www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Природа як етосна цінність у сучасному соціокультурному просторі
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Природа як етосна цінність у сучасному соціокультурному просторі

М.М. Рогожа, канд. філос. Наук

ПРИРОДА ЯК ЕТОСНА ЦІННІСТЬ У СУЧАСНОМУ СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ

   Стаття присвячена дослідженню ціннісних засад сучасної екологічної кризи. Показані сутність і механізми функціонування етосних цінностей у соціальному просторі. Визначено, що природа є етосною цінністю українців. Результати дослідження можуть бути застосовані в соціальному екологічно орієнтованому вихованні.

   The article is dedicated to the researching of value grounds of contemporary ecological crisis. Essence and mechanisms of functionality of ethos values are shown here. It is defined that nature is an ethos value for Ukrainians. Scientific results can be used in social ecologically directed education.

   Серед глобальних проблем сучасного світу особливе місце посідає екологічна криза. Сам подальший розвиток людської цивілізації ставиться під сумнів у перспективі розгортання екологічної катастрофи, збільшення темпів якої відзначають науковці і спостерігає широка громадськість. Але констатація і спостереження ще не означають усвідомлення і, головне, адекватного реагування на проблему. Саме вироблення стратегічних рішень щодо подолання екологічної кризи та їх ефективне застосування стає сьогодні найактуальнішим у світі, що переживає перманентні трансформації, визначає свій час як добу "глобальних" криз і викликів.
   Принципово важливим стає усвідомлення того, що екологічна криза - це перш за все криза цінностей. Ставлення до природи є дзеркалом, у якому сучасна цивілізація мусить побачити кризу в системі цінностей, якими вона оперує. Таке завдання передбачає розгляд питань про сутність цінностей та критерії, за якими ми можемо говорити про їх універсальність. У контексті цього важливо визначити проблему ставлення до природи як цінності етосної й універсальної, окреслити механізми її актуалізації в просторі сучасної української культури.
   Така постановка завдань зумовлена дослідженнями київської філософської школи. Методологічною базою даної статті стали роботи Ф.М. Канака, М.М.Кисельова, Ю.О. Мєлкова, А.В. Толстоухова. Розглядаючи природу цінностей й механізми їх функціонування, ми спиралися на класичну працю М. Шелера "Формалізм в етиці та матеріальна етика цінностей". Зв'язок екологічної та духовної кризи сучасної цивілізації стали предметом дослідження російського академіка М.М. Моїсеєва та американського суспільного діяча А.Гора. Етичні аспекти сучасної культури аналізуються в роботах Т.Г. Аболіної, А.А. Гусейнова, М.С. Розова.
   Від початку цивілізації суттю діяльності людини було створення штучного середовища, у якому вона могла б комфортно існувати. Будучи природною істотою, вона виявилася найменш пристосованою до існування в природі і, як зазначив А. Гелен, змушена була створювати штучний світ, захищений від несподіванок довкілля. Людина прагнула відмежуватися від природи, власноруч створюючи свою "другу природу", культуру. І саме останньою підкреслювала свою відмінність від світу тваринного. На думку А.А. Гусейнова, властиве людині прагнення подолати природність проявляється в історії людства саме тоді, коли "культурний спосіб задоволення природних потреб виявляється більш важливим, більш суттєвим, ніж задоволення самих потреб" [1]. Проте подолання такої природності може відбуватися в декількох напрямках. А.А. Гусейнов розмірковує на цю тему, відштовхуючись від тези B.C. Соловйова про те, що людина - це тварина, яка засоромилася своєї тваринності. Ілюстрації, наведені А.А. Гусейновим, цілком підтверджують суто духовне прагнення людини зняти природу в культурі: "Такі дивні факти культури, як заборони на певні різновиди їжі, целібат, ритуальні самокатування та інші, є лише символами і граничними проявами піднесення людини над власною тваринно-тілесною природою" [2].
   Однак подолання природності відбувалося й у напрямку підкорення оточуючого природного світу. Людина у своїй діяльності спрямована на перетворення навколишнього світу. Саме у такий спосіб створювалася "друга природа". Використовуючи природні ресурси, людство перетворювало природний світ у власне довкілля. Культурне існування передбачало фон, на якому розгорталися історичні події.
