www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Respublika christiana і "козацька християнська республіка": компаративний аналіз
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Respublika christiana і "козацька християнська республіка": компаративний аналіз

Ю.Є. Харьковщенко, асп.

RESPUBLIKA CHRISTIANA І "КОЗАЦЬКА ХРИСТИЯНСЬКА РЕСПУБЛІКА": КОМПАРАТИВНИЙ АНАЛІЗ

   В статті проведено компаративний аналіз концепцій Respublica Christiana та "козацька християнська республіка". Показані специфічні особливості західноєвропейського бачення стосунків держави і церкви та відмінності їх втілення у формуванні ідеї національної церкви та державності України в період Запорозької Січі.

   The comparative analysis of conceptions of Respublica Christiana and "Kozak Christian Republic" has been conducted in this article. Some specific characteristics of Western European translations of interactions of the State and the Church has been shown as well as the difference in its realization in shaping the idea of National Church and the State system of Ukraine during the the Zaporizha Sich time.

   В України розбудова православної церкви від часів Київської Русі і до православно-світоглядної парадигми "козацької християнської республіки" відбувалися в контексті побудови приязних відносин між державою і церквою, коли церква, як установа Божа, була повністю незалежною від світської державної влади в справах внутрішнього життя та християнської віри і моралі.
   Візантійські імператори перетворили церкву в державний заклад, а патріарха зробили міністром з церковних справ. Ще імператор Костянтин вбачав саме так відношення між державою і церквою. Політика імператора була реалізована протягом багатьох віків. Після розколу 1054р. Західна (католицька) церква намагалася вирішити цю проблему через відтворення у вигляді папської Respublica Christiana системи підпорядкування багатьох невеличких європейських держав єдиній вселенській церкві. Східний (православний) напрямок християнства, реставрувавши Римську імперію, по суті відмовився від свого початкового творчого змісту і пішов шляхом абсолютизації інституту влади.
   Папські завоювання на ниві використання церковного централізму і політичної багатоманітності світської влади визначалися самим духом християнства, яке вчило братській любові, а не ворожнечі і ненависті. Але така соціальна єдність католицизму, що витікала з духовного авторитету папи, хоч і надавала можливість політичних гарантій будь-якій спільноті, все ж таки визначалась тезою про безумовне підпорядкування світської влади духовній. Чинниками, що змушували середньовічних государів і міста-держави досить легко приймати гегемонію папства були претензії Ватикану лише на духовну владу і усіляка відсутність територіальних зазіхань.
   На відміну від візантійського цезарепапістського варіанту розв'язання проблеми, який залишився спадкоємцем Римської імперії і трансформувався в концепцію "другого Риму", ватиканські теоретики Respublica Christiana створили більш полегшену структуру папоцентризму на достатньо широких засадах. Головною причину першопочаткового успіху проекту Respublica Christiana було те, що папа взяв свідомо на себе моральні зобов'язання щодо розбудови християнської республіки. Гільденбрантове папство надало системний характер давнім сподіванням Європи щодо втілення ідей християнської республіки. Однак процес реалізації устремлінь до духовної цілі матеріальними засобами виявився непростим. І якщо на початку свого понтифікату папа Григорій VII (Гільденбрант) розпочав боротьбу проти рудиментів Римської імперії в середньовічному суспільстві для того, щоб реформувати церкву, то наприкінці він вже вів боротьбу з імперською спадщиною заради підкорення її своїй владі.
   Таким чином принцип верховенства церковної влади над політичним життям суспільства вперше задекларував і здійснив під час свого правління римський папа Григорій VII. Ціллю Григорія стала реалізація ідеї "Civitas Dei" ("Країни Бога"), а саме створення такої християнської вселенської імперії, де управління князями і народами було б покладено на папу. Прімат папства при Григорії VII було реалізовано у всій повноті. З його понтіфікатом завершився довгий історичний період розвитку католицької церкви. Вона підійшла до остаточного визначення папи як глави християнського універсума, якому зобов'язані були підпорядковуватися і світські лідери. Одночасно Григорій заклав підвалини для здійснення амбітних цілей таких пап середньовіччя як Іннокентій III і Боніфацій УМІ, які поширили ідею християнської вселенської імперії Respublica Christiana до розуміння необхідності співпраці держави і церкви, папи і світських володарів.
   В першій половині XII ст. положення папи як внутрі церкви, так і в Європі стало ще більш значимим. Зовнішніми атрибутами зростання і повноти влади були ім'я "папа" і звання Vicarius Christi (Намісник Христа). Після успішного завершення боротьби навколо нової католицької церемонії утвердження духовної особи - інвеститури, папи здійснюють проект по створенню Respublica Christiana (Християнська республіка) під верховенством Рима.
