www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Наукова творчість і соціальні проекти
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Наукова творчість і соціальні проекти

І.С. Курок, асп.

НАУКОВА ТВОРЧІСТЬ І СОЦІАЛЬНІ ПРОЕКТИ

   Обґрунтовується інтерпретація поняття соціальна утопія, як частини наукової творчості в сфері соціальних наук

   The interpretation of the concept of social UTOPIA is being defined as apart of scientific creative activity in the sphere of social sciences.

   В добу глобалізації не просто зростає увага до проблеми творчості а й виникає потреба в суттєвій компенсації психологічного аспекту соціальним. В цьому плані необхідно дослідити креативний потенціал такої форми соціального мислення як утопія. Утопічне констуювання як відомо є засобом теоретичного і практичного розв'язання нагальних потреб. Що постають перед суспільством в умовах кризи. Можна вважати достовірним, що принаймі деякі утопічні елементи є поширенними на різних щаблях суспільної свідомості. Отже, виявити ступінь усвідомлення їх ролі в практичній мотивації, характер взаємовідносин з суспільним буттям, а також визначення продуктивності їх потенціалу. Все це становить важливе завдання при зіткненні із проблемами, які характерні добі ексклюзивних пропозицій, яку називають глобалізацією.
   Поняття "утопія" досить широко використовується з різними цілями, але в більш-менш однаковому сенсі позначає "щось нездійсненне," фантазію, мрію. Різні цілі визначають те, що розуміють і як відносяться до використання цього поняття: від простого заперечення якоїсь ідеї до її захисту саме тому, що вона у певному сенсі "утопічна".
   Важливим взаємовідношенням при виявленні сутності утопії є її співвідношення з суттєвими властивостями свідомості взагалі. Утопія як і свідомість може бути індивідуальною і масовою, спиратися на певну картину світу, потребує цілеспрямованої дії і виступає як цінність. Але відмінністю утопічної свідомості від цих загальних характеристик виступає протилежність утопічного і традиційно-консервативного мислення.
   Утопія також амбівалентно співвідноситься з певними специфічними типами світогляду. Утопічний світогляд знаходиться в складному взаємовідношенні з міфом. Як і міф він спирається на певні бінарні опозиції, має образну форму, є некритичним до власних побудов, має понадісторичну форму; його уявлення є універсально-космічними, велику роль грає фантазія. На відміну від міфу, утопія здатна бути критичною до існуючого суспільства, виступати як ідеологія соціальної зміни, залучати наукові елементи.
   Співвідношення утопії з релігійним світоглядом, дослідники цього питання резюмують таким чином: реалізація утопічної схеми чи цілі в цілому пов'язана не з божественною силою, а ставиться у залежність від свідомості і діяльності людей. В цьому розумінні утопічна ціль є справжньою ціллю.
   Таким чином, хоча утопія нерідко існує в релігійній формі, але принципово вона спрямована на усунення пригнічення і задоволення потреб в новому, а не в потойбічному світі. Хоча з іншого боку при певних умовах деякі соціальні групи готові звертатися до компенсаторної функції релігії. Інституційно та ідеологічно такі форми релігійної організації як монастирі і особливо релігійні общини (єритичних течій) мають суттєвий зв'язок з утопічними комунами.
   Динамічно, в якості мотиву соціальної та індивідуальної настанови утопія завжди пов'язана з критично-заперечувальним відношенням до руйнівних сил, що підтримуються існуючим соціальним порядком, та антигуманних відносин, що панують в цьому порядку.
   Бажання розчинитися у стихії чистого уявлення подекуди переслідує кожну людину, що, на мою думку, є наслідком усвідомлення межі своїх можливостей, смертності та неможливості досягти абсолютних ідеалів (краси взагалі, щастя, добра без зла, необмеженості благ, здатності бути кращим спортсменом завжди та т. п.). Таке усвідомлення тимчасовості власного буття, яке здобувається за допомогою здатності до континуально побудованого продуктивного уявлення, викликає відчуття страждання, а тому шукає порятунку в тих самих джерелах, у самозаспокоєнні безперервністю гри уявлень, тобто у самій здатності континуально уявляти.
   Співвідносячи такий варіант гри продуктивної здатності до уявлення з філософською рефлексією можемо виявити форму інтелектуального експериментування з уявленням нескінченого за допомогою занурення обмеженого у необмежене.