   Відтворення "штучного світу" вимагало розробки техніки і технологій. Цивілізація протягом своєї історії демонструє постійні пошуки в цьому напрямку. "Безперервний розвиток техніки і технологій - природний процес. Він властивий людині. Це - сучасне вираження безперервного пошуку, споконвічно закладене в нашу природу, це запорука розвитку людини як біологічного виду" [3].
   М.М. Моїсеєв визначає історичні межі, коли параметри людських цінностей були трансформовані у напрямку вичерпання смислового простору культурного освоєння природного світу. Це доба, яка почалася за часів Реформації і буржуазних революцій і закінчується нині. На нашу думку, цей історичний час є лише закономірним результатом складного цивілізаційного поступу, перш за все західного світу, що сягає своїми витоками в глибини юдо-християнського й античного світів. Саме тоді були сформульовані базові цінності ставлення людини до природного світу. Проте можна погодитись із висновками М.М. Моїсеєва стосовно наслідків діяльності людини щодо підкорення природи. "Слідування системі цінностей, що створили капіталізм й ініціювали те грандіозне явище людської історії, яке називається науково-технічною революцією, стає загрозливим для людства, для його існування. Давши людині небачену могутність, вона одночасно й загнала її в безвихідь, протиставила Природі і тим самим позбавила її перспективи розвитку в рамках сучасних цивілізаційних парадигм" [4].
   Останні майже сорок років симптоми кризи довкілля даються взнаки настільки, що людство вимушене усвідомити: "Прагнення підкорювати та володіти робить нас залежними від того, що ми підкорили і чим володіли" [5]. У своєму культурному поступі ми якось не звертали уваги, що досягнення техніки і технологій ставлять нас у ще більшу залежність від природних ресурсів, від природи взагалі, ніж це було можливим навіть у доісторичні часи.
   Людство опинилося в надто складній ситуації, вихід з якої видається досить проблемним навіть оптимістично налаштованим дослідникам. З одного боку, специфіка розгортання науково-технічної революції не передбачає зворотного напрямку руху чи навіть зупинки в поступі. З другого боку, ми нарешті усвідомили потребу радикальних змін у ставленні до природи. Такі проблеми були названі глобальними (тобто загальними, всесвітніми). Австрійський учений К.Лоренц нарахував вісім так званих "глобальних проблем", з якими зіткнулося сучасне людство, і назвав їх "смертними гріхами" нашої цивілізації. їх усі можна об'єднати у дві мегапроблеми: глобальну проблему природи і глобальну проблему культури. Об'єднувальною ланкою цих мегапроблем є людина. Мова йде про взаємопов'язаність і зумовленість кризи екологічної та кризи духовної. "Серйозність екологічної проблеми прямо вказує на глибину моральної кризи людства", - зазначав понад 15 років тому Папа Іван Павло II [6]. Американський політик А.Гор поділяє думку католицького гуманіста: "Чим глибше я шукаю корені глобальної кризи довкілля, то більше переконуюся, що це є зворотній прояв внутрішньої кризи, тобто... духовної" [7]. Обидва діячі, незалежно від релігійного та політичного статусу, вказали на принциповий зв'язок між проблемою у ставленні до природи (екології довкілля) і проблемою у ставленні до культури (екології духовного простору). Якщо переформулювати одне з ключових положень А. Гора у зазначеній праці, можна сказати, що пошук виходу з екологічної кризи і пошук правди про себе, про те, ким ми є, що ми робимо і ким хочемо бути, як суспільство і цивілізація, - є одним і тим же пошуком.
   Саме на це була спрямована представлена М.М. Моїсеєвим концепція коеволюції людини і біосфери, Природи і суспільства. Суть коеволюції полягала у створенні такого взаємовідношення суспільства і Природи, яке б забезпечувало їх спільний розвиток, спільну еволюцію. Розуміючи, що зупинити науково-технічний прогрес практично неможливо, російський академік вірив, однак, у здатність людства скерувати свій Розум на створення умов для безпечного цивілізаційного поступу. Цю вимогу він назвав екологічним імперативом, спрямованим на необхідність усвідомлення людством небезпеки бездіяльності і відсутності часу на поступове його введення в систему моральних координат.
