www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Теорія азіатського ренесансу у творчій спадщині Миколи Хвильового
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Теорія азіатського ренесансу у творчій спадщині Миколи Хвильового

А. В. Кам'янська, асп.

ТЕОРІЯ АЗІАТСЬКОГО РЕНЕСАНСУ У ТВОРЧІЙ СПАДЩИНІ МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО

   Стаття присвячена дослідженню змісту теорії азіатського ренесансу та її місця у творчій спадщині Миколи Хвильового.

   The article is devoted to the idea of Asiatic Renaissance as a part of Khvylovyi's theory of Ukrainian national and cultural development.

   Серед багатьох напрямів української політичної думки одним з найбільш дискусійних є націонал-комуністичний. Існують різні, часто протилежні точки зору, щодо ролі його представників в українській історії. Проте, навіть ті дослідники, які вважають, що їх діяльність спричинила гальмування процесу українського державотворення, визнають, що саме націонал-комуністичні сили майже століття очолювали національно-визвольну боротьбу в Україні. І саме вони в 20-х роках XX століття стали організаторами процесу культурного відродження в УРСР, яке згодом отримало назву розстріляного.
   Одним з найвідоміших провідників українського культурного відродження був письменник і публіцист, лідер Вільної Академії Пролетарської Літератури (ВАПЛІТЕ), Микола Хвильовий, літературний і політичний вплив якого вже у другій половині 20-х років поширився далеко за межі Радянської України. Більшість творів цього українського комуніста, котрий виступав проти русифікаторського політичного, економічного та національно-культурного тиску, заборонялись одразу ж після першої публікації, а деякі ненадруковані рукописи знищувались або, в кращому випадку, після вилучення передавалися у спецфонди. Більше як півстоліття під забороною були не лише роботи, а й ім'я Миколи Хвильового.
   Протягом останніх років творчості М. Хвильового та питанням його впливу на розвиток української суспільно-політичної думки XX століття, приділяли увагу багато українських і зарубіжних дослідників. Поряд з тим, у вивченні його робіт досі зберігаються дві основні тенденції, які були характерними для найперших досліджень творчості письменника. По-перше, це зарахування М. Хвильового до "ортодоксальних більшовиків" та висновок про те, що "при найбільшому бажанні у його творах не можна знайти будь-якого українського націоналізму, а навпаки, знаходяться жалі письменника за тим, що не здійснені гасла "чистого" комунізму" [1]. По-друге, його або намагаються представити як переконаного націоналіста, або принаймні роблять наголос виключно на свідомій і активній національній позиції М. Хвильового. Значною мірою це пов'язане не тільки з політичними поглядами окремих дослідників, а й з тим, що цей український письменник вирізнявся надзвичайно складним світоглядом. Досі актуальними залишаються слова Івана Лисяка-Рудницького: "... Якась загадка продовжує ширяти над цим складним, тонким і невловимим умом... Ясно, що існує місце для багатьох майбутніх дослідів про Хвильового" [2]. З таким висновком погоджується і Григорій Костюк, особливо підкреслюючи необхідність поряд з питаннями розвитку української культури, теорії і практики активного романтизму чи вітаїзму як нового стилю українського мистецтва, ідеєю української незалежної держави, переглянути оцінку теорії четвертого відродження людства, або азіатського ренесансу, у творчій спадщині М. Хвильового. На думку Г. Костюка, нові дослідження мають визначити справжнє місце зазначеної теорії серед багатьох інших історіософічних концепцій народів світу.
   Слід нагадати, що М. Хвильовий збирався присвятити теорії азіатського ренесансу окрему брошуру, але навіть написаний памфлет "Україна чи Малоросія?", у якому теорія отримала найглибше обґрунтування, за життя автора так і не було надруковано. У зв'язку з цим теорія азіатського ренесансу по-різному інтерпретується багатьма дослідниками, часто оцінюється як двозначна й досить суперечлива.
