www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow До питання виникнення іудейської діаспори (історичний аспект)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

До питання виникнення іудейської діаспори (історичний аспект)

Ю.О. Поліщук, асп.

ДО ПИТАННЯ ВИНИКНЕННЯ ІУДЕЙСЬКОЇ ДІАСПОРИ (ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ)

   In this article the attempt is made to consider the origin of the Judaic Diaspora in ancient times and analyze its living in different countries.

   У цій статті робиться спроба розглянути виникнення єврейської діаспори у найдавніші часи та проаналізувати її перебування в різних державах.

   Об'єктом дослідження є іудейська діаспора, предметом - виникнення ранньої єврейської діаспори (розселення єврейського народу поза межами Ерец-Ісраель), яке зазвичай різні історики-науковці відносять до різних періодів.
   Історії єврейського народу, важливим елементом якої є питання виникнення, становлення та розвитку єврейської діаспори, приділяли увагу багато вчених. Видатним автором, який провів одне з найґрунтовніших досліджень історії єврейського народу був С.М. Дубнов. Варто також згадати Дж. Телушкіна та проф. С. Еттингера, які у своїх працях проаналізували феномен виникнення та розселення єврейського народу по світу.
   Період, у який, як вважають багато вчених бібліїстів та істориків, розпочалося розсіяння та з'явився менталітет діаспори в єврейського народу, докладно описав у своїх працях Йосиф Флавій. Зазвичай цю епоху називають епохою двох Храмів. Її і спробуємо проаналізувати.
   Як правило, йдучи у вигнання, народ позбавлявся основної бази існування - політичної структури, суверенності, релігійної системи, власної національної культури, можливості розвиватися як нація, що неминуче призводило до його зникнення як народу. На чужині, як правило, вигнанці ставали частиною іншої нації. Проте, особливістю єврейської історії є той факт, що навіть втративши державність і розсіявшись по всьому світу, євреї на протязі століть змогли зберегти свою духовну та національну сутність.
   Пошук нових форм існування, здатних якоюсь мірою повернути втрачене, призвів до того, що за декілька десятків років склалася система організації національного життя поза національною базою, і життя кожного єврея регламентувалося навіть тоді, коли, здавалося б, фундамент його був зруйнований. Синагога замість Храму, громада замість держави, молитва замість жертвопринесення.
   Згідно з біблійними оповідями, розселення євреїв поза межами Ізраїлю почалося ще в давнину, і викликане воно було переважно двома причинами: торгівельними зв'язками та політичними й релігійними утисками.
   Перше значне за розмірами переселення євреїв за межі держави Ізраїлю було результатом падіння Ізраїльського царства (732 р. до н. е.), коли завойовники з Ассирії, дотримуючись властивої їм загальної політики, вигнали жителів захопленого царства у свої внутрішні провінції [1]. Тіглатпаласар III розглядав це як засіб проти можливих повстань підкорених народів і збільшення людських ресурсів Ассирії. Такі переселення проводилися в підкорених країнах, які перетворювалися на адміністративні провінції імперії. Цю політику продовжували його наступники в Ассирії, а потім також і царі Вавилонії.
   В Ассирії вигнанці отримали земельні наділи в західних і східних провінціях імперії (Північна Сирія та Мідія) і переважно займалися землеробством; особи, що належали до вищих кіл Ізраїльського царства, отримали пости в адміністративному апараті Ассирійської імперії. Але переважна частина переселенців поступово асимілювалася в ассирійсько-арамейському середовищі, хоча деяка частина вигнанців продовжувала зберігати свою культурно-національну сутність, підтримувала зв'язки з батьківщиною, а пізніше злилася з вавилонськими вигнанцями, разом з якими вони потім повернулися на батьківщину.
   Так, в 587-586 pp. до н. є. Ізраїль захопив вавилонський цар Навуходоносор II, який зруйнував Єрусалимський Храм (Перший Храм), а більшість іудеїв насильно переселив до Вавилонії. Проте невелика частина народу все ж таки залишилася в Ерец-Ісраель - простолюдини (землероби і виноградарі). Назва "галут Бавель" - "Вавилонське вигнання" - відноситься до короткого, але досить важливого в історії Ізраїлю періоду.
   Саме з вавилонським вигнанням пов'язаний найважливіший злам у релігійній свідомості єврейського народу. З того часу абсолютно зникають які-небудь ознаки фетишизму та ідолопоклонства, остаточно щезають пережитки сирійсько-фінікійських і ханаанських культів. Радикальні зміни зачіпають також ритуал богослужіння: жертвопринесення, що стали неможливими в умовах вигнання, замінюються молитовними зборами (прототип пізнішого інституту синагоги).
