www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Політика як єдність раціонального та ірраціонального
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Політика як єдність раціонального та ірраціонального

А.Х. Нікіфорова, доц.,
Г.Ф. Постригань, доц.

ПОЛІТИКА ЯК ЄДНІСТЬ РАЦІОНАЛЬНОГО ТА ІРРАЦІОНАЛЬНОГО

   У статті розглядаються питання єдності раціональних та ірраціональних складових у політиці. Досліджується характер і природа раціонального та ірраціонального в політичних явищах та процесах. Підкреслюється їхня взаємодія й відносність протиставлення. Аналізуються конкретні прояви раціональності та ірраціональності в пізнанні політики, а також у політичних технологіях.

   The article concerns the problems of rational and irrational elements in politics. The sense and character of rational and irrational elements in political process are investigated. The cooperation and relativity of opposition are underlined in the article. The author analyzes concrete manifestation of the both elements in politic cognition and technologies.

   Складні, суперечливі процеси розвитку цивілізації на початку XXI століття з новою силою поставили перед наукою проблему дослідження глибинних механізмів людської поведінки, а більш у широкому плані людських взаємодій, що і складають мережу суспільних відносин. Одним із центральних питань у цій проблемі є питання про раціональне та ірраціональне.
   Загалом підхід до аналізу фундаментальних засад людської діяльності через призму співвідношення раціонального та ірраціонального має свою давню філософську традицію. Різноманітні філософські течії з античності до нашого часу намагалися осмислити роль людського розуму в пізнанні оточуючого світу, його здатності до ефективної організації суспільних відносин, взаємодії суспільства з природою.
   У сучасних філософських дослідженнях раціонального та ірраціонального переважають публікації, в яких наголос робиться на домінуючій ролі раціональних чинників. Більше того, проблема співвідношення раціонального та ірраціонального розглядається у напрямку пошуку нової раціональності, яка повинна протистояти тиску ірраціоналістичних викликів часу. Діалектика раціонального та ірраціонального досліджується значно менше [1].
   Окремої уваги вимагає аналіз раціонального та ірраціонального в суспільно-політичних процесах. Політика є своєрідним механізмом реалізації свідомого впливу суспільства на свою самоорганізацію та саморегуляцію. Саме тому дослідження взаємодії раціональних та ірраціональних чинників у політиці є важливим і актуальним для сучасного суспільствознавства.
   В розробках фахівців з політології свідома орієнтація на застосування принципу єдності раціонального та ірраціонального спостерігається нечасто. Як правило, аналізуються конкретні змістовні питання політичного життя суспільства, за якими так або інакше проглядаються їхня раціоналістичність або ірраціоналістичність. Так, досліджуються особливості суспільно-політичних змін в Україні, які мають раціонально обгрунтований характер (становлення ринкової економіки, демократичної політичної системи тощо). В той же час ірраціоналістичні за своєю природою чинники вбачаються у сфері політичної культури та політичної свідомості [2].
   Метою цієї статті є розкриття принципу єдності раціонального та ірраціонального як певної дослідницької парадигми аналізу теоритичних і прикладних питань сучасної політики.
   Вихідним у постановці питання про раціональне та ірраціональне в політиці є визначення сутністних характеристик цих феноменів. Домінуючими у цьому аспекті в філософській літературі є наступні положення. По-перше, раціональне та ірраціональне розглядаються як полісемантичні поняття, різноманітні сторони яких залежать від контексту їхнього вживання. Так, з точки зору гносеології, раціональне та ірраціональне є протилежними способами пізнання. Раціональним є суто розумова, інтелектуальна діяльність, наслідком якої виступає системність, обгрунтованість, доказовість, всезагальність знання [3]. Ірраціональний пізнавальний процес базується не на розумі, а на вірі, інстинкті, життєвій силі тощо. Насідком чого є особливе сприйняття оточуючого світу, в основі якого різноманітні свідомі й підсвідомі емоційно-чуттєві переживання.
   У діяльнісно-соціологічному аспекті поняття раціонального та ірраціонального розкривають співвідношення мети й засобів її досягнення, мети й неочікуваних наслідків діяльності, співвідношення суспільно-зорієнтованих дій та індивідуальних прагнень, раціональних форм суспільної організації та ірраціональних проявів дезорганізації, а то і соціального хаосу.
   По-друге, не менше значення для застосування понять раціонального та ірраціонального має визнання діалектичного характеру їхнього зв'язку. Як підкреслює українській філософ В. Загороднюк, "раціоналізм й ірраціоналізм - це протилежності у філософському, а не в побутовому сенсі. Вони, згідно з законами діалектики, передбачають одна одну, тяжіють одна до одної й за певних умов, переходять одна в одну" [4].
