www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Постмодерністське суспільство в епоху глобалізму
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Постмодерністське суспільство в епоху глобалізму

В.Я. Погрібна

ПОСТМОДЕРНІСТСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗМУ

   У цій статті зроблена спроба проаналізувати різні точки зору на проблему постмодерністського суспільства в епоху глобалізму, а також досліджується специфіка гпобапізаційної парадигми.

   In this article there is the done attempt to analyze different points of view on the problem of postmodernist's society in the epoch of globalizes, and also the specific of paradigm of globalizes is explored.

   Постановка проблеми та її зв'язок із найважливішими науковими і практичними завданнями. Сучасний світ характеризується інноваційними процесами, які дозволяють говорити про формування глобалізаційної парадигми на основі постмодерністського суспільства. Виникає необхідність переосмислення нової соціокультурної ситуації.
   Розглядаючи глобалізм як перспективний процес розвитку постмодерністського суспільства, хочеться відзначити понятійну невизначеність даного феномена, його природи і сутності. Різноманіття підходів до розуміння і трактування глобалізації характеризується специфікою постмодерністської методології, в межах якої здійснюється вивчення даного феномена.
   Проте глобалізація як одна з найважливіших тенденцій сучасності має низку специфічних рис і точний набір характеристик, що дозволяють говорити про принципово нове історичне явище. Тому ми виносимо за дужки позиції і дистанціюємося від тих учених і дослідників, які убачають витоки виникнення і становлення феномена глобалізму на ранніх етапах розвитку людства (А.Клубов, О.Клубова, А.Назаретян, Р.Робертсон, Л.Савін, Уотерс, М.Халіков, А.Чумаков та ін.).
   Вивченням феномена глобалізації, аналізом різних її аспектів займалися Ж.Бодріяр, М.Вейсброт, А.Дугин, Д.Зерзан, А.Негрі, Г.Паласт, А.Панарін, Дж.Стігліц, Н.Хомські, В.Шива, А.Етціоні та ін.
   Мета статті полягає у дослідженні закономірностей розвитку суспільства, що глобалізується, його специфіки та сутності; аналізі різних точок зору на поставлену проблему для всебічного її розгляду.
   Виклад основного матеріалу дослідження. Сутність західної глобалізації, згідно Р.Хадсону і А.Уїльямсу, можна звести до 4 моделей. Зміст першої позиції зводиться до того, що реальні зміни, які відбуваються в світі, є ще такими незначними, щоб говорити про глобалізацію. Швидше зміни викликані інтернаціоналізацією економіки. Національні держави здійснюють регулятивні функції, у тому числі і в економічній сфері. Представники - Херст, Томпсон.
   Представники другої позиції (Байер, Драх) вважають, що глобалізація відбиває швидше кількісні зміни, що полягають в розподілі ресурсів між національним рівнем і наднаціональним.
   Сутність третьої позиції - в тому, що національні держави не в змозі виконувати своїх функцій. ТНК стають суб'єктами, що здійснюють функції національних держав (Р.Робінсон).
   Суть четвертої позиції полягає у ствердженні того, що відбувається принципове парадигматичне зрушення в суспільному розвитку, яке пояснює концепція глобалізації, причому якісні зміни відбуваються не тільки в економіці, а стосуються всіх сфер повсякденного життя (Хелд, Гідденс).
   Суперечність даних позицій про сутність глобалізації, на наш погляд, знімається, якщо розглядати їх як характеристики певних етапів становлення феномена глобалізації.
   Глобалізація формується з постмодерністського суспільства, що створює передумови і сприятливі умови для її розвитку. Глобалізація, що формується на трьох основних складових постмодернізму, сутність яких полягає, згідно інтерпретації С.Бенхабіб, у такому: "Смерть людини розуміється як смерть автономного, глибокодумного суб'єкта, здатного до принципової дії; смерть історії розуміється як втрата епістеміологічного інтересу до історії ворогуючих груп в процесі конструкції їх минулих оповідань; смерть метафізики розуміється як неможливість критикувати легітимні інституції, практики, традиції інакше, як через іманентну апеляцію до самолегїтимізації "невеликих оповідань" [1], становить у даному контексті їх логічне продовження.
