www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Проблема генерування політичної довіри в постсоціалістичних країнах
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблема генерування політичної довіри в постсоціалістичних країнах

М.О. Андрущенко, студ.

ПРОБЛЕМА ГЕНЕРУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДОВІРИ В ПОСТСОЦІАЛІСТИЧНИХ КРАЇНАХ

   В статті роглядається проблема генерування політичної довіри в країнах постсоціалістичних трансформацій. Аналізуються причини нестабільності соціальних та політичних інститутів і пропонуються шляхи подолання інституціонапьного скептицизму у державах, що перебувають у стані трансформації до демократичного політичного режиму.

   The problem of the generating political trust in the postsocialistic countries is examined in the article. The author analyses the causes of the instability of the social and political institutes, proposes the ways to overcome the institutional skepticism in such countries.

   Осмислення перебігу трансформаційних процесів у країнах Центральної та Східної Європи, що стали на шлях побудови демократії, свідчить про їх травматичний характер для суспільства. Особливості останнього відтворюються, зокрема, у запропонованій польсько-американським соціологом П.Штомпкою концепції культурної травми [1], яка дає можливість проаналізувати фактори впливу на темпи, перспективи, якість соціальних змін у перехідному суспільстві. Окреслюючи альтернативні сценарії подолання травми, вчений найбільш сприятливим з них визначає культурну консолідацію або конструювання, за якого відбувається відмирання попередньої культурної спадщини. На його думку, "немає демократії без демократично налаштованих і компетентних громадян, немає капіталізму без підготовлених підприємців, немає відкритого обміну без зацікавлених учасників. Ці чесноти - відображення домінуючої культури; засвоєне індивідами втілення культурних вимог. Таким чином, культурні зміни і, як наслідок, зміни складу думок, життєвих позицій і мотивації соціальних акторів - необхідна частина реформи інститутів. Для сталого розвитку посткомуністичні суспільства повинні досягти успіху в культурній трансформації" [2].
   Однак реалізація вказаної стратегії стримується, а то й унеможливлюється багатьма перешкодами, насамперед синдромом недовіри, що знаходить свій вияв у ставленні громадян не тільки до владних інститутів, але й до соціуму взагалі. Падіння довіри щодо останнього породжує безліч проблем, найбільш наочними серед яких є нерозвинене громадянське суспільство, низький рівень громадської залученості, готовності до спільних дій тощо.
   Теоретики в сфері дослідження країн постсоціалістичної трансформації генерують концептуальні версії довіри, розглядаючи її як наслідок сукупності політичних та економічних ефектів функціонування інституціональної структури та політики, що здійснюється в її межах. Наприклад Л.Даймонд підкреслює специфіку громадянської довіри постсоціалістичних країн, в яких перевага надається тим інститутам, котрі мають успіх в проведенні політики зниження корупції, усунення обмежень свободи особистості та забезпечення загальнодемократичних прав та свобод [3].
   Американські вчені У.МІшлер та Р.Роуз констатують, що в трансформаційних демократіях, які характеризуються фундаментальними політичними змінами, політична довіра є залежною, перш за все, від оцінок громадянами ефективності політики, що проводить уряд. Якщо для стабільних суспільств в структурі довіри важливим є вплив культурологічних факторів, адже стабільна політична довіра характерна для стабільних демократичних суспільств з ефективно функціонуючою інституціональною структурою, котра забезпечує умови для підкріплення сформованих в ході соціалізації ранніх позитивних орієнтацій, то в трансформаційних демократіях цей вплив нівелюється, а відповідно, аналіз політичної довіри передбачає, головним чином, інституціональний підхід інтерпретації даної проблеми. Мішлер та Роуз пропонують модель життєвого циклу пізнання для дослідження політичної довіри в постсоціалістичних країнах [4].
   Одне з теоретичних положень даної моделі сформульовано відповідно до положень культурологічних теорій довіри, і означає, що першопачотково міжособистісна довіра формується як результат раннього допо-літичного досвіду, і може бути спроектованою на політичні інститути. Друга теза грунтується на ідеях інститу-ціональних теорій довіри та встановлює відповідну інституціоналізму гіпотезу про можливість підсилення чи ревізії, перегляду початкових переддиспозицій довіри (недовіри) до політичних інститутів в залежності від того, наскільки первинні настанови підтверджуються чи скасовуються наступним життєвим досвідом особистості, формуючи здатність до політично зрілої оцінки політики, що здійснюється в країні. Автори, спираючись на дані соціологічних досліджень в десяти постсоціалістичних країнах Центральної та Східної Європи і колишнього Радянського Союзу (Болгарія, Чехія, Словакія, Угорщина, Польща, Румунія, Словенія, Росія, Білорусь, Україна), та поєднуючи аналіз показників макроекономічного і політичного розвитку з параметрами міжособистісної та інституційної довіри, досвіду політичної соціалізації, ставлення населення до перетворень, прийшли до висновку про пріоритетність впливу саме інститутів на стан політичної довіри, що дало їм змогу оптимістично поглянути на перспективи її формування в постсоціалістичних суспільствах.
