www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Використання порівняльного методу в політологічному дослідженні
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Використання порівняльного методу в політологічному дослідженні

В.В. Кобильник, асп.

ВИКОРИСТАННЯ ПОРІВНЯЛЬНОГО МЕТОДУ В ПОЛІТОЛОГІЧНОМУ ДОСЛІДЖЕННІ

   У статті автор досліджує особливості використання порівняльного методу в політологічному дослідженні. Характеризує основні вимоги, що ставляться до порівняльної методології у політологічних дослідженнях.

   In the article author explores the peculiarities of comparative method in a political inquiry. He characterizes the main demands that are suggested to the comparative methodology in political inquiries.

   Головна особливість політичної науки, подібно як і багатьох інших суспільствознавчих дисциплін, полягає утому, що, розвиваючись, вона не може опиратися на дані експериментальних досліджень та експериментально перевіряти отримані висновки, як це роблять у природничих науках. Це однаковою мірою пов'язано з макро - та мікрорівнем політичного життя. Саме тому, на думку А. Романюка, головним механізмом отримання наукових знань про політичне життя та процеси стали порівняльні дослідження [1].
   Політична теорія в значній мірі опирається на результати порівняльної політології (в основі якої лежить порівняльний метод), співставляючи різні політичні системи, політичні режими, політичні інститути, владу та інші важливі категорії політичної науки починаючи від політичних процесів і закінчуючи політичною культурою. М. Доган та Д. Пеласі стверджують, що політичні науки повинні бути порівняльними. Оскільки не має сенсу аналізувати окремо взяті явища політичної сфери життєдіяльності суспільства без конкретного соціально-політичного контексту, всезагального аналізу його передумов та наслідків, без проведення історичної аналогії та врахування досвіду інших держав[2]. Г. Алмонд та Г Пауелл, вважають, що "...логіка та мета порівняльного методу використовується політичними науками подібно до того, як експеримент використовується точними науками. Політолог не може спроектувати експеримент щодо політичного устрою та спостерігати за наслідками. Однак, порівняльний метод створює можливості описати та кваліфікувати, організувати та пояснити різноманітні комбінації подій, які відбуваються у політиці різних країн"[3]. Поширеність порівняльного методу в політології й зумовлює актуальність досліджень, що стосуються порівняльної методології. Метою даної статті є: виокремити та проаналізувати етапи становлення порівняльної методології; визначити сутність порівняльного методу; охарактеризувати типи та основі вимоги до порівняльного методу.
   Порівняння як метод політичного дослідження є таким же давнім, як і вивчення політики. В історії політичних вчень до формування сучасної політичної науки в другій половині XIX ст. інтерес до порівняльного методу визначався у працях Арістотеля, Полібія, Цицерона, Фоми Аквінського, Макіавеллі, Монтеск'є, Токвіля, Конта, Спенсера, Мілля тощо. Наприклад, Арістотель разом зі своїми учнями провів гігантське дослідження соціально-політичного ладу 158 давньогрецьких міст-полісів. Після чого створив систему правильних та неправильних форм правління - це й було одним із перших застосувань порівняльного методу в політичній науці. Н. Макіавеллі досліджуючи види держав і форми правління порівнював адекватні умови прояву залежностей між долею й славою правителя. Монтеск'є, спираючись на дедуктивний метод, порівнював дію виведених законів у різних природно-географічних і соціально-культурних умовах. Значний інтерес викликає імпресіоністський характер порівняльної методології Токвіля. Індуктивний метод порівняння найбільш схожих систем використовував Міль.
   Характеризуючи еволюцію порівняльних досліджень, слід відзначити, що досі не існує єдиного концептуального підходу по виокремленню періодів становлення чи впровадження в політичну науку порівняльного методу. Девід Аптер виділяв три етапи: інституціоналізм, девелопменталізм і неоінституціоналізм [4]. Етап інституціоналізму розглядався ним з моменту формування політичної науки як самостійного предмету. У часовому вимірі етап девелопменталізм припадає на 70—80—ті роки XX ст.
