www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow "Поняття" Бога в теоретичній і практичній філософії І. Канта
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

"Поняття" Бога в теоретичній і практичній філософії І. Канта

В.А. Титаренко, асп.

"ПОНЯТТЯ" БОГА В ТЕОРЕТИЧНІЙ І ПРАКТИЧНІЙ ФІЛОСОФІЇ І. КАНТА

   У статті розкривається поняття Бога у теоретичній і практичній філософії І. Канта, аналізується логіко-гносеологічні, практичні та методологічні засади кантівського розуміння Бога та пов'язані з ним проблеми та перспективи. Обґрунтовується евристичний потенціал цього поняття на принципах трансцендентальної філософії.

   This article evolves notion of God in Kant's theoretical and practical philosophy. Author analyzes logical and gnoseological, practical and methodological basis of Kant's understanding of God with its problems and perspectives. Heuristic define potential of this notion is also analyzed in this article.

   Обрана тема є актуальною, оскільки, на сьогоднішній день значно зростає інтерес досілідників до проблем осмислення феномену релігії та історії розуміння і тлумачення даного феномену. Значне місце в історії розуміння і філософського осмислення феномену релігії посідають дослідження І. Канта. Автор в даній статті намагається дослідити форму присутності, зміст і значнення поняття Бога в межах теоретичної і практичної філософії мислителя. Теми філософії релігії Канта торкаються у своїх працях майже всі дослідники філософської спадщини мислителя. Джерельна база, до якої звертається автор у даній статті включає в себе тексти Канта, а також широке коло зарубіжних і вітчизняних кантознавчих досліджень.
   Проблема людини була й залишається центральною проблемою чи не всіх напрямів філософії. На шляху її вирішення дослідникам, завжди доводилося стикатися з такими двома реаліями світу як природа й "Бог".
   Поняття Бога у філософії протягом усієї її історії змінювалося, але залишалося філософським, а не теологічним. Не могла обійти поняття Бога й орієнтована здебільшого на ratio філософія Нового часу, незважаючи на те, що Бог у ній уже не займав такого стрижневого місця як за добу Середньовіччя. У самій філософії Нового часу можна виокремити декілька основних типів розуміння цього поняття. Найзагальніші з них: Бог або природа (Спіноза); Бог або людина (Кант, Гегель, Фоєрбах).
   Насамперед, ми вважаємо, що одне з найглибших філософських учень про Бога розроблено Кантом.
   Поняття Бога зустрічається у Канта вже в докритичному періоді його творчості, а в критичному він звертається до нього у всіх без винятку своїх "Критиках". Але основна робота Канта, що спеціально присвячена філософії релігії - "Релігія в межах лише розуму" (1793), була написана вже в похилому віці. Це сталося тому, що Кант з молодих років був противником будь-якої форми зовнішньої релігійності; а стосовно розуміння суті релігії можна сказати без перебільшення, що воно до кінця його життя залишалося складнішою й так і не вирішеною проблемою.
   Разом із тим, філософія релігії Канта є дуже потужним ученням, де ще й сьогодні можна знайти цілі комплекси продуктивних ідей, які можуть бути ефективно акумульовані сучасною філософською думкою.
   Критична філософія Іммануїла Канта відрізняється від докритичної кардинальною зміною проблематичної спрямованості. Якщо в докритичному періоді Кант переймається проблемами філософії природи, частково - гносеології, логіки; то в критичному періоді на перший план висувається проблема людини. Якщо в докритичний період він досліджує природу, щоб "знайти" в ній людину, то в критичному Кант намагається дослідити людину в усіх основних її вимірах, основних формах та проявах її життя. Головне питання критичної філософії "що таке людина?" розпадається на три підпитання: "що я можу знати?", "що я маю робити?", "на що я можу сподіватися?". На кожне із цих питань дає відповідь окрема "Критика". "Критика чистого розуму" дає відповідь на питання стосовно здобуття людиною наукового знання. "Критика практичного розуму" відповідає на питання про діяльність і поведінку людини. "Критика здатності судження" присвячена питанням телеології та проблемам судження смаку.