   Водночас слід пам'ятати, що природа моралі як простору ідеально належного у міжлюдських стосунках і тим більше реальної моральнісної практики не передбачає швидкого залучення в систему цінностей будь-яких ззовні насаджених імперативів. Ще Аристотель визначив етику як особливу практичну науку, яка має справу з реальними вчинками людей. Саме по собі знання не має значення без його практичного впровадження. Він провів межу між пізнанням і моральністю. Остання вчить, як потрібно, як належно ставитися до навколишнього світу. На відміну від науки, моральність є цариною цінностей. Цінності ж людина набуває в процесі виховання, не в останню чергу виховання соціального, а не лише родинного. Його метою була гармонійно розвинена людина, яка знаходилася в злагоді з собою, суспільством і навколишнім світом. Виходячи саме з цього людина обирала собі систему координат у розрізненні добра і зла, модель поведінки і систему ціннісних пріоритетів. Людина вчилася бути доброчесною. І в цьому їй допомагала етика, яка поставала практичною наукою. Наука етика заснована "не для того, щоб знати, що таке доброчесність, а щоб стати доброчесними, інакше від цієї науки не було б ніякого пуття" [8]. А.А.Гусейнов коментує: "Етичні знання мають цінність не самі по собі, вони є формою актуалізації поведінкових завдань і покликані скеровувати людську діяльність". І далі: "етика в інтерпретації Аристотеля є не просто відображенням, але одночасно вираженням і продовженням реальної моральнісної практики" [9].
   Отже, етика має на меті моральнісне вдосконалення людини, що уможливлюється лише рівнем особистісного розвитку на основі власного сприйняття загальнозначущих цінностей. Тільки при такому підході загальнозначущі цінності перетворюються на моральнісні переконання і стають регулятивними ідеями суспільного буття людини.
   Етика за своєю суттю є практичною наукою, і Аристотель ставив собі на меті конкретний шлях удосконалення людини - досягнення щастя через механізми актуалізації полісних чеснот (нашою мовою: універсальних, загальнозначимих цінностей). Приймаючи такі цінності на особистісному рівні, людина могла стати доброчесною, а отже, реалізувати себе в полісі і бути щасливою. Саме в цьому була сутність моральної діяльності людини, і тому етика виступала практичною філософією.
   Нам важливо зафіксувати розуміння моральності як царини цінностей. Цінності ж за своєю суттю не можуть бути зведені до механічного набору важливих пріоритетів і знань про належне і цінне. У визначенні цінностей ми спираємося на концепцію російського дослідника М.С. Розова: "Цінності є межовими раціональними нормативними основами актів свідомості і поведінки людей" [10]. Під час пізнання цінностей людина засновує моральнісне діяння, моральнісну поведінку таким чином, що будь-яке устремління взагалі спрямовується на реалізацію даної в цій діяльності цінності. Шляхом спілкування зі світом людина залучається до царини цінностей. Тут доречно буде згадати одну важливу характеристику цінностей, представлену М.Шелером - цінності за своєю суттю завжди пов'язані з реальними носіями [11]. Тобто, цінність ми не можемо пізнати без орієнтації на судження про цінне, що завжди належить певному носієві.
   Дослідник Г.К. Широков зазначає, що своєрідною тенденцією сучасного світу постає одночасне утворення єдиного постіндустріального суспільства як основи загальнолюдської цивілізації і зовсім протилежне в соціокультурній сфері - відчуження від західноєвропейської моделі в соціальній і релігійно-культурній сферах. "Незахідні" країни стимулюють пошуки власних ціннісних основ, залучення до своєї "рідної" традиції, "повернення до першоджерел", але не "традиціоналістське", яке ми звикли оцінювати негативно, а позитивне освоєння "живої традиції" власної цивілізаційної моделі.
   Отже, не можна говорити про те, що все людство, незалежно від особливостей культурно-цивілізаційного розвитку, може і повинне сприйняти універсальну модель загальнозначимих цінностей як межові раціональні нормативні основи своїх думок та дій. Водночас ми не можемо заперечити й існування універсальних цінностей. Тут ми підходимо до власне природи цінностей і меж їх сприйняття конкретними людьми.