   Рефлексія (від лат. reflexio - обернутість до начал) - це передусім спосіб філософських міркувань, який полягає в постійному врахуванні наявності самоусвідомлення власного "Я".
   Слід нагадати, що, на думку Св. Августина, Т. Кампанелли, Р. Декарта, рефлексія - це самоусвідомлення власного "Я", обов'язкове начало істинного пізнання; джерело знання про внутрішні дії свідомості (Дж. Локк, Г.В. Лейбніц); взаємне відображення одного в другому (Е. Гуссерль). Гегель, у свою чергу, розробив першу теорію логічної рефлексії, під якою він розумів співвідносність категорій.
   У варіантах тлумачення поняття "рефлексія" мова йде про здатність "бути у відношенні до самого себе". Саме цієї властивості ми не знаходимо у релятивізма. Враховуючи дану обставину, співставляючи вказану нами нерефлексуючу (нефілософську) сутність більшої частини соціальних проектів, ми отримуємо підставу для визнання утопії принципом побудови "міфу про суспільство", а не науку чи філософію.
   Стосовно висловлювання "переказ філософії" навряд чи виникне заперечення у більшості людей, що називають себе філософами, оскільки з власного досвіду вони можуть навести безліч прикладів переказу філософії без самої філософії. А стосовно висловлювання "міф про філософію" можуть виникнути різноманітні інспірації. Найперша з них, мабуть, повинна бути присвячена наступним запитанням: "Хто був першим філософом?" і "Коли виникла філософія?".
   Відповідаючи на ці запитання з урахуванням наведених розмежувань переказів, ми можемо побудувати цілком ймовірну гіпотезу, що першим філософом була людина, яка спромоглася виголосити ПОРЯД дві такі тези: "Я, знаю, що я - нічого не знаю!" і "Пізнай самого себе!" Рефлексивна самоорієнтація людини, що поставила ці тези поряд самоочевидна. Як безпосередній наслідок дотримання виголошених Сократом тез ми маємо розглядати його знамениті діалоги з мислителями, поетами, громадянами і самим собою. Ці тези постійно орієнтовані на припинення найцікавішого переказу іронічним питанням.
   Тому стосовно появи філософії, маємо зазначити, що до Сократа може вже й була філософія, але не було філософів. Філософія досократиків - це явище культури, яка вибудовувалася через діалог мислителів (а не філософів), що став джерелом появи філософів. Так, перші рефлексивні питання постали вже в апоріях Зенона, але вони безпосередньо не перетворилися у повноцінну філософську рефлексію, а стали підставою для софістичних переказів (міфів) про парадокси. Лише з критики мудрості софістів починають виростати перші філософи - Сократ та його учні. Зазначимо, що розгляд можливих пропозицій звернутися до прикладів "філософії" Сходу ми залишимо на інший раз, оскільки тут може виникнути багато варіантнів, а серед них найвірогіднішим буде варіант, який обґрунтовуватиме, що східної філософії ще ніколи не було, а були лише вчення - перекази, які спиралися на певні догми (релігія), або перекази, що існують самі по собі та нічим не обмежені (міфологія).
   Розглядаючи елементарний комунікативний процес, можна визнати, що структура судження (синтаксис) формує зв'язок уявлень, а сенс та зміст розкриваються через чуттєво оформлені асоціативні переживання. Тому сенс одного висловлювання для різних людей буває різним. Тобто синтаксис дає послідовності, передається повторюваністю, а семантика - сенс, який людина розкриває для себе за допомогою власного досвіду. Саме відмінність сенсу одного переказу для різних людей філософи намагаються зняти за допомогою рефлексивного міркування, від якого вимагається зупинити безмежність можливих асоціацій. Такої зупинки семантичної плинності не досягнути впровадженням одних лише синтаксичних правил. Практично це здійснюється впровадженням аксіом, основоположень, які підвладні правилам синтаксису, але розкривають себе виключно за допомогою семантичної однозначності, що умоспоглядається, стає нібито "очевидною" (видною очами). Якщо очевидність для різних суб'єктів дискурсу не наявна в однозначній формі, тоді ці суб'єкти ніколи не знайдуть спільної мови, ніколи не зрозуміють одне одного. Однак хоча очевидність і може створюватися, ніби-то, за допомогою мови, як вважає наприклад Г. Патнем, її змістовна складова за межами мовлення, в умоспогляданні. Тому, якщо мовлене у завершеній рефлексії постає у відношення до феномену позамовленого, треба вести розмову про переказ, що якось відноситься до зовнішнього щодо нього. Зупинившись на умоспогляданні аксіом як можливому варіанті представництва зовнішнього стосовно вимовленого можна висунути гіпотезу, що визнає експериментальну техніку, різноманітні технічні засоби емпіричного дослідження, тією однозначною константою, яка дозволяє людини вступати у діалог із природою, порозумітися з нею. Тобто техніку можна розглянути як замінювач мови.