   Формально-логічна протилежність, яка притаманна співвідношенню раціонального та ірраціонального як протилежність розумного і нерозумного, логічного і нелогічного, передбачуваного і непередбачуваного тощо, втрачає свій сенс при включенні в це співвідношення критерію практики, причому практики історичного масштабу. М. Вебер, окреслюючи цю історичну діалектику, писав, що "явища, нібито безпосередньо цілераціонально обумовлені, в дійсності історично виникли завдяки абсолютно ірраціональним мотивам, а потім вони, оскільки умови життя, що змінилися, надали їм високу ступінь технічної "раціональної правильності", "адаптуючись", збереглися і подекуди широко розповсюдилися" [5].
   Усе сказане дозволяє зробити деякі висновки щодо дослідження раціонального та ірраціонального в політиці. Оскільки політика є, хоча і специфічним, але різновидом людської діяльності, то раціональні та ірраціональні моменти проявляють себе на різних рівнях політичних дій (від окремих лідерів до мас людей), у різних способах здійснення політичної влади (від відкрито примусових до приховано маніпулятивних), у різних типах легітимізації політики (від раціонально-процедурних до харизматично-ірраціональних) тощо.
   Важливим для розуміння особливостей застосування понять раціонального та ірраціонального до політики є усвідомлення їхнього оціночного характеру. Абсолютизація розуму як найвищої цінності, що була притаманна класичному раціоналізму, мала своїм наслідком приниження й нехтування ірраціонального [6].
   Оціночний аспект щодо раціонального та ірраціонального в політиці має свою специфіку. Критерії оцінювання визначаються такими сутнісними ознаками політики, як реалізація інтересів соціальних і політичних сил й досягнення бажаної мети в процесі здійснення або впливу на владу. Саме тому розгляд політики через формальну дихотомію "раціональне - ірраціональне" не може бути визнаний послідовно продуктивним, оскільки в дійсності критерії їхнього оцінювання перш за все визначаються такими взаємопов'язаними моментами: інтересами суб'єктів політики й співвідношенням результатів політики із змістом цих інтересів.
   Найзагальніший підхід до можливих співвідношень цих елементів політики показує, що якщо результати політики суперечать інтересам певних соціальних і політичних сил, то для них ці результати не є раціонально обгрунтованими. І навпаки, будь-який результат політики, який відповідає їхнім інтересам, незважаючи на ірраціоналістичний шлях його досягнення, буде сприйматися як бажанораціональний.
   На наш погляд, вказані аспекти оцінювання раціонального та ірраціонального в політиці є визначальними, саме через їхню призму має сенс застосування такого традиційного критерію, як співвідношення мети і засобів її досягнення. Стосовно політики скоріше треба говорити про співвідношення інтересів, результатів, мети діяльності і засобів її досягнення як загального критерію раціональності або ірраціональності.
   Відносність і переплетіння раціонального та ірраціонального яскраво проявляють себе у питаннях пізнання політичних явищ. Пізнавальний процес у політиці, який іноді називають політичною аналітикою, напряму пов'язаний із статусом раціоналньості або ірраціональності самої політики.
   Відомо, що в марксистській методології визнається наявність закономірностей як у суспільстві в цілому, так і в такій його сфері, як політика. Звідси чітка орієнтація аналітико-пізнавальних зусиль дослідників на виявлення й систематизацію об'єктивнораціоналістичних знань про політичні явища та процеси. Навпаки, позитивістське скептичне ставлення до можливих закономірностей у суспільстві й політиці звужує простір раціонального знання, обмежуючи його прагматичними завданнями своєрідної "соціальної інженерії" [7].
   У сучасній політичній аналітиці все більшого поширення набуває підхід, який базується на принципі єдності раціонального та ірраціонального. Так, відомий російський дослідник політики К. Гаджиєв пише, що "політичний аналіз... потребує реконструкції не тільки раціональних, що піддаються квантифікації, калькуляції мотивів, інтересів людей, але також і їхніх ірраціональних, підсвідомих, неусвідомлених мотивів, які не піддаються квантифікації й математизації" [8].
   Загальним джерелом як раціональних, так і ірраціональних проявів політики є сама людина, її свідомість, її прагнення підпорядкувати собі оточуючий природний та соціальний світ. Але в аналітико-пізнавальному осягненні політики чітко виявляє себе залежність, суть якої в тому, що чим більш широкий за історичними масштабами охоплюються період політики, тим більш виразно виявляють себе раціоналістичні чинники. І навпаки, чим вужче, ситуативніше досліджується політичний процес, тим яскравіше починають домінувати суто ірраціональні, часто-густо невмотивовані чинники політичних дій.
