www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow "Міф про Сизифа" А.Камю в контексті концепції "homo ludens"
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

"Міф про Сизифа" А.Камю в контексті концепції "homo ludens"

О.Е. Павленко, здобувач

"МІФ ПРО СИЗИФА" А.КАМЮ В КОНТЕКСТІ КОНЦЕПЦІЇ "HOMO LUDENS"

   У статті розглядаються деякі філософські питання сучасної культури.

   This article is about some philosophical problem of contemporary culture

   З часу виходу в світ всесвітньовідомого твору голландського історика культури Й.Гейзінги "Homo Ludens" (1938 р.), гра, як феномен стала невід'ємним елементом різноманітних філософських теорій, предметом багатьох наукових досліджень в сфері гуманітарного знання, знайшла своє місце в літературних та інших мистецьких творах. В філософських розвідках XX сторіччя ігровий феномен досліджувався в таких аспектах: естетичному (П-Г.Гадамер); феноменологічному (Е.ФІнк); сакральному (Р.Каюа). Гра стала невід'ємною частиною постмодерністських концепцій Ж. Дерріди, Ж Бодрійяра та ін. Українські філософи Я.Білик, досліджуючи філософську спадщину С.К'єркегора, Б.Паскаля, Г.Сковороди акцентували увагу на екзистенційному вимірі гри.
   Слід зауважити, що у філософів - екзистенціалістів гра ніколи не поставала а ні предметом, а ні об'єктом досліджень, але імпліцитно її присутність завжди відчувалась. Тому увагу дослідника гри привертають перш за все ті твори, зміст яких розкривається завдяки використанню автором ігрової термінології, навіть якщо ігрова проблематика і не є там головною. На це положення звертає увагу Я.БІлик в своїй праці "Ігровий феномен в культурі" і зауважує на використанні А.Камю квазіігрових побудов. Взявши до уваги його висновки, ми спробували відстежити, атональний аспект в творчості видатного француза.
   Сучасне секуляризоване життя з його прагматичністю і жорсткою конкурентністю знецінює, власне, екзистенцій-ний аспект людського буття. Людині нав'язується стиль життя на кшталт суцільного змагання в боротьбі за "місце під сонцем", єдиною метою якого є споживання. Тому як альтернативу названій життєвій моделі можна розглядати філософію абсурду видатного французького письменника, мислителя А. Камю. Гра, змагання, боротьба проходять червоною ниткою через всю його творчість.
   Перед нами "Міф про Сизифа" (1942 p.) - філософське ессе, в центрі якого знаходяться людина і абсурд, як головні персонажі тотальної буттєвої драми.
   Вирішуючи основне філософське питання - чи варте життя того, щоб бути прожитим, А.Камю відкидає всі інші як другорядні, меншовартісні і називає їх всього лиш грою (за И.Гейзінгою чимось несправжнім), в притул підступаючи до проблеми самогубства, наголошуючи на тому, що воно не є тільки явищем соціального порядку, а визріває глибоко в серці людини, де відбувається смертельна гра, що веде людину від ясності відносно буття до втечі за межі світла. Підкреслюючи метафізичний характер гри, де ставки робляться або на життя, або на смерть, автор ніби визнає власну приреченість: "визнання, що життя тебе подавило, що його неможливо зрозуміти.".
   Зображуючи життя, як виставу, А.Камю зауважує, що розлад між людиною і оточуючим його життям і дає, власне, відчуття абсурду. Що робить актор, який не в змозі зіграти роль - йде зі сцени. Таким чином у цій грі людина має змогу вибрати одну з трьох ролей - або змиритися і піддатися потоку буденності - "das man " (М.Гайдеггер), або позбавити себе життя, або протистояти цій необхідності. І тут А.Камю знов натякає на гру і пише, що все тоді допомагає сплутати карти (анонімні сили) - відсутність сенсу життя обов'язково тягне за собою висновок, що життя не вартує того, щоб бути прожитим. А.Камю ставить питання про логічність суїциду. І тому не безпідставно А.Камю називає життя нелюдським ігровим дійством, в ході якого репліками обмінюються абсурд, надія і смерть. (Український філософ В.Шинкарук екзистенціалами української душі вважав віру, надію, любов).
