www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Ідеї естетизму в контексті буття досконалого суспільства
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Ідеї естетизму в контексті буття досконалого суспільства

Н.В. Вандишева-Ребро, доц.

ІДЕЇ ЕСТЕТИЗМУ В КОНТЕКСТІ БУТТЯ ДОСКОНАЛОГО СУСПІЛЬСТВА

   У статті розглянуто особливості втілення філософського принципу тотожності мислення й буття у творах соціально-політичного й літературно-художнього характеру, що претендують на відтворення реальності. Виявлено низку трансформацій принципу, що продукує появу творів, у яких може переважати або естетизм, або утопізм, як підґрунтя ідеї організації довершеного суспільного устрою.

   In article features of an embodiment of a philosophical principle of identity of thinking and life in products of sociopolitical and literary and art character which apply for display of a reality are considered. It is revealed a number of transformations of a principle that produces occurrence of products in which can prevail estetyzm or utopianism as the basis of idea of the organization of the perfect social order.

   Невід'ємною якістю життя є прагнення до збереження різноманіття існуючих форм, а звідси цілком природним уявляється й культивоване у суспільстві різноманіття форм людського поводження й діяльності. Оптимістично мислячі вчені й соціологи вважають, що це різноманіття, в остаточному підсумку, може стати керованим і заохочуваним. У той же час, у силу очевидного протистояння прихильників нівеляторської лінії й диверсифікаторів, до обговорення проблематики плюралізму не можуть залишатися байдужними ані художники, ані письменники, ані політичні діячі чи природознавці. Тим більше, що й сьогодні актуальною виглядає постановка принципових питань, пов'язаних з оцінкою перспектив суспільного розвитку, перспектив розвитку самої людини. Вихід частіше вбачають в тім, щоб істотно звузити ареал докладання людських здібностей, націлених на матеріальне перетворення навколишнього світу, обмежити апетити людини-споживача. Відтак, суть перспективної трансформації суспільства прихильники такого підходу бачать у тім, щоб наявні здібності втілювати в інтелігібельні об'єкти й відповідну їм культуру.
   Звідси, закономірною уявляється тенденція до розвитку й поширення реалістичного підходу до оцінки й опису існуючої реальності. При всій добропорядності творців реалістичних образів або в художній літературі, або в образотворчому мистецтві й т.п. на цих образах виявляється, однак, досить істотний наліт суб'єктивізму, волюнтаризму, ілюзій і часом невтримних фантазій і мрійництва. Все визначене може виступати як у позитивному, так і в негативному вигляді. І тут саме відкривається широке поле для осмислення образотворчості в реалістичному світосприйнятті крізь призму відомого філософського принципу тотожності мислення й буття. Власне таке осмислення і є основною метою нашого дослідження.
   Проблема реалізму - це споконвічна проблема філософського збагнення миру, оскільки поняття "реалізм" - "реалії" - "реальність" акцентують увагу дослідника на істотному, на сутності або на дійсності існуючого. Не менш актуальна проблематика реалізму й у літературознавстві, що покликано досліджувати міру вірогідності художнього світу в його відношенні до світу дійсного, описуваного письменником або публіцистом, до світу, у який реальний літератор занурений всіма фіб-рами свого буття.
   Цілком природно, що проблема реалізму як світоглядної установки і як художнього методу здавна була об'єктом пильного аналізу визнаних класиків В.Г. Бєлінського, М.Г. Чернишевського, Ф.М. Достоєвського, П.В. Анненкова, М.Е. Салтикова-Щедріна, В.В. Вересаева, В.Г. Короленка, О.М. Горького, Д.Н. Овсяніко-Куликовського, Д. Лукача, Дж. Оруела, Г. Гессе й багатьох інших. Природно, що феномену реалізму присвячені численні статті, огляди, монографії. Так, в "Короткій літературній енциклопедії" (1971) визначено: "Реалізм - художній метод, відповідно до якого завдання літератури й мистецтва полягає в зображенні життя як воно є в образах, що відповідають явищам самого життя, створюваних за допомогою прийомів типізації фактів дійсності. Стверджуючи значення літератури як найважливішого засобу пізнання людиною себе й навколишнього світу, реалізм прагне до розкриття сутності життєвих явищ, до широкого охоплення дійсності із властивими їй протиріччями, визнає право художника висвітлювати всі сторони життя без обмеження тим і сюжетів" [1].