   Порівняно з ранніми памфлетами серії "Камо грядеши" і останнім циклом памфлетів "Україна чи Малоросія?" зміст теорії зазнав істотних змін. Спочатку азіатський ренесанс для М. Хвильового - велике духовне відродження відсталих країн Азії, майбутній нечуваний розквіт мистецтва в Китаї, Індії та ін. Саме Азія, вважав він, здатна використати мистецтво як бойовий чинник комунізму, що звільнить її від економічного рабства. Пізніше український комуніст представляє свою теорію азіатського ренесансу як теорію циклів, що базується на принципі матеріалістичної казуальності, чи історичного матеріалізму. В цьому, підкреслював М. Хвильовий, полягала її істотна відмінність від теорії циклів Миколи Данилевського, викладеної у "Європі і Росії", та теорії Освальда Шпенглера, репрезентованої у "Загибелі Європи", які "мислились через філософію ідеалістичного інтуїтивізму" [3].
   Погоджуючись з раніше висловленими тезами про те, що кожний народ переживає дитинство, культурний і цивілізаційний етап, М. Хвильовий зазначав що останній є заключним акордом всякої культури і початком її кінця. Виходячи з принципу казуальності, М. Хвильовий розрізняв історичні типи культур, які відповідають патріархальному, феодальному, буржуазному та пролетарському періодам. Якщо провідну роль у творенні першого культурно-історичного типу, становленні культури патріархального періоду, відіграли народи Азії, то феодальний тип мусив виявляти себе на європейській території. Не виявленої раніше енергії Європи вистачило і на "розв'язання" третього - буржуазного періоду. Але, вичерпавши свої сили, європейське населення, за теорією М. Хвильового, вже не здатне було брати на себе роль провідника четвертого - пролетарського типу культури. Тому основну роль у його розв'язанні повинна відіграти Азія, яка виведе Європу з цивілізаційного періоду "конаючого типу культури" - буржуазної.
   Визначальними рисами азіатського ренесансу повинні були стати відродження "класичної освіченості" та сильної й цільної людини, котра належатиме до "нового типу відважних конкістадорів" [4]. Це пояснюється тим, що на думку М. Хвильового, кожному соціально-економічному і політичному ладу відповідає певний громадський тип. Європейське суспільство створило власний ідеал громадської людини. "Клясичний тип громадської людини вироблено Заходом. Як надбудова, він вплинув на економічний базис, на добробут февдалів і буржуазії. Він вплине й на добробут пролетаріяту. Його соціяльний сенс у його широкій та глибокій активності. Отже, не можна мислити соціяльного критерія без психологічної Європи" [5]. М. Хвильовий також зазначає: "Цей класичний тип ми мислимо в перманентній інтелектуальній, вольовій і т.д. динаміці. Це та людина, що її завжди збурено в своїй біологічній основі. Це - європейський інтелігент у кращому розумінні цього слова" [6]. Український комуніст наголошував, що в Україні - молодій радянській республіці, у котрій починає творитись новий, пролетарський тип культури, який пошириться згодом на Європу, новий тип громадської людини — тип революційного конкістадора вже утворився.
   Поряд з тим, "азіатські конкістадори" (з ісп. conquistador- завойовник, так називали іспанських авантюристів, що відправлялись в Америку після її відкриття для захоплення нових земель), які поширюватимуть в майбутньому пролетарську культуру з Азії у Європу, є перш за все "західниками". М. Хвильовий пояснював цю тезу наступним чином: "Діалектика навчила нас нести світло з Азії, орієнтуючись на грандіозні досягнення Європи минулого....Тільки установка на "західництво" передає нам командні висоти" [7].
   При цьому. М. Хвильовий протиставляв азіатського конкістадора-західника "просвітянинам" та тим, хто розглядав Європу не як психологічну категорію. Він підкреслював: "Європа - це досвід багатьох віків. Це не та Європа, що її Шпенглер оголосив "на закаті", не та, що гниє, до якої вся наша ненависть. Це - Європа грандіозної цивілізації, Європа - Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т.д., і т.п. Це та Європа, без якої не обійдуться перші фаланги азіатського ренесансу" [8]. Таким чином, орієнтація українського пролетаріату на Європу дозволить йому "вбити в собі віковий епігонізм" [9].
   У памфлеті "Україна чи Малоросія?" М. Хвильовий особливо наголошував на тому, що розглядає Європу виключно як психологічну категорію, певний тип культурного фактора в історичному процесі та певний революційний метод.