   Розмірковуючи про метод дослідження абсурду, філософ наголошує на тому, що перша і єдина умова його пошуку полягає в необхідності зберегти те, що загрожує його розчавити і віднестись з повагою до того, що він вважає головним в цій загрозі, а саме - зіткнення і непрестанну боротьбу. Ця думка підтверджує атональний характер його філософії. Термін "агон" в перекладі з давньогрецької означає змагання, боротьба і був використаний в праці Й.Гейзінги "Homo Ludens", як свідчення ігрового характеру культури.
   Елементи гри присутні і в розгляді А.Камю теорій інших філософів екзистенціалістів. Аналізуючи філософію К.Ясперса, автор використовує спортивну термінологію, коли говорить, що той (К.Ясперс) не В ЗМОЗІ здійснити прорив у трансцендентне. Далі він вживає таке поняття як "стрибок" (С.К'єркегор), маючи на увазі перехід на інший рівень екзистенції. Витонченість думки А.Шестова А.Камю порівнює з захоплюючим жестом жонглера, а абсурд називає трампліном для стрибка у вічність.
   За безліччю псевдонімів, розиграшів і усмішок в філософії С.К'єркегора А.Камю бачить істину і називає її знов - таки стрибком. Для екзистенціалістів, пише А Камю, заперечення розуму і є Бог, який у кожної людини свій. Бог у кожної людини один. Є багато способів стрибати, важливий сам стрибок, стрибком А.Камю називав прорив у трансцендентне.
   Протиставляючи дві своїх впевненості - бажання єдності та абсолюту, з одного боку, і ненадійність раціональних принципів, А.Камю підходить до головного питання своєї філософії. Що ж далі? - запитує він. Чи судилося вислизнути завдяки стрибку і наново вистроїти будівлю ідей і форм за власною міркою? Чи судилося знов тримати нестерпне і дивне парі з абсурдом?
   Тема парі не є новою в європейській філософії і тут слід згадати знаменитий "аргумент парі" Б.Паскаля (до речі і сам А.Камю неодноразово натякав на його (Паскаля) забави. "Розглянемо цей доказ, - пише філософ, - и скажемо: Бог або є, або його нема; але на який бік м и схилимся ? Розум тут нічого визначити не може. Нас разді ля є нескінченний хаос. На краю цієї нескінченної відстані грає т ься гра, в які й випада є орел або решка. На що в и поставите?".
   Український філософ К.СІгов назвав цю гру уподоблениям екзистенційного вибору людини грі в кості. В експлікованому вигляді, - пише К.СІгов, - в філософії Нового часу починає використовуватись крайня - "надособова" - форма гри, власне даний (естетичний, психологічний, спортивний, тощо) тип гри ми зустрічаємо в "аргументі парі" XVII сторіччя.
   Але А.Камю вирішує дану проблему так. Він висуває єдине рішення для людини абсурду - бунт. Бунт, як зіткнення людини з власним невіданням, як свідчення своєї "власної присутності" [6,64], як виклик гніту долі, як то, що надає цінності життю людини. Гра, як поєдинок людини з дійсністю, Дефініція абсурду за А.Камю - це пристрасть, граничне напруження людини, а не просто усвідомлення людиною конечності і обмеженості власного буття, і якщо вище було згадано про "аргумент парі", то в даному випадку можна говорити про "аргумент дуелі" з єдиним зауваженням, що помирає в решті - решт тільки людина. В цьому контексті А.Камю пише про виклик як свідчення єдиної правди.
