www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія права arrow Правосуддя в цивільному судочинстві: обриси філософсько-правових особливостей здійснення (мета, предмет, право, суб’єкт, принципи)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Правосуддя в цивільному судочинстві: обриси філософсько-правових особливостей здійснення (мета, предмет, право, суб’єкт, принципи)

В. С. Бігун

ПРАВОСУДДЯ В ЦИВІЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ: ОБРИСИ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ ЗДІЙСНЕННЯ (МЕТА, ПРЕДМЕТ, ПРАВО, СУБ'ЄКТ, ПРИНЦИПИ)

   Постановка проблеми, аналіз окремих дослідницьких положень. У сучасній юридичній науці судочинство визначається як “процесуальна форма здійснення правосуддя, діяльність суду” [9, 718], а правосуддя — як “правозастосувальна діяльність суду з розгляду і вирішення у встановленому законом процесуальному порядку віднесених до його компетенції [різних, зокрема і цивільних...] справ із метою охорони прав та свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб та інтересів держави” [4, 50].
   Конституційний Суд України, інтерпретуючи положення Конституції України щодо правосуддя, визначив, що “відповідно до статті 124 Конституції України правосуддя — це самостійна галузь державної діяльності, яку суди здійснюють шляхом розгляду і вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ” [17].
   Розмежовуючи поняття правосуддя та судочинство [1], правосуддя можна визначити як “державну діяльність” судів із “розгляду і вирішення” справ, яка здійснюється в “особливій, встановленій законом процесуальній формі” — судочинстві, з метою захисту прав та свобод людини, юридичних осіб, держави.
   Припускаємо, що форма і мета правосуддя — його істотні характеристики. Правосуддя — це певна цілеспрямована діяльність-мета, яка здійснюється і досягається за допомогою судочинства. Тому й виникає питання про те, чи можна вважати, що правосуддя здійснено, якщо мети не досягнуто. У цьому зв'язку також постає питання про умови, за яких правосуддя у цивільному судочинстві може вважатися здійсненим. Поглибимо його через з'ясування істотних рис здійснення правосуддя в цивільному судочинстві, що й зумовлює мету дослідження, окремі результати якого викладено в статті.
   Виклад дослідження з новим обґрунтуванням. Здійснення правосуддя в цивільному судочинстві відповідає загальними та особливим положенням щодо здійснення правосуддя. Розгляньмо проблему в обраних контекстах.
   Мета. Мета у філософії (з позицій аналізу людської діяльності) визначається як “усвідомлене передбачення бажаного результату діяльності, яке зумовлює пошук засобів і шляхів його досягнення”. З позицій судочинства, припускаємо, такою метою є судове рішення як “акт судового розгляду справи” або “рішення суду як акт правосуддя” у певному судочинстві [15].
   Проте йдеться не про будь-яке судове рішення, а таке, яке відповідає певним вимогам, є актом правосуддя. Так, Конституційний Суд України, інтерпретуючи конституційні положення про правосуддя, уточнив, що “правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах” [18].
   У цивільному судочинстві судове рішення розглядається як необхідний компонент цивільної процесуальної форми та як елемент правопорядку, основною якісною характеристикою якого є правосудність [11].
   Якщо брати за основу зазначені розуміння, то правосуддя загалом може вважатися здійсненим за умов досягнення відповідної мети за допомогою судочинства. Але яка мета правосуддя саме в цивільному судочинстві? Для цього необхідно з'ясувати предмет цивільного судочинства та право, у відповідність до якого повинні приводитися цивільні правовідносини.
   Предмет. Цивільне судочинство визначається як “одна з процесуальних форм реалізації судової влади шляхом здійснення правосуддя загальними судами загальної юрисдикції” [14]; встановлений процесуальним законом (України) та іншими нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення справ по спорах, що виникають з цивільних, трудових, земельних, сімейних та інших правовідносин (ст. 1 ЦПК).