   Якщо на перших трьох етапах ще можна говорити про постмодерністське суспільство, то із зростанням процесів глобалізації, що полягають в розвитку більш однорідного світу, який функціонує на основі загальних законів і принципів, можна говорити про кінець постмодерністського суспільства, хоча думки учених з цього питання істотно відрізняються. Розглянемо деякі з них.
   Так, наприклад, А.Анатольєв вважає, що сучасна фаза глобалізації є постіндустріальним світом, світом постмодерну: "іронічних псевдореальностей, тотального контролю і мережних маніпуляцій" [2].
   М.Блюменкрац також відзначає невичерпаність парадигми постмодернізму в сучасну епоху. Причини цього убачає в тому, що "основне джерело, що його живить, - стан граничної людської відчуженості, залишається непереборним" [3].
   Б.Богомолов у статті "Глобалізація: деякі підходи до осмислення феномена" визначає поняття "постмодернізм" через поняття "глобалізація", якому властивий "цілий комплекс інноваційних чинників" [4].
   Е.Ільюшина, сучасний соціолог, розглядаючи в статті "Глобалізація і постмодерне суспільство" суспільство постмодернізму в контексті процесів глобалізації, спочатку стверджує, що виникнення і становлення постмодерністського суспільства викликано саме цими процесами: "Унаслідок глобалізаційних процесів суспільства модерну (індустріальні суспільства), що підпорядковуються національним державам, які зараз руйнуються, зазнають істотних змін, що приводять до виникнення нового суспільства - суспільства постмодерну" [5]. Далі, розвиваючи свою точку зору, автор чітко не розмежовує поняття глобалізму і постмодернізму, по суті, ототожнюючи їх: одні і ті ж радикальні зміни і якісні зрушення, спостережувані у всіх сферах суспільного життя, на її думку, характеризують як постмодернізм, так і глобалізм. Проте, втомившися від подібного теоретизування, Е.Ільюшина здійснює концептуальний "прорив". Ми читаємо на стор.88: "Процеси глобалізації та інформатизації в західних країнах можна розцінювати як процеси постмодернізації" [6]. Виникає декілька питань: 1) що чим обумовлено - постмодернізація глобалізаційними процесами або глобалізація постмодернізаційними процесами; 2) що включають глобалізаційні процеси; 3) як співвідносяться між собою процеси глобалізації та інформатизації. Висновки в цій статті викликають не менший інтерес. Вони полягають ось у чому: "Таким чином, можна твердити, що саме нові реалії, які свідчать про радикальні перетворення всіх сфер суспільного життя, дозволяють трактувати розвинуті суспільства Заходу як постмодерні, радикально відмінні від суспільств епохи модерну. Перспективи подальшого вивчення цієї проблематики автор убачає у продовженні серйозного, незаангажованого дослідження впливу глобалізаційних процесів на людину і суспільство в цілому і на українське суспільство, яке шукає своє місце в глобальній системі, зокрема. Слід задуматися над питанням: наскільки постмодерне суспільство є привабливим як "ідеальна модель" для українського суспільства?" [7]. Отже, ось він, момент істини, такого серйозного (!?!) незаангажованого дослідження. Глобалізаційні процеси, як ми пам'ятаємо, згідно з Е.Ільюшиною, призводять до виникнення і становлення постмодерного суспільства, проте діючи на українське суспільство, не сприяли, як виявляється, становленню даного феномена. Автор даного наукового опусу пояснює це тим, що "це питання - лише частина проблеми соціальної ідентичності українського суспільства, пов'язаної з вибором моделей ідентифікаційних практик, одна з яких припускає існування певного зразка для наслідування. Але щоб ідентифікуватися за зразком, спочатку потрібно визначитися стосовно самого себе, усвідомити і назвати себе. Ми, українці, повинні зрозуміти, хто ми є, яке наше суспільство, чим ми відрізняємося від інших, щоб визначити, куди нам йти, чого прагнути і яке суспільство будувати" [8]. Ось у чому справа! І ніякі процеси не виведуть з такого унікального і невизначеного стану українське суспільство, поки Е.Ільюшина в подальших своїх роботах не ідентифікує теє, а доти, мабуть, українському суспільству належить перебувати на роздоріжжі.
