www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Шляхи та способи розв’язання політичних конфліктів
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Шляхи та способи розв’язання політичних конфліктів

І.П. Станкевич, асп.

ШЛЯХИ ТА СПОСОБИ РОЗВ'ЯЗАННЯ ПОЛІТИЧНИХ КОНФЛІКТІВ

   У статті розглядається походження та суть політичних конфліктів, а також шляхи їхнього попередження.

   This article is about origin and essence of political conflicts and the ways of their prevention.

   В політичній сфері в порівнянні з іншими сферами суспільного життя найчастіше виникають конфлікти. Причини їх виникнення знаходяться в самій природі політичних відносин як відносин влади, заснованих на пануванні одних і підпорядкуванні інших, на перевазі одних суб'єктів і їхніх інтересів над іншими, що й спричиняє зіткнення і протиборство. Саме політична сфера життєдіяльності суспільства дала історії велику кількість конфліктів. У цьому зв'язку особливу актуальність здобуває проблема вибору алгоритму дій при їхньому розв'язанні. Даний вибір значною мірою залежить від інтересів сторін і при їхньому сприянні повинний ґрунтуватися на принципах права.
   Раціонально осмислити конфлікти намагалися ще давні філософи, але вироблення власне конфліктологі-чних концепцій розпочалося на початку XX ст Але й ці дослідження, вперше проведені Г. Зіммелем, який запропонував термін "соціологія конфлікту", впродовж кількох десятиліть не виходили за рамки загальнотеоретичних тлумачень і лише після другої світової війни набули прикладної спрямованості - на аналіз і розв'язання реальних конфліктних ситуацій. В СРСР і Україні конфліктологічну сферу почали серйозно освоювати лише наприкінці 80-х pp.
   Перші спроби застосування конфліктного підходу до аналізу суспільно-політичних процесів в Україні були здійснені в рамках проекту "Політичний портрет України: становлення інституції багатопартійності й формування соціально-політичних орієнтацій електорату в процесі побудови відкритого суспільства". Цікавий підхід до проблеми формування предмету конфліктології та визначення основних понять і категорій цього нового в Україні напряму досліджень міститься у "Словнику-довіднику термінів з конфліктології", що був створений авторським колективом під керівництвом М.ПІрен та Г.Ложкіна. Проблемі конфлікту сучасні українські дослідники Мацієвський Ю., Ішмуратов А., ПойченкоА., Федорович X., Бандурка А., Друзь В. та ін. присвятили ряд праць, у тому числі й навчальних.
   Сучасні дослідження звертають увагу на недостатньо розроблену проблему, пов'язану з розв'язанням конфліктів та управлінням ними, співвідношенням суперництва і співробітництва. На часі перехід української конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних.
   Конфлікти, сигналізуючи суспільству і владі про існуючі розбіжності, протиріччя, розбіжність позицій громадян, стимулюють дії, здатні поставити ситуацію під контроль, перебороти порушення, що виникли в політичному процесі. Тому дестабілізація влади і дезінтеграція суспільства виникають не тому, що виникають конфлікти, а через невміння врегулювати політичні протиріччя, або ігнорування цих колізій. Як справедливо вважає німецький вчений Р. Дарендорф, людська воля і воля політичного вибору і частковості "існує лише в світі регульованого конфлікту". Тому лише безупинне виявлення і розв'язання конфліктів може вважатися умовою стабільного і поступального розвитку суспільства [1].
   В країнах із гнучкою, розвитою системою соціального представництва виявлення і розв'язання конфліктів дає можливість ефективно підтримувати цілісність політичної системи. Як підкреслював Р Дарендорф, позитивна роль конфліктів особливо помітна в сучасну епоху, оскільки непримиренні конфлікти (зокрема ранньокласові протиріччя між буржуазією і пролетаріатом, про які писав К. Маркс) відносяться до політичного контексту XIX ст. Нове XXI століття не лише вичерпало умови, в яких власність перетворилася б у предмет непримиренних протиріч між людьми, але й озброїло останніх могутніми засобами приборкання агресивних політичних сил. І справжніми знаменнями нашого часу стають гуманізація, поступовий перехід пріоритетів від групових до індивідуальних цінностей, що збільшують передумови для узгодження і примирення позицій конфліктуючих сторін.