   Цікаво у зв'язку з цим, що деякі політологи вважають більш складним об'єктом аналізу саме ситуативні процеси, чітко локалізовані в часі і просторі. Так, С.О. Пелешун та А.С. Баронін, розглядаючи питання про межі прогнозування в політиці, стверджують, що "довгострокові політичні процеси більш прогнозовані, ніж короктострокові. Інакше кажучи, загальні тенденції розвитку на десятиліття вперед створити простіше, ніж відповісти на питання, що станеться через місяць". І однією з причин цього вони називають домінування у короткострокових політичних процесах дій окремих політиків, в той час, як у довготривалих процесах переважають об'єктивні чинники. Саме тому, заключають вони, "можна досить вдало реконструювати хід раціонального мислення, але майже неможливо імітувати інтуіцію, політичне почуття" [9].
   Не випадково серед інструментарію політичних аналітиків є не тільки загальнонаукові, об'єктивнораціоналістичні методи й методики. Серед них чільне місце займають системний і порівняльний методи, метод моделювання тощо. Але поруч із ними широко використовуються й такі спецефічні процедури, як інтуітивно-логічні методи політичного прогнозування, в яких визначальну роль відіграють уява, відчуття політики.
   В цілому, політична аналітика в сучасній політології розглядається як своєрідне поєднання науки й мистецтва. Перше базується на фаховій підготовці політолога, яка включає в себе цілу систему різноманітних, накопичених і перевірених історичним досвідом знань про політику. Мистецькість політичного аналітика спирається на особистий досвід, на постійну і наполегливу працю по дослідженню конкретних явищ та подій, з яких і сплітається реальний політичний процес. Саме тому в арсеналі політолога присутня й така своєрідна аналітична процедура, як "ретродукція", "яку можна визначити як стрибок уяви або політ фантазії, що використовується для інтерпретації явищ, які спостерігаються". Ретродукція не є логічно обгрунтованою, раціональною дією, вона є " припущенням про те, що можливе" [10].
   Цікавою в цьому плані є практика застосування до аналітико-пізнавального процесу щодо політики двох протилежних характеристик: пояснення і розуміння. Пояснення розглядається як процедура раціоналістичного, закономірного характеру, в основі якої лежить виявлення причинно-наслідкових зв'язків. Пояснення представляє собою логічне розчленування об'єкта, його опис і відтворення як певної моделі для практичного впливу на цей об'єкт.
   Розуміння є процедурою, в основі якої лежить осягнення намірів, уявлень, цінностей, що обумовлюють дії суб'єктів політики, надають того або іншого окрасу конкретним політичним явищам або ситуаціям. Цілісний процес пізнання політики передбачає одночасне застосування процедур як пояснення, так і розуміння [11 ].
   Не менше значення, з нашої точки зору, має розгляд технологічних аспектів політики на основі застосування принципу єдності раціонального і ірраціонального. Політика як технологія є важливою складовою сучасного суспільного життя. Більше того, на зламі століть спостерігається збільшення ролі технологічних аспектів політичних процесів [12].
   Посилення ролі технологій у політиці обумовлено різними чинниками. Серед яких чи не найважливіше місце займає процес психологізації політики, який поступово розгортається у західному світі десь із середини 50-тих років XX століття. Він означає поступове звуження ролі ідеологічних чинників на користь емоційно-чуттєвих складових політичного життя. Це в свою чергу викликано значним зростанням добробуту широких верств населення, загальною соціально-політичною стабілізацією західних країн. В цих умовах політичні процеси стають більш врівноваженими, боротьба за державну владу зконцентровується навколо центристських орієнтацій.
   Суттєве значення для політики мало й поглиблення масовизації суспільства, що привело до проникнення в усі його складові певних стандартів споживання й поведінки, стереотипізації смаків і оцінок, очікувань та ідеалів. Особливої концентрації масовизація набула саме в політичному житті суспільства. Це й не дивно, бо політика по самій своїй суті є інтегруючим виявом суспільних процесів. У політичній сфері все більшого значення надається не раціональному обгрунтуванню тих або інших дій, а забезпеченню їхнього позитивного сприйняття широкими верствами населення, виборців. Створення й розповсюдження образів-іміджів стає складовою умовою перемоги в боротьбі за владу.