   Навіть і з почасти наведеного визначення реалізму можливо зробити деякі істотні висновки. По-перше, теза: "зображення життя як воно є" припускає однозначне прочитання. Звичайно, елемент визначення вихоплений з контексту, але цей елемент украй важливий для всякої творчої особистості. Адже практично те саме життя зображують різні люди по-різному, що визначається світоглядними уподобаннями, рівнем освіти, займаною сходинкою в неписаній ієрархії взаємин. Та сама ж подія по-різному бачиться стороною пануючою й стороною залежною. По-друге, значимо й теза: "... створюваних за допомогою прийомів типізації фактів дійсності". І тут важливо, як виникли й ким санкціоновані ці прийоми типізації. Досвід вітчизняної літератури переконливо свідчить про те, як легко прищеплюються на літературний ґрунт стереотипи й штампи, які теж можуть бути інтерпретовані як якісь робочі прийоми. По-третє, змістовна й теза: "... реалізм прагне до розкриття сутності життєвих явищ". Цей елемент визначення декларує скоріше намір і письменника, і художника, і, мабуть, і самого автора, який давав це визначення, А.А. Анкіста, який працював у царині історії англійської й американської літератури, західноєвропейського театру й естетики. По-четверте, актуальна й значима й теза про те, що реалізм прагне "... до широкого охоплення дійсності із властивими їй протиріччями". Це складний і багатозначний елемент, і його доцільно поки не коментувати. По-п'яте, можна виділити й таку тезу: "... право художника висвітлювати всі сторони життя без обмеження тим і сюжетів". Такого роду право найчастіше існувало (а багато в чому й сьогодні існує) як можливість, але не як реальність, хоча бувають і надихаючі виключення. Таким чином, виявляється, що у визначенні поняття реалізму як художнього методу існує ряд неоднозначно сприйманих моментів, що змушує замислитися над речами більш фундаментальними, аніж тільки художня творчість.
   Втім, важливо підкреслити, що й сам зміст поняття реалізму в художній творчості розмивається певною сукупністю виділених реалізмів: просвітницький реалізм, критичний реалізм, соціалістичний реалізм, античний реалізм, реалізм Відродження, англійський реалізм, міфологічний реалізм і т.п. Г.А. Гуковський в 1946-1949 pp. зазначив: "Реалістичний стиль, тобто особливий вид світогляду в мистецтві, особлива система творчого сприйняття дійсності й творчої активності, спрямованої на дійсність, цей стиль, що виник у надрах романтизму, що виявився необхідним історичним спадкоємцем романтизму... віддалився ідеологічно від свого попередника, самовизначився, виявив свою принципову відмінність від романтизму, що його народив, став новою якістю мистецтва" [2]. У наведеному визначенні підкреслено саме ті моменти, що випали або, скоріше, завуальовані у визначенні реалізму А.А. Анікста. По-перше, це особливий підхід до сприйняття й оцінки явищ і речей, а, по-друге, це активно-перетворювальне відношення до дійсності. Саме це наближує реалізм до попереднього романтизму.
   Таке розходження у визначеннях демонструє істотну трансформацію уявлень про реалізм, викликаних зміненим відношенням до ролі літератури в нових історичних умовах. Для періоду початку 1970-х років творча активність у мистецтві вже не заохочувалася. Тут, як ми бачили вище, по визначенню допускається не більш ніж прагнення "до розкриття сутності життєвих явищ".
