www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Джерела та світовий досвід дослідження політичної соціалізації
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Джерела та світовий досвід дослідження політичної соціалізації

С.В. Лещенко, здобувач

ДЖЕРЕЛА ТА СВІТОВИЙ ДОСВІД ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

   Висвітлено аналіз джерел та світового досвіду дослідження політичної соціалізації.

   Article is devoted to consideration of sources and traditions of studying of political socialization.

   У XX столітті в західній політології закріпилося поняття політичної соціалізації, як такої частини процесу становлення особистості, коли формуються найбільш загальні, розповсюджені стійкі її риси. Ці риси особистості проявляються в соціально-організованій діяльності, регульованій рольовою структурою суспільства.
   Джерела сучасної концепції соціалізації є в працях французького соціолога Г.Тарда, який здійснив спробу розглянути соціалізацію не тільки як стабілізуючий механізм, але побачити в ній можливість стабілізації суспільства. Проте, однією з перших праць, присвячених саме цій темі є праця опублікована в США у 1959 році [1].
   Пізніше інтерес до закономірностей залучення особистості в політику, до її політичної поведінки і свідомості зростав. Тому дослідженнями почали займатися політологи, філософи, соціологи та психологи. Але єдиного підходу до розуміння політичної соціалізації не було. Хоча, світовий досвід досліджень політичної соціалізації містить досить різноманітні результати, у подальших наукових розвідках з питань політичної соціалізації вони все ж мають бути враховані, адже є принципово важливими для концептуалізації вивчення цього феномену. Зокрема, мова йде про проблеми пошуку найбільш важливого віку людини в процесі її політичної соціалізації, впливу на неї соціальної нерівності й суспільно-політичного устрою, висування мети політичної соціалізації й ролі політичної еліти.
   Поява концепції політичної соціалізації була викликана кризою традиційних інститутів політичної системи західного суспільства, які вже не могли забезпечити добровільне прийняття новими поколіннями декларованих демократичних цінностей. Криза була реакцією індивідуальної і масової свідомості на корумпованість влади, її нездатність задовольняти потреби нових соціальних груп, які з'явилися в постіндустріальному суспільстві.
   Порушення в механізмі передання політичних ідеалів і цінностей від покоління до покоління були пов'язані з появою нових груп інтересів, які ігнорувалися політичними інститутами. В 60-х роках XX ст західне суспільство вступає в постіндустріальну стадію, яка внесла зміни в освіту, культуру, спосіб життя, систему цінностей різних груп населення. Насичення матеріальними потребами більшості груп населення промислово розвинутих країн поставило на перший план нематеріальні цінності, насамперед такі, як можливість вільної самореалізації особистості, сприятливе середовище існування, гармонія людини і природи, солідарність. З'явилися субкультури, які відмовлялися від традиційних матеріальних цінностей пануючої культури: особистий успіх, добробут, прагнення до багатства. На основі саме цих субкультур склалися нові суспільні рухи, які намагалися заявити про свої вимоги. Найбільш гостро це проявилось в рухові хіпі в 60-х роках в США. Це був своєрідний різновид богемної контркультури, коли його учасники критикували існуючий тоді соціальний порядок за його нездатність створити умови для вільної самореалізації особистості, за відсутність рівноправності та наявність різних форм дискримінації людини.
   Різні наукові школи й напрями акцентували увагу на значимості і особливостях різних механізмів соціалізації: сім'ї, школи, культури, що й впливало на розуміння змісту соціалізації.
   Американські вчені довели, що навіть у дітей раннього віку вже формуються певні якості, які мають відношення до політичної соціалізації. Не беручи участь у політичному житті, вони вже в початкових класах розрізняють обидві основні політичні партії США та навіть намагається ідентифікувати себе з однією з них. Тому на думку американського дослідника Д. Істона, сім'я виступає "психологічним агентом суспільства". У сім'ї соціальні цінності й норми, правила й навички поведінки вперше засвоюються під впливом "авторитету іншого" [2].