   Згідно ж з А.Прилуцьким, завершення парадигми постмодернізму відбулося до кінця XX сторіччя і пов'язано з розвитком глобалізації. Автор розглядає сутність і суперечності постмодернізму, розкриває його характерну особливість, що полягає у "оголошенні відхилення нормою і викритті норми як відхилення" [9]. Таким чином, в постмодерністській парадигмі легітимізується пріоритет особистісних прав над правами суспільства. "Послідовне втілення в суспільному житті постулатів постмодернізму" [10]. призводить, згідно з його концепцією, до кризової ситуації (тобто не кризова ситуація породжує постмодерністську парадигму, а постмодернізм спричиняє кризу - наше). Результатом постмодернізму, стало "майже повсюдне ослаблення ролі національних урядів, посилення місницьких тенденцій, фрагментація суспільства, лінгвістичне, культурне розмежування. Настає ослабляюча всіх фраґментизація. Регіоналізм стає чи не головною перешкодою на шляху консолідації загальноєвропейських зусиль" [11]. Глобалізація "стала наслідком тривалої кризи постмодернізму, як її можливе розв'язання" [12].
   Л.В.Смірнягін розуміє глобалізацію як єднання всього людства і розглядає її як процес далекого майбутнього.
   Наростаючі процеси інтеграції, що посилюються в другій половині XX століття, обумовлені об'єктивною історичною закономірністю, що полягає у ряді чинників: 1) якісними змінами в економічній парадигмі - здійснюється поступове витіснення економіки виробництва спекулятивною економікою лихварства, унаслідок її модернізації, при якій влада грошей набуває виняткової домінації, стає самостійною силою. Формується відкрита модель економічного розвитку, яка сприяє більш вільному перетіканню товарів, послуг, інвестицій, ідей, трудових ресурсів. Банки, не вкорінені в соціальну реальність, стають втіленням дематеріалізованого фінансового капіталу. Фінансовий капітал створює нову структуру ринку-як світового, так і національного, де він (фінансовий капітал) є головним сегментом ринку. Панування фінансового капіталу є неоднозначним і, щонайменше, має дві сторони. З одного боку, згідно з Л.П.Євстигнєєвою і Р.Н.Євстигнєєвим, "фінансовий капітал створює системну цілісність економіки,... втягує в орбіту глобалізації весь комплекс економічних зв'язків" [13]. З другого боку, дана парадигма, що формується, є економікою, відірваною від соціальної реальності, і внаслідок цього відбувається падіння соціальних стандартів. Така ситуація спонукає суспільство до більшої мобільності і гнучкості.
   Другий - в існуванні і посиленні глобальних проблем, що "ставлять під питання, - як відзначає Б.Богомолов, - саме існування людства, можливість його переходу від "футурошоку" (О.Тоффлер) до футуро-смерті" [14]. Згідно з А.Клубовим, М.Халіковим, О.Клубовою, глобальні проблеми, що склалися, послужили поштовхом для створення концепції глобалізації, в основі якої лежить інтеграція світової спільноти для їх розв'язання.
   Третій - в революційному розвитку цифрових технологій, появі Інтернету, а разом з ним і світового ринку, що працює в режимі on line, мініатюризації радіоелектроніки і розповсюдженні мобільного зв'язку, комп'ютеризації виробничих процесів, появі надшвидкісних видів транспорту, що істотно зменшили відстані. Цифрова революція істотно знизила вартість швидкого доступу і обробки знань, інформації, ідей, а, отже, зробила їх більш доступними.