   На нашу думку, еволюцію порівняльної методології можна поділити на декілька періодів. Критерій такого поділу лежить у площині методологічних підходів порівняльного дослідження. Перший етап співпадає із розвитком політології як академічної дисципліни. Його хронологічні межі - кінець ХІХ-поч. XX ст. Характеризується впровадженням в політичні дослідження історико-порівняльного методу та пов'язаний з науковою діяльністю Ф. Лібера (перший професор політики в Колумбійському університеті). Він сформулював завдання історико-порівняльного дослідження. У 1858 році вказав на необхідність історичного огляду всіх урядів і систем права; усієї політичної літератури, представленої найбільш видатними авторами - від Платона та Арістотеля; моделей держав, що час від часу зображувались політичними філософами як утопії [5]. Ще одним представником цієї епохи є американський дослідник Е. Фрімен, який в своїй книзі "Порівняльна політика" сформулював відомий тезис "історія - це політика в минулому, політика - це історія сьогодні" [6]. Використовуючи методи порівняльної філології та політики для вивчення історії конституційних установ дослідник намагався виявити подібні риси у різних народів та держав, різних історичних епох та пояснити це походженням від якого-небудь одного коріння.
   У першій половинні XX ст почав формуватися так званий традиційний підхід у порівняльній методології, що пов'язаний із такими іменами як Вудро Вільсон, Джон Берджес, Джеймс Брайс. Суть даного підходу полягає у формально-легальному описі, що походить від юридичних наук. Значною мірою політика описувалась як інституціональна сфера, що спирається на формалізовані норми і принципи. Характерними рисами традиційного підходу, за визначенням Макрідіса, були описовість, статичність, монографічність, формальний легалізм, консерватизм, нетеоретичний акцент і методологічна байдужість.
   Початок тридцятих років XX ст. ознаменувався зародженням нових методів у політичній науці, формуванням нових шкіл, зокрема Чікагської під керівництвом Чарльза Мерріама, що також відбилося на масштабах використання порівняльного методу у політологічних дослідженнях. Даний період характеризується широким використанням інституційного підходу, пануванням спостереження та простого емпіричного узагальнення.
   Розквіт порівняльної методології в політичних дослідженнях припадає на 50—70—ті роки XX ст. Своєрідною "відправною базою" порівняльного методу в даний час став Еванстонський семінар у Північно-західному університеті (США), де головував Рой Макрідіс. Семінар був присвячений розвитку порівняльного методу та аналізу змін, що відбуваються в політичній науці починаючи із ЗО- х років XX ст. Зокрема, було відзначено зростання структурно-функціонального та біхевіорального аналізу політичних явищ та процесів. Також було підмічено, що зросла точність у методах збору й аналізу даних; самі методи постійно проблематизувались; важливе місце в порівняльних дослідженнях одержала кваліфікація; зростання уваги до теоретичної сторони порівняльних досліджень; поворот від нормативно-орієнтованої до емпірично-орієнтованої теорії на різних рівнях аналізу; запровадження в науковий обіг позитивістське припущення, що ціннісно-вільне і ціннісно-нейтральне знання можливе; посилення інтересу до створення чистої теорії політики на противагу прикладному дослідженню.
   У 70-х роках у порівняльному підході намітилася криза, яка була зумовлена цілим рядом причин: несприйнятливість політичної науки в цілому та порівняльної зокрема до нових соціальних та політичних змін; Спроба створити на основі біхевіоризму і структурного функціоналізму політичну науку, позбавленого цілісного навантаження, привела до панування лише однієї теоретичної парадигми, пов'язаною із ідеологією "буржуазного лібералізму"; виявилося, що структурно-функціональна методологія порівняльного аналізу, що орієнтується на пошук закономірних зв'язків, представляє картину політичного світу, що позбавлявся унікальності та різноманіття; перевага кількісних методів аналізу у порівняльному дослідженні хоча й створювала можливості для перевірки гіпотез, але одночасно призводила до їхнього збідніння. Шляхом статистичної перевірки стверджувалися найчастіше відомі істини, залежності; сформована телеологічна концепція залежного розвитку викликала протест як у західних компаративістів, так і дослідників незалежних країн [7]. Галузь стала змінюватися і методологічно, і змістовно. Розвиток тематики порівняльних досліджень характеризувався переходом від вивчення традиційних інститутів і фактів політичної діяльності - держави, партії, виборів, засобів масової інформації до нового - навколишнє середовище політики, групові інтереси і неокорпоративізм, нові масові рухи, етнічні, мовні, вікові та гендерні фактори. Особливе значення надавалося дослідженням формування нового курсу. Сьогодні у даній методології продовжуються зміни, які характеризують дві тенденції: радикальна (представлена в постмодерній та феміністській політико-теоретичних орієнтаціях), та відновленням історико-порівняльної методології.
