www.VuzLib.com

Головна arrow Право (різне) arrow Антропологічний вимір та проблеми взаємовідносин суспільства і права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Антропологічний вимір та проблеми взаємовідносин суспільства і права

В. В. Завальнюк

АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ВИМІР ТА ПРОБЛЕМИ ВЗАЄМОВІДНОСИН СУСПІЛЬСТВА І ПРАВА

   Проблема взаємовідносин суспільства і права є однією з найважливіших, від її вирішення залежить визначення функцій і змісту права, його місця в соціумі.
   Л. І. Спиридонов, визначаючи сучасний стан суспільства як кризовий, справедливо зазначає: “Грабіжницьке ставлення до природи (екологія); небажання зіставляти, розміряти реальні ресурси з темпами і змістом розвитку, зокрема з демографією (межі зростання, визначені Римським клубом); розпад етичних основ на рівні держав, пограбування одних народів іншими, подвійний моральний стандарт, брехня, злочини урядів; одно полярність, що призвела до відсутності вибору народами шляху розвитку, відмінного від того, який накреслений світовою державою; розповсюдження практики вирішувати долі народів військовою силою; розпад культурних основ та їх витіснення масовою “культурою”; технічна можливість оперувати за допомогою ЗМІ суспільною свідомістю і маніпулювання нею; зменшення ролі науки, особливо гуманітарної; розпад демократичних принципів політичного управління; ігнорування права (клятвопорушник може бути офіційно залишений президентом найбільшої держави) та інше — ось реальні прояви кризи світової цивілізації” [1, 20].
   Розвиток антропологічних знань, що спостерігається останнім часом у праводержавознавстві, свідчить про становлення системи науково-дослідницьких настанов, переконань, підходів і знань щодо з'ясування антропологічної природи права та правових явищ, світоглядну основу якої (системи) становлять висновки антропології й інших наукових систем про сутність людини, її природу та взаємозв'язки з суспільством і соціальними групами.
   Не випадково питання сучасного права досліджуються у взаємозв'язку з такими поняттями, як свобода, справедливість, мораль, які у своїй взаємопов'язаній сукупності при їх історичному і теоретичному розгляді змістовно розкривають суть “прав людини”, а отже, і людську природу права взагалі.
   За часів середньовіччя вважалося, що основи права вже закладені природою в самій людині. В новий період історії “природне” почало ототожнюватися з “розумним”, “раціональним”. Сьогодні поняття природного права все частіше починають розглядати в його соціокультурній обумовленості.
   В рамках постмодерну з'явилася можливість зв'язати право і права людини, розглядаючи право як феномен людського буття, як психосоціокультурну систему. З погляду теорії, що розробляється, право — це і є права людини, але права, які існують не самі по собі, а пов'язані і з правовими обов'язками, і з правовими нормами, і з правовими текстами держави в рамках рекурсивної системи правових комунікацій. Такий підхід можна характеризувати як інтегральний, в його рамках реалізується принцип додаткової комплементарності наукового знання. Подібне інтегральне і антрополого-комунікативне праворозуміння співзвучне постмодерністській теорії прав людини, яка може розглядатися як наукова теорія, достатньою мірою адекватна сучасності.
   Сучасне праворозуміння в будь-якому варіанті його осмислення потребує антропологічного ракурсу, тобто повинно відповідати на питання про те, як право пов'язане з людиною.
   Для розв'язання поставленої проблеми уявляється необхідним показати роль суспільства відносно права як в онтологічному, так і гносеологічному сенсі і тим самим прояснити історичну і соціокультурну обумовленість антропології права. При цьому основна увага повинна бути приділена специфіці постіндустріального суспільства (суспільства епохи постмодерну).
   Суспільство відносно права виступає його метасистемою як в онтологічному, так і гносеологічному сенсі, визначаючи основні характеристики права. В онтологічному сенсі суспільство генетично передує праву і функціонально обумовлює його призначення, а отже його сутність. У гносеологічному плані специфіка пізнання суспільства визначає особливості знань про право. Розглянемо докладніше ці взаємозв'язані один з одним онтологічний і гносеологічний аспекти функціонування права.
   Право — соціальне явище. Одночасне воно — явище культури, це великий психологічний феномен, оскільки культура і психіка — суть модуси соціального: будь-яка знакова система функціонує в соціальному просторі та існує саме завдяки соціальним взаємодіям. Те ж саме стосується пам'яті та інших аспектів психіки. Тому цілком можна стверджувати, що і культура, і психіка існують через їх включеність в соціальні процеси. У зв'язку з цим становлять значний інтерес психологічні експерименти Дж. Брунера про соціокультурну обумовленість сприйняття грошей: діти з різних за соціальним статусом сімей (з різним статком) очно оцінюють по-різному платоспроможність монет (менш забезпечені її явно переоцінюють) [2].
   Право, як і економіка, політика, є елементом, підсистемою, стороною суспільства. Тому воно (право) характеризується тими ж ознаками, як і будь-який інший соціальний феномен. Якщо розглядати право як систему, то ознаки його “соціальності” виявляються в тій ролі, яку право відіграє по відношенню до соціального цілого, — в його “генеральній функції” (термін Л. І. Спиридонова), яка полягає в забезпеченні цілісності, нормального відтворення суспільства. Тому шукати суть права поза соціумом, як і намагання відгородити його від інших соціальних явищ, — заняття безглузде. Правова сфера має лише відносну самостійність по відношенню до соціального цілого, і ні за яких умов не може відрізнятися від відповідного типу суспільства. Можна стверджувати, що характеристика права відповідає характеристиці суспільства [3].
   Право виступає як певний тип масової поведінки, головною відмінністю якої від інших видів поведінки (моральної, релігійної та ін.) є те, що саме така поведінка є найбільш значущою з функціональної точки зору. При цьому в переважній більшості випадків вона (масова правова поведінка) здійснюється у формі реалізації настанов, стереотипів поведінки, а не усвідомлених дій. На цей момент звертали увагу наприкінці XIX — початку XX ст. Л. І. Петражицький, Е. Ерліх та інші теоретики права [4; 5]. Можливо, що така “природна настанова” (за термінологією представників соціологічної феноменології) забезпечує економію мислення, оскільки раціонально оцінити кожен свій крок означає приречити себе на нераціональну життєву стратегію [6].
