www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Візантизм К. Леонтьєва: між цивілізацією та геополітикою
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Візантизм К. Леонтьєва: між цивілізацією та геополітикою

М.А. Шульга, д-р політ, наук

ВІЗАНТИЗМ К. ЛЕОНТЬЄВА: МІЖ ЦИВІЛІЗАЦІЄЮ ТА ГЕОПОЛІТИКОЮ

   У статті аналізується творчий доробок К. Леонтьева. Робиться висновок про те, що цивілізаційна проблематика цього доробку є визначальною стосовно геопопітичної.

   The article is dedicated to the analysis of the creative heritage (legacy) of K. Leontyev. We make the conclusion that the civilization aspect is dominating over the geopolitical one in this work.

   Творчий доробок К. Леонтьева є цікавим з огляду на вироблення геополітичних проектів, під час якого слід, поміж іншим, враховувати й такі "таксономічні одиниці геополітики" (В. Максименко), як цивілізації. Останнім властива своя географічна перспектива, а тому теорія цивілізації і геополітична інтерпретація історії фактично є частинами однієї парадигми знання.
   За задумом К. Леонтьева російський світ мав бути створений та стверджений як світ власне цивілізаційний, тобто особливий і такий, що впливає цією особливістю на решту країн світу. Побудова такого світу, на думку К. Леонтьева, не може відбуватися за критерієм виключної слов'янської належності з двох причин. Перша узагальнюється відомим положенням К. Леонтьева: "слов'янство є, славізму немає" [1]. Останнє у Леонтьева фіксує відсутність будь-яких ясних, різких рис та будь-яких визначених і яскравих історичних властивостей, які б були спільними для всіх слов'ян.
   Ідея славізму є ідеєю спільної крові та схожих мов, тобто ідеєю етнографічного узагальнення й, як така, не містить в собі історичного узагальнення оригінальних релігійних, юридичних, побутових та художніх ознак, які б в своїй сукупності презентували повноту історичної картини певної культури [2]. Внаслідок цього слов'янство є неорганічною масою, що легко роз'єднується на маленькі скалки, які так само легко зливаються з "республіканською Всеєвропою".
   (До речі, В. Соловйов у цьому сенсі відмічав існування принаймні двох слов'янських типів, двох слов'янських культур, які різняться між собою передусім своїми релігійно-духовними початками. Так, західне слов'янство перебуває під впливом Риму, а східне - під впливом Візантії. Ця двоїстість, на думку В. Соловйова, і становить суть слов'янського питання як питання про те, як і за допомогою чого можна поєднати розрізнені греко-слов'янський та латино-слов'янський світи [3].)
   Друга причина полягає в тому, що вказані ознаки не просто не створюють органічної системи, а й уявляють собою дещо посереднє, другорядне порівняно із західноєвропейським світом. Якщо останній конституюється візантійським християнством, германським лицарством, еллінською естетикою і філософією та римськими муніципальними початками, то слов'янство є лише його слабкою копією, яка відображає складові західноєвропейської культури у вигляді розрізнених та поодиноких рис. "Виходить, що в політичному, державному відношенні і південні слов'яни, і греки своїм демагогічним духом більше нагадують французів, а у сімейному відношенні - германські народи; в цьому відношенні міські болгари і греки, дуже схожі між собою, складають ніби антитезу психічну з великоросами, які в державному відношенні до цих пір більше підходили за здоровим глуздом та духом дисципліни до древнього германського генія, а за запальністю і розпущеністю - до романців ..." [4]. При цьому суто слов'янського, цілковито своєрідного і повного як, наприклад, колишня англійська конституція, готична архітектура, французькі моди і звичаї, китайські мануфактурні витвори, мусульманство аравітян та турок, у слов'ян, наголошує К. Леонтьев, до цього часу не було. Таким чином, славізм, з одного боку, є лише наслідуванням і більше нічим, а, з іншого боку, вміщує в собі різні, інколи протилежні й навіть ворожі риси, кожна з яких, - релігія, географічне положення, економічні інтереси, історичні перекази, - може слугувати підставою скоріше для роз'єднання слов'ян, аніж для їх об'єднання в деякому Всеслов'янському союзі. Ця думка доволі послідовно проводиться сьогодні В. Цимбурським, який розглядає Східну Європу в якості лімітрофного, міжцивілізаційного утворення, кожна ознака якого, будь-яке культурне та політичне відмежування від Росії може бути використане як для зближення із Заходом, так і навпаки. В цьому сенсі, вважає В. Цимбурський, природно тлумачити православних східних європейців, особливо слов'ян, як народи проміжного краю, часткова схожість яких з цивілізацією Росії не завжди зближує їх з росіянами в області реальної політики [5]. "Справлятися з ними нам інколи дуже важко, саме тому, що вони не вороги, а брати і союзники", - писав К. Леонтьев [6].