   Визначальну роль України в азіатському ренесансі М. Хвильовий пояснював вагомим значенням ініціативи України для розгортання європейських комуністичних революцій, наявністю в ній сил, котрі можуть слугувати провідниками пролетарського типу культури, а також тісним зв'язком азіатського відродження та більшовизму. При цьому М. Хвильовий підкреслював: "наша Євразія стоїть не межі двох великих територій, двох енергій, оскільки авангардом 4-го культурно-історичного типу виступаємо ми" [10]. Слід погодитись з сучасним українським дослідником Іваном Дзюбою, який звертав увагу на те, що термін "Євразія" М. Хвильовий використовував у специфічному контексті як псевдонім України [11].
   М. Хвильовий доводив, що теорія азіатського ренесансу ніяким чином не суперечить марксизму. Відповідність своєї теорії марксизму він пояснював не лише прийнятим за її основу принципом казуальності, але й тим, що "марксизм ніколи не цурався здорової романтики" [12].
   Крім того, для уникнення порівняння критиками теорії азіатського ренесансу з панславізмом, М. Хвильовий характеризував панславістські ідеї самобутнього Сходу та ідеалістичного месіанізму як такі, що ґрунтувались на принципі інтелектуального інтуїтивізму.
   Відповідно до теорії М. Хвильового, азіатський ренесанс, який триватиме кілька століть, охоплюватиме кілька періодів, кожен з яких визначатиметься відповідним домінуючим художнім напрямом. Для періоду перехідної доби провідним мав стати напрям романтики вітаїзму. Романтика вітаїзму для М. Хвильового - це мистецтво розвинених інтелектів, мистецтво першого періоду азіатського ренесансу, що з України мусить перекинутися у всі частини світу й відіграти там загальнолюдську роль [13]. Тому письменник проголошував: "Перед нами як перед молодим класом і перед нами як перед молодою нацією ця доба ставить таке завдання: утворити за всяку ціну нове і справжнє мистецтво" [14].
   При цьому слід підкреслити, що, вважаючи мистецтво одним з елементів ідеологічної надбудови, М. Хвильовий водночас надавав йому значення "великого фактора у добу боротьби за комунізм" [15].
   З іншого боку, питання мистецтва для М. Хвильового - невід'ємна частина національного питання, адже мистецтво мало стати однією зі сфер, у якій, на думку письменника, повинна була вичерпати себе національна суть українців. Хоча український комуніст не розглядав національне питання як самоціль, але він підкреслював, що "оскільки українська нація кілька століть шукала свого визволення, остільки ми розцінюємо це як непереможне бажання виявити й вичерпати своє національне (не націоналістичне) офарблення" [16]. Закликаючи до прийняття психологічного Заходу, він підкреслював, що "... ми виходимо... з глибокого розуміння національної проблеми" [17].
   Слід зазначити, що наголошуючи на необхідності національного вичерпання, М. Хвильовий у жодній з своїх робіт не розвивав детально тези про наступне зникнення відмінностей між націями, а навпаки, приділяв більшу увагу питанню національного виявлення. При цьому він підкреслював, що у прагненні національного виявлення українців не слід вбачати антирадянських устремлінь, а також зазначав, що навіть якщо погляди на необхідність національного виявлення збігатимуться з очікуваннями української буржуазії і навіть фашистів, то це не значить, що вони помилкові.
   Для пояснення чи виправдання своєї позиції він проводив паралель з російським націонал-більшовизмом: "...коли "націонал-більшовик"... приймає програму Компартії, то це зовсім не значить, що програма потребує корективів" [18].
   М. Хвильовий вважав, що національне офарблення нації проявляється у культурі за умов вільного розвитку. Наявністю відповідних умов він характеризував свій час, підкреслюючи наявність темпераменту та волі в українського народу наздогнати інші народи.
   Свій підхід до національного питання, що базувався на положенні про "необхідність національного виявлення і вичерпання", М. Хвильовий представляв як послідовний висновок із політики Компартії щодо національного питання, адже обґрунтовуючи зміну засад у національній політиці на початку 1920-х pp. та пояснюючи посилену увагу влади до цього питання, Й.Сталін оголосив, що злиття націй можливе тільки на добровільних засадах і лише після їх розквіту у світовому масштабі [19].