   Правильно організоване розв'язання політичного конфлікту забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний розвиток не є наслідком конфлікту, як і не є наслідком уявної безконфліктності. Позитивну його якість забезпечує уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямку.
   На жаль, сьогодні розв'язання політичних конфліктів спирається не лише на цивілізовані засоби - норми міжнародного права, демократичні принципи управління державами і міжнародними справами. Як і раніше істотне місце в цьому процесі займають найбільш гострі конфронтаційні методи, у тому числі і з використанням збройного насильства. Різке зростання числа і масштабів локальних і регіональних політичних збройних конфліктів не виключає можливості переростання їх за певних умов у нову світову кризу. Серйозну небезпеку світу представляє загострення проявів націоналізму і сепаратизму, релігійного фанатизму і фундаменталізму, екстремізму і тероризму в різних регіонах світу.
   Вивчаючи конфлікти, слід брати до уваги чинник зростання великої практичної потреби в конфліктологічних підходах. Сучасний період розвитку нашого суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах суспільного життя.
   Суб'єктом управління конфліктом можуть виступати як одна з його сторін, так і, умовно говорячи, третя сила, що не бере участь у ньому, але зацікавлена в його врегулюванні (наприклад ООН у розв'язанні ізраїльського конфлікту). Особливим значенням для політичного життя володіють ті випадки, коли прагнення управління розвитком конфлікту виходить з боку правлячих структур, центральної влади держави.
   Але хто б не виступав суб'єктом управління конфліктом, пошук технологій регулювання конкурентних взаємин неминуче спирається на рішення ряду універсальних завдань:
   - необхідно не допустити виникнення конфлікту або його розростання і переходу в таку фазу і такий стан, що значно збільшують соціальну кризу;
   - вивести всі приховані, латентні, неявні конфлікти у відкриту форму для того, щоб зменшити неконтрольовані процеси і наслідки даної взаємодії, уникнути раптових, обвальних потрясінь, на які неможливо буде правильно й оперативно відреагувати;
   - зменшити ступінь соціальної напруги, що викликано розгортанням політичного конфлікту в суміжних областях політичного життя, щоб не виникати більш широкі, додаткові потрясіння, на регулювання яких буде необхідно витрачати додаткові ресурси й енергію.
   Зазначені цілі, що лежать в основі стратегії управління конфліктами, конкретизуються відповідно до основної мети або на врегулювання, або на розв'язання спірних ситуацій. Врегулювання, зокрема, припускає зняття гостроти протиборства сторін, а також прагнення суб'єкта управління уникнути найбільш негативних наслідків конфлікту (для себе, держави, суспільства в цілому). Однак у будь-якому випадку компроміс, що досягається між сторонами, не може усунути причин конфлікту, зберігаючи тим самим визначену ймовірність нового загострення вже урегульованих відносин. Розв'язання конфлікту припускає вичерпання самого предмета чи суперечки така зміна ситуації й обставин, що породила б безконфліктні відносини сторін, відносини партнерства, виключила небезпеку рецидиву розбіжностей.
   Щоб досягти ефективності в системі управління конфліктами політичний суб'єкт повинен враховувати найбільш принципові зовнішні і внутрішні фактори їхнього формування і протікання. До характеристик, що впливають на форми і методи діяльності суб'єкта управління, можна віднести: ступінь відкритості політичної системи; рівень згуртованості конфліктуючих груп та інтенсивність внутрішніх взаємин їхніх членів; участь населення у вирішенні спірних взаємин; емоційну насиченість політичної поведінки груп і громадян та їхню здатність до самообмеження своїх владних домагань тощо.
   Для ефективного регулювання конфліктом необхідно враховувати стадію на якій він знаходиться і, відповідно, визначити головні завдання суб'єктів, що мають на меті контролювати політичний конфлікт Так, в політичному конфлікті можна виділити наступні стадії його протікання:
   1) виникнення конфлікту;
   2) розвитку конфлікту;
   3) закінчення конфлікту.