   Гра, як інобуття по відношенню до дійсності, імпліцитно присутня в роздумах А.Камю про свободу (за И.Гейзінгою вільний вибір, свобода є однією з головних ознак гри).Розмірковуючи про досвід містиків, які свободу розуміють як відмову від власного Я, таку людину А.Камю називає скоріше звільненою від самої себе, в недовільно прийнятому рабстві. Чи можна вважати таку людину гравцем? Ні, скоріше можна її назвати "іграшкою в руках Бога" (Платон). Людина ж абсурду у А.Камю, повернувшись обличчям до смерті, відчуває себе вільною від всього, що не є цією сконцентрованою увагою (погляд в обличчя смерті) і насолоджуючись звільненням від загальноприйнятих правил життя (гри), і саме цей момент є першопочатком абсурдної свободи. Слід зауважити, що втеча людини від повсякденного сну не є відмовою від продовження гри, а перехід до іншої, притаманної лише їй (людині абсурду) грі, грі зі смертю, мета якої є сама гра.
   Зі сказаного можна вивести, що людина абсурду за своєю природою є гравцем, "людиною ясного бачення". Людина абсурду протилежна людині покірній. Абсурдна свобода, на думку А.Камю, заміняє собою ілюзію свободи, якій приходить кінець в час смерті. Відзначимо, що поняття ілюзії, яке А.Камю використовує в своїх роздумах, теж несе в собі ігрову ознаку. І.Кант в своїй "Антропології" пише: "Ілюзія - це так а омана, яка залишається навіть тоді, коли всі знають, уявного предмет у насправді нема. Це гра нашої душ і з чуттєвою видимістю дуже при ємна і цікава".
   Слід зауважити, що будучи представником художньо - філософського напрямку в літературі, А.Камю часто застосовує в тексті прийоми алегорії та гри словами. Наприклад, намагаючись підкреслити трагічність людського буття в абсурдному світі, він пише: "В результаті погляду людини абсурду відкривається охоплений вогнем і скутий льодом прозорий і обмежений в своїх кордонах всесвіт, де все неможливо, однак все дано і поза яким нема нічого окрім загибелі і небуття".
   Намагаючись дати відповідь на питання - чи можливе життя без поклику трансцендентного, - А.Камю застосовує ігрову термінологію, коли говорить, що не хоче виходити за "межі цього майданчик а " [6,68], маючи на увазі, що дійство відбувається в певних просторових кордонах, що є однією з ознак гри за И.Гейзінгою.
   Усвідомивши абсурдність життя, людина повинна, на думку А.Камю, прожити не як можна краще, а пережити як можна більше, тобто важливим є досвід, який накопичила людина. Тут А.Камю в гротескній формі зображує людину - авантюриста, яка за кількістю власного досвіду б'є всі рекорди і здобуває приз у вигляді власної моралі, головною властивістю якої є не стільки ідеальні принципи, скільки норми вимірювання досвіду. Правила гри для людини, яка сповнена рішучості не відступатися від укладеного парі можуть, на думку А.Камю, означати одне - протистояти світу як можна частіше. Єдиною перешкодою в цьому мислитель вбачає передчасну смерть. Тут вже людина, зауважує автор, не має вибору, все залежить не від неї, а від смерті, яка їй протистоїть, мова може йти тільки про везіння. Доречно згадати, що проблематика стосунків людини зі смертю була особливо актуальною в середньовічній культурі. Порівняємо розглянуті вище положення А.Камю з феноменом, який одержав назву "Танець смерті". Людина абсурду, за А.Камю, сміливо дивиться в обличчя смерті, ясно усвідомлюючи її невідворотність, сповнена бадьорості грає свою роль в світовій драмі, сценарій якої їй невідомий, насолоджуючись безперервним потоком "теперішніх моментів" і в цьому, власне, і вбачає свій ідеал.
   І, навпаки, - духовний світ середньовічної людини просякнутий страхом тління, відмовляється від краси і щастя, через те, що з ними пов'язані біль і страждання. Дух людини, і це дуже важливо, скутий постійним очікуванням смерті, огидними картинами тління, та ідеєю всезагальної рівності перед смертю. Ось як це зображає Й.Гейзінга в своїй "Осені Середньовіччя": "... Невтомний танцюрист - це сам живучий, яким він залишається ще на найближчий час, страхітливий двійник його власної особи, його власний образ, його дзеркальне відображення, а не якісь інші раніше померлі люди того ж звання чи стану як цього б хотілося. Власне "це т и сам! ", надавало Танцю смерт і його жахливу силу, що заставляє тремтіти".
