www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Розколи в українському православ’ї: релігієзнавчий аналіз
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Розколи в українському православ’ї: релігієзнавчий аналіз

І.М. Грек, асист.

РОЗКОЛИ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВ'Ї: РЕЛІГІЄЗНАВЧИЙ АНАЛІЗ

   В статті досліджується проблема розколів в українському православ'ї до прийняття незалежності України. Сучасні проблеми релігійного розколу беруть свій початок ще у перші століття формування Православно/Церкви. Звернення до витоків християнської думки може наштовхнути на вірний шлях вирішення проблеми у сучасній Україні. Показується роль проблеми функціонування і розвитку системних суспільно-релігійних відносин. Адже саме в цей період була закладена проблема становлення українського православ'я.

   The problem of dissidences in Ukrainian orthodoxy to acceptance of independence of Ukraine is explored in the article. The modem problems of religious dissidence take beginning as early as the first ages of forming of Orthodox Church. The address to the sources of christian thought can push on a faithful way the decision of problem in modern Ukraine. The role of problem of functioning and development of system publicly-religious relations is shown. In fact exactly the problem of becoming of Ukrainian orthodoxy was stopped up in this period.

   Постановка проблеми. Кожна нація має право на задоволення релігійних потреб і з необхідністю формує свою Церкву. Цю тезу наглядно й яскраво підтверджує історичний досвід Вселенського Православ'я. Всі з нині діючих і визнаних п'ятнадцяти автокефальних та чотирьох автономних Помісних Православних Церков здобували свою незалежність певного часу в контексті політичного та соціально-економічного розвою відповідних країн. Україна на сучасному етапі етноконфесійного поступу прагне реалізувати ідею фундації власної Помісної Православної Церкви, витоки якої сягають ще з часів великого Київського князя Ярослава Мудрого. Україна в пошуках своїх етнічних і смислових орієнтацій і в сучасних умовах спиратиметься на християнську аксіологічну систему. Вона хоча й має широкий спектр релігійних вірувань, але майже всі вони лежать у лоні християнства.
   Аналіз останніх досліджень і публікацій. Даною проблематикою займалися і займаються як зарубіжні, так і вітчизняні дослідники і науковці, зокрема Зідорук С.І., Єленський В.Є. Здіорук С.І. у своїй роботі "Етноконфесійна ситуація в Україні та міжцерковні конфлікти" аналізує церковну історію в Україні, взаємини держави та церкви, їх довкілля та сучасні церковно-політичні і етноконфесійні колізії. Єленський В.Є. у "Релігійні інституції в законодавчому полі посткомуністичної Європи" розглядає релігійну свободу, гуманізм і демократизм законодавчих ініціатив в сфері свободи совісті у міжнародному та українському контекстах. Однак вплив на становлення українського православ'я політичних та релігійних організацій залишається мало вивченим і тому потребує подальшого розроблення.
   Цілі статті. Дослідити проблему розколів в українському православ'ї до прийняття незалежності України. Показати проблеми функціонування і розвитку системних суспільно-релігійних відносин, взаємини держави та церкви, розкрити роль свободи совісті саме в українському контекстах. Адже саме в цей період була закладена проблема становлення українського православ'я.
   Виклад основного матеріалу. Православ'я має глибоке коріння на українських теренах, його духом проникнуті національна культура, свідомість, традиції значної частини українського народу. Проте через складну та суперечливу роль в історії України Православній церкві важко стати загальнонаціональною.
   До кінця X століття Київська Русь не належала і не могла належати до ряду європейських держав. Щоб піднятися до рівня цивілізованих країн, виявилося замало підтримувати з ними політичні, економічні зв'язки. Потрібно було довести європейським країнам свою духовну спів подібність для зближення з ними. Найкращий шлях вирішення проблеми було прийняття віри, яка б внутрішньо збагатила людину і підняла її на вищий рівень. Розв'язання цієї проблеми взяв на себе великий київський князь Володимир Святославович. Йому пропонувалися різні релігії, проте після тривалих роздумів все-таки віддав перевагу християнській вірі. І у 988 році розпочалося хрещення Києворуської держави, яке перетворило її на повноцінну європейську країну і підняло престиж на високому рівні. "Візантійська, давньоболгарська, а через них і антична духовна спадщина, завдяки введенню християнства приходять на Русь і включаються в той духовний грунт, на якому зростає українська культура" [1].
   Як відомо, з часу офіційного прийняття християнства на Русі Православна Церква була в юрисдикції Константинопольського Патріарха. Він обирав кандидатів у митрополити Київські, поставляв їх та висилав на Русь. Тим-то в дотатарську добу з двадцяти одного Київських митрополитів з числа русинів було лише два: Іларіон та Климент Смолятич, котрі обирались без зносин з Константинополем. Таким чином, у 1051 році князь Ярослав Мудрий без узгодження з імператором уперше поставив митрополитом руського священика Іларіона, тим самим руська церква заявила про свою незалежність.