   Четвертий - в об'єктивних законах розвитку світового ринку, який диктує сьогодні новий порядок. Згідно з А.Негрі, "всесвітній ринок об'єднується навколо того, що у всі часи представлялося у вигляді суверенітету: повноважень у військовій галузі, у сфері кредитно-фінансової, інформаційної, культурної і навіть мовної політики. Повноваження у військовій галузі забезпечуються володінням одною-єдиною владою всього арсеналу озброєнь, аж до ядерного; повноваження у сфері кредитно-фінансової політики - існуванням одної пануючої грошової одиниці, якій підпорядкований весь світ фінансів у всій його різноманітності; повноваження в інформаційно-культурній сфері виражаються через перемогу одноманітної моделі культури і навіть, з часом, єдиної загальної мови. Ця конструкція наднаціональна, всесвітня, тотальна" [15].
   Світовий ринок, згідно з німецьким соціологом У.Беком, дозволяє управляти державою, суспільством, культурою, зовнішньою політикою шляхом адміністрування.
   Для постмодернізму характерна деінституціоналізація низки галузей суспільного життя, викликана нездатністю соціальних інститутів ефективно виконувати свої головні функції. Інституційні норми існують де-юре, а де-факто ніким не дотримуються. Наслідком такої кризи є те, що існуючі інститути вступають в суперечності з реальними соціальними практиками. Глобальне суспільство представляє агломерацію інститутів, які збільшують прогнозованість дій, відтворюючи сталі форми поведінки, виконують стабілізуючу функцію.
   Встановлення всесвітнього ринкового панування легїтимізує культуру комодифікації. В даній парадигмі життя розглядається як товар, суспільство як економіка, ринок як засіб і вершина людського підприємництва. На світовому ринку відтепер все залежить від нашої здатності купувати свої умови життя - їжу, воду, здоров'я, знання. Вони стають головними предметами торгівлі, контрольованими Всесвітнім банком, МВФ, ВТО, ТНК. Фактично даним суб'єктам належить роль організації національних економік і світової спільноти в цілому. Вільний світовий ринок, лібералізуючи економіку, породжує економічну нестабільність і політику виключення, наслідком чого є тероризм і фундаменталізм, тобто тероризм і фундаменталізм є партнерами вільного світового ринку. Покажемо це на схемі:
   Вільний світовий ринок —> лібералізація економіки —> економічна нестабільність і політика виключення —> тероризм і фундаменталізм.
   В результаті вищеназваних чинників відбувається подолання будь-яких просторових кордонів. Сучасний рівень розвитку технологій дозволяє різним комунікативним потокам - фінансовим, інформаційним, науковим - безперешкодно переміщатися і охоплювати собою весь світ. Віртуальна реальність поступово підміняє собою реальну дійсність, стає практичним середовищем реалізації людини.
   Не менш важливим чинником для формування глобалізаційної парадигми є суб'єктивний, який полягає в якісних змінах смислового поля культури - переходу від духовної парадигми до технологічної (в широкому розумінні). Це виражається в тому, що технології визначають і регулюють всі сфери сучасного суспільного життя, сприяючи формуванню нової картини світу, тобто зміні свідомості.
   Універсалії модерної культури замінюються новаціями (техноваціями), які мають, як правило, "разову експлуатацію, тиражування яких в умовах надвиробництва втрачає всяке значення" [16]. Ж.Бодріяр в статті "Насильство глобального" зазначає, що саме глобалізація покінчила з універсалізацією традиційних цінностей. В результаті глобалізації відбувається гомогенізація культур. Оскільки універсальні цінності вже не виконують регулятивні функції, "обставини, - згідно Ж.Бодріяру, - стають більш принципово важливими" [17]. В сучасній ситуації будь-які традиційні універсальні цінності розуміються як архаїчні. Стосовно тих, хто їх представляє, починають застосовуватися дискримінація і виключення, які, по Бодріяру, є логічними результатами глобалізації. Культура без універсалій, суспільство без духовної культури - такі постмодерністська і глобалізаційна парадигми, де свобода індивіда обмежується не цінностями, що лежать в духовній сфері, а індивідуальними матеріальними проблемами. Розглядаючи суспільство як ринок, де капітал має абсолютну цінність, а людина - відносну цінність, можна відзначити, що ії вартість і мобільність залежить від запитаності тих активів, які наявні в неї. Ринковий і технолого-культурний імперативи призвели до серйозних змін в суспільному житті, відчуженню людини від духовних значень буття.
