www.VuzLib.com

Головна arrow Психологія arrow Психологічний феномен неправди
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Психологічний феномен неправди

Т.В. Дектярьова,
канд. психолог, наук, доцент,
Університет економіки та права “КРОК”

Психологічний феномен неправди

   У статті розглядається психологічний феномен неправди — поняття, яке тривалий час є дискусійним. Вивчення та врахування психологічної природи неправди дозволяє обирати та найбільш ефективно використовувати існуючі психологічні, психодіагностичні та психофізіологічні методи викриття ознак неправди, а також створювати новий надійний інструментарій, здатний забезпечити діяльність підприємств.

   В статье рассматривается психологический феномен лжи — понятия, которое является длительное время дискуссионным. Изучение и учет психологической природы лжи позволяет избирать и наиболее эффективно использовать существующие психологические, психодиагностические и психофизиологические методы разоблачения признаков лжи, а также создавать новый надежный инструментарий, способный обеспечить деятельность предприятий.

   The article considers a psychological phenomenon of lie — the con-cept is made, which long time is a subject of discussions. Studying and the account of the psychological nature of lie makes possible a choice and most an effective utilisation psychological, psychodiagnostic and psychophysiological methods of diagnostics of lie, and also to create the new reliable toolkit, capable to provide psychological maintenance of activity of the enterprises.

   Ключові слова: феномен неправди, мотиви неправди, достовірність інформації, інтерпретація сигналів, вербальні та невербальні сигнали, діагностика неправди, психодіагностичний інстументарій.

Постановка проблеми

   Неправда є феноменальним явищем, оскільки майже тільки вона містить у собі таку велику кількість протиріч, різнополюсних визначень та суб'єктивних думок. Існує легенда про те, як філософ Діоген блукав стародавніми Афінами та світлом ліхтаря висвітлював обличчя перехожих, марно шукаючи кришталево чесну людину. Діогена сучасники вважали диваком через те, що він був чесний навіть у тих ситуаціях, де це було недоречним. Він же, у свою чергу, вважав, що Афіни переповнені брехунами. Отже, як розуміти таке складне поняття, як неправда? Щодня люди приховують правду від співрозмовників, керуючись різними мотивами, і не завжди ці мотиви “зі знаком мінус”, оскільки досить часто вони керуються так званою “ввічливою неправдою”, яка є ознакою вихованості.
   Неправда і правда є дуже умовними категоріями, особливо у випадках, коли йдеться про комунікативний аспект підприємства. Важко уявити колектив, в якому панує абсолютна чесність. Наприклад, де всі члени колективу, незважаючи на ієрархію та статус, висловлюють власні враження щодо зовнішнього вигляду один одного; відверто розповідають про власне життя та вільно обговорюють службові питання, включаючи інформацію конфіденційного характеру. Чорно-білі стандарти, що заперечують будь-яку неправду, прийнятні в теорії, але не надійні на практиці. Не можна не погодитися з тим, що панування абсолютної правди у колективі є недоречним стандартом. Але стандарти чесної поведінки у колективі, як запоруки надійності персоналу, трактуються досі неоднозначно. Найбільш прийнятною є думка про те, що поняття чесного поводження має містити в собі такі, наприклад, поняття як лояльність, певні етичні стандарти, збереження комерційної таємниці. Однак ці поняття остаточно не визначені, оскільки базуються на складних соціальних взаєминах. Для визначення доречної області чесності на підприємстві необхідно спочатку дослідити зв'язки між правдою та неправдою, правдивістю та етичними стандартами. Також необхідно визначити сутність такого поняття як неправда та класифікувати її прояви.