   Розкриваючи суть порівняльного методу політологічних досліджень, потрібно відзначити, що більшість дослідників визначають його як вияв подібностей або відмінностей політичних інститутів, процесів і явищ з метою їх кількісної і якісної характеристики, класифікації, впорядкування та практичного використання в іншому соціополітичному середовищі [8]. Є помилкою називати порівняльним тільки те дослідження, в якому використовується співставлення по двох і більше суспільствах. Таке визначення є досить вузьким та опирається на кроссоцієтальний характер даних з якими мають справу компаративісти. Такий підхід, фактично, виключає із складу компаративістики порівняльно орієнтовані дослідження одиничних випадків, таких як "Демократія в Америці" А. де Токвіля або "Елементарні форми релігійного життя" Е. Дюркгейма. По суті, більшість дослідників, які займаються вивченням окремих регіонів можна сміливо назвати компаративістами. Оскільки вони, у своїх роботах, порівнюють об'єкт свого дослідження з власними країнами або з видуманими, але переконливо ідеальними типами.
   Порівняльне дослідження носить багаторівневий характер. Як правило, робота компаративіста ведеться одночасно на двох рівнях - макросоціальному (цілих систем) та внутрішньосистемному Будь-який аналіз, що бере до уваги подібність та відмінність лише на макросоціальному рівні не є істинно порівняльним, навіть якщо він включає дослідження сукупностей внутрішньо-системних характеристик. На думку А. Пржеворського та Г Тьюна "...в ідеалі порівняльне дослідження макро-соціальних змінних повинно використовуватися для пояснення фіксованих на внутрішньосистемному рівні відмінностей між системами" [9]. Макросоціальні одиниці важливі в компаративістиці не як види даних, а як мегатеоритичні категорії. Особливою рисою порівняння є використання ознак макросоціальних одиниць для вироблення суджень пояснювального характеру, що напряму пов'язані з поясненням та інтерпретацією макросоціальних відмінностей [10].
   Для порівняльної методології є досить відчутною проблема співставлення базових одиниць аналізу -держав, окремих інститутів тощо. Такі одиниці повинні бути рівноцінними або незалежними і лише тоді вони можуть бути співвіднесенні з певним еталоном порівняння. Однак, при цьому не потрібно забувати, що існує необхідність проведення якісного аналізу даних. Це є свідченням того, що в порівняльних політологічних дослідженнях необхідно використовувати як якісні так і кількісні показники. Як відзначає Сморгунов "в порівняльній політології дуже часто метричні шкали стоять поряд з неметричними" [11]. Більше того, компаративістські шкали не є ні чисто якісними ні чисто кількісними. Найбільш поширені частково кількісні оцінки степені прояву різних якостей. Для здійснення раціональних вимірювань нерідко застосовують статистичні дані. Важливо відзначити, що подібне вимірювання дуже часто дозволяє встановити цікаві зв'язки. Наприклад, фінський компаративіст Е. Аллард, показав, що частка тих хто загинув під час громадянської війни в 1918-1921 pp. в Фінляндії по окремих комунах співвідноситься з часткою голосуючих за комуністів на початку 1960-х років [12].
   Рой Макрідіс, використовуючи документи Еванстоунського семінару та наслідки активного обговорення його результатів, сформулював у 1955 році основні вимоги порівняльного методу:
   По-перше, порівняння повинно відбуватися на абстрактному рівні. Відповідно конкретні ситуації та процеси як самостійні об'єкти не можна порівнювати. Кожне явище треба розглядати як своєрідне; кожне виявлення чого-небудь є неповторним; кожен процес і кожна нація, так само, які і кожен індивід, унікальні. Порівняти їх - це означає вибрати певні типи та поняття, роблячи це, ми змушені порушувати їхню своєрідність і конкретність.
   По-друге, перед проведенням будь-якого порівняння треба не лише визначити категорії та поняття, але також визначити критерії, індикатори компонентів соціальної та політичної ситуації, які пов'язані з проблемою, що аналізуються.
   По-третє, потрібно визначити критерії для адекватного зображення певних компонентів, які входять до загального аналізу або аналізу проблеми.
   По-четверте, приступаючи до розвитку теорії політики, варто сформулювати гіпотези, які з'являються або з контексту концептуальної схеми, або з самого формулювання проблеми.
   По-п'яте, формулювання відносин між гіпотезами та їхнє дослідження може ніколи не знайти підтвердження, на відміну від емпіричних фактів. Гіпотеза або низка гіпотетичних відносин вважатимуться доведеними лише доти, доки вони не будуть спростованими, або фальсифікованими.
   По-шосте, найкраще формулювати низку гіпотез, аніж окремі гіпотези. Зв'язуюча ланка між загальним рядом гіпотез і соціальними відносинами повинна утворюватися за допомогою уточнення умов, за яких можуть відбуватися будь-яка, чи усі можливості, переліченні в цій низці гіпотез.