   Класична теорія, яка була розроблена американськими вченими під керівництвом Д. Істона, трактувала політичну соціалізацію як процес навчання людини спеціальним ролям, які необхідно виконати в сфері політики. Цю теорію підтримали Л.Коен, РЛІптон, Т.Парсонс, які акцентували увагу на взаємодії людини з політичною системою та її інститутами. Особистість виступає як пасивний об'єкт впливу політичної системи, коли індивід добровільно приймає цінності і стандарти політичної поведінки і відбувається формування у індивіда позитивних установок до влади. Практичну можливість створення такої моделі підтвердив досвід Німеччини та СРСР 30-х роках XX ст.
   В американських дослідженнях закладені основи вивчення зв'язку базових політичних установок (авторитаризм, демократизм, політична апатія) зі стилем виховання в сім'ї. Дослідження структури влади в сім'ї, у тому числі в сім'ях без батька й з головною роллю матері, підтвердили, що у випадку емоційної насиченості відносин між матір'ю й дитиною вона згодом часто виявляється політично індиферентною [3]. Разом з тим, висновок американських фахівців 1970-х років про раннє формування політичних установок [4], пов'язаний з теоретичними положеннями психоаналізу, не враховує належною мірою кумулятивності процесу політичної соціалізації. Таким чином, у ранніх американських дослідженнях політичної соціалізації вже отримано значні результати, які мають теоретико-методологічне значення за межами окремої політичної культури.
   Друга версія розроблялась в рамках теорії конфлікту (М. Вебер, Г Моска, У Гуд), теорії плюралізму (Р Даль, В. Харт) і теорії гегемонії. Ці вчені поставили в залежність сутність політичної соціалізації від взаємодії влади та індивіда. Індивід - це не пасивний об'єкт впливу політичної системи. Активність індивіда й взаємодія з владою зумовлені інтересами, здібністю діяти свідомо, підтримкою етносу, класу, політичної партії, за яку він віддає свій голос. Т. Луман, Ю. Габермас розглядали політичну соціалізацію як акультацію - засвоєння людиною для себе нових цінностей, висуваючи таким чином на перший план психологічні механізми формування політичної свідомості та поведінки людини. Учені, які працювали в руслі психоаналізу (Е. Еріксон, Е. Фром), головну увагу приділяли дослідженню безсвідомих мотивів політичної діяльності (політичний протест, контркультурна поведінка). Політична соціалізація розумілася ними як прихований процес політизації людських почуттів і уявлень.
   Отже, наукові розробки проблем політичної соціалізації в Німеччині в 1960-1970-х роках спочатку перебували під впливом американських. Цьому, зокрема, сприяло повернення до Німеччини зі США представників франкфуртської школи. Наприклад, вивчення політичної свідомості студентів у проекті "Студент і політика" Ю. Габермасом й іншими науковцями сприяло виникненню руху нових лівих у ФРН [5]. Проте, теза про трансляцію політичних установок у сім'ї від покоління до покоління, як встановлено дослідженнями, в Європі підтверджується лише частково.
   Інший німецький дослідник Г. Штаинкамп убачав проблему в недостатній розробці відповідної теорії сім'ї.
   він розрізнив мікро- мезо- та макрорівні соціалізації та розглядав їхній вплив на політичну соціалізацію дитини, формулюючи основну ідею соціально-структурних досліджень соціалізації, яка полягає у вивченні механізмів відтворення соціальної нерівності й політично значущих результатів на всіх трьох рівнях [6]. Соціально-структурний підхід дозволяє вивчати базові політичні настанови не тільки залежно від показників соціальної нерівності (дохід, престиж професії батьків, рівень їхньої освіти), але й від необмеженого числа інших показників (вид доходу, житло, район проживання, регіон, національність батьків, їхній культурний рівень, соціальні зв'язки, форми дозвілля, стиль життя). Важливим прикладом макрорівневого аналізу умов соціалізації слугує вивчення впливу безробіття на політичні настанови [7]. Аналізуючи це явище, Штаинкамп сформулював тезу про "радикалізацію апатії", відповідно до якої безробіття приводить до формування лівоекстремістських політичних настанов [8].