   У свою чергу, в філософії, яка, за нашим визначенням, є думка про думку (Гегель), формується пост-філософське відношення розповіді про світ до існуючого за його межами. Це відношення і складає основу наукового світобачення. А першим науковцем, за такого визначення, слід визнати творця першої системи аксіом - Евкліда. Уданому випадку ми погоджуємося з думкою Альберта Ейнштейна, що висловив наступне: "Розвиток західної науки засновано на двох великих досягненнях: на відкритті грецькими філософами формальної логічної системи (в Евклідовій геометрії) та на відкритті можливості виявляти систематичним експериментуванням каузальних зв'язків (Ренесанс). Ми не маємо, з моєї точки зору, дивуватися тому, що такі відкриття не було зроблено китайськими мудрецями. Дивуватися потрібно тому, що ці відкриття взагалі було зроблено" [1].
   Нагадаємо, що поняття "реконструктивна рефлексія" було розгорнуте Нельсоном Гудменом і обґрунтоване Хіларі Патнемом, за допомогою якого Н. Гудмен пропонує розглядати "конфліктуючі" норми, стандарти і судження, що лежать у підвалинах певної системи наукових знань. На відміну від "раціональної реконструкції"" (І. Лакатос) "реконструктивна рефлексія не втрачає своєї цінності внаслідок виявлення факту, що мрія про універсальну та єдину реконструкцію нашого світу є утопія" [2]. Будь-яка реконструкція фрагментарна. І здається, що деструкція єдиний варіант реконструкції, яка з самого початку визнавала фрагментарність власної реконструкції. Однак деконструкція не спрацьовує, коли "наші" фрагментарні реконструкції, а також реконструкції, що протистоять "нашим", дають змогу досягати "легкого взаїмного регулювання" (Гудмен) норм і стандартів, умоглядних основоположень, яке становить продуктивне джерело їх зміни.
   Отже, завдяки реконструктивній рефлексії фрагментарне реконструювання стає здатним до зворотного зв'язку, до раціонального самокоректування норм і стандартів: засновані на усталених нормах і стандартах реконструкції дають змогу відкривати факти, які спонукають до зміни уявлень, що складали джерело цих норм і стандартів. Таким чином, наявні норми і стандарти наукового пізнання, складаючи історичний здобуток людства стають непересічною умовою нових, кращих, ефективніших норм і стандартів. Яскравим прикладом слугує відкриття аномальних явищ, які стали джерелом наступних за класичною фізикою І. Ньютона теорій - відносності та квантової механіки, з відповідними методологіями, стандартами і нормами.
   Науковий раціоналізм, на відміну від зазначеного типу філософствування "визнає за можливе начало наукових міркувань тільки означення основоположних характеристик самого себе, своєї думки як підстави для наступних думок, а не існуючого поза думкою. Дійсність для науки завжди є те невідоме, що потрібно пізнати. Інакше наука втрачає сенс свого існування. Для наукового свіг-ляду обов'язково повинно буди щось невідоме" [3].
   Спираючись на реконструктивну рефлексію філософський дискурс у якості власної онтології має "світ" наявного знання, а не чуттєво наочну реальність. Тому по відношенню до вже здобутого в процесі пізнання така рефлексія стає методологічною засадою визнання наявності чогось невідомого людині, що є джерелом сумніву, щодо можливості позбутися незнання перенесенням на сферу невідомого вже відомого.