   Хрещення Русі мало в цілому позитивні наслідки. По-перше, Русь об'єдналася в єдину феодальну державу. Вона була укріплена писаними законами, більш розвиненою релігійною структурою. По-друге, значного розвитку набула економіка і культура Русі. По-третє, утверджуючи феодальну державність, християнство тим самим стверджувало законність, можливість для більшості населення реалізувати свої творчі здібності. Результатом став небувалий розквіт матеріальної і духовної культури Русі.
   Зазначимо, що перше самочинне обрання Київського митрополита, причому документально зафіксоване, сталося ще до формального розділення християнства на Католицизм і Православ'я, що дає основу й нині твердити про єдину, неподільну Церкву. Друге ж самостійне обрання митрополита в автохтонних українських землях припадає саме на рік, під яким в Іпатіїському літописі лише вперше згадується Москва. Перебуваючи в канонічній юрисдикції Константинопольського Патріарха, Київська митрополія користувалася широкою автономією з самих початків її заснування, а християнство було призване стати міцним об'єднуючим фундаментом слов'ян, підданих Київської Русі.
   В середині XI століття папство вступило у гострий конфлікт з Візантією. Він завершився тим, що посланець папи Лева IX кардинал Гумберт наклав анафему на візантійського патріарха Михаїла Керуларія 16 липня 1054 року. У відповідь на це церковний собор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинувативши Рим у тому, що він перекрутив символ віри, коли прийняв постанову Вахенського собору 809 року про "філіокве". Це в Константинополі призвело до остаточного розколу між Східною і Західною Церквами. Випливає висновок досліджень католицьких учених: "Взаємному відлученню, котре сталося в константинопольському храмі Святої Софії 1054 року, передував довгий процес відчуження. Схід і Захід уже різнилися один від одного в етнічному, політичному, а також культурному відношенні" [2].
   Загальновизнано, що християнство, прийшовши на Русь, скинуло візантійські одежі. Однак, проіснувавши на історичній землі України понад тисячу років, воно ніби не сприйняло специфіки українського народу, і його рядять у російській одежі. Українському християнству відмовляють у своїй особливості, у своєму волевиявленні й само визначеності(за уявленням значної частини духівництва, політиків) [3].
   Після розділу церков у 1054 році на православну і католицьку руські священнослужителі залишилися в підпорядкуванні Візантійської церкви. У Х-ХІ століттях митрополити й архієреї обиралися константинопольським патріархом і були греками. Саме тому вони були чужі за мовою, походженням на Русі і не викликали особливої довіри у людей.
   Час князювання Володимира був часом найбільшої могутності Руської держави. А вже за сина Володимира - Ярослава Мудрого починається її поступовий занепад. Київ втрачає значення загальноруського державного центру, а жодне інше місто такого значення не мало. За цих умов лише церква зберегла централізовану єдність і певною мірою компенсувала відсутність державної єдності Русі.
   У роки монголо-татарської навали Руська церква зазнала великих втрат, більшість храмів було пограбовано, церковні книги знищено, багатьох священиків було страчено. Після зруйнування Києва, він втратив значення загальноруського церковного центру. Князь Володимиро-Суздальський Андрій Боголюбський вивіз із Києва головну святиню - Вишгородську ікону Богородиці (ікона Володимирської Богоматері). Митрополит Кирило започаткував перенесення осідку глави Київської кафедри до Владимира над Клязьмою, а його наступники - до Москви, всі вони носили титул "митрополита Київського і всея Русі". Він був противником зближення з Римом. Після його смерті в 1280 році новий митрополит Максим також був противником цього зближення.
   Прагнучи посилити статус держави, Юрій Левович домігся в 1303 році утворення Галицької митрополії. Для її заснування він послав на висвячення у Константинополь свого кандидата Петра Рутенського. Проте патріарх Афанасій поставив його митрополитом усієї Русі. Передбачивши значення тоді ще маленького селища Москви, як майбутнього центру, Петро переносить туди свою кафедру і стає духовним натхненником московського князя у його державній діяльності по об'єднанню Русі. У 1347 році Московський князь Симеон Гордий домігся від Патріарха скасування Галицької митрополії. Проте у 1371 році вона була відновлена.
   На початку XIV століття було створено Литовську митрополію. Константинопольський Патріарх висвячує двох ієрархів: Олексія у Москві та Романа на митрополита Литовського, до чиєї юрисдикції входили землі Білорусії та України.
   15 грудня 1448 року на Київську кафедру з осідком у Москві без згоди Вселенського Патріарха було обрано єпископа Йону. Цей акт в повній мірі можна вважати початком повного відокремлення Російської Православної Церкви від Української.
