Н. А. Зелінська

ПРІОРИТЕТИ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ГАРМОНІЗАЦІЇ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА

   Характер і масштаби сучасної злочинності вимагають глобального реагування на неї на основі широкого міжнародного співробітництва. Відбувається “інтернаціоналізація” заходів запобігання і припинення злочинності, розробка й узгодження яких піднімається до міжнародно-правового рівня. Міжнародно-правової регламентації, у числі інших, набувають питання гармонізації кримінально-правової заборони, оптимізації систем кримінального правосуддя, координації превентивних антикримінальних зусиль держав.
   Україна прагне до активної співпраці у сфері протидії злочинності. Правове забезпечення ефективності такого співробітництва, імплементація міжнародних стандартів кримінального права і правосуддя є одними із пріоритетних завдань законотворчої діяльності та юридичної науки.
   Міжнародна злочинність — це глобальна проблема, яка обумовлює необхідність глобальної реакції. Як зазначають 1.1. Лукашук і А. В. Наумов, інтернаціоналізація злочинності, необхідність об'єднання зусиль держав у боротьбі проти неї породили тенденцію до інтернаціоналізації кримінального права. Це є одна з центральних проблем боротьби зі злочинністю, особливо організованою. Інтернаціоналізація означає нарощування кількості загальних елементів у кримінально-правових і процесуальних системах держав, збільшення їх здатності взаємодіяти один з одним, а також з міжнародним правом” [1].
   Гармонізація сприяє боротьбі зі злочинністю на національному та на міжнародному рівнях із декількох причин. По-перше, гармонізація національного права держав призведе до того, що у злочинців зникне можливість і необхідність вибирати для скоєння злочинів державу, в якій норми є менш суворими. По-друге, держави отримують великі можливості в обміні корисною інформацією і досвідом. Загальні для всіх визначення також можуть допомогти дослідженням і порівняльному аналізові даних на національному та регіональному рівнях, відповідно, полегшуючи бачення глобальної картини злочинності. Безумовно, гармонізація законодавства сприяє міжнародному співробітництву (зокрема, з питань екстрадиції та взаємної правової допомоги), наприклад, у такій сфері, як подвійна кримінальна відповідальність” [2].
   Необхідність протидії злочинності, яка дедалі більше інтернаціоналізується, обумовила укладення конвенцій, які передбачають спеціальні умови міжнародної співпраці у протидії певним видам злочинності. Процес глобалізації правового простору пов'язаний з такою категорією норм, як “міжнародно-правові стандарти” [3]. Багато антикримінальних конвенцій містять положення, що формулюють стандарти кримінально-правової заборони стосовно діянь, які викликають особливу занепокоєність з точки зору їх потенційної транснаціоналізації.
   Міжнародні конвенції не містять кримінально-правової норми, яка прямо встановлювала би злочинність і караність поведінки індивіда. Під впливом міжнародного права відбувається гармонізація національного законодавства, але тільки останнє здатне криміналізувати подібного роду діяння. Разом із тим конвенції включають в себе зобов'язання держав щодо встановлення кримінально-правової заборони, що може бути названо опосередкованою транснаціональною криміналізацією. Така криміналізація здійснюється шляхом прийняття державами зобов'язань чи стандартів криміналізації транснаціонально небезпечних діянь.
   Потреба в міжнародно-правових стандартах криміналізації обумовлена необхідністю стимулювати встановлення кримінально-правової заборони і гармонізувати кримінально-правове законодавство. Не застосовуючи дослівне відтворення формулювань міжнародної угоди, необхідно виходити зі змісту і призначення тієї міжнародно-правової норми, яка підлягає імплементації, і не допускати їх викривлення. Положення угод встановлюють лише мінімальні стандарти, яких держави повинні дотримуватися з інтересів узгодженості. Держави-учасниці можуть перевищувати ці стандарти, оскільки кожна держава зберігає за собою право не обмежуватися ними.
   Криміналізація — загальне поняття, що охоплює як процес, так і результат визнання певних видів діянь злочинними і кримінально караними. Елементом криміналізації є пеналізація (встановлення кримінального покарання за діяння, вже визнані злочинними), а також диференціація кримінальної відповідальності [4]. Криміналізація діяння передбачає конкретність і визначеність кримінально-правової норми, тобто наведення у законі всіх ознак даної дії чи бездіяльності, необхідних для визнання особи винною у скоєнні певного злочину, тобто для конструювання конкретного складу злочину [5]. Кримінальний закон повинен прагнути до того, щоб провести однозначну межу між злочинним і незлочинним. Більшість угод з більшим чи меншим рівнем конкретизації конструює типові моделі складів злочинів.