   У зв'язку з різночитанням поняття реалізм, є сенс звернутися до філософсько-методологічного змісту цього поняття, бо саме історія філософії дає нам важливі уроки. О.Л. Доброхотов відзначає: "Реалізм (від латинського realis - речовинний, дійсний), філософський напрямок, що визнає існуючу поза свідомістю реальність, яка витлумачується або як буття ідеальних об'єктів (Платон, середньовічна схоластика), або як об'єкт пізнання, незалежний від суб'єкта, пізнавального процесу й досвіду (філософський реалізм 20 ст.)" [3]. Це визначення прояснює те, про що не сказали літератори. "Зображення життя як воно є" збагачується відсутнім у ньому аспектом суб'єктивізму. Адже утворення образу - це процес трансформації того, що розрізняється, різного, різноманітного, і десь суперечливого, у якусь цілісність, почуттєво сприйману як можлива реальність. "Сутність життєвих явищ" для літератора-реаліста уявляється також двоякою. Одна справа, коли він сам перебуває усередині цих життєвих явищ, перебуває як діяльний учасник. Тоді його творчий пафос може направити його до граничного реалізму-натуралізму, що суть не що інше як документалістика, як репортаж. І зовсім інша справа, коли літератор перебуває поза і над життєвими явищами, а тому змушено домислює суть того, що відбувається, керуючись своїми власними уподобаннями стосовно мети й спрямованості.
   Таким чином, визначивши особливості змісту поняття реалізм у філософському й літературознавчому аспектах, уважаємо, що реалізація поставленої мети можлива, виходячи зі спостережуваної в художній творчості філіації ідей, виходячи з очевидної наступності образів і методів, які, у свою чергу, опираються на певну філософську методологію. У цьому контексті доцільно визначити зміст поняття естетизм, як важливого чинника втілення ідеї досконалості у реалістичні побудови. Тому виявляється можливим як звернутися до досить віддалених джерел, наприклад, до образів і ідей античності, так і до ідей і образів порівняно недавнього минулого, продукованого, наприклад, літературою XIX - XX ст.
   Естетизм у мистецтві саме й виступає яскравою демонстрацією того як думка претендує на те, щоб стати реальністю. Філософи, соціологи, політики й письменники часто виступають із ідеями вдосконалення світу, а то й дають рецепти того як створити мир досконалий, тобто ідеальний. Досить звернутися до праць Платона, щоб побачити як це здійснюється мислителем, знаним творцем проекту ідеального суспільства.
   Платон міркує про філософа - правителя досконалої держави, що здатний спілкуватися з божественним началом. Уповаючи на відому кореляцію думки й буття, Платон зауважує, що "... тому, хто дійсно направив свою думку на буття, уже ніколи дивитися униз, на людську суєту й, борючись із людьми, сповнюватися недоброзичливості й заздрості. Бачачи й споглядаючи щось струнке й вічно тотожне, що не творить несправедливості й від неї не страждає, сповнене порядку й змісту, він цьому наслідує і якомога більше йому вподібнюється" [4]. Спілкування з божественним і впорядкованим, на думку Сократа (тому що це він виступає в діалозі головним учасником), робить і філософа впорядкованим і божественним у міру людських сил. А тому, філософ цілком може, якщо буде потреба "... подбати про те, щоб внести в приватний і суспільний побут людей те, що він там (у бутті. - Н. В.-Р.) убачає" [там же].
   А квінтесенцією ідеї-твердження Сократа-Платона є наступне: "...Ніколи, у жодному разі не буде процвітати держава, якщо її не накреслять художники по божественному зразку" [5]. Що ж стосується способу накреслення, то рецепт готовий. Вслухаймось у слова мислителя: "Узявши, немов дошку, державу й вдачі людей, вони спершу очистили б їх, що зовсім нелегко. Але, як ти знаєш, вони із самого початку відрізнялися б від інших тем, що не побажали б торкати ні приватних осіб, ні держави й не стали б уводити в державі закони, поки вони не отримали б її чистою або самі не зробили б її такою" [там же]. Зрозуміло, що далі доведеться створювати вже й прообраз відповідної ідеальній державі людини, та й людину "по образі й подобі" прообразу.М.В. Гоголь у своїх проектах майбутнього устрою російського суспільства не дуже спирався на ідеї філософів. Для себе ж зробив важливий висновок, згадуючи слова О.С Пушкіна: "Слова поета суть уже його справи". "Пушкін правий, - зазначив Гоголь. - Поет на поприщі... Потомству немає справи до того, хто був причетний до того, що письменник сказав дурість або безглуздість, або ж виразився взагалі нерозважно й незріло" [6]. Зауваження Гоголя несе в собі щось істотне, а саме, зерно впевненості в тім, що до слів поета прислухаються, що ними будуть керуватися як гласом божественним!