Аналіз останніх досліджень та публікацій

   У загальному розумінні неправда — це хибність, вигадка. Таке розуміння неправди є цілком достатнім для “побутового” використання, де неправда, за деякими винятками, не має серйозних соціальних або кримінальних наслідків. Проте для діагностики достовірності значущої інформації, а особливо для визначення причин виникнення неправди, необхідний науковий підхід.
   У тлумачних словниках неправда визначена таким чином:
   “неправда — навмисне перекручування істини” [10];
   “обманювати (рос. — лгать) — говорити або писати хибне, що суперечить істині” [18, с 241];“неправда — навмисне перекручування дійсності; найчастіше виражається в змісті мовних повідомлень, негайна перевірка яких неможлива або ускладнена; під час неправдивих повідомлень індивід усвідомлює їх нестійкість і вдається до гіперкомпенсації” [7, с 226].
   Неправда — поняття багатоаспектне, воно може бути предметом дослідження багатьох наук. З метою вивчення психологічного підґрунтя феномену неправди слід розглянути такі її складові: філософську (діалектичну), логічну, соціальну, етичну та юридичну.
   У філософії розглядаються два види неправди: навмисна неправда та ненавмисна (омана). Із філософського погляду “неправда є свідомим перекручуванням істини” [19, с 147]. “Істина — правильне відображення дійсності в мисленні, критерієм якого, у кінцевому підсумку, є практика” [4, с 176]. “Істина — поняття, відповідність поняття, ідеї з об'єктом; знання, що правильно відображає об'єктивну дійсність” [6, с201].Істина одна, і можна лише говорити про різноманітні форми її прояву у цілісному процесі пізнання (об'єктивна істина, абсолютна і відносна істина, конкретна істина) [с.5-7, 249, 414].Джерела теоретичного дослідження істини ведуть до античної філософії.
   Платону належать слова: “...той, хто говорить про речі відповідно до того, якими вони є, — говорить істину, той же, хто говорить про них інакше, — бреше...” [11, с.417]. Аристотель у “Метафізиці” пише: “...говорити про існуюче, що його немає, або про неіснуюче, що воно є, — це казати неправду; а говорити, що існуюче є та неіснуючого немає — це казати правду” [1, с 14].Про значення, яке приділялося в стародавні часи проблемі істини, свідчить і логічна суперечність, так званий “парадокс брехуна” (“антиномія брехуна”), дослідженню якого і зараз приділяється увага.
   Людина, яка перебуває у стані омани, щиро сприймає хибне за істинне. Омана — це ілюзорне усвідомлення дійсності, що зумовлене в певний момент обмеженістю суспільно-історичної практики [с. 147]. Під оманою розуміється певний вид хибних висловлень, які відрізняються від інших хибних висловлювань тим, що хибне сприймається суб'єктом як істинне.Але без оман не можна уявити пізнання.Р.Тагор писав: “Якщо ти закриєш свої двері усім оманам, то правда теж лишиться ззовні”.Логіка розглядає неправду також із позиції наміру: навмисна й ненавмисна. Навмисна неправда — це перекручування справжнього стану речей з метою обманути [2, с 92]. Джерелом ненавмисної неправди може бути логічно хибне мислення. Логічні помилки — це помилки, що зумовлюються хибним рухом думок і міркувань [19, с 242]. Логічні помилки поділяються на ненавмисні (паралогізми) і навмисні, свідомі (софізми).
   Логічні помилки можуть виникати через:
   - неправильне тлумачення або використання тих чи інших тверджень, як посилання певного міркування (наприклад, будь-яке твердження, правильне у певних умовах, розглядається як безумовно вірне);
   - порушення законів логіки під час міркувань (наприклад, відоме “учетверіння термінів” у силогізмі, коли посилання пов'язуються завдяки наявності нібито загальних термінів, хоча насправді за цими термінами криються різні поняття);
   - невірне тлумачення, як висновок твердження, що насправді не є висновком певного міркування (наприклад, у доказі — “підміна тези”).
   Неправда є також соціальною категорією через прояви в соціальних, міжособистісних стосунках. Ситуаційні фактори створюють сприятливе або несприятливе підґрунтя для виникнення неправди та її розуміння. Конкретні обставини можуть бути неоднозначними, вони можуть сприяти виникненню серйозних моральних проблем, пов'язаних з неправдою заради порятунку. Існують ситуації, коли неправда майже цілком зумовлена обставинами, а також такі, у яких моральна відповідальність покладається на людину. Неправда військовополоненого ворогові більш виправдана, ніж неправда священику, лікарю або близький людині [22, с 56].
   П.Екман [21, с 15] вважає, що коли брехун не поділяє соціальних цінностей своєї жертви, у нього не може виникнути будь-якого значного почуття провини через неправду. Люди меншою мірою відчувають провину через неправду тим, хто, на їхню думку, сам поводиться хибно. Революціонери або терористи не відчувають провини, обманюючи представників влади. Шпигун або дипломат не будуть відчувати провину за неправду, повідомлення іншій стороні, через різницю соціальних цінностей.
   Ситуативні чинники зумовлюють ступінь відвертості та їх доречність. На думку деяких вчених, люди, які оприлюднюють усі власні думки, є досить проблемними для суспільства [22, с 24].Важливе значення має морально-етична оцінка неправди, оскільки моральний статус людини характеризується, насамперед, її правдивістю та відвертістю. “Правдивість — моральна якість, що характеризує людину, яка прийняла за правило говорити істину, не приховувати від інших людей і самого себе дійсний стан речей” [14, с273].Правдивість безпосередньо випливає з етичного поняття совісті і складає елемент гідності людини.
   “Совість — категорія етики, що характеризує здатність особистості здійснювати моральний самоконтроль, самостійно формулювати для себе моральні обов'язки, вимагати від себе їх виконання і робити самооцінку вчинків” [14, с 325].