   Слід підкреслити, що заперечувальність утопії не є негативною. Утопія не може виникнути без критики, без усвідомлення морально незадовільного характеру існуючого суспільства, який утопісту уявляється щонайменьше всезагальним, але також всезагальним розглядається перехід від незадовільного стану суспільства до утопічного. Такий перехід виступає як раптовий і займає незначний проміжок часу, коли утопічне суспільство розташоване у автономному просторі, чи являє собою окрему общину, де утопічний порядок тотальний в силу їх замкнутості. Структура часу і простору в утопічному мисленні не є континуумом, але розділяється актом переходу в утопічний стан. Перехід до нього зумовлюється певною чи то людською, чи божею волею. Така структура взаємовідносин пов'язана з деякими фундаментальними характеристиками утопічного мислення: "принципом надії", тобто принципової можливості бажаного світу і "логікою свавілля" яка припускає критичне відношення до існуючого соціального устрою і навіть до універсуму в цілому по принципу "перевернутого світу". За цим криється тиск реаль існуючого світу і надія на здатність добути із тканини останнього позитивних у моральному відношенні властивостей з наступним їх синтезом, який повинен створити новий стан людини, побудувати систему відносин, що відповідають потребам утопії.
   При всій складності утопії як явища, яке виступає як світоглядна єдність; все ж вважається можливим виявити не дуже багато чисельні інваріанти, що показують стійку прихільність людини до досягнення одних і тих самих або однотипних, хоча і зображених у кожному випадку по-новому, цілей і підходів до однотипних проблем. Основний розподіл тут на цінності-цілі і цінності-засоби. До цінностей-засобів відносяться засоби виробництва, система власності, організація виробництва і розподілу.
   Утопічна творчість є складно побудованим і інтегративним явищем. Основною її метою є вихід за межі наявного стану конкретного суспільного устрою. Цей вихід можливий лише за умови коли відчувається потреба зміни стану речей як незадовільного і водночас допускається можливість саме позитивного задоволення потреби незалежно від її характеру (матеріального чи духовного). Складність і багатоманітність утопічного конструювання полягає в тому, що утопія діалектично взаємодіє з різними типами світогляду і також включає до себе різні сфери як теоретичної так і практичної діяльності (філософія, наука, література, політика) не зводячись ні до цих предметів окремо ні до їх суми. Утопія є, скоріше передчасною істиною, побудованою за методом, що виключає певну існуючу наявну всезагальну соціальну дійсність. Завдяки цьому утопія і отримує власну істину, але таким чином, що зміст її є чимось таким, що є виявленням тенденцій конкретного утопічного мислення певної епохи.
   Утопія, використовує виділення тієї чи іншої суспільної тенденції, пов'язаної з розвитком і становленням, чи навпаки, занепадом тієї чи іншої суспільної групи, може бути і нерідко виявляється евристичною моделлю розвитку цієї взятої у своїй цілісності тенденції, при чому можливо одночасно в різних варіантах.
   До групи цінностей-цілей відносяться наступні інваріанти: 1) задоволення потреб їжі, одягу, житла; 2) вічний мир і безпека людини; 3) потреба спілкування на різних рівнях, вільне задоволення нахилів індивіда; 4) рівноправність і повноправна участь у справах колективу; 5) відсутність класових антагонізмів (хоча класовий поділ можливий); 6) вивільнення від примусу в праці, задоволення від роботи, почуття співпричетності із загалом (з цим пов'язана поширена ідея перетворення праці на гру, а життя в безперервне свято); 7) самовираження і самореалізація; 8) задоволення естетичних потреб.
   Наведені інваріанти, при всьому своєму більш-менш умовно-узагальнюючому характері, вказують на те, що основною формою утопічної свідомості виявляється конкретна єдність того, що прийнято називати матеріальними і духовними цінностями, і те що будь-яка соціологічна функція або методологічний засіб (мислиннєвий експеримент або модель, евристичний алгоритм) в утопічній конструкції пов'язаний зі світоглядними і ціннісними позиціями як такими, а також з нагальними суспільними потребами, протиріччя в яких і намагається розв'язати суб'єкт.
   Співвідношення утопії і утопічного мислення з іншими формами світогляду, використання в утопічному конструюванні тих чи інших прийомів, маніпуляція певними структурами, характерними для утопії й інших форм світогляду, виділення специфічних настанов утопії, її ціннісних інваріантів, ще не вичерпує можливості постановки питання про утопію як форму світогляду або особистої і суспільної свідомості. Щоб вичерпати завдання постановки питання про утопію потрібно торкнутися питання класифікації та функцій утопії.