   Зростання кількості і небезпеки транснаціональних злочинів підвищує потребу багатосторонньої взаємодії держав, вироблення узгодженої стратегії стримування злочинності. Прослідковується очевидна тенденція до розширення загальних для багатьох (чи навіть більшості) країн кримінально-правових заборон, що випливають із відповідних міжнародних договорів [6].
   Прийняття договірних зобов'язань щодо криміналізації правопорушень базується на спільності розуміння кримінального права та кримінальної політики, що, у свою чергу, передбачає існування необхідного ступеня розвитку внутрішньодержавних кримінально-правових систем. Однак держави не завжди проявляють готовність і здатність гармонізувати свої кримінально-правові системи з міжнародно-правовими стандартами, що містять сторонні для них елементи.
   Держави — учасниці договорів зобов'язані забезпечити відповідність нових норм національній правовій традиції. Окремі зміни положень національного права, що стосуються конвенційних злочинів, без коригування і гармонізації всієї його системи, залишають нові норми у правовому вакуумі.
   Проблема співвідношення міжнародного права і внутрішньодержавного права України належить до числа найбільш досліджених і, тим не менше, дискусійних в українській міжнародно-правовій науці [7]. Професор В. Н. Денисов підкреслює: “Міжнародне право покладає зобов'язання на державу як корпоративний орган, а не на індивідуумів чи на органи, які становлять державу. Громадянин зв'язаний законом своєї держави і не зобов'язаний коритися міжнародному праву, якщо право його держави не забезпечує покору його міжнародному праву, хоча держава як корпоративний орган зв'язана нормами останнього” [8].
   Узгодження національного законодавства із міжнародно-правовими формулюваннями є обов'язком країн — учасниць конвенцій. Відповідно, посилання на специфіку кримінально-правової системи не можуть служити підставою для відмови держав від прийнятих на себе зобов'язань.
   Розходження в позиціях держав нерідко призводить до того, що договірні постанови формулюються у найбільш загальній формі заради досягнення згоди більшої кількості держав з різними інтересами. Мета таких дефініцій є, значною мірою, інструментальною і підкоряється необхідності вироблення ефективного механізму міжнародного співробітництва. Можна назвати чимало успішних міжнародно-правових рішень, які дали можливість здійснювати взаємодію, спрямовану на досягнення загальних цілей, за наявності істотних розбіжностей між науковим тлумаченням та ідеологічними підходами до понять, що використовуються з метою співпраці. У той же час у процесі вироблення міжнародно-правових дефініцій траплялись і значні невдачі, до яких належить, в перше чергу, поки не подолана нездатність світового співтовариства узгоджувати загальноприйнятне легальне визначення тероризму.
   Національний закон може і повинен зазнавати узгоджених на міжнародному рівні змін. Разом з тим очевидно, що опис складів злочинів, що міститься у договорах, не може бути дослівно перенесено до національного права всіх держав — учасниць договору. У зв'язку з цим виникає питання: якою мірою законодавець пов'язаний формулюваннями угоди?
   Безумовно, імплементація не обмежується простим перекладом тексту угоди чи включенням його verbatim до нових законів. Формулювання, які містяться в таких угодах, є наслідком компромісу, неминучого для досягнення консенсусу. Вони, як правило, містять у собі необхідний і достатній мінімум ознак, стосовно включення яких як елементів складу злочину домовилися держави.
   Ратифікації договорів повинні передувати адаптація договірних стандартів криміналізації до національного права і підготовка внесення відповідних змін до кримінального закону. Така адаптація полягає в неминучому коригуванні термінології, доповненні існуючих для даної держави кваліфікуючих ознак злочину, формулювань договору із загальною частиною кримінального закону — положеннями про форму вини, співучасті, стадії, повторність і т.д. Це складне завдання, виконання якого вимагає врахування специфіки кримінально-правової системи країни.
   В описові об'єктивної сторони термінології перепони для цього, як правило, є менш суттєвими, ніж формулювання об'єктивної сторони, яка вимагає, щоб введений склад злочину відповідав національно-правовій концепції вини. Характеристика суб'єкта також може нести в собі значні особливості, зокрема, в тих випадках, коли міжнародно-правова модель складу злочину передбачає в ролі суб'єкта як фізичну, так і юридичну особу.
   Відмова багатьох держав від введення положень про корпоративну кримінальну відповідальність найчастіше мотивується тим, що це суперечить фундаментальним принципам національної правової системи. “Процес інтернаціоналізації у міжнародному праві відбувається нерівномірно і досить суперечливо. Має вплив різний рівень економічного і політичного розвитку держав, впливають і політичні курси, які є досить мінливими. Різний ступінь “готовності” різних правових систем до “десанту” міжнародних норм, до того ж не тільки національних норм як таких, але і правової свідомості громадян і правових традицій країни” [9].