   В основу модернізації культури покладений редукціоністський принцип. Якщо той або інший культурний текст не може бути перекладений на мову технологій, то він сприймається як щось недоречне, нефункціональне, неефективне, а, значить, сумнівне. Побудова тексту культури відбувається за допомогою використання спрощених, алгоритмізованих понять. Результатом даної практики є технологізація культурного тексту, яка полягає у використанні коротких фраз, уніфікації мовних засобів, що призводить до того, що за дужками залишаються системні зв'язку і взаємозалежності. Сучасні культурні практики міфологізують дійсність.
   Культурна трансформація, обумовлена глобалізаційними процесами, полягає в переході від децентралізації до економіко- і техноцентризму. Сучасний стан культури описується російськими філософами (І.Яковенко, А.Пелипенко) як технологічний, а нинішній етап розвитку характеризується переходом від промислових технологій до соціокультурних, що зводяться до розробки ефективних поведінкових програм, в основі яких лежить кодування значень за допомогою знаків, слів і понять, за якими закріплено певне значення. Вибудовування значень у точно заданій послідовності приводить до програмування значення, що однозначно розуміється. Процес такого смислоутворення утворює генезис актуалізованого культурного поля, який означає розвиток і становлення керованих сутностей - свідомості, особи, соціальності. Ці сутності, втілені в людині, є ресурсом і інструментом культурних феноменів. Можливість виникнення продуктивних інновацій І.Яковенко вбачає в порушенні людиною приписів культури. Таким чином, інновації, на його думку, є механізмом адаптації культури до контексту, що змінився. Проте надмірна їх кількість веде до руйнування даної культури.
   Культура, що зводиться до технологій, задає передбачену поведінку, використовуючи стереотипи, тобто формує маніпульовану людину. Успіх маніпуляції (управління) людиною в сучасну епоху базується на нейтралізації і відключенні засобів психологічного захисту за допомогою руйнування духовного культурного ядра шляхом дискредитації ціннісних підвалин, інструментом тут виступає індустрія масової культури. Вона формує спеціальні механізми, що перешкоджають усвідомленню факту маніпуляції. Це свого роду захист від небажаних альтернатив. Відбувається розівтілення особи, її механізація. Все це сприяє формуванню глобального керованого масового суспільства.
   Якщо постмодерністська деструктивна парадигма об'єктивно не спроможна створювати сутнісні альтернативи, бо постмодерністський суб'єкт ідентифікує себе із зовнішнім, випадковим, поверховим (дизайн, стиль, імідж), то й розвиток глобалізаційних процесів породжує (якщо не відбувається перекодування, яке провокує програмовані зміни стану свідомості) громадянську ідентичність, а разом з нею - антиглобалізм.
   Які новації є продуктивними для створення технологій змінених станів свідомості? Насамперед це гріхоновації (термін Й.РІддерстрале, К.Нордстрема), засновані на спокусі, бажаннях, за допомогою яких здійснюється створення, просування і продаж гріха, а разом з ним і товарів. Формуються великі індустрії штучних потреб і престижного споживання. Т.Даїмі, сучасний азербайджанський філософ, відзначає: "Людина в цій системі координат - закінчений егоїст, органічно не пов'язаний ні з біосферою, ні з географічною територією, на якій він мешкає, ні з традиціями конкретного етносу. Отакий без'якісний суб'єкт, стурбований лише задоволенням власних меркантильних економічних потреб. Суспільство в цьому разі уподібнюється арифметичній сумі цих суб'єктів-автоматів, невкорінених ні в якій геоетнічній традиції. Глобалізм - втілення в життя ідей чистого економізму і споживацтва" [18].