   По-сьоме, порівняльне вивчення, навіть якщо воно не виправдовує очікувань загальної теорії політики, може прокласти шлях послідовному розвитку теорії за допомогою: а) збагачення нашої здатності до уяви, яка допомагає формулювати гіпотези; б) забезпечення засобів для тестування гіпотез; в) ми вимушені усвідомити те, що ми приймаємо як належне, потребує пояснення.
   По-восьме, найбільшою небезпекою у створенні гіпотез в поєднанні з порівняльним вивченням є необмежена площина можливих відносин. Цього можна уникнути, склавши сукупність фактів, які важливі для створення гіпотези до самого її формулювання. Така сукупність матеріалу може сама собою допомогти нам побачити ті відносини, які недоречні (клімат, виборча система, мова, промислова революція тощо). Усе це примушує вивчати різноманітні факти більш контрольовано [13].
   Серед особливостей порівняльного методу необхідно виокремити наступні: політичні та соціокультурні структури постійно виявляють мінливі та складні картини. Етнічна приналежність, соціальний клас і політична строкатість - характерні риси Європейського та Північноамериканського суспільств протягом останнього сторіччя; політичні погляди виступають як складні, змінні та ймовірності, якими супроводжуються явища; взаємодія між громадянами та людьми, які їх оточують, характеризується нелінійним характером зв'язків. Вплив соціального оточення та мереж дискусій не є простим, а складним та інтерактивним; формуючі риси політичних організацій і рішень стримують подальші результати; політичний протест, революції та урядова криза виявляють нестабільність картин, роблячи їх виникнення непередбачуваними; чинник випадку суттєво впливає на соціальну та політичну картину під час будь-якого аналізу. Випадок не треба розглядати як "статистичний шум" або "невиміряні змінні" [14].
   У компаративістиці порівняльні дослідження вивчають політичний світ, який неохоплений лише простою онтологією причинних і наслідкових зв'язків, а охоплює величезну кількість випадків-продуків дії суб'єктивного чинника у політиці. Крім того, порівняльне дослідження повинно обов'язково поєднувати загальні характеристики та конкретні деталі. Застосування формальних моделей для аналізу вимагає поєднання розгляду абстрактних теоретичних конструкцій з поясненням конкретних прикладів, окремих випадків, які здатні ілюструвати ці приклади. Результатом порівняння є ідентифікація, зіставлення певного політичного явища з визначеним класам явищ, або визначення спільних/відмінних рис щодо того явища, яке аналізується [15].
   Розглядаючи основні типи порівняльних досліджень слід відзначити, що в політичній науці не існує єдиної класифікації порівнянь. Згідно з Матієм Доганом та Домініком Пелассі потрібно розглядати: метод окремого випадку, бінарний аналіз, порівняння подібних держав і порівняння контрастних за своїми системними параметрами держав [16].
   Л. Сморгунов виділив такі різновиди порівнянь: "case-study" порівняння, бінарне, регіональне, глобальне та крос-темпоральне порівняння [17].
   Найбільш повну типологію, на нашу думку виокремлює М. Ільїн. Він здійснюючи класифікацію порівнянь стверджує, що різниця між ними обумовлена специфікою тих правил, які використовуються. Хоча стверджує дослідник, на практиці не завжди використовуються ті чисті типи порівнянь які він виокремлює існують ще й змішані "гібридні" типи, що також застосовуються на практиці [18]. До чистих типів порівнянь М. Ильин розрізняв: морфологічні, субстанційні, міфологічні, інтегральні, темпоральні та еволюційні.
   Морфологічне порівняння передбачає співставлення по формі, переважно по структурі та функціям. Характерні приклади морфологічних порівнянь -"сортування" політій при допомозі класичної тріади "монархія - аристократія - демократія" або структурних моделей розділення влади.
   Парним до морфологічного виступає субстанціональне порівняння. За ним порівнюється не форми, а їх наповнення. Таке порівняння проводиться на основі елементарного складу порівнюваних об'єктів. Порівняння такого типу дозволяє працювати з аморфними або такими, що мають протиріччя та неоднозначну структуру політичні явища та процеси. Вони є досить популярними при дослідженні східних та пострадянських суспільств.
   Міфологічний тип порівняння заснований на виокремленні синтетичної категорії шляхом її меонального, апофетичного протиставлення всьому іншому з різницею притаманних особливостей даної категорії синтетичних якостей та нехарактерних їй дзеркальних подібностей, свого роду анти якостей.