   Утопії можуть класифікуватися по типу суспільних відносин, зображуваних в утопічному творі, по соціальному змісту ідеалу, по місцю, розташування на шкалі історичного часу, просторовому розташуванні, по соціо-культурному ідеалу. Однією з можливих форм класифікації утопій, на якій можна прослідкувати динаміку їх розвитку і становлення форм, є функціональна класифікація, де функції виражають одночасно і сутнісні форми утопічного мислення як такого.
   Найбільш відомими функціями утопії є когнітивна, конструктивна і компенсаторна. Когнітивна (пізнавальна) - це здатність утопій виражати соціальну дійсність у властивій їй тенденції використовуючи силу уяви. Така тенденція в утопічному мисленні особливо характерна для сучасної утопії (наукової і ненаукової) фантастичної літератури, де робляться прогнози про той чи інший розвиток технічних, соціально-економічних, культурних і політичних відносин, при чому суттєвим є їх взаємовплив в утопічному творі. Бо без останього неможливо побудувати художньо-цілісного образу без якого неможливий утопічний твір. Суттєвим для когнітивної функції утопії є також і те, що одночасно з більш чи менш точними передбаченнями суспільного і технічного порядку необхідно виникають передбачення, які не справдилися. Це зумовлено гносеологічною умовою фантазії як основним засобом виконання когнітивної функції. У зв'язку з цим надто неоднозначне взаємовідношення між утопічним і науковим прогнозом. Звичайно, загальне розрізнення між ними, на яке вказується є розрізнення бажаного і ймовірного, однак прогностична сила утопії може виявитися більш точною, ніж найбільш вірогідне; в цьому і полягає "передчасність істини" утопії.
   В межах традиційного підходу менше уваги надається компенсаторній функції утопії. Такого роду утопічна традиція пов'язана з різноманітними релігійними вченнями і торкається таких форм як утопія ордену і постановкою комунітарних експериментів в рамках релігійних організаційно-ідеологічних форм. Метою таких утопій. Які існують скоріше як допоміжна ідеологія практики комунітарних експериментів є, насамперед, "розкріпачення особистості" і відсутність цілей соціальної інженерії. Соціокультурний політичний зміст так функціонально визначених превалюючою компенсаторністю утопії співвідноситься з романтичними і анархічними утопіями. Крім того ця функція є пануючою в різноманітних, так званих, "несуворих" утопічних спільнотах.
   Взаємовідношення утопічного прогнозу і його виправданності можна прослідкувати і тоді виявиться ще одне функціональне відношення утопічного мислення - конструктивне. Констуктивна функція утопічного мислення є нічим іншим як впливом прогнозу на його виконання. Ця сторона утопічної свідомості може виступати як джерело матеріальних зрушень.
   Короткий огляд функцій утопії дає змогу перейти до більш історичного виваженого розгляду змісту сучасної утопічної творчості і практики, маючи на увазі співвідношення особливостей утопії як соціального проекту з конкретним історичним та теоретичним підґрунтям. Разом з тим все частіше в соціологічних концепціях та футурологічних конструкціях зустрічаються елементи та фрагменти утопічного підходу, які суттєво впливають на якість продукту теоретично-конструктивного мислення.
   Вважається, що ідеал майбутього може задати лише утопія, але для цього потрібно, щоб вона була сприйнята спільнотою як серйозна альтернатива діючим цінностям.
   Кожна утопічна схема, хоч би яку принципову критику існуючої соціальної системи вона не пропонувала, хоч би якою жаданою вона не здавалася як ідеал майбутього - була не в змозі визначити способів і засоби, необхідні для її реалізації, а тому вела в нікуди.
   Сьогодні утопія існує в двох формах: утопії інерції та утопії дії. Перша з них виводить свої образи майбутнього з теперешніх тенденцій (позитивних і негативних), які відбуваються в конкретних сферах соціального буття. Друга форма сучасної утопії не випливає з необхідністю з існуючого. Для того, щоб структуровані дії стали реальністю, потрібна організована громодянська позиція та цілеспрямовані стратегії втілення їх в життя.