   Поняття Бога в теоретичній філософії вперше з'являється на сторінках "Трансцендентальної діалектики" - особливому розділі "Критики чистого розуму". Трансцендентальна логіка ще не "потребує" поняття Бога для розгортання свого дослідження. У "Трансцендентальній діалектиці" введення цього поняття стає необхідністю.
   Поняття Бога визначається в "Трансцендентальній діалектиці" в межах учення про трансцендентальні ідеї чистого розуму. Як відомо, трансцендентальні ідеї - це операційний апарат чистого розуму. На відміну від операційного апарату розсудку - категорій або понять, трансцендентальні ідеї не мають власної реальної досвідної предметності. Розсудок, за Кантом, призначений продукувати наукове раціональне знання, яскравим прикладом якого є природничо-наукова царина. Сфера застосування розуму - метафізика. Головними "науками" докантівської метафізики (зокрема, ляйбніце-вольфівської) були: раціональна психологія, раціональна космологія й раціональна теологія, завданням яких було раціональне пізнання сутності людської душі, пізнання світу в цілому, а також доведення буття й пізнання сутності Бога як першосутності Всесвіту. Кант наголошує на абсолютній ілюзорності цих "наук", оскільки їхні об'єкти є квазіоб'єктами, вони не можуть бути даними в межах можливого досвіду. Розсудок не здатний продукувати раціональне наукове знання в цих сферах, тому що вони не мають реальних відповідників у досвіді. Душа, якою займалася раціональна психологія, Всесвіт у цілому, яким займалася раціональна космологія, а також Бог як предмет дослідження раціональної теології - це трансцендентальні ідеї. Усі ці ідеї не мають реального прояву в дійсності, вони - лише трансцендентальна видимість. Отже, вони не можуть виступати предметом раціонального наукового пізнання.
   Бог - це трансцендентальна ідея, що належить і об'єднує в собі клас ідей про "абсолютну єдність усіх предметів мислення взагалі" [1].
   Між трансцендентальними ідеями існує визначений зв'язок. Коли ми виходимо за допомогою розуму за межі можливого досвіду, то просуваємося певним шляхом. На першому етапі ми намагаємося пізнати себе як явище мислячого суб'єкту, далі - переходимо до сукупності всіх явищ у цілому, тобто до дослідження Всесвіту в цілому, а потім - переходимо до того, що Кант називає "річ, яка має в собі найвищу умову можливості всього того, що тільки можливо мислити", тобто - Бога. Отже, Бог виступає як найвища ланка можливого просування розуму на шляху здійснення завдань пізнавальної сфери.
   Кант доходить висновку, що всі питання метафізики не можуть бути вирішені раціонально-умоглядним шляхом, а через це - стосовно неможливості метафізики як раціональної науки. Метафізика, за Кантом, - наука критична.
   З'ясування істинної сутності Бога як трансцендентальної ідеї - це перший крок, або постановка цієї проблеми в межах "Критики чистого розуму". Цим висновком Кант окреслює форму поняття Бога в теоретичній філософії. Але ця ідея - не просто видимість, яка не має ніякої науково-пізнавальної цінності. Таку цінність Кант віднаходить у наступному: Бог виконує роль гносеологічного ідеалу, який постає регулятивною ідеєю пізнання.
   Починаючи виклад учення про ідеал чистого розуму, Кант досліджує наслідки хибного застосування ідеї Бога в раціональній метафізиці, демонструючи абсолютну ілюзорність усіх спроб раціонального доведення існування Бога. Усього таких спроб історично існувало три: "Перше доведення називається фізико-теологічним, друге - космологічним, а третє - онтологічним. Інших доведень немає й бути не може" [2].
   Фізико-теологічне доведення буття Бога полягає в тому, що "від доцільної будови світу висновують до причини такої будови, тобто до Бога як мудрої причини й творця світу" [3]. Космологічне доведення стверджує, що, якщо дещо існує, то також має існувати й безумовно необхідна сутність. Онтологічне доведення апелює до досконалості, тобто, якщо існує певна найдосконаліша сутність (Бог), то вона також обов'язково повинна мати властивість існування, оскільки без цієї властивості ми не могли б вести мову про абсолютну досконалість. Кант редукує перші два доведення до третього, тобто до онтологічного. Власне спростування цього онтологічного доведення спрямоване не на заперечення існування божества, а проти спроб його раціонального обґрунтування. В останній антиномії чистого розуму Кант ставить проти Бога знак питання й чітко демонструє, що теоретично ми не можемо довести існування Бога, а також ми не можемо його спростувати.