   Цей період полонення наклав відбиток також на культурне та духовне життя єврейських вигнанців. Так, біблійна література перейняла арамейську мову, яка в 8-7 ст. до н. є. поширилася в Ассирії й Вавилоні; арамейський шрифт замінив стародавній єврейський; вавилонські назви місяців витіснили традиційні єврейські позначення місяців за їхніми порядковими номерами; увійшли в ужиток вавилонські імена, причому навіть такі, в яких містилися язичницькі теофорні елементи (нана- бел- і т. п.). Проте, ці та інші подібні зміни лише мали характер пристосування до життя в умовах вавилонської цивілізації і не зачіпали засад національної традиції. Так, іврит вживався поряд з арамейською, єврейські свята відзначалися в їх традиційні терміни, єврейськими іменами називали дітей навіть в п'ятому-шостому поколінні, що жило у Вавилоні. Збереження національної самосвідомості етнічних меншин у Вавилоні залежало, в першу чергу, від наданої їм можливості здійснювати традиційні релігійні культи. Ті іудеї, які перебували у вигнанні у Вавилонії, не змішувалися з навколишнім язичницьким населенням, а жили осібно, залишаючись вірними своїй релігії, своїм законам і звичаям. Як в столичному місті Вавилоні, так і в інших, євреї жили окремими громадами, мали своїх старійшин, своє духовенство й свої молитовні будинки. На молитовних зборах співалися псалми й читалися священні книги. Під час молитви поверталися обличчям у бік Єрусалиму, начебто в думках переносячись до зруйнованого Храму.
   Вигнанці не лише не підпали під вплив язичницького політеїзму, а навпаки, зуміли позбутися політеїстичних впливів, що виявлялися в їх середовищі до полонення вавилонського. Під час вигнання сформувалася духовно-національна єдність, завдяки якій євреї змогли зберегти себе в країнах діаспори як національно-релігійна меншина протягом 2,5 тисяч років.
   Близько 550 р. до н. є. під керівництвом хороброго полководця Кира перси підкорили Мідію. Кир став царем сполученого Мідо-перського царства. А в 538 р. Кир узяв Вавилон і приєднав його до Персії. Численне іудейське населення Вавилонії із захопленням зустріло перського переможця. Ця відданість іудеїв сподобалася Киру. Він вирішив звільнити їх із довгого полону й відпустити в Іудею, яка, як колишня вавилонська провінція, ввійшла тепер до складу перської держави.
   Після того, як самі вавилоняни були переможені персами, євреї повернулися, щоб відновити зруйноване й побудувати Другий Храм. Гроші на будівництво Єрусалимського Храму Кир наказав видати зі своєї царської казни [2]. Другий Храм був покликаний об'єднати народ, євреїв метрополії та діаспори. Повернення до Сіону, що відродило національно-релігійний центр в Іудеї, згуртувало громади, які перебували у вигнанні, але не повернуло всіх їх на Батьківщину. Залишилися переважно ті, хто не мав в Іудеї земельної власності або ж пустив корені у Вавилоні. Вони й поклали початок вавилонській діаспорі.
   Противагою тяжінню євреїв до Сіону слугувало включення Вавилона до Перської імперії, що дало величезний поштовх еміграції на великі території Персії та Мідії. Єврейські общини Єгипту й Вавилона росли чисельно й багатішали впродовж всього періоду перського панування. З падінням Перської імперії й розповсюдженням грецького панування цей процес трансформувався, але не зупинився. Сильні єврейські громади виникли в Олександрії та інших елліністичних містах. В Олександрії євреї мали всі громадянські права нарівні з греками. Багато хто добровільно приходив з Іудеї до Єгипту й поселявся там. Царі піклувалися про поширення в своїй країні наук і мистецтв. При дворі Птолемея II в Олександрії був розташований найбільший у світі музей, де були зібрані літературні й художні твори всіх народів. Дізнавшись про високі достоїнства єврейських священних книг, Птолемей побажав з ними ознайомитися та отримати їх точний грецький переклад для свого багатого книгосховища. Так з'явився грецький варіант П'ятикнижжя (Тори). Цей переклад відомий під назвою "Септуагінта" (переклад 70 тлумачів). Пізніше були перекладені на грецьку мову й решта книг Біблії. Іменник diaspora вперше з'явився саме у Септуагинті в значенні "розсіяння євреїв серед язичників".