   Християнська світова імперія - у відповідності з уявленнями Григорія УІІ та його спадкоємців - повинна була включати до себе все людство. її ядром було об'єднання християнських народів. Для поширення імперії слугували завойовницькі походи (хрестові) і місіонерська діяльність церкви (через монашеські ордени). Основой єдності Respublica Christiana виступала загальна віра, загальний духовний лідер - папа. Ворогами християнської імперії стають ті, хто стоїть поза вселенської церкви: язичники та єретеки. Найбільш активно реалізовував на практиці ідею християнської республіки як об'єднання різних держав з обов'язковим підпорядкуванням вищий владі римського понтифіка папа Іннокентій III.
   Таким чином в західному християнстві, за словами А.Тойнбі, ідея Respublica Christiana формувалася в практиці підкорення багатьох місцевих держав єдиній вселенській церкві, а у східному пішла шляхом ідолізації інституту влади [1]. В епоху Середньовіччя єдність віри розглядалася детермінантою політичної єдності і теза "християнської республікі" використовувалася в умовах соціальної могутності церкви. За словами Г.Флоровського: "Церква і Царство складали, в сутності, єдине Суспільство, неподільне і неподілене, єдиний Civitas - Respublica Christiana (Держава - Християнська Республіка)" [2]. Проте в наступний період ідея західноєвропейської сакральної християнської цивілізації слабшає і наповнюється змістом державницької релігії, яка керувалася б в більшій мірі правовими, а не такими, що йдуть від політичного життя нормами розуміння релігійних свобод.
   Однією з особливостей постсередньовічного тлумачення суті концепції "християнської республіки" стали теократичні утопії. Найбільш яскравим їх прикладом була "Християнська республіка" Дж. Еліота. Він вважав, що "всі закони проростають із Слова Божого" і що "в Священному писанні надана нам форма державного правління, встановлена самим Богом". Його твір - це "план християнської Утопії, складений по взірцю держави Мойсея" - для практичного втілення [3].
   В подальшому ідея Respublica Christiana набуває світського характеру. На початку ХУІІ ст французький король Генріх IV озвучив ідею "християнської республіки", яку він бачив як конфедерацію народів Європи. Протягом XVII в. ця ідея відродилася в творах абата Сен-П'єра і, завдячуючи Ж.-Ж. Руссо, стала доволі популярною, її навіть намагалися використати в боротьбі з пануванням турків в Європі, наповнивши ідеологічним змістом віронетерпимості.
   Проект використання ідей Respublica Christiana у боротьбі з Османською імперією, сподобався російської імператриці Катерини II як досить ефективний. Росія (Третій Рим) як спадкоємниця Візантії (Другий Рим) мала, на думку російської правительки, звільнити Константинополь, і "встановити Святий Хрест на Святою Софією". Розуміючі звільнення Константинополя в більш широкому смислі як рух до античності, її культури, історії, літературної спадщини, Катерина II в той же час застосовує перевірені папством засоби насадження основ "християнської республіки" і закликає європейську спільноту зробити все щоб здолати Османську імперію.
   Отже, реалізація ідеї Respublica Christiana в християнській Європі і як бачимо в Візантії і імперській Росії йшла декількома шляхами. Якщо європейський шлях розпочався з тези про "християнську республіку" як соціально могутню церкву, то закінчився він або теократичними утопіями, або раціоналізованими доктринами державницької церкви в конфедерації європейських народів. В кінці кінців за допомогою "християнської республіки" (прототипу сучасного Європейського Союзу), як думали теоретики цієї концепції, можна було б встановити на континенті вічний мир. Візантійсько-російська доктрина зводилася до цезарепапізму і, як вже зазначалося, ідолізації інституту імперської влади.
   Зовсім інший приклад і практику реалізації ідей Respublica Christiana маємо в так званій "козацькій християнській республіці". Запорозька Січ з'являється в XVI ст. як воєнно-політична організація запорозьких козаків, згодом вона стає не тільки центром національно-визвольної боротьби, а й відіграє важливу роль у боротьбі проти турецько-татарських загарбників, стає прообразом, проектом справжньої держави. Спочатку козацькі виступи мали виключно становий характер і замикалися на обороні своїх прав і вольностей в соціальній структурі Польщі. Пізніше українські козаки почали виявляти виразну національну ідентичність, яка стала, зрештою, визначальною для них і вельми корисною для подальших державницьких змагань українського народу. Пробудження національної самосвідомості спостерігається в цей період і серед інших верств населення України, зокрема серед міщан та духовенства. Останні вирізняли не тільки своїх українських святих, але й князів навіть у таких суто церковних книгах, як тропарі, кондаки, меморіали тощо. Отже в Запорожжі сформувалась нова українська (козацька) державність, яку Микола Костомаров називав "християнська козацька республіка" [4].
