www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Питання революції та еволюції в консервативному напрямі української політичної думки початку ХХ сторіччя
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Питання революції та еволюції в консервативному напрямі української політичної думки початку ХХ сторіччя

И.О. Новакова, асп.

ПИТАННЯ РЕВОЛЮЦІЇ ТА ЕВОЛЮЦІЇ В КОНСЕРВАТИВНОМУ НАПРЯМІ УКРАЇНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ ПОЧАТКУ XX СТОРІЧЧЯ

   Стаття висвітлює основні аспекти понять "революція" та "еволюція" в консервативному напрямі української політичної думки початку XX ст. Дається порівняльний аналіз еволюційного та революційного шляхів суспільно-політичного розвитку.

   The article deals with peculiarities of analysis of revolution and evolution in Ukrainian conservative political thought at the beginning of the XX century. The Author gives comparative analyses of evolutional and revolutionary ways of socio-political development.

   Українське суспільство, його політичний розвиток сьогодні знову знаходяться у стані невизначеності. Різке падіння функціональності владних інститутів, прогресуюча нестабільність та конфронтаційність політичних відносин свідчать, зокрема, про брак стратегічних державницьких підходів, недостатнє усвідомлення політичною елітою об'єктивних суспільних вимог та завдань. Важливим в цьому контексті є аналіз української політичної думки, представники якої на межі XIX та XX століть у надзвичайно складній та непевній суспільно-політичні ситуації шукали орієнтири позитивного розвитку суспільства. Особливої уваги, зокрема, заслуговують праці представників консервного напрямку української політичної думки, в яких багато уваги приділяється проблемам соціально-політичного розвитку.
   Дослідження консервативного напрямку української політичної думки привертає увагу багатьох науковців як в Україні, так і закордоном. Цій тематиці присвятили свої роботи С. Гелей, В. Потульницький, О. Ситник, Ю. Вільчинський, Я. Дашкевич, М. Забаревський, І. Лисяк-Рудницький ті інші. Не зважаючи на велику кількість праць, питанням розуміння сутності та змісту суспільно-політичного розвитку в консервативному напрямку української політичної думки початку XX сторіччя не було присвячено спеціальних досліджень. Тому метою даної статті є аналіз підходів до суспільно-політичного розвитку в консервативному напрямку української політичної думки початку XX ст.
   Найбільш відомими представниками консервативного напрямку української політичної думки початку XX сторіччя є В. Кучабський, В. Липинський, та С. Томашівський.
   В. Липинський (1882-1931) послідовно обстоював ідею незалежної української державності. На його думку, від існування держави залежить існування нації. Велику роль в творенні держави В. Липинський надавав еліті. При цьому елітою в його розумінні є кращі представники всіх суспільних прошарків. В. Липинський виокремлює три основні форми і методи державного правління: демократія з республікою; охлократію з диктатурою; класократію з правовою монархією. Дослідник був послідовним прибічником еволюціонізму та обґрунтовував, що революція може лише відкинути суспільство назад, зашкодити його розвиткові та призвести до встановлення тиранії.
   Концепція С Томашівського (1875-1930) ґрунтується на особливому значенні церкви у процесі державотворення. Головні чинники формування української держави, на думку дослідника, це земля, нація та держава. Становленню держави має сприяти територіальний патріотизм та національна ідея. Розвиток держави та суспільства, на думку С Томашівського, мають відбуватись поступово, органічно, та ґрунтуватись на традиціях.
   Як і інші представники консервативної течії українського політичної думки, В. Кучабський (1895-1945) найбільш придатною формою державного правління вважав монархію. Особливу роль у побудові української монархії, на думку дослідника, мав би відіграти особливий прошарок з військових, лицарів за духом. На відміну від інших консерваторів, В. Кучабський припускав, що революція може бути продуктивною формою суспільно-політичного розвитку, але лише якщо це націоналістична революція.