   Право в більшості випадків виявляється саме в такій поведінці. Причому це стосується не тільки пересіченого громадянима, який, як відомо, погано обізнаний у законодавстві, але і професійного юриста або політичного діяча. Будь-яка елементарна взаємодія, наприклад між продавцем і покупцем, включає декілька сторін, моментів: економічну (у якій реалізується закон попиту і пропонування), юридичну (у якій реалізується договір купівлі-продажу), психологічну (міжособове сприйняття) та ін. Таким чином, власне правова складова, — це один з пластів фактичної поведінки людини. При цьому вичленувати правовий аспект з нього і відмежувати від економічного, політичного, морального можливо лише аналітично. Виключно юридичні відносини, такі як, наприклад, між адвокатом і підзахисним, суддею і підсудним, у значній мірі обумовлені неюридичними моментами: упередженнями (расовими, релігійними, культурними), симпатіями і антипатіями, звичками, політичною кон'юнктурою, стереотипами культури, моральними переконаннями, економічною мотивацією та ін. Представники школи “політичної юриспруденції” США довели це на значному емпіричному матеріалі [7], а дослідження “школи критичних правових досліджень” і постмодерністської юриспруденції показали, що логіка або спеціальна юридична аргументація у висновках суддів займає незначне місце в порівнянні з “екстраюридичними” феноменами [8].
   Вищевикладене свідчить не тільки про те, що суспільство обумовлює право, але і про те, що дія суспільства на право є не прямою, а опросередкованою. Ця дія здійснюється через інші соціальні підсистеми (економіку, політику та ін.), а також через культуру як специфічний зміст соціального. Таке розуміння може бути вироблене не аналітичною теорією права, а соціологічною юриспруденцією, що спирається на дані соціальної філософії про зміст соціальних явищ.
   Проте доводиться констатувати, що на сьогоднішній день в рамках теоретичної соціології не існує єдності думок щодо природи соціальних явищ. Саме це — відмінність в уявленнях про суспільство і способи його пізнання — як уявляється, і обумовлює різні трактування праворозуміння.
   Так, в європейській традиції існують два основні трактування соціального: індивідуалістичне і органістичне. Відповідно до першого підходу суспільство — не більше ніж механічне об'єднання з метою задоволення власних потреб окремих індивідів, які на свій розсуд створюють всі соціальні інститути. Такий підхід, на думку Н. Еліаса, не витримує критики, оскільки припускає планомірність створення і раціональність функціонування всіх соціальних утворень, можливість довільної їх зміни, віру в необмежені можливості людського розуму, зокрема, його повне панування (контроль) над поведінкою, інстинктами та емоціями. Другий підхід віддає пріоритет суспільству як цілому, яке соціалізує окремого індивіда і встановлює рамки можливої поведінки. Проте і цей підхід не позбавлений недоліків: він нівелює індивіда до рівня “гвинтика у механізмі” і не дає можливості показати, як відбувається зміна соціальних інститутів (а ці зміни, очевидно, проводять окремі люди). Н. Еліас відзначає, що в рамках першого підходу неможливо перейти від індивіда до суспільства, а в рамках іншого — від суспільства до окремих людей [9, 17].
   Ця проблема, названа Л. І. Спиридоновим “основним питанням соціології”, має безпосереднє відношення до розуміння права і його основних інститутів — норм права, правосвідомості та ін. [10, 122-124, 180].
   У другій половині XX ст. у суспільстві відбуваються найважливіші зміни, які зумовили необхідність кардинального перегляду підстав соціальної філософії. Серед цих змін: межі зростання індустріального суспільства [11], соціально-економічна, політична і культурна поляризація регіонів світу [12], перетворення інформації в основну продуктивну силу, що формує віртуальну економіку; поява масової культури, що включає відчуження індивіда (у найширшому сенсі цього слова) і маніпуляцію суспільною свідомістю власниками “символічного капіталу” (термін П. Бурдьє). Ці зміни викликали необхідність нового осмислення природи соціального, яка сьогодні реалізується засобами постмодерністської соціальної філософії. Вона за визначенням не є цілісним вченням про постіндустріальне суспільство і умовно поділяється на дві нерівнозначні частини — критичну (домінуючу) і позитивну і не може не викликати відповідних уявлень про антропологію права [13, 10].
   З цього випливає ряд важливих наслідків. Права людини (як і право в цілому) — це не сфера виключно ідей, фантазій, побажань, висновків яких-небудь окремих індивідуумів, груп, політичних партій. Вони базуються на життєвому світі людини і суспільства і є частиною емпіричної дійсності. Права людини виникають й існують як результат інтерсуб'єктивних, комунікативних взаємодій і не існують за межами правових відносин.
   Викладений погляд на права людини, обумовлений його комунікативною природою, означає також, що права не можуть існувати поза комунікацією, а отже, і поза правовими обов'язками і морально-правовою відповідальністю. Права людини як міра її соціальної свободи виявляються нерозривно пов'язаними з відповідальністю.
   Антрополого-комунікативний підхід до проблеми прав людини дозволяє побачити обумовленість права саме людськими якостями: такі правові феномени, як свобода, відповідальність, суб'єктність, власність, не виникають самі по собі, а у вигляді необхідних системних компонентів людського, соціального буття. Саме ця обставина визначає сутність правобуття людини і її розвиток в рамках антропологічної парадигми.
   “Найприроднішим” серед прав людини є право на комунікацію, реалізація якого опосередковує всі інші права. Всі можливості людської поведінки, що сприяють розвитку і зміцненню комунікативних відносин, при їх артикуляції, легітимації і актуалізації, трансформуються в суб'єктивні права людини. У цьому значенні право не дарується, а формується через сумісні дії людей. Основні ж права людини повинні охоплювати політичний простір, стати частиною державно-правових комунікацій.
   Права людини являють собою єдність правових текстів, які легітимують, включають нормативну поведінку суб'єктів, що діють у власних інтересах, і ця поведінка забезпечується виконанням обов'язків іншими суб'єктами. Легітимація є процедурою, яка підтверджує справедливість відповідних вимог. Справедливість нерозривно пов'язана з уявленнями про належне в праві і разом із свободою і відповідальністю є найбільш яскравою аксіологічною характеристикою прав людини.
   Але оскільки соціальні інтереси визначаються багатьма соціокультурними обставинами, конкретний перелік прав і обов'язків людини і громадянина історично мінливий і відповідає закономірностям розвитку правової культури в рамках конкретного життєвого світу. Тому сьогодні право на комунікацію відроджується на новому рівні і з новим збагаченим змістом, що відповідає потребам інформаційного суспільства, що формується.