   Важливим знаряддям ірраціоналістично-психологічних політичних технологій стають засоби масової інформації, особливо телебачення. Вважається, що епоху телевізійної політики започаткували теледебати між кандидатами в президенти США Д. Кеннеді та Р. Ніксоном у 1960 р. Вдалий телевізійний імідж динамічного, енергійного й чарівного кандидата у президенти Д. Кеннеді багато в чому забезпечив йому перемогу на виборах, який до того ж зумів використати під час свого президентства ряд раціоналістичних задумок конкурента.
   Серед конкретних засобів ірраціоналістичного впливу на масову свідомість і поведінку особливе місце займають політичні міфи і політичне маніпулювання. Міфи як засіб спрощеного, образно-чуттєвого сприйняття та пояснення складових суспільно-політичних процесів застосовують з давніх часів. Але в сучасних умовах цей ірраціоналістичний механізм володарювання не тільки не зменшив свого значення, а й навпаки, ще збільшив його. Окрім наведених вище конкретно-історичних обставин, цьому сприяють проблеми у взаємодії маси й політичної еліти, обумовлені розбіжностями в їхніх інтересах, а також загальне ускладнення усіх суспільно-політичних процесів у світі.
   Спираючись на міфологізовану свідомість, владні суб'єкти широко застосовують різноманітні політичні технології. Маніпулювання як приховане управління свідомістю та поведінкою мас безпосередньо грунтується на емоційно-чуттєвих складових людини. Ірраці-оналістичність маніпулятивних технологій адекватна ірраціоналістичності самої політики, вони не є чимось зовнішним по відношенню до неї.
   В той же час не слід абсолютизувати роль як ірраціоналістичної політики, так і роль ірраціоналістичних політичних технологій. Раціональна складова в політиці визначається самою її суттю як засобу самоорганізації та саморегуляції суспільства. Узгоджуючи інтереси членів суспільства, політика тим самим забезпечує цілісність суспільного організму, його життєздатність і подальший розвиток.
   Історичний масштаб критерія раціоналістичності політики й передбачає в кінцевому підсумку відтворення й розвиток як усього людства, так і окремих його частин - народів, етносів, держав тощо. Ірраціоналістичним у цьому плані може вважатися все те, що веде до стагнації, застою й руйнації суспільства разом з існуючими в ньому політичними інститутами і процесами.
   Таким чином, важливим для дослідження сучасної політики є свідома орієнтація на принцип єдності раціонального та ірраціонального. При цьому треба враховувати відносність протиставлення і діалектичність їхнього взаємозв'язку. Узагальнюючим критерієм оцінювання раціонального та ірраціонального є практика історичного розвитку суспільства, забезпечення оптимального узгодження інтересів соціальних і політичних сил та їхньої відповідності результатам і меті політичної діяльності.
   Перспективним напрямком подальших розробок раціонального і ірраціонального в політиці може бути дослідження трансфомаціних процесів в Україні та інших пострадянських країнах через призму піднятих у цій статті питань.

1. Див.: Оукшот М. Рационализм в политике и другие статьи. - М., 2002. Рац М. Воинствующий рационализм или "разумная рациональность" // Вопросы философии. - 2002.-№6.. Рациональность как предмет философского исследования. - М.. 1995. Скотний В.Г. Концептуальний паралелізм категорій "раціональне" та "ірраціональне" у філософії й науці // Актуальні проблеми філософських, політологічних і релігієзнавчих досліджень. - К., 2004.
2. Див.: Михальченко Н.И. Украинское общество: трансформация, модернизация или лимитроф Европы? - К., 2001. Українська політична нація: Генеза, стан, перспективи. - К., 2003.
3. Загороднюк В. Класична раціональність і посткласична наука // Генеза.- 1995. - №1. - С.17.
4. Там само.
5. Вебер М. О некоторых категориях понимающей социологии II Избранные произведения. - М., 1990. - С.503.
6. Загороднюк В. Класична раціональність і посткласична наука // Генеза. - 1995. - №1. - С.18.
7. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Том 1. - К., 1994. - С.35.
8. Гаджиев К.С. Политическая наука. - М., 1995. - С.41.
9. Телешун CO., Баронін А.С. Політична аналітика, прогнозування та політичні консультації. - К., 2001. - С.99.
10. Технологии политической власти. - К., 1994. - С.245.
11. Див.: Демидов А.И. Понимание в политике // Полис. - 1999. - №3.
12. Див.: Полянська В. Символічна політика: сутність, структура, умови реалізації II Політичний менеджмент. - 2004. - №6.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com