   Для консервативного напрямку української політичної думки характерне бачення суспільно-політичного розвитку як еволюційного поступового процесу. Революція розглядалась як деструктивна форма, що не приносить якісних суспільно-політичних перетворень. Наголошувалось, що революція ніколи не приносить позитивних змін і не може перевести суспільство на якісно новий рівень розвитку. Щоправда В. Кучабський робить певне виключення для "націоналістичної революції".
   В. Липинський, в працях, присвячених проблемі суспільно-політичного розвитку, послідовно відкидає насильницькі методи політичної боротьби, ставлячи політичний розвиток в залежність від розвитку культури.
   Характеризуючи позицію В. Липинського з питання суспільно-політичного розвитку, І. Лисяк-Рудницький зазначає, що у нього три типи політичного устрою (классократія, демократія та охлократія) чергуються з певною послідовністю: послаблена надмірним розвитком матеріального добробуту класократія вироджується в демократію, в свою чергу її "гробокопом" стає охлократія, в боротьбі проти якої наново гартується класократія. І. Лисяк-Рудницький наголошує, що В. Липинський не визнавав безумовного детермінізму в цьому великому коловороті, але надавав великого значення об'єктивним закономірностям соціального становлення, не відкидаючи при цьому фактору свободи волі. В. Липинський визнавав наявність прогресивних факторів в історії, але він рішуче заперечував ідею автоматичного прогресу: "кожне поступове досягнення людства має бути окуплене трудом та жертвами і виборене зусиллями розуму і волі. Тому і здобутки прогресу, зокрема в царині суспільної організації та державного будівництва, ніколи не є остаточними; вони повсякденно загрожені розкладковими тенденціями, і їх треба раз у раз відстоювати та наново закріплювати" [1].
   Аналізуючи процес суспільно-політичного розвитку, В. Липинський бачив його як поступову зміну форм правління, або зміну еліт в рамках однієї держави. З іншої точки зору розглядав цю проблему В. Кучабський. Суб'єктом суспільно-політичного розвитку він вважав нації як колективні індивіди з притаманною їм душею, характером. Процеси, що відбуваються в середині нації, на думку В. Кучабського, не справляють впливу на процеси розвитку та перетворення історичних суб'єктів - націй: "Націоналізм не замикає очей на те, що внутрі одного й одностайного народу є кілька кляс і що інколи між ними буває навіть дуже гостра клясова боротьба, тільки й думає, що ті кляси й боротьба є проминаюча, що вона змінчива й несуттєва як картина в калейдоскопі. Що тривким є лиш одне: національний характер і національний геній, який почерез усі історичні внутрішні і зовнішні хуртовини народу веде його шляхом його призначення і на всі його кляси і на всю його боротьбу, на всю його творчість і всю його руїну кладе одну свою печать" [2]. Нації народжуються, живуть та помирають. У нації є призначення, до якого веде національний геній. На місці одних націй з'являються інші. Цей процес вічний і безперервний. Це скоріше навіть не розвиток, а колообіг: "Націоналізм не твердить про ніяку "вічність націй", лиш навпаки, що нації родяться з етнографічних мас, розквітаються і гинуть, щоб зробити місце новим націям" [3].
   В. Кучабський вважав, що не має сенсу говорити про наявність причинно-наслідкових зв'язків в історії. На його думку, наука має замало доказів наявності історичних закономірностей. Дослідники бачать взаємозв'язки і тенденції там, де це їм зручно, але це скоріше спекуляції: "Ми рішуче не знаємо ніяких законів суспільного "розвитку". Не знаємо навіть у чому проявляється суть отого суспільного "розвитку". Не знаємо де кінчається масова "закономірність", а де починається індивідуальна випадковість. Ми знаємо дише низку всяких довільно систематизованих фактів, з яких можемо збудувати такі "суспільно-наукові" гіпотези, яких лиш наша душа забажає" [4].