   З погляду ціннісного підходу моральні правила й оцінки засновані на ціннісних пріоритетах, і тому ці посилки не є універсальними, всезагальними, а є дієвими лише в межах спільноти, яка такі цінності сприймає. М.С.Розов зазначає, що цінність об'єктивна стосовно деякої спільності людей, якщо саме життя (виживання) цієї спільності передбачає усвідомлене чи неусвідомлене слідування цій цінності. Він прагне уникнути суб'єктивізму щодо ціннісних пріоритетів. Тож цінності спільноти не просто приймаються як такі членами цієї спільноти задля виживання і нормального соціального функціонування. Він визначає цінності більш широко: цінності є необхідним елементом самого життя суспільства, яке живе і відтворюється завдяки усвідомленню і прийняттю таких межових цінностей. Відмова чи нехтування ними веде до деградації особистості і руйнування соціуму. Тому цінності мають об'єктивний статус стосовно життя такої спільноти. Остання приймає певне ядро цінностей - первинних нормативних суджень і принципів - на основі історичного досвіду, на основі конструктивного відношення до минулого. "Цінності видаються нам тим "вищими", чим вони довговічніші" [12]. Отже, не можна просто переорієнтувати нашу свідомість на екологічні імперативи і зразу ж вимагати переваги екоцінностей. Саме на основі історичного досвіду ми пізнаємо довговічність цінностей, які мають "здатність-існування-крізь-час" [ІЗ]. Це не означає сталість і громіздкість ієрархії базових цінностей культури.
   Зі зміною життєвих умов змінюються й модуси актуалізації цінностей. "Високі" цінності, які мають "здатність-існування-крізь-час", стають живою традицією, культурними матрицями людського життя. Конкретні форми, у яких була втілена традиція, з часом старіють і втрачають зв'язок з актуальними завданнями своєї доби, перестають бути затребуваними носіями культури, проте залишається їх духовна сила, імпульси, втіленням яких і були ці конкретні форми. Цими імпульсами і виступають "високі" цінності. Тож вони є інваріантними й більш пластичними, ніж минущі переваги й інтереси.
   Якщо розглянути шелерівську концепцію цінностей в контексті нашого дослідження, то виявляється таке. Перевагу певної ієрархії цінностей (репрезентованих в окремій спільноті) потрібно відрізняти від їх реалізації. Реалізація виступає як особлива діяльність, яку ми переживаємо в її здійсненні. Цей момент дуже важливий. Шелер говорить про відчування цінностей. Для того, щоб пережити це здійснення, реалізацію, ми маємо не лише усвідомити раціональність таких цінностей, а й відчути, пережити їх, "пережити ентузіазм самовіддачі заради певної цінності". Тож цінність є такою, якщо ми не лише усвідомлюємо, а й відчуваємо її, переживаємо щось як цінність. Отже, конкретна спільнота у власній традиції віднаходить певне ядро основоположних цінностей чи первинних нормативних суджень, принципів, що спонукають до позитивної діяльності. Такі цінності адекватні традиційним засадам цієї спільноти.
   Таке розуміння не відкидає загальнозначущих цінностей та цінностей інших культур. Адже всі морально-релігійні цінності різних цивілізаційних моделей, різних традицій в принципі рівнозначні за змістом і точок перетину значно більше, ніж розбіжностей. На цих точках перетину й були вибудовані загальнозначимі універсальні цінності. Специфіка останніх не в тому, що вони повинні визнаватися як такі a priori представниками всіх без винятку культурно-цивілізаційних світів. їх особливість зовсім інша. Цінності завжди "чиїсь", вони визнані як значимі їх носіями, представниками відмінних між собою конкретних культур. Але за своєю суттю "високі" цінності є універсальними, і лише специфіка доби і культури привносить у них особливе. Конкретне наповнення цих цінностей-смислів залежить від носіїв різних культурних спільнот. А.А. Гусейнов так визначає цей взаємозв'язок: "Універсальні моральні принципи самі по собі ніколи не можуть стати самостійною й достатньою мотивуючою основою людської поведінки... вони завжди дані у плоті більш часткових норм, схем діяльності, поведінкових зразків, механізмів самодисципліни" [14]. Останні, на думку Гусейнова, є невід'ємними складовими соціально-групової ідентифікації особи. Саме за їх допомогою людина визначає своє положення в соціокультурному просторі.
   Сьогодні актуалізується одне поняття античного світу, що часто залучається сучасними дослідниками, - етос. Зміст цього концепту виражав зв'язок між колом спілкування людини та її характером. Сучасні дослідники привносять сюди й аксіологічний вимір: "Етос... це ціннісна структура суспільних нравів, їх системна єдність; цілісність суб'єкта (індивіда, народу, суспільства) на рівні ментальних настанов, життєвих зразків, суспільних звичок" [15]. Таке визначення етосу має вкрай важливе значення. М.С. Розов саме а такому контексті вводить поняття етосні цінності, яким позначає вірування, традиції, звичаї різних народів, символи, святині, заповіді різних культурно-цивілізаційних світів. Він відзначає, що "в рамках певної спільноти етосні цінності можуть і повинні бути за стандартом вищими від будь-яких загальнозначимих, оскільки це слугує інтеграції, самоідентифікації і стабільності суспільства, а значить і стабільності всіх інших суспільств" [16]. У контексті цього можна погодитись, що універсальні цінності лише тоді будуть визнані як такі, коли "в кожній культурі та релігії ... вони знайдуть опору в етосних цінностях" [17].