   У XV-XVI століттях роль православ'я в українському суспільстві зросла. При відсутності власної держави воно було для українців єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Київська митрополія опинилася у вельми складній ситуації, коли на її території існували декілька різних конфесій. Кожна з цих конфесій спрямовувала свою увагу на різних суспільних індивідів.
   1589 року самочинно та силою встановлено Московське Патріаршество, але ще впродовж майже ста років Київська кафедра була в юрисдикції Константинополя. Величезну роль в збереженні нею цього статусу відіграло запорозьке козацтво. За гетьманства Івана Самойловича 8 липня 1685 року було скликано Собор, який обрав митрополитом Київським родича Самойловича Луцького єпископа Гедеона. Рівно через чотири місяці він присягнув у вірності Московському цареві та Патріархові. Так скінчилася більш як тридцятилітня боротьба за підпорядкування Київської митрополії Москві вже після приєднання України Росією 1654 року. З цього часу наступає велика руїна духовності, культури, освіти. Не оминула вона і церкву. Історія запорізького козацтва говорить про те, що виразною рисою характеру козаків була глибока релігійність. Основу всього їхнього життя становив захист віри предків і Православної Церкви.
   Богослужіння в запорізьких козаків здійснювалися щодня, неодмінно за чернечим чином. Січова церква завжди відзначалася гарною оздобою, дорогою ризницею і найбагатшим церковним начинням. Під час служби запорожці поводилися дуже статечно. Крім повсякденних служб, завжди служили соборні панахиди і сорокоусти по померлих воїнах [4].
   Неповторний, самобутній дух українського православ'я в XVI—XVII століттях сприяв розвоєві багатьох мистецтв, формував нові мистецькі стилі, живив освітню царину, стимулював книговидавничу справу. Конфесійне середовище в ту пору виступало своєрідною сполучною ланкою, за допомогою якої національний культурний простір поєднувався певною мірою з європейським. Що стосується формування національної системи освіти, то це відбувалося в тісному зв'язку з релігійною культурою українського народу. Церква прагнула допомогти державі у вихованні високоморальної та духовно зрілої особистості.
   Коли частина ієрархів православної церкви в Україні та Білорусії переходить в уніатство, польський уряд офіційно визнає Берестейську унію, а православ'я на білоруських та українських землях практично ставить поза законом. Багато дослідників вважають, що Берестейська унія 1596 року бажаного результату не дала. Об'єднання частини православних парафій з Римсько-католицькою церквою не тільки не стерло(як сподівалися деякі сучасники з обох сторін), відмінностей між православ'ям та католицизмом, а й зумовило появу поряд з цими релігійними напрямками третього – греко-католицизму. В подальшому розшаруванні на конфесійному грунті поглибились і навіть призвели до певної регіональної протидії церков [5]. У Вільно під керівництвом князя К.Острозького православне духовенство зібрало з'їзд спільно з представниками лютеран, кальвіністів і чеських братів, де утворили конфедерацію. Проте об'єднання не відбулось через протиріччя з приводу різних догматичних положень, обрядів та звичаїв. У першій половині XVII століття у контексті загострення між церковних суперечок митрополити Йосип Рутський та Петро Могила спрямували свою енергію на пошук шляхів досягнення компромісу між Греко-католицькою та Православною церквами. Внаслідок їхніх зусиль, що творили "нову унію", повинен був постати Київський патріархат. Проте ця ідея після їхньої смерті так і не знайшла свого логічного завершення. Аналогічна позиція була і у М.Смотрицького, але його ідея "справедливої унії" не була сприйнята широкими колами віруючих і також не знайшла свого завершення. Головною причиною їхніх невдач це бездержавницьке існування Українського народу протягом багатьох століть.
   Незабаром після Флорентійської унії у 1458 році відбувається фактичний поділ старої Київської митрополії на Київську і Московську юрисдикції. У 1589 році в Московській церкві встановлюється патріаршество. Москва поступово починає претендувати на особливу роль у православному світі [6].
   В березні 1917 року створюється Виконавчий комітет духовенства і мирян, який ставить завдання скликати Всеукраїнський Церковний Собор для відокремлення Української Православної Церкви. Для безпосередньої організації Собору в листопаді 1917 року створюється комітет, який перетворюється на Всеукраїнську Православну Церковну Раду. Собор відбувся, проте автокефалія не була проголошена. Декрет Петлюрівської директорії не допоміг Українській Церкві. І тільки 5 травня 1920 року пленум ВПЦР проголосив автокефалію Православної Церкви в Україні. 14 жовтня 1921 року Всеукраїнський Православний Церковний Собор затвердив її та обрав свого митрополита Василя Липківського.