   У післявоєнний період всі суспільні науки наштовхувалися на різні аномалії в процесі трансформації політичних цілей та цінностей від одного покоління до іншого. Криза політичної соціалізації проявилася передусім на рівні політичної системи, партій, організацій, інститутів. Широке розповсюдження отримали втрата довіри до влади, відмова їй в підтримці, невпевненість в тому що особиста участь може вплинути на політичний процес. Велику увагу дослідників політичної соціалізації привернули молодіжні страйки 60-х, расові, антивоєнні, екологічні і жіночі рухи 70-80-х років XX століття. Вони сприймалися як тривожні ознаки некерованості суспільством.
   У післявоєнний період в історії Заходу спостерігались зміни як в соціально-економічній, так і в політичній сфері, які багато в чому пояснюють кризу політичної соціалізації. Економічні процеси, пов'язані з прискоренням науково-технічного прогресу, відкриттями в області організації праці, впровадженнями найновіших технологій, внесли великі зміни в соціально-класову структуру суспільства. Політичні процеси післявоєнного періоду були також складними і неоднозначними. Наростали протиріччя між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, а головне, між двома системами, які трактувалися як капіталізм та соціалізм. Кризовий стан в державних інститутах мав відбиток і в політико-ідеологічній сфері. Так, в політиці післявоєнних років переважало уявлення про силу як основний інструмент збереження і збільшення імперіалістичних завоювань (наприклад, створення в 1949 р. блоку НАТО, а в 1955 р. підписання Варшавського пакту).
   У 1990-х роках переважають тенденції узагальнення результатів емпіричних досліджень й їхньої концептуалізації в працях К.Ю. Тильмана, Г Файта, К Хурельмана, Д. Улиха, Б. Клаузена й Р Гаислера [9]. Праці названих дослідників містять аналіз фундаментальних проблем теорії соціалізації й досвід порівняльного вивчення політичної соціалізації в різних суспільних системах й в умовах трансформації східнонімецького суспільства.
   Після 1993 року на передній план теоретичних розробок політичної соціалізації вийшов аналіз впливу різних суспільно-політичних систем на політичні якості особистості [10]. Однією з центральних проблем у дослідженнях означена проблема політичної ідентичності в Східній Німеччині, яка з процесом європейської інтеграції лише ускладнюється.
   Результати цих досліджень, як і американських, багато в чому виходять за межі політико-культурного контексту окремої країни.
   Важливий досвід дослідження політичної соціалізації містять праці польських дослідників. Політична історія Польщі в XX століття є цілеспрямованим процесом подолання залежності від Німеччини, Австрії, Росії й СРСР Ідея звільнення країни й виховання вільного й відповідального громадянина є метою й основним завданням соціалізації. Отже, мета політичної соціалізації тут задана історично. Польський соціолог Б. Голембієвський, який вивчав покоління польських селян, робітників, шахтарів, інтелігенції, учителів, жінок, зазначив, що природа соціального буття є нічим іншим, як упорядкованим синтезом окремих життів [11]. В основі досліджень вченого лежить універсалістська теорія молоді, відповідно до якої дана вікова категорія виступає не просто "неспокійним творцем сучасності" і тим більше не пасивною групою, погано пристосованою до соціальних змін, а важливим суб'єктом історичного процесу, реальною силою в боротьбі за звільнення країни.
   Оригінальним у політичних відносинах є досвід Швейцарії з її особливою політичною ідентичністю, поки не занадто мінливою навіть під впливом європейської інтеграції. Швейцарія має пряму демократію, конфедеративний устрій, військовий нейтралітет, потужну фінансову систему, багатомовну систему з високим рівнем життя населення й мальовничою природою. Надавши місце безлічі міжнародних організацій, ця держава навіть не є членом ООН. За словами дослідника швейцарської політичної культури В. Ліндера "швейцарська демократія є чимось унікальним" [12]. Швейцарська ідентичність по суті справи лише політична, але не національна (етнічна). Приклад цікавий саме цим, а не тим, що швейцарські цінності прищеплюються з малих років. Діти однаково не сприймають їхній зміст повною мірою. Отже, важливість політичної соціалізації не в ранній соціалізації, а в механізмах підтримки особливої швейцарської ідентичності протягом всього життя.