   Якщо Росія наполягає на створенні Всеслов'янського союзу й прагне відіграти в ньому провідну роль, вона, вважає К. Леонтьев, має передусім витворити власну духовну, інтелектуальну і побутову самобутність і тоді, можливо, решта слов'ян підуть їй вслід. Росія, підкреслює, К. Леонтьев, бажаюча стати на чолі якоїсь нової східної державності, має дати світу і нову східнослов'янську культуру, яка б за силою своєї привабливості не поступалася культурі романо-германської Європи. Оригінальність народного психологічного темпераменту не гарантує особливому світу Росії знаходження оригінального стилю культурної, тобто несхожої на інших, державності, що могла б стати прикладом для наслідування з боку інших народів. В основу такого шуканого стилю, на думку К. Леонтьева, доцільно покласти православ'я, яке в умовах недостатньо самобутнього вироблення решти сфер суспільного життя є найбільш основною, різкою організуючою ознакою, що принципово відрізняє росіян як від західних, так й від східних іновірних, хоча й слов'янських, їх сусідів. На відміну від невизначеного та внутрішньо суперечливого славізму, який, будучи розглянутим в своїй цілісності, лишається загадкою, православ'я або візантизм, взятий стосовно Росії в одному лише релігійному сенсі, є ясним і зрозумілим початком зі своїми ясними і зрозумілими наслідками. З якого б боку ми не поглянули на великоруське життя, пише К. Леонтьев, ми побачимо, що візантизм прямо чи опосередковано, але кожного разу однаково глибоко проникає в самі глибини нашого суспільного організму. Якщо славізм є аморфним, розпливчатим і стихійним уявленням, то візантизм, просякнувши наскрізь великоруський суспільний організм, уявляє собою чіткий план великої і величної його розбудови.
   Першим кроком на шляху такої розбудови, вважає К. Леонтьев, має стати чітке розмежування Східного і Слов'янського питань, оскільки Велике Східне питання не можна зводити до нестійкої та безплідної панславістської справи, а тому, прагнучи вирішення першого, слід остерігатися надто швидкого завершення останньої. "Або, розрізнивши глибоко в своєму політичному ідеалі питання Православно-східне та питання Всеслов'янське, вважати перше єдиним якорем спасіння, а друге - лише неминучим ... злом, "хрестом", випробуванням, що послане нам суворою історією нашою" [7]. Свідомим ідеалом і фатальним призначенням Росії має стати тому не вигнання турок з Європи й, навіть, не емансипація слов'ян чи утворення за будь яку ціну з усіх слов'ян і виключно з них конфедерації, а дещо більш широке і за задумом більш незалежне. Цим дещо, на думку К. Леонтьева, може бути не утворення Росією разом з іншими слов'янами особливої самостійної культурної одиниці, як наполягав на цьому М. Данилевський, а виключно розвиток Росією власної, оригінальної слов'яно-азіатської цивілізації, настільки відмінної від романо-германської, наскільки сама вона відмінна від передуючих їй й частково нею поглинених та перетворених елліно-римської та візантійської цивілізацій. З огляду на це, звільнення християн Сходу повинно мати за мету не їх свободу, а їх організацію шляхом перетворення Царьграду на культурно-історичний центр греко-слов'янського союзу чи нового східного світу, на осереддя загального східного єднання. Таке перетворення, вважає К. Леонтьев, автоматично спричинило б перенесення адміністративної столиці Росії до Києва, так що виникли б тоді дві Росії: Росія - Імперія з новою адміністративною столицею (в Києві) і Росія - голова Великого Східного Союзу з новою культурною столицею на Босфорі [8].) Ця думка К. Леонтьева обгрується сьогодні О. Панаріним, який зауважує, що навряд чи Росії вдасться зберегти архетипи культури, пов'язані з грецько-візантійським спадком, який одночасно і поєднує її із Заходом, і визначає її специфіку всередині християнського ареалу, якщо Україна піде до центральної Європи. В разі такого "виходу" Москва, стверджує О. Панарін, буде змушена актуалізувати в своїй політичній практиці все те "похмуре, державно-силове і жорстоке", що було властиве московському періоду російської історії, а потім "пом'якшилося" не без впливу "ідеї Києва" [9].)