   Через спілкування, соціальне виховання, що є невід'ємними механізмами моральнісної традиції, людина як представник конкретної спільноти залучається до звичаїв, ціннісних орієнтацій, визнаних у даному культурному просторі. Усе це складові традиційного етосу кожної культури. Саме традиційний етос репрезентує глибинний взаємозв'язок усіх моральних цінностей певного соціокультурного середовища (етосних цінностей) з особистісним виміром цих структур. Безпосередні звичаї, традиції завжди прив'язані до місця, спершу вони актуалізуються у вихованні на рівні родини, а потім розповсюджуються на всю спільноту. Отже, людина ідентифікує себе як член спільноти і повертається до засвоєння цінностей цієї спільноти через опосередкування етосу.
   Однак серед значень старогрецького терміна "етос" є й вказівка на позначення середовища, де відбувається спілкування і налагоджуються комунікативні взаємозв'язки. Цей аспект активно залучив М. Гайдеггер, запропонувавши охопити терміном етос не лише моральнісний характер і людську комунікацію, а й місце перебування, помешкання людини. Привнесення "екологічного" виміру в поняття "етосні цінності" розкриває широкі перспективи для визначення природи як цінності. Потрібно лише зазначити, що в даному разі ми говоритимемо не про універсальну цінність, а про конкретну, особливу цінність, тобто етосну. Саме відшукання смислу природи як цінності на рівні етосу може дати можливість залучити його до складного механізму соціального виховання, включити в реальну моральнісну практику. Це зумовлюється вихідними засадами етики як практичної філософії (в аристотелівському розумінні). Якщо ми погоджуємося з твердженням про зв'язок екологічної і духовної криз, то потрібно відстежити традиційні (етосні) механізми актуалізації цінностей задля їх задіяння не на абстрактному універсально-всезагальному, а на конкретно-культурному рівні. Один із провідних ідеологів екологічної етики американець Ю.Харгроув зазначав, що, справді, є потреба не в "єдиній універсальній екологічній етиці, а скоріше у цілій групі етик, які можуть враховувати національну і культурну диференціацію" [18].
   Відмова від традиційної моральності, спрощення системи етосних цінностей і традиційної слов'янської ментальності є однією з найглибинніших причин екологічних проблем усіх слов'янських культур. Не є винятком тут й українська. Для нашої країни, як і для більшості країн "третього світу", постає складна проблема самоідентифікації у світі, який пройшов зовсім інший шлях культурної традиції. Ми втрачаємо та руйнуємо власну традицію, залучаючись до чужих нам цінностей. Насаджені ззовні, при нестабільності наших власних духовних орієнтирів, цінності сучасного технологізованого Заходу відкидають моральнісні засади нашого суспільства далеко назад. Захід зараз може говорити про неефективність заклику повернутися до традиційної моральності [19], але українська традиція може виявитися тим підґрунтям, на якому можна явно побачити природу як етосну цінність в українській перспективі. Національна ідентичність на сьогодні є межовим рівнем соціально групової (етосної) ідентифікації, про що переконливо пише А.А. Гусейнов [20].
   Зокрема, історичний розвиток української спільноти демонструє традиційний пріоритет природи як базової цінності. Рідна земля, любов до неї є лейтмотивом українських легенд, пісень, казок. Це пов'язано із землеробством - символом і сенсом нашої культури і нашого способу життя. Спілкування з природою через органічну включеність у природні цикли було однією з найвищих цінностей українського етосу. Саме з рідною землею, довкіллям, любов до яких прищеплювалася з молоком матері, пов'язувалися наші традиційні чесноти: героїзм, відданість своїй землі і своєму краю, хазяйновитість. Таке ставлення до власної традиційної культури передавалося з покоління в покоління через механізми соціального виховання, закріплювалося через усну народну творчість, а пізніше - через українську класичну літературу. Природа не виступала фоном, на тлі якого розгорталися події, - вона завжди була дієвою особою. Земля і любов до неї стали визначною рисою нашої ментальності. "Землеробство є надзвичайно складним утворенням. Воно давало змогу здобувати не тільки хліб насущний, а й хліб духовний" [21]. Саме в обрядах землеробського культу сформувалася більшість традиційних українських цінностей. І, звичайно, базовою етосною цінністю, що має "здатність-існування-крізь-час", виступала сама природа, "рідна земля".