   У силу дії принципу субсидіарності, є дуже важливою політична роль громади. У країні, де проводиться безліч референдумів, вона дає громадянам широкі можливості політичної участі, забезпечуючи тим самим повсякденну політичну соціалізацію. Швейцарський дослідник Г. Гезер і його колеги зазначають, що у громаді "громадяни мають можливість виразити свої побажання представникам органів влади, з якими вони знайомі особисто, прямо" [13]. Це можливо завдяки тому, що у країні існує безліч локальних політичних партій, які працюють у громадах й утворять основу всього політичного процесу в суспільстві. С Месклі порівняв різні моделі демократії та вказав на ефекти, які політико-соціалізують організації повсякденного політичного життя швейцарців. У громаді швейцарець постійно зустрічається з тим, що в процесі прийняття рішень виникають різні думки, що в їхньому утворенні беруть участь всі та перемагає думка більшості. Іноді його думка збігається з більшістю, іноді - ні [14].
   Отже, швейцарський приклад цікавий своїми ефективними механізмами підтримки ідентичності в повсякденному житті. Він показує, наскільки важливо розглядати політичну повсякденність при дослідженні політичної соціалізації.
   Розробка концепції політичної соціалізації велася різними школами і напрямками політичної науки. У наш час на Заході розробляється новий напрямок концепції політичної соціалізації. Ця концепція формується під впливом важливих дискусій, які мали місце уже в післявоєнній політичній науці.
   Розглянемо інституціональний аналіз особистості. Інституціональний напрямок у політиці бере початок з класичної буржуазної політичної теорії. І навіть тепер особливості цього напрямку можна простежити в сучасних роботах з проблем людини в політиці, в яких велика увага приділяється моральним і ціннісним аспектам політики в співвідношенні з природою людини. Ідеї політичної теорії Т.Гоббса, Е.Берка, А.Сміта, Г.Спенсера, А. де Токвілля, Ж.-Ж. Руссо та ін. не просто створюють історичний фон, який формує сучасне політичне мислення. Сам дух класичного спадку став невід'ємною частиною західної, а особливо англо-американської, культури. Цей спадок має прямий вплив і на політичну науку, і на політичну практику. І тому розмову про джерела концепції політичної соціалізації в політичній науці ми почнемо з тих ідей про людину в політиці, які були сформульовані класичною традицією, а згодом були сприйняті сучасними західними політологами.
   Аналіз класичної політичної думки дозволяє виділити два типи взаємовідносин між людиною і владою, їх можна представити схематично в вигляді моделей "підкорення" і "інтересу". Модель "підкорення" була започаткована Т. Гоббсом, який вважав, що особистість егоїстична, вона добивається влади. Так можна охарактеризувати і окрему людину, і людство в цілому. Найперша характеристика такої людини - це вічне і безмірне бажання мати все більше і більше влади, бажання, яке закінчується лише з смертю [15]. Ідея підкорення особистості владою у трактуванні Т.Гоббса пізніше була підтримана елітаристами, які наполягали на необхідності компетентності влади меншості над більшістю - і це є природна умова функціонування суспільства. Але ідею підкорення розвивали і прибічники демократичної, егалітаристської традиції. Так, Ж.-Ж.Руссо вважав, що в суспільстві окремі індивіди змушені відмовитися, передати в загальне надбання, поставити під вище керівництво загальної волі свою особистість [16]. В цьому і була сутність суспільної угоди (contract social).