   Традиційно підсудність — розмежування компетенції між окремими ланками судової системи і між судами однієї ланки щодо розгляду і вирішення підвідомчих їм справ [13], а також юрисдикція — реалізація судом повноважень за характером справи у відправленні правосуддя [5] — розглядаються як критерії розрізнення видів судочинства (зокрема, виокремлення цивільного судочинства).
   Яка сутність цивільних правовідносин, що переважно формують предмет розгляду в цивільному судочинстві?
   З позицій теорії права такими визнаються немайнові та майнові відносини, засновані на формально-юридичній рівності їхніх учасників [10]. Вони регламентуються цивільним правом, що належить до системи приватного права [12] чи ототожнюють із приватним правом (зокрема, й України). Відтак наступним потрібно з'ясувати питання про право, тобто на підставі якого права здійснюється правосуддя, зокрема, задовольняються позовні вимоги в цивільному судочинстві.
   Право. Здійснення правосуддя у цивільному судочинстві передбачає вирішення цивільних справ на підставі відповідного права. Зокрема, судовий розгляд цивільної справи передбачає встановлення судом, чи підлягає задоволенню правова вимога і на підставі яких норм права [15, 708].
   Цивілісти вважають, що, окрім загальних ознак, властивих усім нормам права (загальнообов'язковість, формальна визначеність, установленість або санкціонованість державою, гарантованість заходами державного примусу), є специфічні особливості, притаманні виключно нормам цивільного процесуального права. В цьому зв'язку сформульовано критерії співвідношення норм цивільного процесуального права та норм матеріальних галузей права, які містять норми, що стосуються особливостей здійснення правосуддя. З огляду на це доводиться необхідність законодавчого закріплення принципу верховенства процесуальних норм, розміщених у ЦПК України, над нормами матеріального права, які стосуються окремих питань цивільного процесу [16, 6-7].
   Загалом же цивільні правовідносини регламентуються цивільним правом, яке належить, за однією з інтерпретацій, до приватного права України. Останнє ж, за однією з дефініцій, визначається як “галузь об'єктивного права, що складається з юридичних (державно-вольових) норм, що врегульовують на засадах формальної рівності суспільні відносини між юридично правоздатними особами” [10].
   Водночас це положення, охарактеризоване як відображення нормативізму, традиційно піддається сумнівам, зокрема, критиками — прихильниками соціологічного праворозуміння (соціології права, соціологічної юриспруденції, правового реалізму). Зокрема, один із них, Євген Ерліх, вважав, що зазначені норми є нормами так званого “державного права”, тоді як поруч співіснують і застосовуються норми так званого “соціального права”, які відшуковують і застосовують судді, вирішуючи певні справи [2].
   Прояви того, що можна визначити як “соціальне право”, виявляють і сучасні правознавці. Зокрема, досліджуючи значення саморегулювання договірних цивільних відносин (за сучасним цивільним правом України в розумінні ЦПК), цивілісти визнають договір, через який воно здійснюється, джерелом норм цивільного права. При цьому нормативність у праві розглядається так, що право містить у собі правила поведінки для суб'єктів суспільних відносин. Виходячи з цього, джерелом норм цивільного права слід вважати будь-який акт-документ, який таке правило поведінки закріплює і відображає. Тому договір, у тих випадках, коли в ньому сторони закріплюють створене ними правило поведінки, відмінне від того, що встановлене в цивільному законі (ст. 6), має розглядатися саме як джерело норм цивільного права [7, 26]. Відзначимо, що правознавець вважає, що “саморегулювання договірних цивільних відносин здійснюється у визначених межах (абз. 2 ч. З ст. 6 ЦК України), дотримання яких є обов'язковим для учасників вказаних відносин.
   Спір про право та джерела права тісно пов'язаний із дискусією про джерела та принципи права й правозастосування. Аби відповісти на запитання, як саме застосовується право в судочинстві (у суді), потрібно з'ясувати принципи відповідного судочинства, для чого звернімося до доробку цивілістичної науки.