   Аналіз даних опитування 11499 респондентів, що було проведене у 1998 році, дозволило авторам за допомогою формалізованої моделі довіри та відповідних технологій дослідження виявити деякі спільні характеристики стану та чинники політичної довіри у громадянських суспільствах держав, що перебувають у стані трансформації. Одна з особливостей громадянського суспільства перехідного типу пов'язана зі специфікою співвідношень міжособистісної та політичної довіри. В дослідженні Мішлера - Роуза вони входять до складу єдиного трьохланкового блоку інституціональної довіри, що передбачає вимірювання наступних параметрів:
   1. Довіра до політичних інститутів та силових структур (партії, парламент, профспілки, міліція, суди, прем'єр-міністр та (або) президент, армія).
   2. Довіра до інститутів громадянського суспільства (приватна власність, церква, ЗМІ).
   3. Довіра до інших людей [5].
   Підхід, застосований Мішлером - Роузом, виявив інституціональний скептицизм та відкриту недовіру до основних елементів інституціональної структури, з одного боку, та порівняно більш високий (ніж рівень політичної довіри) рівень міжособистісної довіри в транзитних демократіях, з іншого. Відкрита недовіра достатньо виражена у відношенні до п'яти елементів інституціональної структури, а саме до: партій, парламентів, профспілок, приватних підприємств, міліції (від 69% до 50% громадян). Найбільш високі показники позитивної довіри були віддані респондентами найменш демократичному інституту - армії (46%). Телебаченню та радіо довіряють 39%, церкві - 43%, президенту (прем'єр-міністру) - 35% опитаних. Найменший рівень довіри - до політичних партій - 12% респондентів [6].
   Політична довіра в країнах постсоціалістичних трансформацій є залежною від ефективності тих політичних та економічних рішень, що приймаються політичною елітою, в той же час, дані рішення істотно впливають на політичну ситуацію, адже вони формують у суспільстві перехідного типу афективні орієнтації серед громадян, пов'язаних з почуттям довіри чи недовіри, перш за все, до чинного президента та вищого законодавчого органу. Взаємозалежність довіри та інституціональної підтримки в громадянському суспільстві перехідного типу означає, що, будучи в якийсь момент втраченою, політична довіра, а точніше, недовіра, призводить до втрати інституціональної підтримки, відновлення якої занадто проблематичне. Це, у свою чергу, підриває умови та можливість правлячих політичних еліт проводити ефективну політику, внаслідок чого зростає недовіра, незадоволення серед громадян, що може призвести до змін в інституціональній структурі.
   "Радіус довіри" (вислів Ф.Фукуями) в постсоціалістичних країнах обмежений сімейними зв'язками та контактами з найближчим оточенням, що ускладнює формування неформальних мереж в громадянському суспільстві. Політична довіра залежить від позитивної оцінки громадянами дій нових режимів задля забезпечення соціальної справедливості, свободи [7].
   Тривіальний, але драматичний за своїми соціальними наслідками висновок постсоціалістичних трансформацій полягає в тому, що встановлення демократичного режиму не є тотожнім щодо політики розвитку громадянського суспільства, яке не є автоматичним наслідком формально-демократичних рамок. Водночас, саме громадянське суспільство примушує формальну демократію "працювати". Як переконливо доводить американський дослідник Р.Патнам, горизонтально організовані добровільні асоціації, які перетинають вертикальні соціальні розподіли в суспільстві, є більш сприятливими для розширення соціальної кооперації, для формування норм доброзичливої взаємності і, таким чином, для становлення ефективної демократії, аніж ієрархічні або клієнтистські структури [8].
   Для аналізу проблем громадянського суспільства зупинимось детальніше на деяких індикаторах соціальної реальності - довірі до співвітчизників, ЗМІ та політичних партій. "Співвітчизники" - це ті "свої незнайомці", які утворюють символічне поле уявленої спільноти будь-якого суспільства. Ступінь довіри до "своїх незнайомців" - є соціокультурною характеристикою суспільства, яка пов'язана із особливостями його історичного, культурного, політичного та соціально-економічного розвитку. Поміркований рівень, але все ж таки довіри українських громадян один до одного, довіра до людей, а не до інститутів дає підстави для деякого оптимізму щодо перспектив розвитку асоціативних та товариських