   На підставі візантизму, покладеного в основу історичного культурного світу Росії, потрібно, вважає К. Леонтьев, переглянути й свою позицію щодо слов'янського світу. Оскільки православ'я є нервом російського державного життя, то на південному сході, з огляду на невпинне прагнення до нього Росії, останній слід підтримувати саме Православ'я як таке, а не народи, що його сповідують. Прагнучи не відновлення матеріальних храмів, а розбудови духовної Церкви - умиротворення та ствердження православ'я на Сході - Росії варто не загравати зі слов'янами, а вивчати їх дух, підтримуючи в ньому ті особливості, які роблять їх несхожими на Захід. "Не злиття з ними варто бажати, - треба шукати комбінацій, вигідних і для нас, і для них (а через це, можливо, і для охоронних начал самої Європи); треба шукати ... умілого тяжіння на шанобливій відстані, а не змішування та злиття неорганічного" [10]. (Сьогодні ця думка фактично повторюється О. Дугіним, який зазначає, що на сьогодні підстав говорити про слов'яно-російський світ як про культурне ціле не існує. Саме більше, про що можна вести мову, - це стосунки споріднених - російської і слов'янської - культур в контексті культури європейської. Відтак, наприклад, консолідацію українців та білорусів навколо великоруського стрижня потрібно здійснювати на конфесійних і державницьких засадах, а не на підставі їх етнічної спорідненості, оскільки просторово-географічний, релігійний і культурний фактори тут є більш важливими і визначальними, аніж етнос чи мова. Стосовно ж неправославних слов'ян варто, на думку цього вченого, проводити таку культурну політику, яка б акцентувала їх етнокультурну автономію за допомогою неоязичницьких та неофольклорних засобів при спільній лояльності до Середньої Європи та Європи в цілому. Через етнічний елемент неправославні слов'яни могли б поступово потрапляти до орбіти геополітичного впливу своїх східних сусідів. Скоріше за все, пише О. Дугін, це буде стосуватися лише еліт й навряд чи зможе зачепити широкі маси, але, в цілому, й цього буде достатньо [11]. Положення ж К. Леонтьева про "уміле тяжіння на шанобливій відстані" присутнє в сучасній російській геополітичній концепції прагматизму як теза про "балансуючу рівновіддаленість" (К. Сорокін), що її сучасна Росія має дотримуватися в стосунках як з країнами колишнього СРСР, так й провідними західними державами [12].)
   Саме завдяки візантизму, вважає К. Леонтьев, Росія зможе одночасно впливати як на західних слов'ян, так й на Азію, тим самим успішно вирішуючи два неминучі для себе завдання: фатальне розширенням на Схід та, такий же фатальний, вплив на слов'янський захід. З огляду на ці завдання та на слов'янсько-азіатський характер майбутнього цивілізаційного світу Росії слід внести певні корективи у план створення Всеслов'янського союзу, а саме: відкласти по можливості надовго загибель Австрії та вступ західних слов'ян в цю неминучу конфедерацію й приєднати якомога скоріше до цієї конфедерації на розумних умовах залишки Туреччини і Персії, тобто надати пріоритету "азіатському містицизму" перед "європейським освіченим розумом" [13]. Перша поправка передбачає стратегію "підморожування", яка полягає у збереженні тієї чи іншої ситуації, якщо вона не може бути змінена Росією на свою користь. Скажімо, відкладення загибелі Австрії, згідно з К. Леонтьєвим, є доцільним для Росії, зближення якої із західними слов'янами - чехами, хорватами, словаками і галицькими русинами - лишається передчасним і небезпечним для "загадкових слов'яно-туранців", що знаходяться в процесі пошуку власного своєрідного цивілізаційного стилю [14]. Так само й існування Османської імперії, вказує К. Леонтьев, вигідне для Росії доти, доки остання буде не в змозі змінити першу на Босфорі. Це існування є меншим злом, аніж володіння Царьградом Англією чи Австрією. Якщо неможливо зараз зробити Царьград російським, пише К. Леонтьев, то хай він лишається султанським містом [15]. Це дозволить росіянам зберегти його для самих себе з якомога меншими пошкодженнями в усіх відношеннях. Стратегія "підморожування" сьогодні проглядається в концепції "Росії— в-Євразії" або "Росії-острову" В. Цимбурського, яка передбачає замикання Росії в межах свого цивілізаційного ареалу, окресленого Великим Лімітрофом, та граничну її дистанцію від решти євроазіатських цивілізаційних платформ [16]; в роздумах сучасних російських вчених (В. Цимбурський, М. Ільїн) про першочерговість для Росії внутрішньої геополітики; в міркуваннях М. Ільїна про необхідність для Росії деяким чином замкнутися, як, наприклад, замкнулася, - "окублилася", - свого часу Західна Римська імперія та як "окублилася" токугавська Японія, щоб дожити до революції Мейози [17].