   Вірою у всесилля думки-істини, дихають міркування молодого, двадцяти з невеликим років А.П. Платонова, коли в есе "Про любов" він пише: "Якщо почуття, які набагато давніші від думки, уже знайшли загальну, врівноважуючу їх у світі крапку у формі насолоди, то думка ще не твердо стоїть у світі, думка, так сказати, не збалансована із природою, і від цього відбувається всяке страждання, отрута й псування життя" [7]. Здавалося б, що в цих словах приховано матеріалістичний підхід до розуміння гармонії буття й мислення. Але в дійсності хід думок молодого Платонова - ідеалістичний: "Увесь світ повинен стати рівним людській думці - у цьому істина. Ось у чім вся суть" [8].Як видно, зазначені думки Платона не згинули в безодні століть. Із захватом співали ті, хто засуджував "лінію Платона": "Ми наш, ми новий світ побудуємо...". І намагалися побудувати. Власне, соціалістичний реалізм у цьому плані був теорією партійних письменників-естетів.
   Але повернімося до Платона. Главкон, слухаючи міркування Сократа про впорядкування і впорядників справедливої держави, запитував: "Але як саме?" побудують таке. Сократ відповідав: "Усіх, кому в місті більше десяти років, вони відішлють у село, а інших дітей, відгородивши їх від впливу сучасних вдач, властивих батькам, виховають на свій лад, у тих законах, які ми розібрали раніше" [9]. Практику такого перевиховання історія літературної творчості виявляє конкретно: Т. Мор, Т. Кампанелла й ін. Але тут ми вже попадаємо в ту царину, що характеризується ємними поняттями "утопія", "утопізм".
   Карл Попер досить докладно розглянув сутність утопічного підходу до історії. При цьому відомий мислитель критикував утопічну інженерію як проекти перебудови суспільства в цілому, як проекти істотних перетворень, практичні наслідки яких важко передбачати, опираючись на наш обмежений досвід. К. Попер підкреслює, що "... утопічна спроба досягти ідеальної держави, використовуючи проект суспільства в цілому, вимагає сильної централізованої влади деяких і найчастіше веде до диктатури" [10]. Втім, модифікуючи логіку К. Попера, утопічний підхід можна було б уважати продуктивним, якщо прийняти: по-перше, віру Платона в абсолютний і незмінний ідеал; по-друге, визнати реальне буття самого ідеалу; по-третє, розглядати як реальні найліпші засоби досягнення ідеалу.
   З погляду філософської діалектики позиція Платона і його численних послідовників не витримує критики історії. Визнаємо той факт, що сам Платон був істинним законодавцем ідеології комуністичного світогляду, що саме він декретував основний зміст комунізму й соціалізму як його іншоформи. Реалізація будь-якої ідеї, що вимагає тривалого часу, несе у собі істотні розбіжності в розумінні змісту й мети самими творцями ідеї, їхніми послідовниками, послідовниками їхніх послідовників і т.д. Навіть, якщо Жовтневу революцію в Росії (1917) і робили люди, які керувались ідеалами свободи, рівності, братерства й щастя для всіх трудящих (хоча цього не було в дійсності), то і вони не змогли дотриматись своїх засадничих ідей. Адже виявилося, що є люди, які пролетарської революції в Росії не хотіли. Довелось дещо відхилитися від ідеалів, вдатись до насильства: винищили поміщиків і дворян, потім інтелігенцію, поетів, професорів та ін. Ну а далі відхилення стали вже нормою. Підсумок: замість чистого й світлого майбутнього - напівфеодальна тотальність озброєна ядерною бомбою. І крах системи.Але були й письменники-естети, й філософи-естети, які виправдовували все, прикриваючись чистотою ідеї та складнощами "моменту". Зрозуміло, що новий державний устрій почали, виражаючись словами Платона, "креслити художники по божественному зразку". Художники відомі - це вірні марксисти-ленінці, божественний зразок - своєрідне тлумачення вчення К. Маркса, мета - комунізм.