   Починаючи з цього моменту, ми вже можемо відзначити у євреїв існування менталітету вигнання, менталітету діаспори. Діаспора була однією з характерних особливостей існування єврейського народу в цю епоху (зазвичай її називають епохою Другого Храму, або "храмовий" період) [3]. Вона в більшості своїй перебувала під впливом елліністично-римської цивілізації: її розвиток залежав від тих політичних, суспільних і економічних процесів, які визначали сутність народів середземноморського басейну в епоху "рівноваги сил" між державами еллінізму. Статус євреїв в державах еллінізму визначали релігійна терпимість монархів еллінізму й визнання за євреями права на створення автономних общин, що підтримують зв'язок з національно-релігійним центром в Єрусалимі. Там, де кількість євреїв була значною, вони грали активну роль і в політичному житті країни.
   Еллінізація євреїв виражалася в переході з івриту й арамейської мови на грецьку, на грецькі власні імена, введенні грецьких культурно-освітніх інституцій, виникненні єврейської літератури й філософії еллінізму та в появі елементів релігійного синкретизму в мистецтві й правовідносинах.
   Але єврейські общини ніколи не забували своїх коренів. Євреї діаспори в епоху Другого храму підтримували тісний зв'язок з національно-релігійним центром у Палестині. Багато хто з них здійснював традиційне паломництво в Єрусалимський храм. Деякі залишалися в Іудеї для вивчення Тори в її знаменитих духовних академіях. Також сформувалося особливе поняття, в якого був матеріальний вираз - збір грошей для підтримки бідних в Ерец-Ісраель. Кожні декілька років ці пожертви надходили до Ерец-Ісраель, і за їхній рахунок могла існувати, хоча й невелика, але все-таки досить стабільна єврейська громада.
   Найважливішим і найбільш своєрідним явищем релігійно-суспільного життя епохи Другого Храму була синагога (молитовний будинок), яка не тільки зіграла вирішальну роль в іудаїзмі, але й послугувала зразком організації культу в християнстві та ісламі. Синагога стала релігійним і суспільним центром життя єврейської громади як в Ізраїлі, так і в країнах розсіяння. Виникнення синагоги є радикальним переворотом у житті єврейської діаспори й унікальним нововведенням в історії релігії: на відміну від Храму, богослужіння в ній не велося священиками й культ жертвопринесення був повністю відсутній. З цієї причини синагога могла існувати в будь-яких умовах і в самих невеликих за кількістю віруючих общинах, будучи одночасно молитовним будинком, місцем вивчення Тори й центром суспільного життя. Місце священиків зайняли законовчителі-рабини. В рамках синагоги виробилися нові форми богослужіння, не обтяжені складним і дорогим ритуалом.
   Заміна жертвопринесення молитвою й дотриманням численних міцвот (івр. - заповідей), які ритуалізували все життя іудея, дозволила іудаїзму пізніше пережити руйнування свого центрального на той час святилища - Другого Храму.
   В 63 році до н. є. римський полководець Помпей оголосив Іудею підвладною Риму провінцією [4]. Так розпочався період римського правління в Іудеї. Як і інші римські провінції, Іудея була обкладена податтю. Основою податкової системи був ценз, тобто періодичний перепис населення й оцінка нерухомого майна громадян для відповідного розподілу їх на податні групи. Окрім податків, населення було обтяжене багатьма митами. Євреї не бажали миритися з таким положенням і з тим фактом, що Ісраель і Святий Божий Храм опинилися під гнітом ідолопоклонницької держави. Про це свідчать часті спалахи повстань проти нової влади та її представників, що розпочалися в перші ж роки римського владицтва.
   Наприкінці 60-тих років н. є. вибухнуло велике повстання єврейського народу проти панування Риму, яке здобуло назву Іудейська війна [5].
   В 70 році н. е., римляни під керівництвом імператора Тита Флавія Веспасіана (79-81) у відповідь на повстання зруйнували Єрусалим, Другий Храм і поневолили всю країну. З руйнуванням Єрусалиму остаточно впала іудейська держава. Вся іудейська земля була визнана власністю римських імператорів. Невеликі поселення євреїв залишилися на Святій землі, але велика частина народу розсіялася буквально по всьому світу.