Невирішені раніше частини загальної проблеми

   Існують принципові розбіжності між такими характеристиками, як правдивість і чесність. Правдивість є більш широким поняттям, воно виявляється протягом життя та передбачає чесність і справедливість через те, що вони властиві більшості людей, але люди з високим рівнем правдивості в деяких ситуаціях можуть поводитись нечесно. Правдивість передбачає переконання у тому, що людина робить правильно у відповідності із загальноприйнятими нормами, стандартами, тому що критерії чесної та нечесної поведінки не в достатній мірі визначені суспільством. Правдивість є близькою поняттю ідеал у тому сенсі, що людина діє відповідно до своїх переконань.! хоча ідеальність і правдивість часто трактуються як позитивні якості, вони не завжди відповідають чесності або хоча б елементарній пристойності. Жахливі злочини були скоєні таким відомим ідеалістом, як Гітлер. Правдивості недостатньо, щоб забезпечити чесність і дотримання чемності.Людина має відповідати певному етичному стандартові, що заохочує чесність і ставлення до правди [22, с 20].
   Але чесність і правдивість також не є гарантією досконалості. Наочним прикладом цього твердження може бути міністр внутрішніх справ одного з урядів, що був взірцем чесності і правдивості на роботі та в побуті. Наприклад, коли він брав службову машину для поїздки за місто до своїх батьків на вихідні дні (він був також зразковим сином), то завжди ретельно підраховував витрати за її використання та сплачував їх зі свого рахунку. Він рідко брав відпустку та “лікарняні”. Цей індивідуум міг би бути взірцем чесного і правдивого службовця, якби не був найсадистським “м'ясником” XX сторіччя — рейхсфюрером Генріхом Гімлером, лідером СС. Він був фанатично чесним та діяв абсолютно правдиво стосовно расистських і тоталітарних філософських поглядів нацистів. Однак його дії навряд чи відповідають загальноприйнятим концепціям “гарного” поводження. Його кар'єра наочно ілюструє, що чесність і правдивість не обов'язково відповідають досконалості [22, с 24].
   На початку XX ст. французький психолог К. Мелітан, розглядаючи неправду з позиції моральних і етичних норм, писав: “Обманювати — це завжди ставити на місце дійсності будь-яку кращу для брехуна вигадку та змінювати факти, що дійсно відбувалися, такими, якими йому хотілось би їх бачити” [9, с 14].

Формулювання цілей статті

   Метою статті є вивчення та розкриття психологічної природи феномену неправди, що може бути основою вибору та найбільш ефективного використання психологічних, психодіагностичних та психофізіологічних методів її дослідження.