   Перед "просто художниками" - партійними пропагандистами й письменниками завдання було поставлено чітке: оспівати ідеал, оспівати його натхненників і його виконавців. Парадокси комунізму, як практичного дійства, знову ж допомагає глибше зрозуміти Платон і послідовники-інтерпретатори його вчення про державу, мислителі-утопісти Т. Мор і Т. Кампанелла. Підкреслимо кілька істотних моментів знаного з їх праць комунізму: а) це всепроникне нормування життя, оскільки тут громадянин ваяється законом як скульптура різцем, щоб ніщо в тілі й душі людини не залишилося поза впливом різця; б) усе концентрується в руках держави; в) суб'єктивних прав, непроникних для комуни не існує; г) відсутність демократії й усіляких свобод; д) комуна організується зверху "філософами-партійцями"; є) комуна охороняється стражами; ж) виховання тільки комуністичне (про жовтенят, піонерів і комсомольців Платон не писав); з) шлюб і родину Платон скасував, а комуністичний ре-жим старанно послабляв вплив родини (мати-трудівниця, дитсадок, заводська їдальня й ін.). Сутужніше всього було вирішити селянське питання й самому Платону, і комуністам. Платон вирішив залишити їм якусь власність під контролем стражів. Те ж зробили й комуністи.
   От, власне, той творчий простір, реалії якого письменники, що естетствують, утопісти давнього і недавнього минулого покликані були живописати. Але тотожності мислення й буття не вийшло. Утопічно мислимий прообраз виявився дуже далеким і недосяжним. А тому та література, що покликана була здійснити проект соціалістичного реалізму, крім багаторазово оспіваних благосних вилучень, які стали метафорами соцреалізму, нічого зробити більше не змогла. "Що б у такій ситуації не читалося, що б не засвоювалося, яка б розумна й світла голова не длубалася над книжковими сторінками - результат міг бути тільки один. "Сама читаюча у світі країна" згідно формувала у собі (тобто в індивідуальній і масовій свідомості) літературний образ реальності. Пізнавала, дізнавалася й вивчала себе по книгах. ...Ця літературоцентрична тенденція у свідомості надзвичайно начитаного суспільства з необхідністю вироджувалася в новітню міфологію. Чому російська й радянська літератури, повні старих і нових міфів і міфологем, відмінно сприяли", - стверджує А. Кротков [11].
   Таким чином, проведений автором аналіз особливостей естетичного підходу до побудови ідеалу соціальної дійсності свідчить, що існує давня філософсько-літературна традиція естетизму, джерела якої стосовно до суспільної сфери беруть свій початок ще від утопічних уявлень Платона про досконале суспільство. Значною мірою ця традиція стала нормативом вітчизняної літератури, що опиралася на методику соціалістичного реалізму в літературі й живописі. Аналіз показує очевидну філіацію методології літературної творчості в Росії й у Радянському Союзі, значною й значимою рисою якої був літературоцентризм, знову ж як естетизація соціальної реальності, що як така не існувала, соціальної реальності, що не можлива взагалі, в принципі.

1. Краткая литературная энциклопедия. В 8 т. - М., 1971. - Т.6.- С.206.
2. Гуковский ГА. Реализм Гоголя. - М.; Л., 1959. - С.5.
3. Философский энциклопедический словарь / Гл. редакция: Л.Ф. Ильичев, П.Н. Федосеев и др. - М., 1983. - С.569.
4. Платон. Сочинения: В 3 т.- М., 1971. - Т.З. 4.1. - С.305.
5. Там само. - С.306.
6. Гоголь Н.В. Выбранные места из переписки с друзьями : Собр. соч.: В 14 т. - М., 1952. - Т.8. - С. 230.
7. Платонов А.П. Государственный житель: Проза, ранние сочинения, письма. - Минск, 1990, С.651.
8. Там само.
9. Платон. Сочинения в 3-х т. - Т.З. 4.1..., С.354.
10. Поппер К. Открытое общество и его враги. Т.1: Чары Платона. - М., 1992. - С.202.
11. Кротков А. В начале славных дел (литературно-критический взгляд на 20-летие "перестройки") // Литературная учеба. - 2005. - № 3. - С.53.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com