   "Сміхотне людство! Смерть під кожним небокраєм
   Вдивляється в твою безумну крутію
   І, миром дорогим напахчена, мішає
   До всіх твоїх шаленств - іронію свою".
   Писав Ш.Бодлер в своєму вірші "Танець смерті".
   Із сказаного видно, що А.Камю дає можливість людині зіграти власну партію перед обличчям смерті і відчути при цьому найвищу насолоду і власну велич на противагу середньовічній людині, яка виглядає жалюгідною маріонеткою, керованою самою смертю. Слід відзначити, що дана проблематика майстерно відображена А.Камю в його романі "Чума".
   Одним із образів, за допомогою яких А.Камю розкриває суть своєї філософії, є образ Дон - Жуана -авантюриста, що веде, за словами мислителя, гру з самими небесами і кладе не карту власне життя. Вбачаючи абсурд не у життєвій реальності, а в продовженні життя після смерті, найстрашнішим за все вважає втрату життя земного. Дон - Жуан не шулер, він не імітує любов, він переживає її як власну екзистенцію, і так як для людини - абсурду, за А.Камю, цінним є не якість прожитого життя, а насолода потоком теперішніх моментів, то зрозуміло чому Дон - Жуан намагається вичерпати жінок в їх безлічі і тим самим вичерпує себе, але він, на думку автора, приймає правила гри і готовий прийняти послані на нього кари.
   Слід звернути увагу на таку якість гри як її унікальність, відзначену К.Сіговим. У випадку з Дон Жуаном, це особливо актуально. Кожна жінка - це неповторний світ і гра, в якій переможця чекає володіння цим світом, боротьба за любов, що розмальована ілюзіями вічності - що може бути унікальнішим.
   Кінець Дон Жуана А.Камю вбачає не в смерті від руки Командора, а в монастирській келії, в якій він дограє комедію перед богом, якого нема.
   Тут А.Камю показує гру у вигляді фарсу перед неіснуючим богом, гру без глядачів, гру заради насолоди самою грою. Г.-Г.Гадамер згодом напише: "спосіб буття гри є репрезентація, вона є сукупністю тих, хто грає і глядача, і, навіть, якщо гра відбувається в умовах, де нема глядачів, все одно мається на увазі, що вони є".
   Розмірковуючи про людину абсурду А.Камю щоразу використовує опозиції на кшталт: людина - Бог, людина -небеса, гра - небеса, людина - світ, а сам світ зображує, як сцену (арену), на якій розігрується життєве дійство. "Людина абсурду починається там, де закінчується людина, яка плекає надії, де дух, переставши захоплюватись грою зі сторони, хоче сам в неї вступити" - пише А.Камю. Актор, як людина - абсурду, одна з головних фігур в філософії французького мислителя.
   В молоді роки А.Камю сам був і актором, і постановником, і драматургом. В 30 - х роках з театральною групою "Екіп" він об'їздив майже весь Алжир, де грав в невеликих, непристосованих залах. Тому однією з особливостей роздумів в "Міфі про Сизифа" є досвід А.Камю як людини сцени. Церква, засуджуючи акторське ремесло, позбавила лицедія надії на спасіння, але гра продовжується, актор знову на сцені. "Важливе не вічне життя, а вічна жвавість", - пише Ф.НІцше і А.Камю розуміє суть людської драми саме в цьому виборі.
   Інший представник мистецько - філософського напрямку Ф.ШІллер, більше як за сто років до народження А.Камю, писав, що "людина грає лише тоді, коли є людиною в повному значенні слова, і цілковитою людиною вона стає лише тоді, коли вона грає". Тому актор, який помирає на сцені, виступає символом величі людського духу в нескінченній трагедії життя.
   Взагалі "Міф про Сизифа" весь просякнутий духом протистояння. Письменник художньо - образними засобами зображує картину нескінченного змагання, протиборства, гри, порушуючи, таким чином, одне з головних питань екзистенційної філософії - питання вибору.