   В.Миронов у статті "Комунікаційний простір як чинник трансформації сучасної культури і філософії" виділяє такі трансформації культури в епоху глобалізації: установлення єдиного глобального комунікаційного простору, формування інтеграційних мовних тенденцій, що призводить до руйнування локального характеру культури; 2) панування стереотипності, продукованої масовою культурою, створює псевдокультурне спілкування; 3) недотримання культурної синхронізації, що виявляється в споживанні модернізаційних змін в культурі без належного осмислення; 4) недотримання пропорції між елітною (високою) і масовою (низькою) культурою. Масова культура відрізняється від високої не тільки тиражністю (кількістю суб'єктів, що споживають її), але і якістю (спрощуванням культурного капіталу).
   Серйозні зміни відбулися і у сфері освіти під впливом глобалізаційних процесів. Вступ ВНЗ до Болонського процесу означає формування єдиного комунікативного освітнього простору. Сучасна вища школа перетворилася з дослідного закладу, що продукує наукове знання, в індустрію, що надає освітні послуги. Знання стає високооплачуваним товаром, а викладач - підприємцем, що займається рекламою і саморекламою. Сучасні російські філософи відзначають появу феномена попсизації (В.Миронов) або шлягеризації (К.Акопян) науки. У сучасній науковій діяльності відбувається девальвація наукового знання, імітація наукової діяльності, яка виявляється в тому, що в науковій роботі оцінюється не стільки глибина розв'язання проблеми, інноваційний підхід, скільки, в значній мірі, статус ученого, його уміння відрекламувати свою "продукцію" [19].
   Окресливши систему координат нового явища, визначивши вектор розвитку можна зробити висновок, що глобалізація - це, зрештою, "уніфікація різноманіття політико-соціальних, культурних, конфесійних, економічних полюсів і зведення всього до єдиного ідеологічного коду, до єдиної смислоутворювальної раціональної матриці" [20]. Рух розвитку сучасного суспільства можна представити як від різноманіття без єдності до єдності без різноманіття. Становлення глобалістського суспільства відбувається шляхом модернізації всіх сфер життєдіяльності постмодерністського суспільства.
   Зрозуміло, що в нову систему світу, що глобалізуюється, різні держави ввійшли з різним рівнем розвитку. Проте глобалізація на даному етапі не передбачає вирівнювання розвитку, навпаки, рекструктуризація економіки, нав'язана Всесвітнім банком, МВФ багатьом країнам, посилює поляризацію держав.
   В основі даного явища лежить неоліберальна ідеологія, цінності якої полягають в свободі ринку, індивідуалізмі, прагматизмі, раціоналізмі. Саме неолібералізм, який являє собою ринковий фундаменталізм, зробив "нормативним цей код уніфікації, знівелювавши спочатку теоретично і ідеологічно, а потім практично все різноманіття інших версій світосприймання і форм буття, розцінивши їх як варварство, архаїзм і відсталість" [21].
   Мотивація побудови глобального суспільства лежить у зміні просвітницької концепції, детермінованої принципами панування ринку, де сучасна швидка окупність є безумовною цінністю. У просвітницькій парадигмі відбувся перехід від пріоритетного розвитку фундаментальної, теоретичної науки, що приводила до якісно нових змін, до технічного перевороту, що вимагало значних матеріальних витрат і було відстрочене у часі, до прикладної інструментальної науки, спрямованої на швидку реалізацію знання - отримання інновацій (що стосуються, як правило, поліпшення дизайну, форми), які дають швидкий прибуток. Відбувається зміна вектора розвитку, що спричиняє інший підхід до розв'язання глобальних проблем. Інтенсивний розвиток (тобто упровадження якісно нових технологій, що дають якісно нові ресурси) замінюється екстенсивним, глобальним, сутність якого полягає у визнанні дефіцитності планетарних ресурсів, а, отже, згідно з М.Вейсбротом, Г.Паластом, А.Панаріним, Н.Хомським та ін., вилученню їх з національних економік, тобто геополітичному переділу світу.