   Після цих міркувань Кант робить висновок, що проблема Бога повинна бути вирішена в зовсім іншому ключі. Таке вирішення стає можливим, коли чітко урозуміється, що розсудкове пізнання трансцендентальних ідей є ілюзією. На цьому етапі Кантом вбачається принципово нове вирішення проблеми Бога, про яке піде мова далі.
   Своє власне вирішення проблеми Бога Кант наводить в останньому розділі "Критики чистого розуму" - "Ідеал чистого розуму".
   Німецький філософ в "Критиці чистого розуму" не займається вирішенням онтологічних проблем. Саме тому він і не вирішує проблему онтологічного статусу Бога. Він робить висновки про можливість застосування результатів її вирішення для завершення загальної цілісної картини пізнання.
   Чим саме може виступати ідея Бога для пізнання? Відповідь полягає в тому, що розум не виконує конститутивні функції, він є регулятивним. "Розум має своїм предметом лише розсудок і його доцільне застосування" [4]. Усі трансцендентальні ідеї - це провідна "нитка" нашого пізнання. Вони надають нам ідею пізнаваної цілісності. Як вже зазначалося вище, трансцендентальна ідея Бога - це вершина розвитку трансцендентальних ідей взагалі. Вона об'єднує всі психологічні і космологічні ідеї в собі у цілісності. А отже, коли ми уявляємо ідею Бога, ми отримуємо картину всього, на що розповсюджуються межі нашого пізнання, адже Бог у гносеологічному плані - "річ, що містить у собі вищу умову можливості всього, що можна мислити" [5].
   Висновком трансцендентальної діалектики в контексті проблеми Бога є те, що Бог - це необхідна регулятивна ідея безумовного, яка стосується всіх явищ взагалі, як внутрішніх так і зовнішніх. "Бог є думка про можливий досвід у його абсолютній повноті" [6]. Бог виникає як ідея чистого розуму, і Кант демонструє, яка провідна роль покладена розумом на цю ідею - всезагальний гносеологічний регулятив.
   У межах "Критики практичного розуму" поняття Бога набуває принципово нового значення і розуміння. Кант у практичній філософії значно розширює межі дійсності і реалізації цього поняття.
   Для Канта практичний розум - це інструмент, який постулює необхідні закони моральної поведінки, які засновані на понятті волі. "Чистий розум сам по собі є практичний розум і дає (людям) всезагальний закон, який ми називаємо моральним законом" [7]. Оскільки цей закон надається суб'єктові чистим практичним розумом, він є апріорним і необхідним. Кант проводить ґрунтовне дослідження стосовно того, який саме закон може мати такі характеристики. Починає він своє дослідження із сутності діяння. Умовою можливості діяння, за Кантом, є воля. Від цього поняття він переходить до поняття "добра воля", яка є доброю не внаслідок певних зовнішніх впливів на неї, а лише внаслідок власної самодостатності і власної самоцінності. Справжнє моральне діяння, за Кантом, не має бути обумовленим будь-якими зовнішніми емпіричними причинами або цілями. Таке діяння не скероване користю, а виключно повагою до закону, що заснована на почутті обов'язку. Обов'язок - це "необхідність здійснення вчинку з поваги до закону" [8]. Моральний закон має вигляд категоричного воління або імперативу. Подібний імператив цілком відволікається від емпіричних умов свого здійснення. Кант називає його "категоричним" на відміну від гіпотетичних імперативів, які спрямовані на досягнення певної емпіричної зовнішньої мети за допомогою засобів. Категоричний імператив - це форма моральної практичної діяльності людини. Кант наводить три формулювання категоричного імперативу. Перше й основне формулювання є таким: "Чини тільки згідно такої максими, керуючись якою, ти в той самий час можеш побажати, аби вона стала всезагальним законом" [9]. Принципом всіх істинно моральних вчинків, за Кантом, є автономна воля, на відміну від гетерономної волі, яка зумовлюється не практичним розумом, а зовнішніми емпіричними причинами і цілями. Автономна воля створює обов'язковість і необхідність, на відміну від гетерономної. Підкорюючись виключно категоричному імперативу, людина може претендувати на справжню моральну поведінку. Така поведінка передбачає ставлення до самого себе і до всього людства виключно як до цілі, але ні в якому разі не як до засобу.