   В утопіях завжди існував новаційний ціннісний елемент. Але лише в утопіях дії розширення ціннісних горизонтів створює для них соціальну базу. В той же час "лише діалог із наукою призвів до того, що ціннісне забарвлені картини майбутнього суспільного ладу почали перевірятися на узгодженість і здійснимість, а потім розглядатися та розроблятися шляхи їхнього здійснення" [4].
   Слід усвідомити той факт, що утопія народжувалася як соціальний феномен і потім знайшла своє місце в світі культури. В добу глобалізації доводиться не тільки порівнювати утопію з міфом і релігією, а й аналізувати її нові форми: наукову утопію, технологічну утопію, методологічну утопію.
   В добу глобалізації утопія і наукам в соціальному плані поєдналися. Питання про утопію виникає на цілковито новій основі, перетворивши її на дискурс, що перебуває в тісному діалозі з науковим дискурсом. Суспільство підійшло до корінної трансформації утопії, яка відбувається в наш час.
   Найкращим чином це здійснив Е.Тоффлер в роботі "Третя хвиля". Він підкреслив "... появу того, що може бути назване як "практопія" - ні найкраще, ні найгірше з усіх можливих слів, але практопічніше і краще від тих, які застосовувалися раніше. На відміну від утопії, практопія не вільна від хвороб, політичної вульгарності та поганих манер. На відміну від більшості утопій, вона не стетична, й не заморожена в не реальній досконалості. Вона не реверсивна й моделює себе за якимось ідеалом минулого.
   І навпаки, практопія не втілює в собі кристалізоване зло, вивернуту утопію. Вона не безжально антидемократична. Вона істотно не войовнича. Вона не зводить своїх громодян до безликої одноманітності. Вона не знищує свої сусідів і не погіршує навколишнє середовище.
   Одне слово, практопія пропонує позитивну, навіть революційну альтернативу і разом з тим перебуває в межах реально досяжного" [5].
   Усвідомлення радикальних зрушень утопічного мислення потребує узгодження тенденцій, які відбуваються на методологічному і соціальному рівнях його дослідження. В соціальному плані еволюція утопічного мислення відображає пріорітетність інтересів і цінностей різних соціальних груп в контексті їхнього зв'язку з формами суспільної свідомості. В історичних колізіях соціуму розгортається тріада: утопія, соціальний міф, соціальний проект, кожен з елементів якої пов'язаний з конкретними формами суспільної свідомості. Утопія поширюється в релігійно-моральному контексті, феномен соціального міфу потребує для свого виправдання правових та мистецьких засад. А соціальний проект народжується на межі політики і науки.
   В методологічному плані еволюція утопічного мислення демонструє розгортання іншої треади: утопія - антиутопія-практопія. Етап синтезу, або практопії за Е. Тоффлером, розкриває як змінюютьсяфункції та доля прогнозів і на зміну фантастичним уявам приходять ціннісно-раціональні проекти практичних людей.
   "Утопія та суспільна наука збагатили одна одну шляхом перекресного запилення: завдяки науці утопія стала здійснимою. А суспільна наука завдяки утопії -цілеспрямованою, а внаслідок їхнього поєднання постав суспільний проект" [6].
   В межах методологічного підходу вдається співвіднести проблему творчості з тенденцією утопічного мислення, подолати одномірність психологічного розуміння творчості, усвідомити конструктивний потенціал практопії і соціального проекту. Це дозволяє зробити висновок, що в добу глобалізації в будь-яких сферах діяльності творчий потенціал усвідомлюється у формі практопій, а креативні зрушення реалізуються у вигляді соціальних проектів.

1. D.J.Pzicede S. Science Since ЬаЬуІоп. - Vale, 1961.-С.15.
2. Патнем X. Реализм с человеческим лицом // Аналитическая философия науки: становление й развитие. - М., 1998. - С.490.
3. Чуйко В.Л. Рефлексія основоположень філософії науки. - К., 2000. - С.30.
4. Франке Б. Постіндустріальні утопісти / Пер з англ. О.Юдіна. - К., 2005.- С.13.
5. Тоффлер Е. Тетя Хвиля / Пер. з англ. А.Євса. - К., 2000.- С.317, 432-453.
6. Франкел Б. Постіндустріальні утопісти / Пер. з англ. О.Юдіна. - К., 2005. - С.13.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com