   Руйнування Другого Храму було ще тяжчим, ніж Першого. Якісна відмінність полягала в тому, що при руйнуванні Першого Храму велика частина євреїв була вигнана до Вавилона - в одну країну, а після руйнування Другого Храму однією з форм покарання стало рабство євреїв і продаж їх у всі кінці Римської імперії. За одне десятиріччя сотні тисяч євреїв були продані.
   Так розпочався якісно новий процес, дуже важкий для будь-якого народу, - процес розсіяння, який поставив євреїв у абсолютно нові умови.
   Після руйнування Храму змінилися внутрішні взаємовідносини між різними частинами суспільства, були вироблені нові форми духовного й культурного самовираження для того, щоб відшкодувати втрату Храму й замінити службу в ньому. Приходить становлення нових, альтернативних форм набожності - молитви, покаяння й пости, форм, які дозволяли вигнанцям підтримувати свою національно-релігійну самосвідомість і які стали невід'ємними елементами здійснення культу й після вигнання.
   Руйнування Храму й вигнання по суті покінчили зі стародавньою історією єврейської держави, що мало два безпосередні результати великого історичного значення. Перший - повне розділення іудаїзму й християнства. Другим результатом остаточного падіння державного іудаїзму стала глибока зміна природи й масштабів діяльності євреїв: і єврейство, й іудаїзм почали асоціюватися виключно з вивченням і дотриманням Тори.
   В епоху Першого Храму в єврейського народу існувало тяжіння до сакралізації історії, коли події записувались до Святого Писання, тому відносна хронологія цього періоду не має ніяких складностей. Але в епоху Другого Храму й після його руйнування ми не спостерігаємо нічого подібного. Євреї перестають писати історію. Вони більше не міркують на філософські теми. Всі традиційні види літературної творчості (притчі, поезія, псалми, алегорії, апокаліптичні картини) були полишені. Суспільство зосередилося зі всією пристрастю, на яку було здатне, на єдиному виді літератури - коментарях до релігійного закону. І продовжувало займатися цим протягом сторіч, забувши про своє багате минуле й відгородившись від інтелектуального впливу ззовні. Це замикання іудаїзму в собі було, вірогідно, умовою виживання єврейського народу в розсіянні як такого. Євреї не зникли з історичної сцени подібно багатьом народам в кінці античної епохи. Вони не втратили своєї індивідуальної сутності, як це трапилося з римлянами й еллінами, галлами й кельтами та з євреями діаспори, які навернулися до християнства. Іудаїзм і залишки єврейства збереглися в Торі.
   Євреї збереглися, тому що період інтенсивної інтроспекції дозволив їх інтелектуальним лідерам розвинути на базі Тори систему моральної теології й суспільний закон дивної зв'язаності, логічної узгодженості й соціальної сили.
   Втративши царство Ізраїлю, євреї перетворили Тору на фортецю думки й духу, в якій могли перебувати в безпеці.
   Крім канонізованого Письмового Закону (Тори) розвивається так званий Усний Закон, заснований на багатовіковій традиції тлумачення Священного Писання. Усний Закон перетворив Тору на універсальне читання, яке здатне зберегти можливість пристосування до умов життя в різних країнах, що постійно змінювалися.
   На початку III ст. складається зведення правил і усних переказів - Мішна (Тлумачення), до якого в III-V ст. були додані коментарі до священних текстів - Гемара. Мішна й Гемара складають Талмуд - другу священну книгу іудаїзму. Талмуд має дві редакції, що одержали назву "Єрусалимський" та "Вавилонський" Талмуд. Значення Талмуду в єврейському житті зовсім не було академічним. Він включає накопичену за багато сторіч мудрість єврейського народу.
   Період редагування Талмуду, який отримав назву "талмудичний", збігся зі зростанням незалежних центрів життя у віддалених районах, відірваних у політичному й мовному відношенні від колишнього ядра. Єврейський народ стояв на порозі абсолютно нової фази свого існування в країнах, про які його предки ніколи не чули, з незнайомими раніше заняттями, перед лицем небачених раніше труднощів.
   Цей період історії іудаїзму (з II ст. до н. є. по VI ст. н. є.) характеризується ґрунтовною систематизацією й ритуалізацією іудейського культу, який з храмового святодіяння перетворився на систему численних розпоряджень, часто скрупульозних і дріб'язкових, - аж до деталей зовнішнього вигляду, зачіски й одягу, якими праведний іудей повинен був керуватися в своєму повсякденному житті.