   Співвітчизник А.Камю філософ-екзистенціаліст Ж.-П.Сартр наголошував на тому, що людина постійно змушена вибирати, що вона є свобода, яка вибирає. У А.Камю людина поставлена перед вибором між спогляданням і дією. А.Камю робить свій вибір - діяти. Автор, заявляючи про прагнення мати все або нічого, має на увазі дію, яка змінила б життя людини і життя на землі. В цій ситуації (з самим собою, світом, долею) А.Камю визнає єдиний вид перемоги - перемогу навіки, хоча й розуміє, що це неможливо. Акцентуючи увагу на цій думці, автор пише, що людина абсурду кидає виклик своїй долі не стільки з гордині, скільки від усвідомлення її марності. Тому А.Камю, продовжуючи свою думку, говорить, що всі ці образи, подані в творі, зображують в особах певний стиль життя і розігрують виставу абсурду.
   Усвідомлюючи абсурдність світу, А.Камю вбачає "метафізичне щастя" в тому, щоб підтримувати її в собі і зауважує, що найвищою радістю абсурду, його феноменом є творчість. Творити - це жити двічі, пише А.Камю. Людині з абсурдною життєвою установкою все суще вбачається нескінченною "грандіозною пантомімою", що виконується в масці абсурду, тому і творчість письменник називає нічим іншим, ніж "великою мімічною виставою". Мистецький твір виводить дух людини назовні і репрезентує його нам, глядачам, щоб показати безвихідність нашого шляху. Тому музика, яка далека від будь - якої дидактичності (відомо, що А.Камю не сприймав творів, які мали претензію на універсальність думки) вважалась мислителем саме тим мистецтвом, яке для людини абсурду є найбільш близьким. Віддаючи шану безцільності музики А.Камю пише: "Це гра духу з самим собою згідно у мовних та ретельно зважених правил в звуковому просторі, що належить нам, поза яким звукові коливання сполучуються один з одним уже в якомусь нелюдському всесвіті. Нема відчуття чистіше".
   Тема мистецтва як гри у А.Камю перегукується з проблематикою іншого видатного твору того часу "Гра в бісер" Г.Гессе. Але на відміну від французького філософа Г.Гессе вбачає у символах і феєричних комбінаціях, в яких задіяні твори Баха і давні духовні практики, східні вчення і грандіозні наукові відкриття наближення до таємниці світу, до одвічного знання. На час написання "Міфу про Сизифа" А.Камю не був знайомий з романом видатного швейцарця, та якщо гіпотетично уявити собі факт прочитання А.Камю названого твору, то цілком вірогідно, що він на прикладі безглуздої смерті Иозефа Кнехта знайшов би ще одне підтвердження правоти своєї філософії абсурду.
   Зауважимо, що у Г.Гессе гра постає у естетико-гносеологічному аспекті, у А.Камю вона є естетичним феноменом абсурду.
   Аналізуючи творчість Ф.М.Достоєвського А.Камю зображує інженера Кирилова як людину - маску, що грає подвійну гру. На перший погляд Кирилов звичайна людина, яка зайнята буденними справами, але по мірі проходження сцен роману маска спадає і ми бачимо справжнього Кирилова - людину, що бачить себе персонажем "комедії природи" (Ф.М.Достоєвський). Будучи не в змозі миритися з таким станом речей, відчуваючи абсурдність власного існування він заявляє "Я вбиваю себе, щоб показати непокірність і нову страшну свободу свою". Відчуваючи необхідність існування Бога, він, водночас знає, що Бога немає. Тут і криється таємниця його смертельної гри - він хоче вбити себе, пише А.Камю, щоб самому стати Богом. Кирилов вбачає атрибутом свого божества свавілля. Стати Богом, це для Кирилова, бути вільним на землі, а не слугувати безсмертній істоті.