   Друге трактування особистості в політиці було представлене моделлю "інтересу", розробленою в працях А.Сміта, Г.Спенсера та ін. В ньому розглядається складна структура самої особистості, відносини людини і влади. Інтерес виступає як такий психологічний механізм, який об'єднує і роз'єднує людей. А людина при цьому робить лише те, що вона хоче і що в неї викликає інтерес. Виділяють такі інтерпретації моделі інтересу, як "концепція розсудливих інтересів" та "концепція конкурентних інтересів". В першій уряд і держава - джерело нерівності і пригнічення особистості. З цього постулату можна зробити висновок на користь суспільства проти держави. В другій концепції основний акцент робиться на ідеї порядку, яка є наслідком взаємодії окремих особистостей, а точніше їх конкуренції. І тут велику роль мали погляди Адама Сміта, який вважав, що кожна людина, поки не порушує закони про справедливість, має повне право затверджувати свої інтереси за власним бажанням і конкурувати з іншими людьми чи їх установками, як своїм виробництвом, так і капіталом [17].
   І перший, і другий варіант концепції "інтересу" починається з індивіду, підкреслює первинність суспільства над державою і екстраполює дію індивідуальних інтересів на суспільство.
   Сучасні технологічні і соціальні процеси дійсно мають великий попит на тих, хто відповідає необхідному стандарту освіченості і соціалізованості. Беззаперечним являється те, що та людина, яка сьогодні керує суспільством, повинна доказати своє право на це, пройшовши через різні випробування. Крім того модель людини, яка пасивно підпорядковується владі, не відповідає об'єктивним потребам розвитку сучасної політичної системи. Активна участь рядових громадян в політичному процесі, їх залучення до ролі самостійних і свідомих діячів все більше відповідає вимогам часу. Зіткнувшись з фактом збільшення участі рядових громадян в політиці, теоретики "елітарного плюралізму" чи "демократичного елітаризму" (РДаль, УКорнхаузер, Дж.Шумпетер), почали вважати його відхиленням від норми, невідповідністю природи особистості. Модель "інтересу" широко представлена в сучасних політичних теоріях і основна ідея цієї моделі не зазнала суттєвих змін і головним механізмом політичного урегулювання є, на думку прихильників даної теорії, інтереси людини, які розглядаються в роботах Адама Сміта. Саме вони є рушійною силою політичного процесу, роблять особистість активною фігурою, суб'єктом управління політикою. Особливістю даної моделі є те, що людина є основною цінністю політики. Автори, які розвивають модель інтересу визначають своє завдання в тому, щоб оберігати індивіда від влади держави, її інститутів, суспільства, а проблеми політики, соціального устрою, порядку, влади, свободи та рівності розглядаються лише з індивідуалістичної перспективи. Тому вони є критиками будь-яких форм колективізму.
   Проблема політичної соціалізації була важливою в розвитку політичного біхевіоризму. Спочатку - як рух політичного протесту проти безособистісної політичної науки біхевіоризм здійснив вплив і на інші направлення, привніс в них інтерес до людини. Не випадково, оцінюючи стан цієї дисципліни на початку 80-х років, відомий американський політолог, який на той час був президентом міжнародної асоціації політичних наук, Карл Дойч висловив переконання, що основні зміни за післявоєнний період були пов'язані саме з впливом психології, психіатрії і антропології, саме вони надали нового розуміння особистості в політиці [18].
   У становлення концепції політичної соціалізації як міждисциплінарної області дослідження внесли вклад різні напрямки нової політичної науки. Але найбільш близько вона пов'язана з чотирма напрямками: системним аналізом політики, теорією конфлікту, теорією плюралізму і теорією гегемонії. В їх розвитку особливо наочно просліджується процес проникнення в політичну науку особистісного підходу. Прихильники системного аналізу почали одними з перших застосовувати біхевіористську орієнтацію в політиці. Д. Істоном, Г.Алмондом та їхніми прихильниками була використана структурно-функціональна теорія для аналізу політичних процесів. Вони прагнули створити всеохоплююче уявлення про політику з урахуванням усіх внутрішніх та зовнішніх факторів. Необхідно відмітити, що поняття соціалізації було введено для опису однієї із семи функцій політичної системи, і діяльність цієї системи починалася саме з цієї функції (далі йшли формулювання інтересів, об'єднання інтересів, політичної комунікації, вироблення правил, виконання правил).