   Це дозволило М. Хвильовому виступити згодом з наступною заявою: "Коли українська радянська культура робиться в себе, на Україні гегемоном, то це зовсім не значить, що вона не може стати комуністичною. (...). Треба бути послідовним: або ми визнаємо національне відродження, або ні. Коли визнаємо, то й робимо відповідні висновки" [20].
   Поряд з тим, М. Хвильовий визнавав, що існуючий на той час в Україні пролетаріат не був носієм української культури. У зв'язку з цим поставало нове питання: яким чином у цьому процесі пролетаріат буде гегемоном, якщо для нього українська культура і досі є terra incognita?
   Щоб привернути увагу до необхідності вирішення питання оволодіння пролетаріатом українською культурою, М. Хвильовий проголосив гасло: "дайош пролетаріат!" [21]. Для цього він вимагав серйозного ставлення до українізації пролетаріату, яку вважав результатом непереможної волі 30-мільйонної нації і єдиним виходом для пролетаріату заволодіти культурним рухом.
   Слід зауважити, що поряд з гаслом "дайош пролетаріат" М. Хвильовий проголошував гасло "дайош інтелігенцію", зауважуючи, що останнє "підпирає" перше. Лідер ВАПЛІТЕ вважав інтелігенцію єдиним потенційним рушієм культурного ренесансу, підкреслюючи, що не маса, що не оформлена ідеологічно, буде задавати ідеологічний тон культурному ренесансу, а інтелігенція цієї маси. При цьому він попереджав, що цю вимогу не треба сприймати як "культуру для культури" чи "націоналістичне захоплення Хвильового" [22].
   Свою увагу до питання української інтелігенції М. Хвильовий пояснював невідповідністю суспільних сил, які з ліквідацією старого ладу стали провідними, своїй добі, її вимогам і розмаху. Ці нові сили він оцінював як такі, що "в масі інтелектуально стоять незрівнянно нижче за ті, що їх усунуто волею революції з історичної арени" [23].
   Поряд з тим, український комуніст не тільки не протиставляв інтелігенцію пролетаріату, а навпаки, підкреслював, що її не слід вважати певною цілком самостійною соціальною групою чи навіть окремим класом, оскільки інтелігенція - освічена частина якогось класу.
   Він вважав, що саме невизнання цього факту заважало приєднанню "революційної" частини інтелігенції до пролетаріату та спричиняло перехід "молодшої частини інтелігенції", тобто тієї, що вийшла з робітництва, на чужу ідеологічну точку опори. На його ж переконання, викристалізувана мистецьки і марксистськи інтелігенція мала стати ланкою, яка б зв'язала незаможницьке село та міський пролетаріат.
   М. Хвильовий відзначав, що ознакою великого державного розуму Компартії мала б стати така її позиція як терпляче вичікування "не стільки глибинного перелому в світогляді цієї ж інтелігенції, скільки щирого й не формального, а внутрішнього й безповоротного визнання радянського устрою" [24].
   При цьому М. Хвильовий не погоджувався з критикою А. Хвилі української інтелігенції: "Справа в тому, камраде Хвиля, що ви трохи проспали: лягали - була Малоросія, підвелись - стоїть Україна. Наша інтелігенція, на ваш погляд, і досі в тому самому ембріональному стані, що ви його спостерігали в провінціальній "Просвіті"..." [25].
   Але нерозв'язаним залишалось питання звільнення української інтелігенції від рабської психології, оскільки обожнювання "північної культури" не давало, на думку М. Хвильового, виявити їй свій національний геній раніше. При цьому письменник звертав увагу на "неможливу атмосферу", якою оточували "революційний кадр, який безпосередньо будує українську радянську культуру" і ставлення на зразок "работай, націонал, може, через 100 років і будеш комуністом", підкреслюючи, що відповідну атмосферу далеко не завжди утворюють російські міщани.
   М. Хвильовий закликав до боротьби з віковими забобонами великодержавництва, підкреслюючи, що протидія російському месіанізму, який російські марксисти чомусь не помічають, може бути одна: вибивати клин клином. "Розбити російський месіанізм - це значить... одкрити семафор для експресу радісної творчості, що вітром свого руху починає справжню весну народів... " [26].