   Отже, вирішення екологічної кризи в контексті нашої української культури трансформується в необхідність вирішення кризи духовної, а саме - віднайдення механізмів національної самоідентифікації. Для того, щоб не розчинитися в глобальному уніфікованому просторі, нам потрібно усвідомити себе українцями. Слід пригадати, що наша національна історія налічує більше 1000 років. Ми є нащадками потужної аграрної культури, яка залишила нам у спадок цілий комплекс "екоцінностей", серед яких чи не найвагомішою є любов до рідної землі, природи. У наших міркуваннях можна спертися на думку дослідників М.М. Кисельова та Ф.М. Канака щодо доречності такого ракурсу розгляду поставленої проблеми: "Коли ми прагнемо до відродження, піднесення духовності, маємо залучати й використовувати те цінне, що було набуте народом у минулому: його етнічну культуру, екологічний досвід, звичаї тощо. Ігнорування здобутків минулого, наших історичних коренів є так само небезпечним, як і їх міфологізація" [22].
   Залучення традиційного досвіду є важливим чинником для подальшого поступу. Показником стабільності в розвитку культури є наступність і зв'язок часів, використання традиції, на основі якої можна вибудовувати інноваційні процеси і прямувати в майбутнє. Важливо усвідомлювати не лише необхідність включитися в глобальний цивілізаційний простір, а й ті ризики, які несе в собі останній. Не в останню чергу мова йде про національну самоідентифікацію як про протидію глобальній уніфікації.
   Так само і з природою як цінністю. Можливо, потрібно звернутися до цінності природи у власній культурі, згадати власну історію, звернутися до національної традиції - і зрозуміти, що схеми (щоправда, не універсальні, а етосні) вже вироблені нашими пращурами. І єдине, що нам потрібно - на практиці реалізувати смисли, закладені в нашій духовній традиції.
   Глобальна екологічна криза - це перш за все криза нашої духовності, криза цінностей. Можливо, для того, щоб урятувати світ, не слід одразу ставити це питання в глобальному масштабі і вирішувати все одразу і нічого конкретно. Віднайти механізми подолання духовної кризи в масштабі окремої культури (зокрема, української) і через них розробити практичні дії щодо коеволюції людини і природи, біосфери і суспільства. У даному разі це буде більш реально й ефективно. Для того, щоб навести лад у світі, потрібно навести його у себе вдома, у власній культурі.

1. Гусейнов А.А. Философия. Мораль. Политика: Сб. статей. - М., 2002. - С.14.
2. Там само. - С.14-15.
3. Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации. Путь Разума. - М., 2000. - С.143.
4. Там само. - С.108.
5. Там само. - С.108.
6. Гор А. Земля у рівновазі: Екологія і людський дух. - К., 2001. - С.262.
7. Там само. - С.22.
8. Аристотель. Этика. - М., 2002. - С.65.
9. Гусейнов А.А., Иррлитц Г. Краткая история этики. - М., 1987. - С.115.
10. Розов Н.С. Ценности в проблемном мире: - Новосибирск, 1998. - С.57.
11. Шелер М. Избранные произведения. - М., 1994. - С.304.
12. Там само. - С.308.
13.Там само. - С.309.
14. Гусейнов А.А. Философия. Мораль. Политика: Сборник статей. - М., 2002. - С.158.
15. Там само. - С.154-155.
16. Розов Н.С. Ценности в проблемном мире: - Новосибирск, 1998. - С.124.
17. Там само. - С.124.
18. Борейко В.Е. Прорыв в экологическую этику. - К., 1999. - С.11.
19. Гьосле В. Практична філософія в сучасному світі. - К., 2003. - С.11.
20. Гусейнов А.А. Философия. Мораль. Политика: Сборник статей. - М., 2002. - С.159.
21. Кисельов М.М., Канак Ф.М. Національне буття серед екологічних реалій. - К., 2000. - С.119.
22. Там само. - С.131.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com