   На Січі виникла своєрідна держава, що була, на відміну від західноєвропейських прототипів, демократичною республікою і виросла на підґрунті двох великих основ - духу свободи і духу релігії. В ній не було ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва - царювала рівність між козаками. І найголовніше, що притаманне демократичній республіці, - це виборна система органів управління. Тут усією громадою на Раді щороку обиралася січова старшина - кошовий отаман, суддя, писарі, осавул. Символами влади кошового була булава. Вона разом з іншими січовими атрибутами - прапором (хорогвою), литаврами, бунчуком, перначами, печаткою, становили клейноди Січі, яким надавалось важливого значення [5].
   Переплетіння, взаємодія та взаємовплив вільнолюбивих і національно-релігійних засад лежить не тільки в основі світогляду козацтва - вони є своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будівлі козацької держави. Глибока релігійність, ревний захист православної віри - характерні риси духовного життя Запорожжя. Достатньо сказати, що вступ до запорізького товариства починався з того, що людина хрестилася. Цим і обмежувалось з'ясування релігійної приналежності прибулих до Січі [6].
   Безумовно, Запорожжя було християнською республікою, проте, незважаючи на ключові ознаки державності, Запорозька Січ є оригінальною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою та професійною общиною. Причиною тому є внутрішні й зовнішні фактори, що не сприяли такому проекту української державності перерости в нову якість. Проте свій яскравий слід у формуванні національної ідеї державності України козацтво, безумовно, залишило. Йдеться, насамперед, про сам цей феномен, особливості його політичного, економічного, соціального життя, побут, традиції, релігію. Козацтво показало, що існує такий народ, як українці. Цей народ прагне створити свою державу, він спроможний її захистити. Тож можна відзначити, що протягом XVI - першої половини XVII ст. в умовах національної бездержавності Запорозька Січ виступала ще й своєрідною переддержавою, репрезентуючи політичну волю українського народу бути наступником християнської традиції і церкви, заснованої ще князем Володимиром в Київській Русі. Бо саме "по упадку самостійної державної організації українців в половині ХУІ ст, - за словами М. Чубатого, - християнська церква заступила українському народові колишню державну владу та стала одинокою установою, репрезентуючи цілий нарід" [7].
   Національно-релігійна самосвідомість козацтва почала помітно зростати після Люблінської унії 1569 року, коли пожвавилися економічно-торгові і культурні зв'язки між розділеними доти українськими землями, - що зміцнювало релігійно-культурну єдність народу і сприяло його згуртуванню для спротиву посиленому соціальному й національному гніту. Складність ситуації, в якій у цей період опинилися вікова Київська митрополія, полягає у тому, що на її канонічній території співіснували та перепліталися кілька конфесій. Тому духовна діяльність кожної з них була спрямована на певні соціальні і національні прошарки населення. Після Люблінського сейму Польща значно посилила світську і духовну експансію на національні права українського населення та його релігію. В контексті цих подій виникли необхідні передумови подальшого розвитку православ'я як релігії українського етносу. Українське православ'я цієї доби остаточно звільнялося від візантійської спадщини, настирливого нав'язування московського протекторату. Звільнення від візантійського взірця православної ортодоксії і консерватизму простежується не лише на рівні побутової релігійності з притаманними їй рисами народності, демократизму, євангелізму а й на горішньому рівні догматично-богословських творів.
   Відповідну специфіку надавало українське козацьке православ'я і обрядовій сфері (вінчання, хрещення, освячення плодів, квітів тощо). Виокремилася в ньому на рівні побутовості й власна "трійця" - Ісус Христос, Богоматір, Святий Миколай. Богоматір стає заступницею, а Свято Покрова - основним релігійним святом українського козацтва. З огляду на особливості своєї релігійності козаки за святий обов'язок вважали участь у богослужіннях, релігійних обрядах. Богослужіння в день загальної військової ради супроводжувалися виносом знамен, клейнодів. Релігійні церемонії на свято Покрови, Різдва, Водохрещення, Пасхи, Богоявления ознаменовували гарматними пострілами.
   Крім задоволення духовних потреб населення козацькі храми виконували ще кілька важливих функцій у житті козацтва. Церкви на Запорожжі служили місцем, перед яким і в якому козаки проводили свої ради. Тут проходило обрання запорозького керівництва, зустрічалися високопоставлені гості, зачитувалися важливі укази і повідомлення тощо.
   В запорозькій січовій церкві під святим престолом зберігалася скриня з військовими клейнодами, які виносилися звідти лише в особливих випадках, в тому числі під час обрання запорозького керівництва. Деякі коштовні речі старшини також зберігалися в церкві, у схованках.