   Проте не довго Україні довелось мати свою церкву. Вже у 1930 році під пильним наглядом НКВС Собор саморозпустив Українську Автокефальну Православну Церкву. Подібно до цієї ситуації у 1946 році Львівський Церковний Собор самоліквідував Українську Греко-Католицьку Церкву. Самоліквідація УГКЦ відправила в радянські табори смерті всіх її 11 ієрархів на чолі з митрополитом Иосифом Сліпим, 1400 священиків, 800 черниць і ченців та десятки тисяч її вірних, котрі не бажали возз'єднуватися з Богоспасаемою Москвою [7].
   Стосовно Православної Церкви два гетьманські уряди, що послідовно змінили один одного в 1918 році, діяли досить послідовно, виходячи з того, що в незалежній державі має бути незалежна церква. Міністр віросповідань у першому гетьманському уряді В.Зіньківський наполегливо працював із керівництвом і делегатами Всеукраїнського Православного Собору для проголошення автокефалії Української Православної Церкви. Під тиском уряду члени Собору звернулися до Московського Патріарха з проханням затвердити автономію, що і було зроблено Москвою з певними поправками на свою користь [8].
   Церкви руйнували або перетворювали на школи, культосвітні установи, віддавали під господарські потреби. У війну з церквою втягували й дітей. Проте штурм 1929-1931 років не призвів до повного знищення Православної Церкви. Для закриття храмів, зняття церковних дзвонів придатною була будь-яка нагода.
   У Львові 1989 року було зібрано собор священиків УАПЦ та прихильників УАПЦ - священиків РПЦ, на якому було проголошено відродження в Україні Української Автокефальної Православної Церкви. Затвердив проголошення відродження УАПЦ в Україні Всеукраїнський Собор, який відбувся в Києві у 1990 році. Тоді ж обрали Патріарха Київського і всієї України. Ним став Блаженніший митрополит Мстислав (Скрипник).
   В сучасному православ'ї дедалі глибше вкорінюється ідея Соборності. Однак, ідея Соборності набуває певної актуальності у зв'язку з політичними обставинами сьогодення. Соборно об'єднаний народ зможе виступити єдиним суб'єктом політичної дії. На думку дослідників, справа не зрушить з місця, коли не буде зацікавлень у Помісній Православній Церкві всередині Української Держави і Церкви.
   Висновки. Наскільки переконує історичний досвід попередніх століть, усі спроби утворити на українських землях єдину християнську національну Церкву зазнали краху. В 988 році Володимир запровадив християнство на Русі. Православ'я проголошується державною релігією русичів. Але воно так і не змогло стати єдиним віросповіданням українського народу. Попри всіляки екзекуційні заходи Київського князя, спрямовані на викорінення язичництва, останнє збереглося, продовжуючи впливати на розвиток народної культури. Вибудова конечної ієрархії церковної влади в Україні, незалежно від ієрархії інших держав, покликана стати запорукою самостійності Української Православної Церкви (найчисельнішої з усіх Українських Церков) та рівності її серед інших церков світу, що вельми сприятиме полагодженню міжцерковних конфліктів в Україні, а також цивілізованому входженню нашої держави у світове співтовариство, оскільки релігійні інститути є до цього дієвим засобом. Історичний досвід переконує, що цілком деполітизувати релігійне життя неможливо. Церкви не володіють ні технологіями, ні впливом, здатними сьогодні жорстко і результативно забезпечити певну політичну орієнтацію вірних. А тому використання релігійних організацій у політичній боротьбі не може забезпечити бажану ефективність.

1. Горський B.C. Релігійна культура Київської Русі в Контексті історії української духовності // Церква і національне відродження. - К., 1993.- 326 с.
2. Монсеньор Альберт Раух. Церковный раскол 1054 года и Русская Православная Церковь // Тысячелетие крещения Руси: Материалы международной церковно-исторической конференции. Киев, 21-28 июля 1986 года. - М., 1988. - С.157.
3. Постанова Священного Синоду Руської Православної Церкви // Православний вісник. - 1990. - №2. - С.З.
4. Макаров А. Козацтво і бароко II Запорожці: до історії козацької культури. - K., 1993. - С.280-287.
5. Берестейська унія (1596-1996). Статті й матеріали / Редкол. М.Гайковський, В.Гаюк, О.Гринів, Я.Дашкевич та ін. - Л., 1996. - С.276.
6. Історія релігії в Україні: У 10 т. Т. II: Українське православ'я. - K., 1997. - С.376.
7. Блаженніший Патріарх Йосиф. Доповідь про Українську Католицьку Церкву по 35 роках її переслідування // Церква мучеників: поміч для Церкви в потребі. - Б.м., 1981.- С.5-6.
8. Саган О.М. Автокефалія. Між політикою і молитвою // Віче. -1995.-№10.-С.116.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com