   Друга поправка потребує з'ясування позиції Росії щодо мусульманства й нехристиянського азіатського світу загалом. Треба усвідомити, підкреслює К. Леонтьев, що природним й одвічним ворогом Росії є не стільки Азія і мусульмани, скільки Англія: якщо з першими можливі певні ступені згоди, то з другою згода навряд чи є можливою. Покликання Росії саме тому не може бути однобічно слов'янським, що вона сама давно вже не є суто слов'янською державою. Азіатські провінції Росії, застерігає К. Леонтьев, є надто величезними, надто значущими за місцем свого розташування, надто характерними за своїми ідеями, щоб під час кожного свого політичного руху Росія могла ігнорувати настрої та вигоди цих своїх "дорогоцінних окраїн". Більш того, лише з найбільш східної, з найбільш, так би мовити, азіатської - туранської нації у середовищі слов'янських націй й може вийти дещо від Європи незалежне в духовному сенсі. Слов'яни, з одного боку, безперечно можуть здійснити тимчасовий антиєвропейський ухил, однак навряд чи їм вдасться створити справді життєздатний цивілізаційний тип. З іншого ж боку, без азіатської Росії, яка впливає на слов'ян, останні доволі скоро стали б найгіршими серед континентальних європейців і більше нічим. "У слов'ян, якби не було поряд з ними цієї загадкової, півазіатської, містичної і якось по-героїчному розтерзаної Росії, вийшло б все це ... гірше, аніж де б це не було, внаслідок наслідувальності слов'ян, внаслідок слабкості їх охоронних і творчих сил" [18]. Саме завдяки Туранській своїй складовій, завдяки наявності в самому характері російського народу рис, які значно більше нагадують турок, татар та інших азіатів, а то й зовсім не нагадують нікого, в Росії може розвинутися багато чого такого, що не властиве ані європейцям, ані азіатам, ані Заходу, ані Сходу. Сьогодні це положення К. Леонтьева послідовно розгорнуте О. Панаріним, який доводить важливість для сьогочасної Росії відшукання нових, автентичних постбіполярним реаліям слов'яно-туранських синтезів [19]. Б. Єрасов також стверджує, що ядро культурної системи Росії становлять слов'янський і туранський компоненти, які переплітаються один з одним і проникають один в одного [20]. О. Панарін наголошує також на важливості вироблення "великого симбіозу" східно-християнської, індо-буддійської, конфуціансько-буддійської та мусульманської традицій з тим, щоб протиставити його процесу уніфікації світу з боку західноєвропейської культури [21].
   Як випливає з міркувань К. Леонтьева, для Росії цивілізаційна справа - ствердження власної слов'яно-азіатської цивілізації - є першочерговою по відношенню до геополітичної справи - організації слов'янського та азіатського просторів в межах єдиного політичного цілого. Завданню першої справи підпорядковуються у К. Леонтьева всі часткові завдання другої: вигнання турок, створення слов'янської конфедерації, недопущення до цієї конфедерації західних слов'ян тощо. Цивілізаційна справа визначає, таким чином, основні пріоритети геополітичної. Мабуть, не випадково всі нинішні геополітичні побудови сучасних російських вчених розпочинаються тому з аналізу проблеми цивілізаційної ідентичності Росії. Так, В. Цимбурський стверджує, що Росія передусім має усвідомити свій цивілізаційний статус, а вже потім розробляти свою геополітичну стратегію. Якщо ж цього не відбудеться, застерігає вчений, їй загрожує роль "всесвітньо-цивілізаційного цапа-відбувала" [22]. О. Панарін підкреслює, що нестійкість Росії в якості особливого соціокультурного типу була зумовлена не стільки проміжним її геополітичним положенням, скільки проблематичністю тих синтезів, що їх російське суспільство створювало в різні моменти своєї історії. Будучи "недоробленою" в цивілізаційному плані внаслідок перебування поза великих традицій Заходу і Сходу, Росія, на думку цього вченого, до сьогодні приречена свідомо вирішувати проблему творчого поєднання різних цивілізаційних початків, без чого її простір так і лишиться неорганізованим та маргіналізованим. Щоб зберегти цілісність останнього, Росія, стверджує О. Панарін, потребує сьогодні особливо могутньої цивілізаційної ідеї [23].