   Запорозьке керівництво, особливо в період Нової Січі, прагнуло зберегти свою автономію у вирішенні релігійних питань, що стосувались Вольностей Запорозьких. Досягненню цієї мети сприяли ті щедрі дари, які запорожці постійно давали на церкви і на утримання духовенства. Матеріально зацікавлені в підтримці дружніх стосунків із Запорозьким Військом, духовні особи, в тому числі і київські митрополити, досить помірковано ставились до управління Кошем (урядом) церковною справою на Запорожжі.
   Церкви і монастирі служили для запорожців і місцем, де повинні були відбувати покарання деякі злочинці (козаки, які довгий час гайдамачили). Інколи козаків, звинувачених в гайдамацтві, крадіжках коней, засуджували до покарання киями під шибеницею. Але товариші злочинця і священики мали право взяти його на поруки, зобов'язавшись відвести злочинця на покарання до монастиря.
   Церква на Запорожжі була і місцем, де козаки, що вирішили стати побратимами, в присутності священика розписувались, що дають перед Богом клятву братерства. Для закріплення такої клятви запорожці цілували святий хрест і Євангеліє.
   Запорожці, часто знаходячись в довгих походах, інколи не мали можливості задовольняти свої духовні потреби за допомогою священиків, і тому обов'язки останніх часто виконували самі козаки. Зрозуміло, що це робилося з багатьма відхиленнями від канонічних православних норм, згідно розумінню козаків. Так, запорожці, що вмирали під час походів, не маючи поруч себе священиків, "сповідались Богу, Чорному морю і своєму отаману кошовому" [8]. В часи, коли Запорожжя спустошувала чума і духовенство частково вмирало, а частково розходилося, козаки змушені були ховати померлих без участі духовних осіб і "самі бувають, правда, по нужді... попами" [9].
   Отже, феномен Запорозької Січі є в тому, що в ній вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу. В історії українського народу з невеличкого укріплення Січ перетворилася на державно-політичне утворення з демократичним устроєм - козацьку республіку. Ця християнська республіка відіграла провідну роль у становленні козацтва як вільного українського стану населення та поширення козацьких порядків на всю Україну. Створивши альтернативне існуючому у Речі Посполитій та інших державах довкілля суспільство, "українське козацтво заклало основи республіканського політичного ладу, до якого Європейське співтовариство дійшло лише згодом" [10].
   В останній третині XVI ст відбувається зростання потоку інформації про Україну і в Європі, яка до того ж стає різноманітною за змістом і характером. Безсумнівно, це був прямий наслідок виходу козацтва як на внутрішню, так зовнішню історичну арену, "розгортання його воєнно-політичної активності" [11]. Козацька республіка втілила в собі - у буквальному розумінні цього слова - утопічні ідеї свободи, рівності, братерства, для яких у християнській Європі, на той момент, не знайшлося демократичних можливостей реалізації. Через це саме в Україні ідеї концепцій Respublica Christiana і "козацької християнської республіки" породили зустріч-конфронтацію "республіканського проекту" західного християнства з імперсько-монархічними побудовами східної гілки християнства. В центрі цієї багатовікової зустрічі-конфлікту знаходиться ідея Європи, як в її політичному, так культурному і релігійному вимірах. В цьому контексті Україна, починаючи з часів "козацької республіки" залишається останнім геополітичним рубежем Європи, саме через неї проходить давньовікова межа між Європою і не-Європою і саме український ареал закликаний скласти одну з основних характеристик нової європейської ідентичності.

1. Тойнби Арнольд. Постижение истории.Сборник. - М., 1990. - С.89.
2. Протоиерей Георгий Флоровский. Восточные Отцы. Добавление.- Кировоград, 1993. - С.34.
3. Див.: Паррингтон В.П. Основные течения американской мысли Американская литература со времен ее возникновения до 1920 г. - М., 1962. - Т. 1. - С.131.
4. Костомаров М. Закон Божий (Книга буття українського народу). - К., 1991. - С.24.
5. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - К., 1990. - Т.1. - С.181.
6. Маркович Н. Очерк истории Запорожского казачества. - Спб., 1878.- С.14.
7. Чубатий М. Історія християнства на Руси-Україні. (Від початку до р. 1353). - Т.1. - Рим; Нью-Йорк: Видання Українського католицького університету, 1965. - С.2-3.
8. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. - K., 1990. - Т.1. - С.262.
9. Эварицкий Д.И. Две поездки в Запорожскую Сечь Яценко-Зеленского, монаха Полтавского монастыря, в 1750-1751 гг. - Екатеринослав, 1915. - С.49.
10. Рудкевич ОМ. Роль Запорозької Січі у формуванні української політичної культури // Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній самосвідомості. - K.; Запоріжжя, 1997. - С.59.
11. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських історико-літературних пам'ятках). - K., 1992. - С.52.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com