   В своїй концепції суспільно-політичного розвитку В. Липинський виділяв поняття соціальної статики та динаміки. Він писав, що в політичній творчості потрібно рахуватись із статикою громадського життя (мова, територія, державно-політична система, ступінь розвитку духовної та матеріальної культури), що складають "суму результатів творчості предків наших". Лише на цій основі потрібно органічно будувати майбутнє. Сам характер розвитку суспільства, на думку В. Липинського, залежить від факторів, які складають соціальну статику. В. Липинський стверджує, що в суспільстві завжди присутні дві сили: стримуюча - консервативна і "порушуюча" - активна, революційна. Стримуюча сила - це державна влада, яку задовольняє дійсний стан речей і яка не прагне змін. Революційна сила - це "громадянство", тобто нові, потенційні лідери. Люди, які мають здібності і прагнуть реалізувати свої інноваційні ідеї, але ще не мають для цього можливості. їм потрібна влада. Від співвідношення цих сил в суспільстві залежить майбутній сценарій його розвитку. В. Липинський виділяє три можливі варіанти:
   1) хаотичний рух суспільства вперед, без контролю чи стримування з боку держави призводить до громадянської війни ("самовирізування");
   2) встановлення повного контролю держави над суспільством, що нездатне до саморганізації призведе до повного зупинення розвитку,стагнації;
   3) гармонійний розвиток можливий лише якщо добре організована держава і сильне суспільство доповнюють одне одного.
   Саме третій варіант В. Липинський вважає найкращим, бо він гармонійно врівноважує суспільні сили та веде до органічного розвитку.
   Отже, в процесі суспільно-політичного розвитку нації, держава, як знаряддя примусу, виступає "регулятором" цього руху. Нормальний гармонійний рух та розвиток нації може відбуватись тільки тоді, коли панівну верству в її прагненні до влади стримує сильна держава, яка, з іншого боку також регламентує дії народу та підтримує стабільність. Розвиток держави, при цьому, має відповідати рівню культури, якого досяг народ: "В процесі руху нації, держава, як матеріальне знаряддя примусу, єсть регулятором цього руху. Коли вжити образного порівняння, вона у відношенню до внутрішніх, собі протилежних сил підлеглого їй громадянства, єсть уздою на панів, а двигачем для народу. І нормальний гармонійний рух та розвиток цілої нації може відбуватись тільки тоді, коли "пани" (організатори продукції та ідеології громадянства) в своїх змаганнях вперед, до поширення свого впливу і захоплення влади, сильною державою добре загнуздані, і коли "народ" (пасивна маса громадянства, яку порушують і революціонізують ріжні активніші пани) цею самою державою весь час поволі підважується за поступовими змаганнями панів, відповідно до його восприїмчивості на рух" [5].
   Якщо держава не може контролювати баланс між консервативними та революційними течіями в суспільстві, то, пануюча еліта втрачає свій позитивний вплив, "позбавленні дисципліни пани починають тягнути кожен в свій бік" і замість розвитку відбувається розкол, в результаті якого держава руйнується під тиском народу, організованого новими революційними лідерами. Тоді замість занадто слабкої держави з'являється держава занадто сильна і замість розвитку ми спостерігаємо повернення назад, до нижчого щабля, бо народ, як інертна сила, прагне до повернення назад. Це спостереження В. Липинського, нажаль, справедливе і для сучасної України, яка поки що не змогла досягти балансу в суспільно-політичному розвиткові.
   Схема нормального поступу нації на думку В. Липинського, є наступною. Частина еліти, яка панує на певній території завдяки своїм моральним та матеріальним ресурсам, грає роль стримуючого, "консервуючого" чинника. Контреліта, яка бореться з панівною верствою за владу, виконує в житті суспільства "порушуючі, поступові" функції. Найбільша ж частина нації - пасивні народні маси - сприймають рух вперед та розвиток нації тільки тоді, коли темп перетворення в суспільстві відповідний їх сприйняттю. Це можливо лише якщо активна сила поступової частини обмежена стримуючою силою консерваторів.