Виклад основного матеріалу дослідження

   Аналіз різних наукових поглядів на неправду свідчить про те, що причинами виникнення її можуть бути як об'єктивні, так і суб'єктивні фактори. В одних випадках людина може свідомо повідомляти неправду, в інших — щиро помилятись. Оскільки будь-яка діяльність містить внутрішню (відбивно-спонукальну) і зовнішню (маніпулятивну) сторони, психологічні фактори становлять невід'ємний її компонент.
   Феномен неправди розглядають різні галузі психології: загальна психологія вивчає феномен людської поведінки; вікова психологія простежує джерела та розвиток неправди в онтогенезі; педагогічна психологія вивчає неправду як продукт виховання, з однієї сторони, та як фактор, що впливає на виховання, з іншої; соціальна психологія вивчає проблему міжособистісного спілкування і групової взаємодії [13, с.78-84].
   У психології неправда розглядається в різних аспектах.
   1. Облудність — індивідуально-психологічна риса особистості, або сукупність рис, що проявляються у будь-яких ситуаціях і не мають певних ситуаційних ознак. Облудність визначається як: “індивідуально-психологічна особливість, що виражається у свідомому перекручуванні дійсного стану речей з метою створення хибного уявлення щодо фактів та подій” [15, с252].Також розглядаються форми прояву облудності — “акти, пов'язані з вербальною або невербальною поведінкою індивіда, що полягають у навмисно-свідомій деформації — перекручуванні дійсного стану речей, реального стану статусу предметів заради визначених прагмацілей-прагмаінтересів або ж бажанням-прагненням уникнути суб'єктом небажаних для нього наслідків” [16, с 304]. Однак, тривалий час у вітчизняній психології облудність розглядалась як продукт виховання, закордонні ж психологи розглядають облудність як індивідуально-психологічну рису особистості і виявляють її за допомогою “опитувальників чесності”.Від облудності варто відрізняти перекручене уявлення — наслідок недорозвинення мислення, невміння розмежувати бажане й дійсне (у дітей — “удавана облудність”).Особливою є облудність патологічна, що поєднана з некритичною вірою в реальність вигаданого [16, с 252]. У сфері психопатології неправда є метою міфоманів-психопатів, які відчувають задоволення від неї [15, с 270-271]. Облудність може бути результатом серйозних психічних патологій: порушення свідомості (оглушення, сутінкові, деліріозні); порушення пам'яті (ретроградні амнезії, псевдоремінісценції, конфабуляції); наявність маревних ідей (параноїдальне марення, марення самознищення) або маревоподібні фантазії (ідеї величі, багатства тощо); хворобливі мотиви — міфоманії; імперативні (наказуючі або забороняючі) слухові галюцинації [17, с 17, 45, 67, 99]. Схильні до повідомлення хибної інформації також особи, які страждають на атеросклеротичний психоз. Так званий злоякісний варіант атеросклеротичної депресії характеризується тривогою, маревними ідеями збитку, переслідування, іпохондричним маренням. Психічні вади можуть мати тимчасові прояви, що також може стати причиною виникнення неправди. Так, при важкому плині інфекційних та інших соматичних хвороб можуть виникати затяжні психози без порушення свідомості. Вони можуть виявлятися в галюцінаторно-параноїдальному стані, стані з масовими слуховими галюцинаціями та ілюзіями, почутті страху, маренні переслідування.
   2.Свідома неправда — вольова дія, спрямована на досягнення певної мети в суб'єктивно важливих ситуаціях. Неправда психічно здорових людей розглядається як феномен спілкування та засіб досягнення мети. Вона віднесена до вольових дій, що зумовлені певними мотивами та ситуаційними факторами. Це — “феномен спілкування, що полягає в навмисному перекручуванні дійсного стану речей; найчастіше виражається у змісті мовних повідомлень, негайна перевірка яких ускладнена або неможлива. Зазвичай, неправда викликана прагненням домогтися особистих або соціальних переваг у конкретних ситуаціях. Характерним є те, що індивід несвідомо розцінює цю неправду як щось нестійке та тимчасове; звідси випливає тенденція спочатку вигадувати їй нові підтвердження, а пізніше — цілком замовчувати” [15, с 270].
   Це визначення підтверджується психологічною теорією О.Ліпмана про неправду, як “вольову дію, спрямовану на результат” [8, с 18-19]. Для неправди, як і для будь-якої вольової дії, характерна наявність певних внутрішніх або зовнішніх гальм, одночасна присутність у свідомості людини поряд із комплексом хибних уявлень комплексу істинних. У боротьбі хибних і істинних уявлень комплекс хибних уявлень перемагає за рахунок мети і наміру, і тоді людина обманює, або комплексу істинних — за рахунок моральних переконань і врахування наслідків, і тоді людина говорить правду. При цьому О.Ліпман вважає, що в деяких випадках слід говорити про наявність неправди з погляду етики і моралі, але не з погляду психології.
   В. Штерн [20] також визначає неправду як свідомо хибне повідомлення з метою досягнення певних цілей. При цьому він визначає інші види хибних повідомлень, що не є власне неправдою, оскільки неправді властиві три ознаки: усвідомлюваність хибності; намір обманути; доцільність (спрямованість на отримання будь-якої вигоди, або запобігання невигоди). Перші дві ознаки відрізняють неправду від ілюзій спогаду, а третя — від фантастичних хибних повідомлень.