   Принципи. Головним положенням сучасного цивільного процесуального права (України) вважається принцип диспозитивності [16, 2]. Останній зумовлює процес судочинства в цивільних справах; визначає основні інститути цивільного процесуального права; діє відносно всіх суб'єктів процесу, у тому числі й суду; виконує врівноважуючу функцію — при визначенні обсягу прав і обов'язків учасників процесу встановлюється своєрідний баланс у цивільних процесуальних правовідносинах [16, 1].
   Під диспозитивністю загалом розуміють “можливість суб'єктів самостійно упорядковувати (регулювати) свої відносини, діяти на власний розсуд” [8]. Принципом диспозитивності в цивільному праві визначають, як “закріплене в нормах цивільного процесуального права основне положення, що розкриває природу цивільних процесуальних правовідносин, відображає можливість суб'єктів даних правовідносин, виходячи з наявності й характеру юридичної заінтересованості розпоряджатися в процесі матеріальними і процесуальними правами, в тому числі й визначати межі судового захисту, впливати на виникнення, рух і закінчення процесу; необхідне для реалізації процесуальних цілей суб'єктів процесу; положення, що встановлює своєрідний баланс у цивільних процесуальних правовідносинах” [16, 3].
   У приватних відносинах диспозитивність визначається принципом: “Дозволено все, що не заборонене законом”. Мірилом диспозитивності у приватних же відносинах є насамперед закон [8]. Водночас диспозитивність правового регулювання договірних цивільних відносин також розуміється цивілістами так: “з урахуванням парадигми, закладеної до чинного ЦК України, диспозитивність — це здатність учасників договірних цивільних відносин відступити від положень цивільного законодавства, що регулює такі відносини, і врегулювати їх на власний розсуд відповідно до їх інтересів” [7].
   Таким чином диспозитивність, з одного боку, є проявом та інструментом свободи в праві, правовідносинах, а з іншого — створює передумови для правових спорів, які повинні бути врегульовані, зокрема за допомогою судочинства.
   Суб'єкт. Традиційно (для України) правосуддя в цивільному судочинстві здійснюється судом, зокрема професійними суддями. З огляду на принцип диспозитивності, роль судді в цивільному процесі можна вважати зведеною до ролі арбітра в розумінні професійного посередника, делегованого державою, для вирішення спору, в якому обидві сторони формально рівні. За аналогією образу зі спорту арбітр за спеціальними правилами розсуджує сторони, які виходять на спортивну площадку, аби з'ясувати між собою стосунки.
   В цьому зв'язку варто порушити таке питання. Якщо вважати народ джерелом й судової влади (як частини влади), то яка специфіка здійснення правосуддя в цивільному судочинстві в частині народного представництва.
   В Україні народне представництво в здійсненні цивільного судочинства обмежено; участь представників народу можлива виключно у “випадках, встановлених [ЦПК коли], цивільні справи у судах першої інстанції розглядаються колегією у складі одного судді і двох народних засідателів, які при здійсненні правосуддя користуються всіма правами судді” (ч. 2 ст. 18 ЦПК). А саме йдеться про такі випадки (справи): обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи; визнання фізичної особи безвісно відсутньою чи оголошення її померлою; усиновлення; надання особі психіатричної допомоги в примусовому порядку; обов'язкова госпіталізація до протитуберкульозного закладу (ст. 234 ЦПК).
   Для порівняння: наприклад, у США присяжні беруть найактивнішу участь у здійсненні правосуддя в цивільному судочинстві. Зокрема, саме присяжні як частина суду присяжних вправі визначити, чи доведено цивільно-правову відповідальність сторони. Відтак, не обмежуючи участь народу в здійсненні правосуддя в цивільному судочинстві, правозастосування наповнюється додатковим правовим змістом, який визначає не лише держава, але й народ — через своє представництво.