   Отже, на думку В. Липинського, щоб розвиток нації міг відбуватись нормально, потрібно:
   - щоб необхідна для цього розвитку боротьба прихильників радикальних змін з консерваторами відбувалась в рамках одного, визнаного обома сторонами, державного утворення, тобто, щоб обидві ці сторони боролись одна за утримання влади, друга - за її здобуття в одній державі. Цього не може бути, якщо одна сторона спирається на силу іншої сторонньої держави;
   - щоб ця боротьба велась на ґрунті одного спільного для консерваторів і радикалів основного закону -за його реформу чи перегляд, але не за повне знищення, бо тоді це протистояння може бути вирішене лише фізичним винищенням сторін;
   - щоб консерватори, тобто та частина еліти, що знаходиться при владі, і яких задовольняє наявний стан речей, були достатньо організовані, щоб стримувати занадто радикальні прагнення прихильників змін та мали вплив на суспільство;
   - щоб ця консервативна сила "не лякалась поступовців", не знищувала їх, не унеможливлювала необхідну суспільству свободу, і тим самим не знищувала єдину силу, що сприяє розвиткові суспільства. Ці дві сили мають існувати тільки разом.
   В сучасній Україні з вище перерахованих умов нормального розвитку, повністю виконується хіба що перша, тобто політична еліта (за виключенням маргіналіє) визнає Україну незалежною державою.
   За умови гармонійного співвідношення консервативних та прогресивних сил в суспільстві найкращі та найсильніші поступовці, приєднуючись до консерваторів, підсилюють їх, дають поштовх суспільно-політичним перетворенням. З часом, ця частина реформаторів сама починає діяти більш консервативно. Тоді з'являється нова хвиля поступовців, з яких, в свою чергу, знов виділяються кращі, які попадають до влади. Таким чином відбувається оновлення еліти, але поступовість цього оновлення забезпечує збереження наступності, відсутність різких "стрибків".
   Такий гармонійний і нормальний розвиток нації припиняється тоді, коли слабнуть її консервативні сили і коли поступ, позбавлений стримуючої його сильної консервативної організації, перетворюється в більш або менш тривалу, в скорочену або хронічну революцію. Тоді до влади пробиваються не найкращі поступовці, і не шляхом боротьби в рамках закону, а "різне неперебродивше революційне шумовиння", яке не цурається жодних засобів, щоб цю без авторитетну владу захопити. Воно повністю розвалює державу, руйнує її авторитет в очах народних пасивних мас, і разом з авторитетом знищує всю силу держави.
   Знищивши державу, революція викликає реакцію: "І як революція є, завдяки слабкості знікчемнілого консерватизму, виродженим поступом, так і реакція є виродженим консерватизмом, викликаного наслідками нікчемного поступу" [6]. Вона виявляється в гіпертрофії держави: в створенні такої державної влади, яка при внутрішній слабкості своїх творців, внутрішню силу, притаманну правовому, творчому консерватизму заміняє безправною диктатурою і використанням інертності мас.
   На думку С Томашівського, революція як форма розвитку не здатна змінити якісні основи соціального устрою. Все, що може змінити революція - це політичну верхівку суспільства. А такі фундаменальні засади, як спосіб виробництва, суспільний устрій можуть змінитися лише еволюційним шляхом і ці зміни просто не можуть бути швидкими: "...фрази про соціальну революцію, як необхідний етап людського розвитку - брехня... Історія світа не знає досі жодної доцільної соціальної революції. Вона знає тільки політичні революції. Основні закони суспільного господарства, засобів продукції і розділу плодів праці зміняться, в дійсності дуже поволі і на око незначно (історична еволюція); всякі спроби нагального перевороту в цім історично витворенім механізмі кінчилися завсігди і зараз кінчаться невдатно. З чималою тілько шкодою для його єственних функцій" [7].
   Причиною революції, за В. Липинським, є слабкість пануючої еліти, її нездатність керувати далі і, звичайно, наявність нової еліти, яка може очолити рух проти старих керівників: "Всяка революція означає тільки те, що під владою старих правителів витворились серед даного громадянства нові, бажаючі влади провідні сили. Ці кандидати на владу для здійснення своїх імперіалістичних хотінь підіймають народ проти його правителів старих тоді, коли останні ослабли" [8].