   Інтегральне порівняння виходить із все об'ємного захоплення елементів внутрішнього і зовнішнього середовища, що діють на цілісну систему, незважаючи чи це політія, політичний інститут чи політична роль. Вони передбачають комплексну оцінку характеру та степені впливу на політичні інститути та процеси окремих факторів (географічних умов, культури). Особливий тип порівняння виникає при врахуванні темпоральності, точніше накопичення різних якостей та характеристик в процесі функціонування політичних утворень та зміняючих їх модифікацій. Нерідко порівнюються й окремі події політичної історії. Однак, найбільш показовим та потенціальний еволюційний тип порівняння. Суть цього типу зводиться до співставлення політичних явищ та процесів по характеристикам, що пов'язані з пивними еволюції розвитку [19].
   Таким чином, застосування порівняльного методу в політологічних дослідженнях є надзвичайно важливим, оскільки дає змогу, без застосування експериментальних досліджень, більш детально проаналізувати політичні явища та процеси. У своєму розвитку порівняльна методологія в політологічних дослідженнях пройшла декілька етапів. Його поява та застосування у політичній науці пов'язано із становленням політології як академічної дисципліни. Найбільший розвиток припадає на 50—70—ті роки ХХ ст. Після чого намітилася певна криза даного методу. Сьогодні порівняльний метод продовжує застосовуватися в політичних студіях, однак еволюціонує в сторону історико-політологічних порівнянь, яке було характерне для першого етапу його розвитку.
   Порівняльне політологічне дослідження може здійснювати вияв подібностей та відмінностей політичних явищ та процесів як двох і більше суспільств так і одиничних випадків. Політологічне порівняння носить багаторівневий характер, оскільки аналізує макросоціальну та мікросоціальну системи, що й визначає глибину даного дослідження. Ще однією особливою рисою даної методології є спільне використання кількісного та якісного аналізу політичних інститутів, політичних процесів тощо. Застосування даної методології у політологічних дослідженнях вимагає розроблення концептуальних засад порівняльного аналізу. Дана проблема є на сьогодні актуальною у політологічних дослідженнях.

1. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем Західної Європи: інституційний вимір. - Львів: Тріада плюс, 2004. - С.7.
2. Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология. - М., 1994. - С.6.
3. Comparative Politics Today. A World View / General ed.: Gabriel A. Almond, G Bingham Powell. Jr. - Boston: Little, Brown and Company; Toronto, 1984. - P.15.
4. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем Західної Європи: інституційний вимір. - Львів, 2004. - С.8.
5. Обушний М.І. Політологія: Довідник / М.І. Обушний, А.А. Коваленко, О.І. Ткач; За ред. М.І. Обушного. - К., 2004. - С.501.
6. Самбутян Ю.Г. Сравнительная политология как направление современной науки о политике // Вестник Российского университета дружбы народов. - Сер.: Политология. - 2004. - №1(5). - С.55-56.
7. Обушний М.І. Політологія: Довідник І М.І. Обушний, А.А. Коваленко, О.І. Ткач; За ред. М.І. Обушного. - К.: Довіра, 2004. - С.502.
8. Політологічний енциклопедичний словник/Упоряд. В.П. Горбатенко; За ред. Ю.С. Шемшученка, В.Д. Бабкіна, В.П. Горбатенька. - 2-е вид., доп. і перероб. - К., 2004. - С.526.
9. Przeworski, A., and Н. Teune. The Logic of Comparative Social Inquiry. - New York: Wiley-lnterscience, 1970. - P.50-51.
10. Рэгин Ч. Особенности компаративистики II Современная сравнительная политология: хрестоматия / Московский общественный научный фонд: Науч. ред. Г.В. Голосов, Л.А. Галкина. - М., 1997. - С.35.
11. Сморгунов П.В. Современная сравнительная политология - М., 2002. - С.47.
12. Ильин М.В. Основные методологические проблемы сравнительной политологии // Полис. - 2001. - №6. - С.157.
13. Makridis Roy С.А. Survey of the Field of Comparatives Government II Comparative Politics A. Reader I Ed. by Harry Eckstein and Dewid E.Apter. - New York: Collir-Macmillan Limited; London, 1967. - P.45.
14. Zukerman Alan S. Reformulting Understanding and Advancing Theory in Comparative Politics II APSA-CP Newsletter of the APSA Organized Section in Comparative Politics. Winter 1997. - Vol.8. - №1. - P.16.
15. Романюк А. Порівняльний аналіз політичних систем Західної Європи: інституційний вимір. - Львів: Тріада плюс, 2004. -С.17.
16. Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология. - М., 1994. - С.161.
17. Сморгунов П.В. Современная сравнительная политология - М., 2002. - С.57-60.
18. Ильин М.В. Основные методологические проблемы сравнительной политологии // Полис. - 2001. - №6. - С.144.
19. Там само. - С.144-145.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com