   Близькими до думок Ф.М.Достоєвського є ідеї Ж.-П.Сартра про людське прагнення досягти "тотальності - синтезу" "в собі і для себе" буття, тобто прагнення стати абсолютом - Богом, на що вказують людський вибір і свобода. Смертельна гра Кирилова і є тією межовою ситуацією, де на думку К. Ясперса, нарешті стає можливим підхід до трансценденції. Кирилов вбиває себе, але навіть дивлячись в очі смерті продовжує грати - намагається намалювати пику, що показує "їм" язика і незважаючи на грандіозний поєдинок з Богом, він так і залишився по дитячому простодушним.
   Інші персонажі Ф.М.Достоєвського зображені А.Камю теж як люди - маски. Ставрогін веде "іронічне" життя, Іван носить в собі думку, що "все дозволено". Всі вони носії абсурдного світу майстерно зображеного Ф.М.Достоєвським. Але, на думку А.Камю, останні сторінки останнього роману російського романіста засвідчують поразку названих персонажів. А.Камю називає творчість Ф.М.Достоєвського творчістю в світлотіні, в якій битва людини зі своїми надіями вимальовується ще більш випукло, ніж при денному світлі.
   В свій час Ф.НІцше написав, що мистецтво необхідно для того, щоб не померти від істини. Яку ж істину бачить А.Камю - життя сповнене абсурду і смерть, як фінал життєвої драми. Тому мистецтво для А.Камю це та захоплююча гра, яка водночас звільняє людський дух і дисциплінує його волю, робить ясним розум людини і створює ілюзію, є бунтом людини проти власної долі і свідченням її гідності.
   Людина - господар світу, пише А.Камю, і призначення його думки не в тім, зректися себе, а втім, щоб спалахнути розсипом образів.
   Творчість, для якої немає суттєвого значення - чи працюєш ти розуміючи, що у створеного тобою немає майбутнього, чи твориш навіки, А.Камю розумів як гру, що робить абсурдне існування більш наповненим.
   Своє ессе А.Камю закінчує оповіданням про Сизифа. Його доля і справді справляє гнітюче враження. Але ж мільйони людей несуть також тяжкі пута і не відчувають абсурдності свого існування. Та не в тім трагічність ситуації, а в тім, що Сизиф (за Гомером) людина мудра. А, що може бути гіршим для такої людини, як не усвідомлення нескінченності своєї тупої, безглуздої праці.
   Камінь - символ абсурдної долі, якою наказали Сизифа боги, зігравши з ним злий жарт. Перемогти цей камінь - означає усвідомити себе господарем власної долі і, навпаки, - камінь перемагає, коли людина відчуває тугу за щастям земним. Використовуючи спортивну термінологію - поразка, перемога, нагорода, зображуючи картину екзистенційної гри - змагання людини з долею, трансцендентним. А.Камю ще раз підкреслює атональний характер своєї філософії абсурду.
   Отже, виходячи з результатів дослідження, можна зробити висновок, що гра, як феномен, присутня в творчості А.Камю і виявлена як:
   1. Функція образного втілення.
   2. Екзистенційне парі (дуель).
   3. Метафізичне атональне дійство.
   4. Театральне видовище;
   5. Мистецтво - гра.
   Слід зауважити, що погоджуючись з думкою Я.М.Білика про те, що А.Камю використовував в своїй творчості переважно квазіігрові конструкції, ми звертаємо увагу саме на атональність філософії французького екзистенціаліста, з її тяжінням до боротьби, протистояння, змагальності, які за аргументацією Й.Гейзінги, і є одним із основних і характерних ознак гри. Звичайно помітно намагання А.Камю надати ігрового забарвлення феноменам, які, насправді, грою не являються, але не можна заперечувати, що ігрова і спортивна атрибутика ніби підкреслює атональний характер творчості французького мислителя. Метафоричність стилю, екзистенційне парі (дуель), театральне видовище, мистецтво - гра - це саме ті речі, які, підкоряючись головній інтенції А.Камю протистояння долі, смерті, фатуму, часу створюють картину грандіозної метафізичної гри - агону, де людина, звільняючись від пут гайдеггерівського "das Man", розкривається у власній екзистенційній можливості і набуває, за словами Ф.Ніцше, тієї священної серйозності, якою вона володіла в дитинстві, в грі.

 
Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com