   Він підкреслював здобутки у справі культурного розвитку українського суспільства, погоджуючись у цьому випадку з Дмитром Донцовим, який назвав "духовний здвиг серед українства, глибоким і вагітним необчисленнями наслідками" та вважав, що це явище "сто разів цікавіш від усяких українізацій..." [27].
   Як бачимо з історії, таку точку зору поділяло і найвище радянське керівництво, яке вирішило запобігти можливим негативним для себе наслідкам українського національного відродження. Спочатку М. Хвильового критикували за те, що він нібито ідеалізував мистецтво і ставив його над класовою боротьбою, що він забув про матеріалістичний світогляд, замінивши "вітаїзмом", а також за переоцінку ролі інтелігенції. Політичні звинувачення почали лунати після відомого листа Сталіна "Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У" (26.4.1926), значну частину якого було присвячено М. Хвильовому. Сталін чітко окреслив ті тези письменника, які прямо суперечили офіційній лінії партії та становили небезпеку для неї, зокрема щодо "негайної дерусифікації пролетаріату" в Україні; дистанціювання української культури і суспільства від російської та "загальнорадянської", захоплення якоюсь месіянською роллю української молодої інтелігенції. Особливо Сталін наголошував на тому, що "у той час, як західноєвропейські пролетарські класи та їхні комуністичні партії повні симпатії до "Москви", до цієї цитаделі міжнародного революційного руху та ленінізму, в той час, коли західноєвропейський пролетаріат із захопленням дивиться на прапор, що майорить над Москвою, український комуніст Хвильовий не має нічого сказати на користь "Москви", як тільки закликати українських діячів тікати якомога швидше геть від Москви. І це називається інтернаціоналізмом!" [28].
   Офіційна Москва усвідомила, що "хвильовизм" - це "українська ідея у наступі" [29]. Поряд з тим, якщо у 20-х - 30-х роках теорія азіатського ренесансу отримала оцінку "контрреволюційної" та потенційно небезпечної політично, то більшість сучасних дослідників роглядають її переважно як мистецьку.
   Крім того, тоді як такі вчені як Григорій Костюк, Юрій Шерех та Джеймс Мейс, характеризують теорію азіатського ренесансу як глибоко продуману, зрілу систему філософських поглядів, професор Мирослав Шкандрій звертає увагу на те, що "такі головні терміни Хвильового як "культура", "Європа", "азійський ренесанс" - нестабільні уявлення (...). Спосіб мислення Хвильового спонукає до роздумів та дій, проте він сповнений непослідовностей і прогалин" [30].
   З такою точкою зору не погоджується Іван Дзюба, який зазначає: "Хвильовий увесь зітканий із суперечностей, які, одначе ж, не тільки не позбавляють сенсу суперечні одна одній думки та настрої, а живлять їх. Це й суперечності між мрією про "голубу Савойю", між орієнтацією на "психологічну Европу" і на містично-революційну (в його інтерпретації) Азію; суперечність між гаслами "вікна в Европу" та "азіятського ренесансу". Ми вже бачили, як ці, нібито суперечні, ідеї в нього одна одну скріплюють" [31].
   Поряд з тим, він вважає, що М. Хвильовий несвідомо "значно перебільшував підстави для ролі України як джерела нового мистецтва, яке "піде в Європу" через "нетерпіння національного ствердження" та "бурхливе піднесення молодих творчих сил, яке тривало до кінця 20-х років" [32].
   На нашу думку, позиціонування М. Хвильовим України як майбутнього провідника нового мистецтва у Європу не можна вважати наслідком несвідомого перебільшення. Пробудження почуття національної гордості серед українців, якого прагнув письменник, вимагало відповідної високої мети. Саме цю мету і "запропонував" М. Хвильовий, виступивши з ідеєю про велику місію, покладену на Україну - місію провідника пролетарської культури до Європи. Теорія азіатського ренесансу мала стати ідейним чинником українського відродження, своєрідним закликом до національного культурного будівництва, пробудження віри серед української пролетарської інтелігенції у свої сили та творчі можливості, що зумовило її романтизм. Ще у циклі памфлетів "Камо грядеши" М. Хвильовий наголошував, що "для романтики вітаїзму неокласицизм так потрібний, як і сама віра в правду великого азіатського ренесансу" [33]. Крім того, він зазначав: "Нові ідеали, які виступають проти старих і до того досить-таки дискредитованих, мусять на перших порах не стільки впливати на інтелект, скільки на емоцію. Така тактика всякої боротьби. Відціля, і тільки відціля, пішла наша нестримна і на перший погляд наївна лірика" [34].