   Слід зазначити, що зближення стандартів кримінальної відповідальності в державах — членах Європейського Союзу виробляється за допомогою методу “мінімальної гармонізації”, а саме, шляхом установлення верхньої межі кримінально-правової санкції, яку повинна закріпити кожна держава-член у своєму національному законодавстві. При цьому держави-члени не втрачають можливості встановлювати більше суворі покарання. Євроінтеграційні спрямування України мають бути підтверджені гармонізацією кримінального законодавства з правом Європейського Союзу.
   “Світова уніфікація законодавства, на основі якого здійснюється боротьба з організованою злочинністю, є гострою необхідністю. Ті держави, в яких організація злочинних об'єднань та їх діяльність криміналізовані, виявляються більш захищеними. Інші держави змушені доповнювати своє законодавство кримінально-правовими нормами, які ставлять під державний контроль організовану злочинність. В іншому випадку вони будуть використовуватись організованими злочинними угрупованнями як схованки і “відстійники”, — справедливо підкреслює В. В. Лунєєв [10].
   Перед Україною стоїть невідкладне завдання приведення своєї кримінально-правової системи у повну відповідність до міжнародного права. Затягування прийняття і ратифікації договорів з питань протидії злочинності є невиправданим. У той же час без поглибленої та системної роботи, що передує ратифікації, участь держави у міжнародно-правових угодах у сфері міжнародного кримінального права є неефективною і не більше ніж декларативною. Доцільно здійснити комплексний і детальний моніторинг кримінального законодавства України з точки зору його відповідності до міжнародних стандартів криміналізації. Кожен законопроект про внесення змін до кримінального законодавства повинен проходити наукову експертизу на його відповідність міжнародним кримінально-правовим стандартам.
   Важливою умовою ефективності сумісних зусиль держав у протидії злочинності є адекватна сучасним умовам законодавча регламентація міждержавної співпраці у сфері кримінальної юстиції. Поряд з удосконаленням кримінального та кримінально-процесуального законодавства у цій сфері необхідно прийняти Закон про організаційно-правові основи міжнародної співпраці України у сфері протидії злочинності. Закон повинен відповідати меті здійснення співпраці у якомога більш широкому масштабі.

Література

1. Лукашук М. И., Наумов А. В. Международное уголовное право. — М. : Спарк, 1999. — С. 5.
2. Council of Europe Convention on Action against Trafficking in Human Beings Explanatory Report
3. Тиунов О. И. Международно-правовые стандарты как фактор глобализации правового пространства // Московский юридический форум “Глобализация, государство, право, XXI век” : по материалам выступлений. — М., 2004. — С. 157.
4. Баулін Ю. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма // Вісник Академії правових наук України : зб. наук. пр. — № 2-3 (33-34). — С. 629.
5. Основания уголовно-правового запрета. Криминализация и декриминализация / отв. ред.: В. Н. Кудрявцев, А. М. Яковлев. — М., 1982. — С. 17, 235-239.
6. Наумов А. В. Основные концепции современного уголовного права. — М., 1998 — С. 26; Наумов А. В. Сближение правовых систем как итог развития уголовного права XX века и его перспектива в XXI веке // Государство и право. — 1998. — № 6. — С.58.
7. Буткевич В. Г. Соотношение международного и внутригосударственного права. — К., 1981; Гавердовский А. С. Имплементация норм международного права. — К., 1981; Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве / под ред. В. Н. Денисова, В. И. Евинто-ва. — К., 1992; Денисов В. Н. Проблеми створення публічного порядку у зовнішньополітичній діяльності України // Суверенітет України і міжнародне право / за ред. В. Н. Денисова, В. І. Євінтова. — К., 1995. — С. 7-36; Денисов В. Н. Розвиток правових засад та механізмів верховенства міжнародного права у внутрішньому праві України / В. Н. Денисов, А. Я. Мельник // Взаємодія міжнародного права з внутрішнім правом України / За ред. В. Н. Денисова. — К., 2006. — С. 12-39; Черкес М. Ю. Міжнародний договір в системі права Німеччини і Польщі // Там само. — С 638-648.
8. Денисов В. Н. Развитие теории и практики взаимодействия международного и внутреннего права // Реализация международно-правовых норм во внутреннем праве. — К., 1992. — С. 7.
9. Тихомиров Ю. А. Интернационализация национального права // Московский юридический форум “Глобализация, государство, право, XXI век” : по материалам выступлений. — М., 2004. — С. 168-169.
10. Лунеев В. В. Преступность XX века. Мировые, региональные и российские тенденции. — Изд. 2-е, перераб. и доп. — М., 2005. — С. 603.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com