   На першій стадії виникнення конфлікту конфліктні відносини зароджуються, коли складається атмосфера напруженості між опозиційними сторонами, що виражає наявність визначеного предмета суперечки і конкуренції, розбіжності позицій політичних суб'єктів. На цьому етапі контури майбутнього розвитку протиріччя можуть лише вгадуватися.
   Таким чином, головною задачею суб'єкта, що прагне контролювати розвиток цього конфлікту, є розкриття його справжніх причин, а отже, і справжніх цілей, переслідуваних його учасниками. Складність такого аналізу в значній мірі збільшується частим прагненням сторін приховати, замаскувати дійсні причини протиріччя зі своїм опонентом (нерідко це викликається бажанням використовувати не цілком законні методи для причин суперечки, що викликає негативну реакцію громадськості).
   Шукаючи справжні причини конфліктних відносин, суб'єкт управління повинен вміти відрізняти їх від причини, поштовху до початку подій (наприклад невдоволення соціально-економічним курсом влади з боку опозиції і початок проведення нею акцій протесту у відповідь на конкретні дії уряду, сприйняті як погроза своєму існуванню). Правильний аналіз дозволить не лише виявити джерело політичної напруги, але і запобігти можливий "відрив" конфлікту від своїх первісних причин і переключення активності сторін на нові політичні цілі, що консервують колишні причини для конкуренції і, тим самим, що переводять протистояння в закриту форму існування, яка може супроводжуватися раптовими соціальними потрясіннями. Так, наприклад, тривале небажання влади бачити в ряді районів СРСР національне підґрунтя деяких економічних, культурних та інших протиріч у значній мірі спровокувало там серйозну кризу міжнаціональних відносин і позбавило державні органи багатьох засобів і можливостей ефективно впливати на розвиток подій.
   Таким чином, чим суворіше визначений предмет суперечки, тим у суб'єкта управління більше шансів локалізувати його розвиток, направити конкуренцію сторін у вигідне для себе русло. Якщо ж суб'єктом управління конфліктом виступають правлячі структури, то пошук ними причин напруженості і вироблення технології її врегулювання повинні неминуче доповнюватися визначенням своєї відповідальності за можливий розвиток подій. По суті даного питання французький конфліктолог Ж.Фаве зауважив, що влада в даному випадку може вибрати одну з трьох можливих моделей: ігнорувати виникнення конфлікту, даючи йому можливість яскраво не проявлятись та переміщатися в інші сфери владних відносин; уникати чіткої публічної оцінки його природи, намагаючись у такий спосіб "сподобатися" різноманітним прошаркам населення, що висловлює різні точки зору щодо даної проблеми (спроби взяти під контроль розвиток ситуації будуть у такому випадку дуже боязкими і непослідовними); активно брати участь у врегулюванні чи розв'язанні конфлікту.
   В останньому випадку прагнення управляти розвитком конфлікту повинно спиратися на точний аналіз сформованої в цілому соціально-політичної ситуації у суспільстві, що передбачає оцінку сталого співвідношення сил, прояв протистояння сторін, прогнозування їхніх можливих дій. Владі необхідно розробити різні сценарії розвитку конфлікту і своїх власних дій, визначити можливі відповідні ходи на акції супротивників, окреслити проблематику потенційних переговорів і коло явно неприйнятних дій у будь-яких ситуаціях.
   Невід'ємною стороною діяльності влади, що прагне поставити конфлікт під свій контроль, є і так зване конструювання соціального оточення даної суперечки. Ці міри мають на увазі відповідну орієнтацію і мобілізацію суспільної думки, що дозволяє створити в державі клімат осуду або заохочення однієї (чи усіх) з конфліктуючих сторін, звужують поле для маневрів супротивників правлячого режиму, сприяючи підвищенню стабільності державної влади.