   Надання великого значення емоційному навантаженню теорії азіатського ренесансу цілком відповідає думці М. Хвильового, озвученій через рік у "Вальдшнепах": для того, щоб ідея мала реальні наслідки, вона повинна йти від розуму і серця, ідея має захоплювати, інакше це не ідея [35].
   М. Хвильовий закликав відкинути малоросійщину, просвітянщину та іншу безперспективну вузькість заради виведення спільними зусиллями "хохландії" на великий історичний тракт. Він підкреслював, що нове мистецтво, яке піде з України, і на яке так чекає Європа, повинне утворити "великі думки і великі почуття".
   Таким чином, основною ідеєю теорії азіатського ренесансу М. Хвильового було прискорення процесу утвердження української ідентичності, а точніше, "реідентифікації" українського пролетаріату та українців в цілому. Вказану теорію не слід розглядати виключно як мистецьку, оскільки вона нерозривно пов'язана з іншими питаннями, які піднімав М. Хвильовий: культурного та національного відродження, темпів та методів провадження політики українізації, радянського псевдоінтернаціоналізму, формування власного українського пролетаріату й пролетарської інтелігенції, утвердження соборної самостійної України.

1. Плющ Василь. Правда про хвильовизм. - Мюнхен: Спілка визволення України. - 1954. - С.10.
2. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: У 2 т. - К., 1994. - Т. 2. - С.123.
3. Хвильовий М. Україна чи Малоросія? : Памфлети / Заг. ред. М.Г. Жулинського. - К., 1993. - С.255.
4. Там само. - С.258.
5. Там само. - С.108.
6. Там само. - С.107.
7. Там само. - С.263.
8. Там само. - С.63.
9. Там само. - С.121.
10. Там само. - С.258.
11. Дзюба І. Микола Хвильовий: азіатський ренесанс і психологічна Європа//Дзеркало тижня. - 15-21 жовтня 2005. - № 40 (568). - С.13.
12. Хвильовий М. Україна чи Малоросія? : Памфлети / Заг. ред. М.Г. Жулинського. - К., 1993. - 289 с - С.261.
13. Там само. - С.56.
14. Там само. - С.113.
15. Там само. - С.44.
16. Там само. - С.109.
17. Там само. - С.109.
18. Там само. - С.110.
19. Національні процеси в Україні: історія і сучасність. Документи і матеріали: Довідник у 2-х частинах. - К., 1997. - Ч. 2. - С.557.
20. Хвильовий М. Україна чи Малоросія? : Памфлети / Заг. ред. М.Г.Жулинського. - К., 1993. - С.242.
21. Там само. - С.202.
22. Там само. - С.209-210.
23. Там само. - С.205.
24. Там само. - С.140.
25. Там само. - С.238.
26. Там само. - С.235.
27. Там само. - С.15.
28. И.Сталин. Сочинения. Москва, 1948. - Т. 8. - С.14.
29. Багряний Іван. Публіцистика: Доп., ст., памфлети, рефлексії, есе. - К., 2006. - 856 с- С.49.
30. Шкандрій М. В обіймах імперії: Російська і українська літератури новітньої доби. - К., 2004.- 496 с - С.345 - 346.
31. Дзюба І. Микола Хвильовий: азіатський ренесанс і психологічна Європа // Дзеркало тижня. - 15-21 жовтня 2005.- № 40 (568). - С.13.
32. Там само. - С.13.
33. Хвильовий М. Україна чи Малоросія?: Памфлети / Заг. Ред. М.Г.Жулинського. - К., 1993. - 289 с - С.79.
34. Там само. - С.104.
35. Хвильовий М. Вибрані твори. - Харків, 2004. - 352 с - С.289-290.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com