   На зміну попередньому підходу прийшла інша дослідницька схема, заснована на теорії конфлікту. Ця теорія бере початок у працях М.Вебера і Г.Моски і представлена працями про статусну практику груп (Ф.Паркій), про політичну владу (Г.Екстейн), про престиж як джерело конфлікту (У.Гуд) і про нерівний інституціональний обмін (П.Блау). Ці автори визначають, що суспільство розділене на конфліктуючі статусні групи, які ведуть боротьбу за престиж, владу, авторитет, роботу, багатство. В теорії конфлікту соціалізація трактується як процес привнесення лояльності в групу.
   Теорія плюралізму опирається на традиції Ж.-Ж. Руссо, Дж.С. Мілля. Основними її представниками є американські політологи Р Даль, Ф. Конверс, В. Харт Головними в цій моделі політики є групи, які об'єднані одним інтересом, а також політичні партії, з допомогою яких індивід бере участь у політичному процесі. Політична соціалізація відповідно до даної теорії - це процес створення такого суспільства, умовою якого є чисельність партій, груп, організацій.
   Отже, дослідження політичної соціалізації набули міждисциплінарного характеру, який потребує знань суміжних областей, які вивчають особистість. Саме на межі філософії, соціології, психології і політології була створена концепція, прихильники якої ставлять перед собою завдання аналізу механізмів входження особистості в політику.
   У радянській суспільствознавчій науці проблеми політичної соціалізації розглядалися в основному через проблеми політичного виховання, політичного навчання і освіти [19].
   У дослідженні з політичної психології Є.Б. Шестопал "Особистість і політика" критично проаналізовано західні, в основному американські, теорії політичної соціалізації. Автор вивчала проблеми політичної соціалізації в російському суспільстві, дійшовши висновку про її глибоку кризу в 1990-і роки [20].
   Відзначимо також ранні здобутки А. А. Зинов'єва, який запровадив сам термін "homo sovjeticus". У працях "Гомо совєтікус", "Комунізм як реальність" й в інших творах А. А. Зинов'єв поступово залишає пародіювання радянської людини й розробляє тему із залученням фундаментальної теорії [21]. Його "радянська людина", як соціальний тип, є результатом соціобіологічної еволюції, що адаптувався до системи за допомогою засвоєння простих правил поведінки.
   Російська соціологія, соціальна психологія, політична психологія досить давно й глибоко вивчають найважливіші проблеми політичної соціалізації людини, концентруючись, зокрема навколо теми "радянської людини", проблеми наступності поколінь. Отже, радянські та російські дослідження політичної соціалізації, містять великий досвід постановки й рішення важливих проблем соціалізації, хоча й не є цілісною системою. їхній досвід розпорошений по окремим соціальним і гуманітарним наукам, а в соціології - між її галузями (соціологія сім'ї, молоді, особистості, освіти, соціальної й політичної психології).
   Отже, підсумуємо. Розробка концепції політичної соціалізації велася різними школами і напрямками зарубіжної та вітчизняної політичної науки. Об'єднуючим теоретичним принципом аналізу обраних закордонних досліджень, здійснених науковцями, зокрема у США, Німеччині, Польщі, Швейцарії, Росії та вітчизняних досліджень нами використано концепцію політичної культури, що забезпечує єдиний підхід до предмета й можливість зробити компаративні висновки про значення дослідницьких результатів.
   Політична соціалізація має розглядатися як двосторонній процес, коли з одного боку - соціально-політичне середовище впливає на індивіда, а з другого - формується така політична індивідуальність, яка має вільний вибір і відповідальність за прийняті рішення.
   Функція політичної соціалізації і залучення громадян до участі в політичному житті суспільства властива всім сучасним політичним системам, сприяє розповсюдженню участі в політиці громадян кожної країни.
   У сучасних умовах в Україні процес політичної соціалізації знаходиться на початковому етапі. Тому дуже важливо враховувати як досвід країн з розвинутою демократією, що пройшли період трансформації, в якому знаходиться Україна сьогодні, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні. І тому важливим є розуміння важливості в процесі політичної соціалізації виховання політичних цінностей та ролі інформаційного середовища.

1. Нутап Н. Political Socialization, N.Y., 1959. - 248 p.