   Примусові модернізації сприяють новій структуризації сучасного світу, утворюючи феномен глобалізації - технологію асиметричних взаємодій. Здійснення даної політики є можливим лише в умовах руйнування суверенітету національних держав шляхом демонтажу всієї державної системи, актуалізації архаїчних форм свідомості, провокації етносепаратизму, повернення до до-просвітницьких практик. Все це призводить до нескінченного дроблення, регіонального місництва, що знаходить своє виправдання в постмодерністській концепції. Такі категорії як національний суверенітет, демократія, правове суспільство втрачають своє змістовне наповнення, не співвідносяться з реальною дійсністю, стають симулякрами. Формується нова племінна соціальність, що актуалізує конфліктні комунікативні практики. Глобалізація означає відкритість просторів, доступність ресурсів (природних, трудових) країн, що розвиваються, для подальшої їх ліквідності світовими акторами. Глобалізаційні процеси формують нову геоструктуру.
   Таким чином, глобалізація є конвергентно-дивергентним процесом. З одного боку, ми бачимо уніфікацію, наростання однорідного світу, а, з іншого, дивергенцію - загострення етнічних суперечностей, посилення регіоналізації.
   Висновки. Отже, для глобалістського суспільства, що формується, характерні: 1) в політичній сфері - руйнування єдності національного суспільства, відмова від національних цінностей, формування стандартів, незалежних від національних, втрата державою суверенітету у всіх сферах суспільного життя; 2) в економічній сфері - перехід від виробничої парадигми до привласнюючої, створення єдиного економічного простору, причому країнам, що розвиваються, нав'язується стратегія наздоганяючої модернізації, в результаті якої вони прирікаються на постійну відсталість у всіх сферах суспільного життя; 3) в культурній сфері - гомогенізація локальних культур за допомогою їх вестернізації і європеїзації (норми і цінності розвинутих країн стають еталонними і статусними для країн, що глобалізуються, тому що являють собою сучасний життєвий стандарт, який відбиває більш високий рівень розвитку). Зміст сучасної культури задають технології, що руйнують символічний капітал і служать механізмом маніпуляції і контролю (розв'язання різного роду проблем, конструювання поведінкових стратегій). Вони створюють гедоністичні та інстинктивні мотивації комунікативних дій. Глобалізм означає кінець універсалізму.
   Таким чином, радикальні перетворення всіх сфер суспільного життя сприяють утворенню нового суспільства, якісно відмінного від постмодерністського.
   Перспективами подальших досліджень у даному напрямі є розгляд та аналіз глобалізації як феномена.

1. Глобальный дискурс: Сборник статей / Под ред. Л.В.Савина. - Сумы, 2003. - С.71.
2. Там же. - С.49.
3. Блюменкрац М. Общество мертвых велосипедистов // Вопросы философии. - 2004. - №1. - С.178.
4. Богомолов Б.А. Глобализация: некоторые подходы к осмыслению феномена // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. - 2004. - №3. - С.110.
5. Ильюшина Э. Глобализация и постмодерное общество // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2004. - №4. - С.80.
6. Там же. - С.88.
7. Там же. - С. 97.
8. Там же.
9. Глобальный дискурс: Сборник статей / Под ред. Л.В.Савина. - Сумы, 2003. - С.56.
10. Там же.
11. Там же. - С.57.
12. Там же. - С.55.
13. Евстегнеева Л.П., Евстегнеев Р.Н. Глобализация и регионализм: уроки для России // Общественные науки и современность. - 2004. - №1. - С.115.
14. Богомолов Б.А. Глобализация: некоторые подходы к осмыслению феномена // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. - 2004. - №3. - С.111.
15. Глобальный дискурс: Сборник статей / Под ред. Л.В.Савина. - Сумы, 2003. - С.60-61.
16. Суименко Е. Социальный и индивидуальный способы материально-производственной жизнедеятельности людей // Социология: теория, методы, маркетинг. - 2006. - №1. - С.30.
17. Глобальный дискурс: Сборник статей / Под ред. Л.В.Савина. - Сумы, 2003. - С.27.
18. Там же. - С.9-10.
19. Див: Миронов В.В. Комуникационное пространство как фактор трансформации современной культуры и философии // Вопросы философии. - 2006. - №2. - С.39.
20. Глобальный дискурс: Сборник статей / Под ред. Л.В.Савина. - Сумы, 2003. - С.45.
21. Там же.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com