   Підсумовуючи, відзначимо необхідність подальшого філософсько-правового герменевтичного дослідження правосуддя у визначених аспектах з метою формування відповідної частини філософсько-правової концепції правосуддя.
   Висновки і перспективи подальших досліджень. Окреслені в статті особливості здійснення правосуддя в цивільному судочинстві викладено в контекстах таких його характеристик, як мета (правосуддя як мета), предмет (цивільні правовідносини), право (“державне” та “соціальне” право), суб'єкт (здійснюється виключно судами) та принципи (ключовий — диспозитивність) здійснення правосуддя в цивільному судочинстві. Перспективи подальших досліджень полягають у подальшому з'ясуванні зазначених, а також нових контекстів здійснення правосуддя в цивільному судочинстві.

Література

1. Бігун В. С. Філософсько-правове осмислення правосуддя (щодо розмежування понять “судочинство” і “правосуддя”) // Вісник Львівського університету. Сер. юридична. — 2009. — Вип. 48. — С 21-27.
2. Бігун В. С. Євген Ерліх: життя і правознавча спадщина (актуальний наукознавчий нарис) // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С 105-126.
3. Бобко В. Г. Судочинство у справах про визнання фізичної особи безвісно відсутньою та оголошення її померлою : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / В. Г. Бойко ; НДІ приват, права і підприємництва Акад. правових наук України. — К., 2006. — 20 с
4. Маляренко В. Т. Правосуддя // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл. — Т. 5. — С. 50.
5. Педько Ю. С. Юрисдикція // Юридична енциклопедія. — К., 2004. — Т. 6. — С. 490.
6. Підлубна О. В. Норма цивільного процесуального права: поняття, межі дії та реалізація в цивільному судочинстві : автореф. дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.03 / О. В. Підлубна ; НДІ приват, права і підприємництва Акад. правових наук України. — К., 2007. — 24 с
7. Погрібний С. О. Механізм та принципи регулювання договірних відносин у цивільному праві України : автореф. дис. ... д-ра юрид. наук: 12.00.03 / С. О. Погрібний ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К., 2009. — 36 с.
8. Ромовська 3. В. Диспозитивність // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл., 1999. — Т. 2. — С 197-198.
9. Сірий М. І. Судочинство / М. І. Сірий, В. М. Тертишник // Юридична енциклопедія: в 6 т. / Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К. : Укр. енцикл. — Т. 5. — С. 718.
10. Сивий Р. Б. Приватне право в системі права України: поняття, критерії виокремлення, структура : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.01 / Р. Б. Сивий ; Львів, нац. ун-т ім. І. Франка.— Л., 2006. — 16 с
11. Фазикош Г. В. Судове рішення в цивільному судочинстві : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / Г. В. Фазикош ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — X., 2008. — 20 с
12. Шевченко Я. М. Цивільне право // Юридична енциклопедія. — К., 2002. — Т. 6. — С. 365.
13. Штефан М. Й. Підсудність у цивільному судочинстві // Юридична енциклопедія. — К., 2004. — Т. 6. — С 555.
14. Штефан М. Й. Цивільне судочинство // Юридична енциклопедія. — К., 2002. — Т. 6. — С 366.
15. Штефан М. Й., Штефан О. О. Судове рішення // Юридична енциклопедія. — К., 2003. — Т. 5. — С 707-709.
16. Шутенко О. В. Проблеми диспозитивності в цивільному судочинстві : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.03 / О. В. Шутенко ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. — X., 2003. — 19 с
17. Ухвала Конституційного Суду України № 44-з від 14 жовтня 1997 року про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційним зверненням державного зовнішньоекономічного підприємства “Славутич-Сталь” щодо тлумачення статті 124 Конституції України і Закону України “Про міжнародний комерційний арбітраж”.
18. Рішення Конституційного Суду України № З-рп/2003 від 30 січня 2003 року (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора).

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com