Таблиця 1. Акумулятивний середній бал довіри (1994-2004 pp.).
[Розрахунок акумулятивного середнього балу довіри зроблено автором на базі результаів низки соціологічних досліджень, проведених Інститутом соціології НАН України під керівництвом д-ра філос. наук Є.Головахи та д-ра соціол. наук Н.Паніної, починаючи з 1994 року до 2004 року на основі щорічних репрезентативних опитувань населення України]

Сфера соціальної реальності

Середній бал (від "1"- "зовсім не довіряю" до "5" -цілком довіряю")

Сім'я та родичі

4,53

Колеги

3,27

Співвітчизники

3,14

ЗМІ

2,79

Профспілки

2,53

Президент

2,37

Верховна Рада

2,31

Суди

2,3

Уряд

2,26

Міліція

2,23

Політичні партії

2,07

   Отже, громадянська культура "узагальненої довіри" та соціальна солідарність громадян є важливими соцієтальними передумовами життєдайної демократії та показниками розвинутого і стабільного громадянського суспільства. Чи не є переважно негативний потенціал "узагальненої довіри" українського суспільства одною із причин "замороженого" стану українських реформ та проявів стагнації демократизаційного процесу?
   Аналізуючи результати моніторингу українського суспільства з 1994 по 2004 pp., що був здійснений Інститутом соціології НАН України згідно з державним замовленням щодо пріоритетних напрямків розвитку науки, можна відзначити стабільно критично низький рівень довіри громадян до політично-адміністративної сфери держави - владних інститутів, політичних партій, органів правопорядку, профспілок [9]. Середній бал довіри щодо цих інституцій за п'ятибальною шкалою (від "1"- "зовсім не довіряю" до "5" - "цілком довіряю") не перевищує "3"-тієї символічної статистичної межі, яка умовно відокремлює довіру від недовіри громадян. Натомість, сфери наближені до приватного світу особи - такі як, сім'я, родичі, колеги, сусіди, - стабільно користуються більшою довірою громадян, впевнено "переваливши" за символічну трійку (табл. 1). Довіра до себе, сім'ї та родичів є майже цілковитою. Моніторинг свідчить, що проблема довіри в Україні - це в основному проблема владних та адміністративно-політичних інститутів, міри їх відповідальності перед громадянами, їх дієвості та ефективності.
   зв'язків, конче потрібних як для ефективної економіки, так і для діючого громадянського суспільства. Адже коли діє прямо-пропорційна кореляція між рівнем економічного розвитку суспільства та рівнем довіри до "своїх" (і "не своїх") незнайомців, то можливий і зворотній зв'язок - взаємний кредит довіри громадян може реалізовуватись у економічний та соціальний успіх суспільства. З іншого боку, відносно непогані показники міжособистісної довіри в українському суспільстві можуть також означати те, що "культура" клієнтизму, персонально-кумовських та неформальних зв'язків охопили все суспільство і пустили глибокі корені. Клієнтизм та неформальні зв'язки заповнюють саме ті суспільні ніші, які зазвичай регулюються законом.
   Засоби масової інформації мають особливе значення в контексті громадянського суспільства. ЗМІ виступають тим медіумом-посередником, який як раз і здійснює зв'язок між державою та суспільством. Незалежні медія втілюють та репрезентують громадську думку як соціальний інститут і, як "четверта влада", здійснюють функції спостерігача та контролера законодавчої, виконавчої та судової влади. Низький ступінь довіри громадян до ЗМІ в Україні, на жаль, підтверджує, що українські медіа у переважній своїй масі не наблизились до ролі соціального інституту громадянського суспільства. ЗМІ в Україні мають закритий характер, адже обслуговують інтереси передовсім своїх власників.