   Отже, усі ці положення - передмова до "Критики практичного розуму". "Основи метафізики моральності" закладає методологічний початок критичного аналізу чистого практичного розуму, яка і здійснюється Кантом далі.
   Проблема Бога в "Критиці практичного розуму" вперше актуалізується у вигляді постулату чистого практичного розуму. Чим для Канта є практичний розум? Як вже говорилося вище - це провідна нитка нашої істинної моральної поведінки. Його метою є вище благо. Це поняття є збірним, воно складається з понять про щастя і доброчинність як умову його досягнення. Щастя і доброчинність є необхідними умовами досягнення вищого блага, але одразу після формулювання цих понять Кант переходить до аналізу їхньої можливості і практичної реалізації. Вище було з'ясовано, що будь-яка людська поведінка у феноменальному світі спрямована на досягнення певної мети, яка знову ж таки диктується нам умовами даного світу. Будь-яка подібна діяльність, заснована на гіпотетичних суб'єктивних боліннях, не може претендувати на статус моральності. Але людина все ж таки прагне сподіватися на щастя, яке буде здійснене за законом моральності. Умовою досягнення такого щастя є доброчинна діяльність, яка також має носити необхідний і всезагальний характер. Поєднанням такої доброчинності і такої надії на всезагальне щастя, як її наслідку, і є поняття про вище благо. Але Кант чітко усвідомлює, що в реальному феноменальному світі про таке досконале поєднання не може і йтися. Отже, для справжнього найдосконалішого поєднання цих двох елементів нам потрібно вийти за межі феноменального світу. Для можливості й обґрунтування такого виходу практичного розуму за межі сфери можливого досвіду, Кант формулює умови можливості його здійснення, а отже і можливості реального обґрунтування моралі. Такими умовами Кант називає постулати практичного розуму. Учення про постулати практичного розуму розгортається наступним чином.
   Для можливості досягнення людиною стану вищого блага в ноуменальному світі, вона повинна мати можливість існувати в нескінченному часі. Людське феноменальне тіло - скінченне, отже для досягнення вищого блага людина має бути наділена безсмертною душею. Безсмертя душі - це перший постулат практичного розуму. Цей постулат - одночасно і можливість виходу людини за межі феноменального світу, і проникнення до світу ноуменального.
   Ноуменальний світ практичного розуму - це світ реалізації свободи. Людина має подвійну природу. Вона живе у феноменальному світі, у якому вона підпадає під дію законів природної причинності, і у світі свободи, де панує категоричний імператив. Свобода - другий постулат практичного розуму, оскільки, якщо б людина не мала свободи, то ноуменальний світ у людині не мав би своїх проявів. Свобода - це ключ до дверей ноуменального світу і людина обов'язково має їм володіти для реалізації себе в моральній сфері і досягнення вищого стану блага.
   Для існування цього світу і можливості реалізації людського сподівання на моральний вищий благий стан потрібна істота, воля якої буде повністю співпадати з абсолютно доброю, підкореною моральному законові волею. Ця вища істота має точно і без виключень розподіляти можливе щастя відповідно до доброчинної діяльності. Цією істотою і є Бог. Буття Бога - це третій необхідний постулат практичного розуму.
   Після викладу вчення про постулати чистого практичного розуму, Кант вважає за потрібне зробити декілька уточнень стосовно природи цих постулатів. Він, перш за все, говорить, що постулати - це ні в якому разі не теоретичні догми, а припущення в необхідно практичному відношенні. "Ці постулати не теоретичні догми, а припущення в необхідному практичному застосуванні" [10]. Те, що для теоретичного розуму було трансцендентним, для практичного є іманентним. Наше пізнання розширюється, але не в теоретичному плані, а виключно в практичному. "Насправді, ми цим не пізнаємо природи нашої душі, ні умоглядного світу, ні вищої сутності тому, що вони самі по собі; ми маємо лише поняття про них, що об'єднані в практичному понятті вищого блага..." [11]. Тобто ми можемо зробити висновок, що Бог для теоретичного розуму є гіпотезою, а для практичного розуму - вірою, але заснованою на чистому розумі.