   Твердження, що революції робить вся громада В. Липинський вважає хибним, навпаки, на його думку, громада ніколи не може використати здобутки революцій, бо наслідком є ще більш жорсткий режим, ніж був повалений: "...народ як такий ніколи не може скористатись з революцій, зроблених силою його більшості. Провід достається тим, хто зумів використати народну силу. І як сильніші вони беруть народ в свої нові державні кліщі, тим цупкіші, чим більше їх влада є дійсно народна, чим більше вона обмежує всякий рух вперед, всякий поступ, всяку свободу" [9].
   В. Липинський також пропонує більш широке трактування терміну революція. Його можна було б назвати культурною революцією. Якщо до революції в вузькому розумінні він ставиться негативно, то революцію, потрактовану широко, він оцінює позитивно. Така революція, за В. Липинським, це широка можливість інтелектуальної еліти творити нові форми матеріальної та духовної культури. До певного часу цю революцію стримували організовані форми примусу - релігія і монархія. Революційна буржуазія, скинувши ці чинники, дала підлеглим їй народам такий перманентно революційний, анархічний і нічим необмежений порив до матеріальної та духовної творчості, якого ті народні маси вже не можуть витримати, і проти якого вони починають бунтувати. Найбільшим революціонером в цьому сенсі в Росії був Вітте, а найбільшим реакціонером - Ленін. Бо влада більшовиків спирається на народну інертність і знищує всякий поступ. Рушійною силою революційних перетворень у В. Липинського виступає еліта і тому революція може настати тільки тоді, коли пануюча еліта втратить свою монолітність і сформується контреліта. При цьому повинне бути порушене нормальне циркулювання еліт, тобто контреліта має бути позбавлена можливості зайняти місце у владі легітимним шляхом. Пророчими видаються слова В. Липинського про те, що наступної революції в Росії не буде доти, доки одна частина пануючих більшовиків не підніметься проти другої частини.
   Своє трактування революції було і у В. Кучабського. Він виправдовував революцію, яка має на меті національне звільнення. Така революція, на думку дослідника, є конструктивною, будуючою. На відміну від більшовицької революції, вона створює нову державу, а отже заснована на лицарських цінностях: "Ціль большевицької революції - руїна всіма засобами і всіма силами, а ціль національної революції - будова. Що для більшовицької революції доволі негативних інстинктів збунтованих мас, а для будови національної держави треба позитивних вартостей свідомої дисципліни і посвяти. Що куди легша річ викликати більшовицьку революцію, а куди тяжча і більше геройська національну" [10].
   Крім того, на думку В. Кучабського, завдання більшовицької революції не соціально-економічне, а лише політичне. Більшовицька революція - це процес, який має призвести до панування більшовиків у всіх державах світу. Крім того, цей процес не є позитивний, головна його мета - руйнування капіталістичного ладу, не побудова: "Большевицька "соціяльна революція" не є на погляд більшовиків ніяким моментальним переворотом, який повинен з одного маху призвести на місце капіталістичного, комуністичний устрій. Вона є затяжним процесом, який триватиме, бути може і напротязі кількох поколінь і закінчиться щойно тоді, коли більшовизм здобуде цілий світ найпершим, суттєвим, можна сказати: одиноким завданням большевизму в цьому періоді є здобуття державної влади у всіх державах світа по черзі. Є це наскрізь політичне, а не соціально-економічне завдання. Рівночасно воно є негативне, а не позитивно-будуюче, бо має на меті не будувати суспільно-економічний комунізм, лише що-тільки політично руйнувати капіталізм" [11].