   Ж. Дюпра [3] пропонує наступне визначення неправди: “неправда — це психосоціологічний словесний акт уселяння, за допомогою якого намагаються, більш-менш навмисно, посіяти в розумі іншого будь-яке позитивне або негативне вірування, що сама особа, яка намагається уселяти, вважає супротивним істині”. Введення в оману іншої людини, уселяння йому хибних “вірувань”, на думку Ж. Дюпра, може бути свідомим (продуманим, навмисним) і несвідомим.
   А.В.Закатов [4, с.76-79] у своїх дослідженнях також дійшов висновку, що неправда є вольовим і свідомим актом поведінки особистості, і оскільки вольова дія є складним психологічним процесом, у її формуванні він виділив три етапи: усвідомлення мети; планування процесу; реалізація задуму.
   Знаков А.А. [5] досліджує зміст феномену неправди, як категорії психології розуміння, одночасно у двох перехресних площинах аналізу. Одна площина — аналіз установок, відносин, намірів суб'єкта, який передає інформацію, інша — виявлення в інформації ступеня відповідності дійсності. Він також визначає неправду як свідоме перекручення усвідомленої суб'єктом істини і виділяє шість етапів її формування: сприйняття істинної події; її запам'ятовування та осмислення; усвідомлення мети повідомлення неправди та її наслідків; оброблення сприйнятого та створення моделі майбутньої неправди; утримання моделі неправди у пам'яті і планування процесу її повідомлення; відтворення неправди.Неправда як свідомий вольовий акт визначається реальними мотивами і спрямована на досягнення конкретної мети. Мотив — це: “спонукання до діяльності, пов'язане із задоволенням потреб суб'єкта; сукупність зовнішніх або внутрішніх умов, що викликають активність суб'єкта і визначають її спрямування; предмет матеріальний або ідеальний, що спонукає і визначає вибір спрямовування діяльності, заради якого вона здійснюється; усвідомлена причина, що є основою вибору дій і вчинків особистості” [15, с 309].
   Дії людини можуть спонукати комплекс мотивів, але лише одному з них належить вирішальне значення. При цьому варто враховувати той факт, що будь-яка дія має мотив, проте не всякий мотив реалізується в дію.У людини, яка схильна до неправди, відбувається внутрішня боротьба, так звана “боротьба мотивів”.У психіці виникає конфлікт між мотивом, що спонукує повідомити правду, й мотивом, який схиляє до неправди.
   Мотив тісно пов'язаний із метою, на досягнення якої спрямована дія людини.Він є одним із внутрішніх (психічних) елементів механізму будь-якої людської діяльності, як суспільно корисної, так і протиправної, а мета — це усвідомлений образ бажаного результату, на досягнення якого спрямована дія людини; заздалегідь продуманий результат свідомої діяльності [15, с.754].
   Мотив і мета формуються під впливом різних соціальних факторів і індивідуальних особливостей особистості. При цьому має значення вся сукупність властивостей особистості. Зовнішні і внутрішні впливи, що спонукують до утворення мотиву, становлять причину дії. Таким чином, причина має зовнішній характер стосовно людини, у той час як мотив — це один з елементів його психіки. Сама причина може викликати в різних людей різні мотиви і дії, що мають різну мету.
   Важливе значення у формуванні неправди мають міркування, оскільки вони визначають рішення людини щодо доцільності її повідомлення та вибір визначеної форми (умовчання, перекручення дійсності або повідомлення вигаданих фактів тощо) та конкретний їх зміст. При цьому міркування взаємозалежні і становлять єдиний ланцюг.
   Прийняття рішення про повідомлення неправди часто обумовлено стресом або фрустрацією. Стресовий стан може виникнути в ситуації розв'язання дилеми: повідомити правду або неправду. Фрустрація як стан дезорганізації свідомості й діяльності в умовах невизначеної ситуації породжує почуття безвихідності та може викликати неправду як спробу виходу з психотравмуючої ситуації.
   Ситуаційний фактор формування свідомої неправди є одним із важливих компонентів її психологічної природи. Деякі психологи [12] розглядають його як:
   - спосіб поведінки людини у складних та екстремальних ситуаціях;
   - інструмент запобігання або прийняття таких ситуацій;
   - засіб створення й підтримки психологічного комфорту.
   Таким чином, неправда є як багатогранним феноменом, який у своєму підґрунті має психологічні чинники, оскільки людина приймає рішення повідомити правдиву чи хибну інформацію цілким свідомо, враховуючи ситуативні, морально-етичні та інші складові. Плануючи та організовуючи заходи з оцінки достовірності інформації, перш за все, необхідно усвідомлювати індивідуально-психологічні особливості людини, відносно якої плануються певні заходи. Сучасні психологічні, психодіагностичні та психофізіологічні методи дозволяють з досить високим відсотком достовірності не лише виявити ознаки неправди, а й пояснити природу її походження, і що є найбільш важливим — визначити заходи, спрямовані на нейтралізацію наслідків хибної інформації та профілактики її попередження.