Література

1. Спиридонов Л. И. Избранные произведения: Философия и теория права ; Социология уголовного права ; Криминология / Л. И. Спиридонов ; науч. ред. И. Л. Честнов. — СПб. : Изд-во Санкт-Петербург, ин-та права им. Принца П. Г. Ольденбургского, 2002. — 392 с.
2. Брунер Дж. Психология познания / Дж. Брунер ; пер. с англ. — М. : Прогресс, 1977. — 413 с.
3. Честнов И. Л. Диалог трансцендентного и имманентного в праве // Труды Санкт-Петербургского юридического института Генеральной прокуратуры РФ. — 2001. — № 3. — С. 8-11.
4. Петражицкий Л. И. Теория права и государства в связи с теорией нравственности / Л. И. Пет-ражицкий. — СПб. : Лань, 2000. — 608 с.
5. Ehrlich Е. Grundlegung der Soziologie des Rechts / E. Ehrlich. — Munchen ; Leipzig, 1913.
6. Румянцева В. Г. Социологическая интерпретация права в учении Е. Эрлиха // История государства и права. — 2005. — № 1. — С. 12-14.
7. American court system : readings in judicial process and be havior / ed. by S. Goldman, A. Sarat. — San Francisco, 1978.
8. Posner R. The Problems of Jurisprudence / R. Posner. — Chicago, 1990.
9. Элиас H. Общество индивидов : сборник / H. Элиас ; пер. с нем. А. Антоновский, А. Иванченко, А. Круглов. — М. : Праксис, 2001. — 336 с.
10. Спиридонов Л. И. Теория государства и права : курс лекций / Л. И. Спиридонов. — СПб., 1995. — 301 с.
11. Meadows D. N. The Limits to Grow / D. N. Meadows, J. Meadows, W. W. Behrens III. — New York, 1972.
12. Гражданское общество, правовое государство и право (“Круглый стол” журнала “Государство и право” и “Вопросы философии”) // Вопросы философии. — 2002. — № 1. — С. 3-32.
13. Бурдье П. За рационалистический историзм // Социо-Логос постмодернизма : альманах / под ред. Н. А. Шматко. — М., 1996. — С. 9-29.

 
Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com