   На думку С Томашівського, революцію, що відбулась у Російській імперії в цілому та в Україні зокрема, можна пояснити, порівнявши суспільно-економічні обставини життя Європи та Росії. Наприкінці XIX сторіччя Російська імперія була переважно аграрною країною, більшість населення якої жила в селах. Міст було мало та їх населення складало невелику частину населення імперії. Але при такій демографічній ситуації в Думі здебільшого були представлені міста та надзвичайною популярністю користувались соціалістичні ідеї, які також відбивають інтереси міського жителя. Тобто Дума не відбивала дійсне співвідношення інтересів в суспільстві, а була представником лише міської частини населення. В той же час в Європі, де сільську населення навпаки в меншості, консерватори грають помітну роль в духовному та політичному житті. Але соціалізм органічно входить в Європейське життя. Як приклад, С. Томашівський наводить дані про відсутність власного житла та домашнього господарства майже у половини англійців: "Скілько в Англії з її кипучим міським життям, практично соціялізму (приблизно 2/3 лондонської людності не має самостійних помешкань і не веде домашнього хазяйства), а як мало соціалістів теоретиків і соціялістів-політиків; натомість у Росії, поза державними монополіями, не було жадного соціалізму, зате безліч соціялістів (там же сором був не признаватися до учеників Маркса!)". [12].
   Крім того, якщо за нормальних умов розвитку в Європі рівень соціально-економічного розвитку села та міста приблизно однаковий, то в Росії село та місто - це різні цивілізації: "Російське місто більш менш таке саме як німецьке, французьке або англійське, з усіми вигодами, здобутками техніки і витонченим духовим життям; натомість село - як Бушмен проти європейця!.." [13]. Селянина та міського жителя в Росії поєднують хіба що мова. А в Україні і мова у них різна. Така прірва породжує диспропорції, роз'єднує країну. Тому, на думку С Томашівського, можливими стають популізм, пропаганда, насильницькі дії та бунти. Поступовий, еволюційний шлях розвитку стане можливим на теренах Росії та України лише тоді, коли умови життя у всій країні стануть приблизно однакові і не буде такої жахливої прірви між містом і селом: "У нас не буде доти нормальних умов національного життя, доки не буде досягнена політична, економічна і культурна рівновага між ними" [14].
   Отже, розглянувши погляди визначних представників консервативного напрямку української політичної думки початку XX сторіччя, можна дійти висновку, що для цього напрямку характерне бачення суспільно-політичного розвитку як еволюційного поступового процесу. Якщо еволюційні процеси призводять до якісних перетворень у суспільстві, переводять його на новий рівень, то революція може змінити хіба що політичну верхівку суспільства. Крім того, революція відкидає суспільство назад, призводить до встановлення більш жорсткого політичного режиму, перериває розвиток. Еволюційний розвиток можливий, якщо відбувається поступове оновлення еліт. Нові люди, потрапляючи у владу, привносять нові ідеї і рухають суспільство вперед. Але впровадження прогресивних ідей стримується і врівноважується присутністю старої, консервативної, еліти у владі. Внаслідок такої рівноваги суспільство поступово і послідовно рухається вперед. Потрібно зазначити, що популяризація та впровадження ідей українських консерваторів початку XX сторіччя у сучасну практику політичного процесу було би корисним для розвитку України.

1. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. В 2 т. Том 2 - К.: Основи, 1994 - С.142.
2. Кучабський В. Большевизм і сучасне завдання українського заходу - Львів, 1925 - С.14.
3. Там само. - С.15.
4. Там само. - С.80.
5. Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Я. Пеленський (ред.). HAH України, Ін-т Східноєвропейських досліджень. - К.: Філадельфія Т. 6. Кн. 1: Листи до братів-хліборобів: Про організацію українського монархізму: Твори. - 1995. - С.395.
6. Там само. - С.399-400.
7. Томашівський С. Під колесами історії. Нариси і статті. - Берлін, видавництво "Українське слово" в Берліні, 1922 - С.38.
8. Липинський В. Повне зібрання творів, архів, студії / Я. Пеленський (ред.). HAH України, Ін-т Східноєвропейських досліджень. - К.: Філадельфія Т.6. Кн. 1: Листи до братів-хліборобів: Про організацію українського монархізму: Твори.- 1995. - С.391.
9. Там само. - С.392.
10. Кучабський В. Большевизм і сучасне завдання українського заходу - Львів, 1925 - С.108.
11. Там само. - С.71.
12. Томашівський С. Під колесами історії. Нариси і статті.- Берлін, видавництво "Українське слово" в Берліні, 1922. - С.43-44.
13. Там само. - С.44.
14. Там само. - С.45.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com