Висновки

   1. Розуміння феномену неправди та її психологічної природи необхідне дня оцінки інформації як у побутовому, так і діловому спілкуванні, з метою визначення ступеня її достовірності.
   2. Психологи визначають неправду як вольовий акт, який має певну мету, мотиви та викликаний певними ситуаційними факторами, вона має свої форми проявів, за якими і підлягає вивченню.
   3. Знання й урахування особливостей психічної діяльності людей, які повідомляють неправду і правду, необхідні для виявлення та правильної інтерпретації сигналів неправди, тобто вербальних і невербальних ознак, за якими неправду можна діагностувати.

Література

1. Аристотель — М.: Просвещение, 1975.— Т.1 — 220 с.
2. Горский Д.П. Логика / Д.П. Горский — М.: Прогресс, 1963.— 392 с.
3. Дюпра Ж. Ложь / Ж. Дюпра. — Саратов: Изд-во Новь, П.С.Феокритова, 1905.— 226 с.
4. Закатов А.А. Ложь и борьба с нею / А.А. Закатов. — Волгоград: Нижневолжское книжное издательство, 1984.— 197 с.
5. Знаков В.В. Неправда, ложь и обман как проблемы психологии понимания / В.В. Знаков // Вопросы психологи.— 1993, — № 2, - с. 9-16.
6. Краткий философский словарь / Под ред.М. Розенталя, П.Юдина — 4-е изд.— М.: Политиздат, 1954.— 614 с.
7. Краткий энциклопедический словарь: Общая, социальная и юридическая психология / Сост. М.И. Еникеев, О.Л. Кочетков — М.: Юрид. Лит-ра, 1997.— 547 с.
8. Липпман О., Адам Л. Ложь в праве / О.Липман, Л.Адам — X.: Юрид. Издание Украины, 1929.— 189 с.
9. Мелитан К. Психология лжи / К. Мелитан; пер. с фр.— М.: Изд. А.Сомов, 1903.— 214 с.
10. Ожегов СИ. Словарь русского языка / С.И.Ожегов — М.: Государственное издание иностранных и национальных словарей, 2003. - С.320.
11. Платон — М.: Просвещение, 1968.— Т.1.— 517 с.
12 Ратинов А.Р. Логико-психологическая структура лжи и ошибки в свидетельских показаниях / А. Р. Ратинов, Н.И. Гаврилова //Вопросы борьбы с преступностью. — М.: Изд-во Ин. Палата, 1982.- Вып.37.- С.46.
13. Симоненко СИ. Психологические основания оценки ложности и правдивости сообщений // СИ. Симоненко // Вопросы психологии.- 1998.- №3.- С.78 - 84.
14. Словарь по этике / Под ред. И.С. Кона — 5-е изд.— М.: Политиздат, 1983.— 445 с.
15. Словарь практического психолога / Сост.С.Ю.Головин — Минск: Харвест, 1998.— 800 с.
16. Современный словарь по психологии / Сост.В.В.Юрчук — Минск: Современное слово, 1998.— 768 с.
17. Справочник по психиатрии / Под ред. А.В. Снежевского — Изд. 2-е.— М.: Медицина, 1985.— 414 с.
18. Толковый словарь живого великорусского языка / Сост. В.Даль — М.: ОЛМА МЕДИА ГРУПП, 2009.- 213 с.
19. Философский словарь / Под ред. И.Т. Фролова — 5-е изд.— М.: Политиздат, 1987.— 590 с.
20. Штерн В. Изучение свидетельских показаний / В.Штерн // Проблемы психологии. Ложь и свидетельские показания.— Вып. 1, — Пг.: Ред.- изд.Н.Н.Колчев, 1922.— С. 50.
21. Экман П. Психология лжи: руководство по выявлению обмана в деловых отношениях, политике и семейной жизни / П. Экман; пер.с англ.— К.: Логос, 1999.— 222 с.
22. Kevin R. Murphy / Kevin R. Murphy. — Honesty in Workplace. Brooks/cole Publishing Company Pasific Grove, California, 1993. — 251 P.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com