   Визначаючи стратегічні і тактичні цілі регулювання конфлікту, влада повинна підготуватися: переконатися в компетентності експертів і аналітиків, фахівців у відповідній сфері державного управління; перевірити надійність комунікацій, центрів обробки інформації про поточні події, їхню матеріальну забезпеченість; поліпшити взаємозв'язок між різними рівнями і ланками влади, що беруть участь в регулюванні конфлікту; пристосувати структуру інститутів влади для здійснення ефективного контролю подій; перевірити готовність механізмів влади для рішучого застосування сили. Уся сукупність цих мір повинна адекватно відповідати ресурсам, що є в розпорядженні, верхів, а також сприяти підтримці іміджу влади - формувати в населення переконаність, що влада не боїться розвитку конфлікту і здатна тримати його під контролем.
   На другій стадії розгортання політичного конфлікту коло діяльності суб'єкта, що намагається контролювати його протікання, розширюється. На даній стадії більш чітко виявляються сили, що підтримують кожну з конфліктуючих сторін; стає очевидним, розширюється чи звужується сфера суперечки, яка ступінь його інтенсивності тощо. У такий спосіб збільшується число факторів, які необхідно відслідковувати для збереження контролю над розвитком конкурентних відносин.
   Приймаючи рішення, суб'єкт управління конфліктом повинен спиратися на більш широке коло інформації, підвищуючи її оперативність, відбирати лише достовірну інформацію з масиву відомостей, що надходять. Особливе значення в таких ситуаціях здобуває боротьба з дезінформацією, тому що прагнення тієї чи іншої сторони спотворити інформацію про свої цілі нерідко провокує суб'єкт управління конфліктом на досить безрозсудні дії.
   Розширюючи інформаційне поле контролю, влади, як правило, уточнюють образи конфліктуючих сторін (позиції, схильність до компромісів, припустимі можливості зміни цілей тощо) і власні оцінки, вироблені раніше. Фахівці в області міжнародних відносин американці Г Снайдер і П. Лізинг у зв'язку з цим розрізняють зміни, що відбуваються в так званих фонових образах (тих, що відображають оцінку конфліктуючих сторін через призму довгострокової перспективи їхньої еволюції), а також "поточних" образах (тих, що виражають зміни в поглядах на їх актуальні, моментальні позиції).
   Уточнюючи такого роду оцінки, влада повинна безупинно зіставляти позиції сторін, що змінюються, намагатися проникнути в тактику поведінки конфліктуючих, знайти сфери дотику опонентів. У кінцевому рахунку оцінка різного роду макро- і мікрофакторів, що обумовлюють протікання конфлікту, повинна дати чітке уявлення про його інтенсивність: чи володіє він тенденцією до спаду чи до наростання. Відповідно до висновків повинна відкоригуватися і тактика дії влади.
   Так, при спаді інтенсивності увага правлячих структур, як правило, послаблюється, а кількість ресурсів, що направляються на регулювання конфлікту, зменшується. Влада навіть може спробувати повернути конфлікт у таке русло, де б він не розв'язувався, але і не робив би несприятливого впливу на політичні відносини.
   Наростання ж напруженості конфлікту припускає іншу тактику дій. Взагалі, як помітили конфліктологи, протиріччя наростають зі збільшенням чисельності конфліктуючих груп, підвищенням емоційної втягнутості людей у ці взаємини. Особливо висока напруженість в конфліктах, що ведуться на рівні цінностей, і насамперед тих, що стосуються моральної самооцінки сторін, уявлень про честь і гідність. У цьому випадку, сторони сприймають можливе закінчення конфлікту як персонально значимий виграш чи програш і тому найчастіше відмовляються навіть розглядати варіанти угоди, щоб не поступитися своїми принципами. Так чи інакше, але посилення напруженості повинно спонукати владу насамперед подбати про недопущення крайніх, руйнівних форм конкурентної взаємодії, і особливо тих, які можуть спричинити дестабілізацію і порушення функцій основних органів державного правління. У той же час встановлення цих граничних рамок для розростання конфлікту повинно орієнтуватися на законні методи регулювання політичних відносин, підтримувати узгоджувальний стиль політичного діалогу. Однак відмічене не заперечує право влади використовувати передбачені законом акції чи погрозу застосування насильницьких мір проти найбільш агресивних і небезпечних для суспільства сил.