   З утворенням діаспори починається новий етап в історії іудаїзму, названий "рабиністичним". Найважливішим нововведенням діаспори була заміна храмового богослужіння, яке могло здійснюватися тільки в Єрусалимі, молитовними зборами в синагогах під керівництвом вчителів релігійного закону - рабинів (від старод. -євр. раббі - "мій вчитель"). Рабинами була розроблена система релігійного та звичайного права - галаха, яка була спрямована на регулювання життя всіх єврейських общин. Галаха означає "ходяча норма", від дієслова "галох" - "ходити", в переносному значенні - "ходити по шляху указів і законів". Галаху називають також Усною Торою, щоб відрізнити її від Святого Писання [6]. Само по собі вивчення Закону та Святих книг вважалось однією з найбільших цінностей іудаїзму, а мудрець-законовчитель був найбільш поважною особистістю в суспільстві.
   З часом в діаспорі сформувалися різні етнічні групи євреїв, що мали свої мовні, побутові й обрядові особливості. Єврейські громади існували не тільки в різних державах, але й у відмінних один від одного культурних світах. В Іспанії, Хазарському Каганаті, Ємені, Україні, Індії. Найзагальніша класифікація єврейських громад і пов'язана якраз з тим, в якому світі вони існували. Говорять про ашкеназьких, сефардських та східних євреїв. Найбільшу за чисельністю етнічну спільноту в єврейському народі складають ашкенази - європейські євреї, етнокультурне вогнище яких виникло в середньовічній Німеччині в IX—XII ст. (Ашкеназ - назва Німеччини в середньовічній єврейській літературі). У середовищі ашкеназів виникла розмовна єврейська мова - ідиш, що склалася на основі змішаної германо-слов'янської лексичної й граматичної бази та староєврейської писемності. Інша значна етнічна група євреїв склалася в середньовічній Іспанії в період арабського панування. Вона одержала назву сефардів (Сфарад -єврейська назва Іспанії в середні віки). Після вигнання сефардів з Іспанії в 1492 р. вони розселилися в країнах Близького Сходу, Туреччині й на Балканах, де зберегли побутовий устрій, що склався в Іспанії, а також мову ладіно, що сформувалася на основі староіспанської. Пізніше сефардами стали називати всіх євреїв азіатських країн на противагу європейським євреям. На Сході виникли й інші самобутні етноконфесійні общини: фалаші в Ефіопії, "чорні євреї" в Індії, іранські євреї. Отже, діаспора народила нові єврейські культури, але їх внутрішнє ядро завжди залишалось іудейським.
   Так, в усіх країнах розсіяння євреї не полишали спомини про вигнання з Ерец-Ісраель. Прихильники іудаїзму вважали та вважають й досі життя у діаспорі (вигнанні) ненормальним станом і в політичному, і в соціальному, і в духовному сенсі. Ідеалом єврейського народу було повернення до країни батьків. Відчуття відчуження, що супроводжувало євреїв у діаспорі протягом багатьох сторіч, наклало незгладимий відбиток на єврейське мислення й народну уяву.
   Отже, підсумовуючи, можна зазначити, що єврейський народ, який має багатовікову та досить драматичну історію, живе в діаспорі довше, ніж на батьківщині. Проте, особливістю його історії є той факт, що навіть втративши державність і розсіявшись по всьому світу, євреї на протязі століть змогли зберегти свою духовну та національну сутність. Від попередніх століть були успадковані основні форми керівництва і шляхи духовного впливу на кожного члена общини, що сприяло виживанню переслідуваного народу, зберіганню його самобутності і його національної зовнішності. Проте, євреї не тільки зуміли зберегти себе, але й, живучи серед інших народів, в той самий час зіграти важливу роль у розвитку світової цивілізації та національних культур тих держав, де вони проживали.

1. Израиль: Эрец-Исраэль. - Краткая еврейская энциклопедия в 10 т. - Т.З. - Иерусалим., 1986. - С.107-139.
2. Гринберг Э. История еврейского народа в эпоху Второго Храма. - Гл.8.
3. Очерки по истории еврейского народа / под редакцией проф. С.Эттингера. - Изд. Ам Овед, Тель-Авив. 1972 г. - Раздел 2. - Глава 8. - С.196.
4. С.М. Дубнов. Краткая история евреев. - Р.-на-Д. - 1997. - С.263.
5. Див.: Иосиф Флавий. Иудейские древности. Иудейская война. - Эксмо. - М., 2007. - 1344 стр.
6. Ш.-З. Ариэль. Энциклопедия иудаизма "Меир натив". - Иерусалим-Тель-Авив. -1983.-С.44-45

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com