2. Damson R. Political socialization: an analytic study. - Boston, 1969; Hess R. The development of political attitudes in children. - New York, 1968.
3. Dames J. Violence and aggression: innate or not? - Bruxelles, 1970.
4. Hess R. The development of political attidudes in childern. - New York, 1968.
5. Habermas J. u. a. Student und Politik. Eine soziologische Untersuchung zum politischen Bewufitsein Frankfurter Studenten. - Berlin, 1969.
6. Steinkamp G Lebensbedingungen und Sozialisation. die Abhangigkeit von Sozialisationsprozessen in der Familie von ihrer Stellung im Verteilungssystem okonomischer, sozialer und kultureller Ressourcen und Partizipationschancen I G Steinkamp, W. Stief. - Opiaden, 1978. Штайнкамп Г. Социальная структура и личность: проблемы дифференциации и интеграции макро-, мезо- и микроуровней социального анализа // Проблемы теоретической социологии / Под ред. А.О.Вороноева. - СПб., 1996. - С.177-178.
7. Die Arbeitslosen von Marienthal: ein sozio-graphischer Versuch fiber die Wirkungen langandauernder Arbeitslosigkeit. Mit einem Anhang zur Geschichte der Soziographie I M.Jahoda, P.Lazarsfeld, H.Zeisel. - Frankfurt a.M., 1975.
8. Steinkamp G, Meyer T. Politische Sozialisation durch Arbeitslosigkeit II B. Claussen, R.Geissler (Hrsg.) Die Politisierung des Menschen. Instanzen der politischen Sozialisation. - Opiaden, 1996. - S.322.
9. Tillmann K.-J. Sozialisationstheorien. Eine Einfiihrung in den Zusammenhang von Gesellschaft, Institution und Subjektentwicklung. - Hamburg, 1997; Veith H. Theorien der Sozialisation. Zur Rekqnstruktion des modernen sozialisationstheoretischen Denkens.- Frankfurt a.M.; New York, 1996; Handbuch der Jugendforschung.- Opiaden, 1993; Handbuch der Sozialisationsforschung. Studienausgabe I K. Hurrelmann, D.UIich. - Basel: Weinheim, 1991.
10. Dalberg С Psychises Wohlgefiihl und Personlichkeit in Ost und West: Vergleich vonSozilalisation-seffekten in der fruhen DDR und der alten BRD II Zeitschrift fur Sozialisationsforschung. - 1993. - Jg. 13. - Hft 1. - S.91.
11. Golebiowski B. Pokolenia і polityka w Polsce XX wieku II Soziologia polityki : Wybor teksow pomochiczych do kowersatorium I Wybor і dokonali B. Golebiowski, J. Szszupaiizycski. - Warczawa: WdiPN UW, 1993. - S.385.
12. W. Schwei-zerische Politikwissenschaft II Sweizerischer Zeitschrift fur Politikwis-senschaft. - 1996. - Nr.2. - S.77.
13. Geser G, u. a. Die Schweizer Lokalparteien. - Zurich, 1994. - S.20.
14. Moskli S. Direkte Demokratie: ein Vergleich der Einrichtungen und Verfahren in der Schweiz und Kali-fornien, unter Beriicksichtigung von Frankreich, Italien, Danemark, Irland, Osterreich, Lichtenstein und Australien. - Bern; Stuttgart; Wien, 1994.
15. Hobbs T. Leviathan. - Oxford, 1955. - P.64.
16. Руссо Ж.-Ж. Трактаты. - M., 1969. -C.161.
17. Smith Adam. An Inquiry into the Nature and Causes of Nations. Vol. II. - London, 1964. - P.194.
18. Шестопал Е.Б. Личность и политика. - М.: Мысль, 1978. - С.49.
19. Михайловский Н. К. Что такое прогресс? // Михайловский Н.К. Собр. соч.: В 6 т. - СПб., 1896. - Т. 1. - С.1-150.
20. Шестопал Е.Б. Перспективы демократии в сознании россиян // Общественные науки и современность.- 1996. -№3.-С.47
21. Левада Ю.А. Homo post-soveticus II Общественные науки и современность. - 2000. - №6.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com