   Для спрямування інтенсивного конфлікту в потрібне русло влада повинна постійно формувати соціальне середовище зокрема, інформувати громадськість про вироблені оцінки поведінки сторін, про зміну їхніх позицій, оприлюднити точки зору на розвиток ситуації, здатні забезпечити сприятливий емоційний настрій громадян і нав'язати сторонам власні критерії оцінки співвідношення сил, способи виходу з кризи тощо. Спираючись на суспільну думку, влада може ефективніше впливати на тактику поведінки сторін, підтримувати або перешкоджати домінуючим установкам їх поведінки.
   У самому загальному плані прийнято виділяти три основних типи взаємин між сторонами конфлікту: конкурентний, що припускає постійне відтворення суперниками опозиційних відносин один до одного; індивідуалістичний, що характеризує прагнення якоїсь із сторін одержати однобічні переваги, ігноруючи права й інтереси суперника; кооперативний, що виражає готовність конфліктуючих сторін поважати чужі інтереси і спільно шукати вихід із протиріч [2].
   Таким чином, для підтримки оптимальних, з погляду влади, форм взаємин між конфліктуючими сторонами необхідно цілеспрямовано шукати виграшну тактику, змінюючи структуру і способи власних дій; удосконалювати комунікаційні процеси для оптимізації режиму прийняття рішень; підтримувати норми і правила політичного протиборства, що сприяють підвищенню згуртованості та інтегрованості суспільства.
   В цілому, ефективність дій влади на стадії розвитку конфлікту визначається їхньою здатністю законними методами забезпечити зниження напруженості у відносинах сторін і поворот їх до примирення позицій.
   Остання стадія, закінчення конфлікту, є найбільш складним етапом оскільки від результату закінчення спірних відносин залежить заново складений баланс політичних сил.
   Найчастіше в конфліктології розглядають два основних варіанти закінчення конфлікту - досягнення примирення сторін або їхня непримиренність, тобто створення безвихідної ситуації, нерозв'язності конфлікту. Між цими полюсами пролягає цілий ряд варіантів еволюції конфлікту, що відбивають його звичний розвиток (збереження колишньої інтенсивності), чи зниження, навпаки, наростання взаємної опозиційності сторін. Конфлікт може виявитися і нерозв'язним, тоді створюється ситуація, що веде не до його закінчення, а як би до циклічного руху. Це потребує від суб'єкта управління конфліктом перегляду і повторення своїх дій і операцій, що відповідають двом першим стадіям конфліктної взаємодії. Іншими словами, така ситуація припускає удосконалювання чи пошук нової стратегії і тактики контролювання, управління конфліктом.
   Примирення, як вже відмічалося, може носити характер повного чи часткового врегулювання (тобто зміни поведінки однієї чи декількох сторін конфлікту без вичерпання предмету спірних відносин) або розв'язання конфлікту (усунення самого приводу для такої взаємодії сторін). При цьому не можна не брати до уваги і те, що конфлікт може розв'язатися сам по собі, без спроб його свідомого регулювання (наприклад через втрату актуальності предмета суперечки, виснаження ресурсів тощо).
   З огляду на найбільш типові засоби, можна виділяють два найбільш загальні шляхи примирення сторін:
   1. Мирне врегулювання конфлікту, яке можна досягнути такими способами: досягненням компромісу на основі збереження вихідних позицій заснованих на взаємних поступках; зняттям конфліктного протиріччя, оскільки виснажені ресурси конфліктуючих сторін, що унеможливлює продовження суперництва; знайденим в ході суперечки взаємоповаги сторін, розуміння прав та інтересів суперника. Найчастіше цей шлях примирення пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін
   2. Примирення на основі примусу, що дозволяє одній із сторін ігнорувати аргументи суперника. Сутнісними характеристиками такого нав'язування однією із сторін може бути наступне:
   - явна перевага (збережених, придбаних) сил і ресурсів з однієї сторони і їхній дефіцит з іншої;
   - ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інші стани, що свідчать про ослаблення її позицій, про поразку, як наслідок нанесення їй відповідно до правил гри;
   - знищення, усунення ворога, в результаті чого, мир встановлюється під час відсутності ворога [3].