   Бог у цьому випадку є гарантом двох положень. Першим положенням є можливість існування ноуменального світу взагалі. А друге положення - це існування вічного блага і можливості поєднання в ньому доброчинності і щастя.
   Людина за своєю природою завжди прагне щастя. Це проявляється в кожному людському діянні. "Щастя -це такий стан розумної істоти у світі, коли все в її існуванні відбувається згідно її волі і бажання" [12]. Прагнення щастя у феноменальному світі - це "царина, якою піклується природа" [13]. Це прагнення не є реалізацією практичного розуму. Кант робить таке відокремлення, оскільки в цьому випадку це прагнення до щастя продиктоване нам емпіричними потребами і цілями, істинне прагнення щастя може розглядатися тільки в контексті всезагальності і необхідності. Такий контекст задається введенням поняття про вище благо. Кант відводить цьому поняттю головну роль у межах реалізації практичного розуму. Поняття Бога - предмет практичного розуму взагалі.
   Вище благо - це збірне поняття. Першою і найголовнішою складовою вищого блага є моральність, яка позбавлена чуттєвих емпіричних мотивів і цілей. Другою необхідною складовою вищого блага є відповідне до цієї моральності щастя. Ці два поняття мають бути необхідно пов'язаними між собою. Із цього зв'язку виникає антиномія чистого практичного розуму. Об'єднання цих двох понять відбувається з постулювання Кантом буття Бога. Бог виступає гарантом поєднання доброчинності і щастя в понятті вищого блага - головної мети і предмету чистого практичного розуму.
   Людські діяння у феноменальному світі мають бути спрямовані не на досягнення щастя, а на те, щоб бути гідними щастя, тобто на доброчинність за законами моральності. Щастя може бути досягнуте виключно в нескінченому часі і в межах ноуменального умоглядного світу. Без поняття Бога, як гаранту існування цього ноуменального світу свободи, а також безсмертя душі, людина ніколи не могла б реалізувати своє моральне призначення. Отже, постульоване Кантом раніше буття Бога - необхідна умова існування вищого блага, а також необхідна умова його досягнення.
   Бог дає людині можливість сподіватися на реалізацію її морального призначення. Вища істота, яка є причиною світу і водночас є відмінною від цього світу, має можливість через абсолютно чисту і відповідну до морального закону волю чітко розподілити щастя, якого прагне людина відповідно до її доброчинності. Це головний фактор поєднання щастя і доброчинності. "Вище благо можливо у світі лише постільки, поскільки визнають вищу природу причини, що має причинність, відповідну моральному переконанню" [14].
   Кант зазначає, що моральний закон через поняття вищого блага необхідно приводить людину до релігії.
   Мораль - це не вчення про те, як ми можемо досягнути щастя. Мораль повчає людину стати гідною щастя. І тільки в тому випадку, коли до такої моралі долучається релігія, то з'являється надія на щастя в тій мірі, у якій ми піклувалися проте, "аби не бути не гідними його" [15].
   Кінцевою метою Бога в створеному ним світі є не щастя розумних істот, а вище благо, яке до бажання бути щасливим долучає гідність бути щасливим, або моральність. Бог об'єднує доброчинність і щастя, гідність бути щасливим і надію на реалізацію цього щастя відповідно до міри доброчинності.

1. Кант И. Критика чистого разума. - Симферополь, 2004. - С.216.
2. Там само. - С.321.
3. Булатов М.А. Немецкая классическая философия. Часть 1. Кант, Фихте, Шеллинг. - К., 2003. - С.134.
4. Кант И. Критика чистого разума. - С.321.
5. Там само.
6. Кушаков Ю.В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу: Навчальний посібник. - K., 2006. - С.109.
7. Кант И. Критика практического разума II Сочинения в шести томах Т.4(1) М., 1965. - С.348.
8. Кант И. Основы метафизики нравственности II Сочинения в шести томах Т.4(1) М., 1965. - С.236.
9. Там само. - С.260.
10. Кант И. Критика практического разума. -С.466.
11. Там само.-С468.
12. Там само. -С.457.
13. Кушаков Ю.В. Нариси з історії німецької філософії Нового часу. - С.169.
14. Кант И. Критика практического разума. - С.457.
15. Там само. - С.464.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com