   Як бачимо, змістовна наповненість геополітичних проектів багато у чому залежить від вирішення проблеми цивілізаційного статусу країни, а тому їх вироблення і аналіз неможливі без прийняття до уваги того чи іншого способу вирішення цієї проблеми.

1. Леонтьев К.Н. Восток, Россия и славянство: философская и политическая публицистика. Духовная проза (1872-1991) / Г.Б.Кремнев общ. ред., сост., подгот. текста, коммент.) - М., 1996. - С.117.
2. Там само. - С.108.
3. Соловьёв B.C. Славянский вопрос // Соловьёв B.C. Сочинения в 2-х томах. Т. 1. Философская публицистика. - М., 1989. - С.319.
4. Леонтьев К.Н. Восток, Россия и славянство: философская и политическая публицистика. Духовная проза (1872-1991) / Г.Б.Кремнев общ. ред., сост., подгот. текста, коммент.) - М., 1996. - С.112.
5. Цымбурский В.Л. Народы между цивилизациями
6. Леонтьев К.Н. Восток, Россия и славянство: философская и политическая публицистика. Духовная проза (1872-1991) / Г.Б.Кремнев общ. ред., сост., подгот. текста, коммент.) - М.: Республика, 1996. - С.235.
7. Там само. - С.535.
8. Там само. - С.371.
9. Панарин А.С. "Вторая Европа" или "Третий Рим"?: Избранная социально-философская публицистика / РАН, Институт философии - М., 1996. - С.117.
10. Леонтьев К.Н. Восток, Россия и славянство: философская и политическая публицистика. Духовная проза (1872-1991) / Г.Б. Кремнев общ. ред., сост., подгот. текста, коммент.) - М., 1996. - С.154.
11. Основы евразийства: [Антология] / Н. Агамалян и др. (сост.). Политическая партия "Евразия".- М., 2002. - С.744-749.
12. Сорокин К.Э. Геополитика современности и геостратегия России / Российский гуманитарный научный фонд. - М., 1996. - С.56.
13. Леонтьев К.Н. Восток, Россия и славянство: философская и политическая публицистика. Духовная проза (1872-1991) / Г.Б. Кремнев общ. ред., сост., подгот. текста, коммент.) - М.: Республика, 1996. - С.516.
14. Там само. - С.154, 155.
15. Там само. - С.382.
16. Цымбурский В.Л. Земля за великим Лимитрофом: от "России Евразии" к "России в Евразии"
17. Ильин М.В. Геохро-нополитика - соединение времен и пространств // Вестник Московского университета. Сер. Политические науки. - 1997. - №2. - С.40-41.
18. Леонтьев К.Н. Восток, Россия и славянство: философская и политическая публицистика. Духовная проза (1872-1991) / Г.Б.Кремнев общ. ред., сост., подгот. текста, коммент.) - М., 1996. - С.358.
19. Панарин А.С. Глобальное политическое прогнозирование в условиях стратегической нестабильности. - М., 1999. - С.214.
20. Ерасов Б.С. Социокультурные и геополитические принципы евразийства // Полис. - 2001. - №5. - С.72.
21. Панарин А.С. Глобальное политическое прогнозирование в условиях стратегической нестабильности. - М., 1999. - С.236-270.
22. Цымбурский В.Л. Россия - Земля за Великим Лимитрофом: цивилизация и её геополитика / РАН, Институт философии. - М., 2000.- С.43.
23. Панарин А.С. Россия в цивилизационном процессе (между атлантизмом и евразийством). - М., 1995. - С.46.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com