   Необхідно зазначити, що свобода слова в Україні, про яку так багато говорили після подій "помаранчевої революції", по суті не була реально втілена в життя, адже громадянам de facto закритий доступ до ЗМІ.
   Водночас збереження критичного ставлення українських громадян до національних ЗМІ є, водночас, позитивним індикатором, адже показує суспільне незадоволення роботою ЗМІ та наявність вірного "громадянського інстинкту" щодо того, якими ЗМІ повинні бути і якими вони поки що не є в Україні - об'єктивними, економічно незалежними, соціально-критичними, такими, що прагнуть до висловлення суспільного інтересу.
   Політичні партії є проміжною ланкою, котра поєднує громадянське суспільство та державу. Як відомо головне їх завдання полягає в артикуляції інтересів громадян. Рівень же довіри громадян до політичних партій є найнижчим у вищенаведеній таблиці. Це пов'язано передусім з тим, що наразі політичні партії в Україні не є виразниками інтересів громадян, вони радше обслуговують свої власні егоїстичні інтереси, послуговуючись при цьому псевдоідеологічною риторикою. Недовіра до партій призводить до низької громадянської залученості, до цього важливого політичного інституту, а це, у свою чергу, гальмує становлення дієвого громадянського суспільства в Україні.
   Як би там не було, але для громадянських суспільств країн постсоціалістичних трансформацій основною проблемою залишається все ж негативна оцінка демократичного режиму у зв'язку з неминучими економічними проблемами, які є джерелом інституціонального скептицизму. В даному випадку стратегії публічної політики стосовно генерування довіри визначаються специфікою джерел довіри в постсоціалістичних суспільствах. Способами генерування суспільної довіри в рамках таких стратегій можуть стати:
   - оперативне та ефективне реагування на зміни суспільних пріоритетів;
   - викорінення корупційних практик та тіньових схем в економічній сфері;
   - забезпечення демократичних свобод, а головне - реальне їх гарантування;
   - реалізація економічної політики, що забезпечує перспективи підвищення добробуту суспільства.
   Можна з впевненістю стверджувати, що лише викорінення авторитарної культури та зміна ціннісних установок громадян постсоціалістичних держав дозволить побудувати справді дієве та ефективне громадянське суспільство з розвиненою мережею соціальних горизонтальних інститутів. Використання ж теоретичних розробок теорії політичної довіри здатне якісно прискорити відповідні процеси, адже "теорія довіри" дозволяє зрозуміти, які саме цінності потрібні для того, щоб діяльність політичної системи відбувалася відповідно до демократичних стандартів.

1. Штомпка П. Социальное изменение как травма II Социологические исследования. - 2001. - №2 - С.3-12.
2. Штомпка П. Культурная травма в посткоммунистическом обществе // №1 - С.6.
3. Лукин В. Политическое доверие в современном гражданском обществе: культурологические и институциональные модели
4. Mishler W., Rose R. What are the origins of political trust?
5. Там само.
6. Там само.
7. Fukuyama F. Social capital and civil society
8. Патнам Роберт Д. Творення демократії: традиції громадської активності в сучасній Італії. - К., 2001. - С.302.
9. Українське суспільство 1994 - 2004: соціологічний моніторинг / За ред. Н.Па-ніної. -К., 2004. -С.18-20.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com