   Орієнтація суб'єкта на ті чи інші засоби примирення сторін повинна коректуватися і специфікою політичних процесів у яких протікають конфлікти. Наприклад, обмеженість у часі і періодичність поновлення виборчих кампаній змушує багато партій, що прагнуть використовувати вибори для реального проникнення в сферу прийняття державних рішень, утворювати різні коаліції, йти на компроміси навіть зі своїми політичними опонентами. У цьому змісті компроміс виступає більш кращою метою стратегії, ніж конфронтація.
   В умовах же радикального перетворення суспільства, вибору якісно нових шляхів майбутнього розвитку орієнтація винятково на методи, що об'єднують взаємодію зі своїми суперниками навряд чи приведе до усунення напруженості і примирення ідейних позицій. У цих випадках доцільно застосовувати більш витончену тактику поведінки, що включає методи як мирного, так і примусового примирення сторін.
   Таким чином, обирані суб'єктом засоби врегулювання конфліктів повинні обов'язково відповідати культурно-історичним, цивілізаційним особливостям політичного розвитку країни (регіону, суб'єкта), враховувати тимчасові обставини ведення суперечки, співвідноситись з психічними рисами діючих суб'єктів.
   Раніше і сьогодні досить розповсюдженим засобом досягнення примирення сторін у можливостях його розв'язання є переговори. В процесі переговорів сторони обмінюються думками, що неминуче знижує гостроту конфлікту, допомагає зрозуміти аргументи опонента і, отже, більш адекватно оцінити справжнє співвідношення сил, умови примирення. Переговори дають можливість зрівняти поступки, спокійно розглянути альтернативні ситуації, продемонструвати відкритість позицій, послабити ефективність нечесних кроків суперника. Саме в цих умовах легше знайти суть взаємних претензій.
   Переговорний процес заснований на спеціальній технології, що передбачає використання специфічних прийомів, які дозволяють зберегти вихідні позиції або досягти переваг, домогтися, забезпечити взаєморозуміння опонентів або взаємного задоволення сторін.
   Американські фахівці М. Дойч і С. Шикман вважають, що ефективність переговорів, а відповідно і взаємне задоволення сторін, підвищуються, якщо послідовно відокремлювати існуючі проблеми від суб'єктивної зацікавленості людей, що беруть участь у суперечці; зосереджувати увагу не на принципах, а на реальних протиріччях; виробляти декілька можливих варіантів рішень; враховувати об'єктивні критерії співвідношення сил, а не партійні чи ідеологічні позиції. Обіцянка поступок, уважність до партнера значно збільшують шанси дійти згоди. Погрози і тиск на опонента з позицій сили таку можливість знижують і переговорний процес може затягнутися [4].
   Таким чином, вміння влади та усіх інших політичних суб'єктів, вирішувати наявні завдання на кожному з етапів протікання конфліктів дає їм додаткові можливості для ефективної реалізації своїх цілей та інтересів у політичному процесі.
   Загальна теорія розв'язання конфліктів орієнтує в даній статті, насамперед, на ретельний аналіз базових потреб різних суб'єктів, політичних груп і ступеня їхнього задоволення існуючими соціально-політичними нормами й інститутами. Головний акцент повинен бути зроблений при цьому на аналізі джерел виникнення конфліктів і на їхньому усуненні, а не на стримуванні або частковому врегулюванні конфліктів без відповідних структурних змін системи суспільних взаємодій.
   Сьогодні в Україні є всі можливості стати міцною і благополучною державою. Для цього маються достатні матеріальні і культурні ресурси, але потрібні політична воля і досить відповідальна стратегія. В останньому держава має нагальну потребу, оскільки ніщо не запрограмовано в історії, і на політичному обрії з'являються альтернативні проекти, у яких також можуть бути шанси на реалізацію.

1. Дарендорф Р. У пошуках нового устрою. - К., 2006. - С.37.
2. Конфліктологія / За ред. проф. Л.М.Герасіноїта М.І.Панова. - Харків, 2002. - С.113.
3. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов. Подходы, решения, технологии. - М., 1997. - С.35; Дойч М., Шикман С. Конфликт: социально-психологическая перспектива // Современный конфликт: современные исследования. - М., 1991. - С.73.

 
< Попередня

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com