www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Соціальність як результат колективної смислотворчості
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Соціальність як результат колективної смислотворчості

Л.В. Осадча, асп.

СОЦІАЛЬНІСТЬ ЯК РЕЗУЛЬТАТ КОЛЕКТИВНОЇ СМИСЛОТВОРЧОСТІ

   Людина як істота колективна, тим не менше лише до колективності не зводиться, однак і своєю індивідуальністю не вичерпується. ЇЇ основна характеристика - існування на перетині індивідуально значимих установок та колективно сповідуваних цінностей.

   Man is not only collective creature. His basic description is existence on crossing individually meaningful options and collectively confession values.

   Смисл: кількісна та якісна динаміка
   Феномен соціальності в культурі слід розуміти як особливий зв'язок індивідів, що є носіями взаємозрозумілих смислів. Останні творяться в ході спільної праці, спільної боротьби за виживання чи за певний зразок якості життя. Ось ці базово значимі орієнтири й закладаються як підґрунтя спільного життєсвіту, як регістр очікувань, сподівань, реакцій. Комплекси значень не є статичними, вони підлягають поглибленню, розширенню, уточненню або навіть кількісному накопиченню. Якісний розвиток значеннєвої системи передбачає, що, використовуючи Кантівську понятійну базу, можна було б назвати "розсудковою операцією", за якої передбачається таке переосмислення життєвої практики, яке характеризується висновками високої абстракції. Тобто це не "рецепти" поводження у типовій ситуації, а введення нового досвіду в систему зрозумілих, колективно сповідуваних цінностей, коли трансльований досвід виражається з огляду на позачасовість й неконкретність ситуації. Зразками таких розсудкових операцій (узагальнення конкретності переживань) на образному рівні міфосвідомості є скарби народної мудрості, як то "не плюй у криницю, бо доведеться з неї води напиться", де спонука стосується кожного й завжди: у теперішньому, минулому, майбутньому. Значеннєвість стає, так би мовити, концентрованою: буттєво відривається від того, кому належить висловлювання, й існує від мовця незалежно, тобто ним не детермінується, але може бути помічена й взята в якості нормативного орієнтиру. Таку "значеннєвість", що характеризується високою абстрактністю; базуванням на цінностях, притаманних системі соціуму; самостійності буттєвого статусу, ми надалі визначатимемо як "смисл".
   Він є ядром активної соціальної єдності, тобто концентрує навколо себе колективність, є засадою взаємопорозуміння (колективної тотожності) й резервом творчого розвитку. Так, самі форми його трансляційної подачі є репрезентантами різних видів творчості: повчально-прагматичної народної творчості, естетико-образної художньої творчості та імперативно-аналітичної наукової. Це є приклад якісної динаміки смислів. Кількісне накопичення теж можливе, більш того, за деяких умов воно є не лише оптимальним, але й найбільш дієвим. Смисли представляють найвищий рівень культури, її морально-світоглядне ядро. І їх динаміка є динамікою якісною.
   Кількісне накопичення значеннєвості передбачає оперування не викристалізуваними наративними правилами, прикладами чого є християнські заповіді, а оповідями, історіями, котрим притаманна більша умовність, і які розцінюються як зразкові. Так, високо розвинені семітські племена керувалися в своїй соціальній практиці короткими спонукально-заборонними правилами, котрі, трансформуючись, реагуючи на постійні виклики дійсності, ставали все більш універсальними, позбавлялися етнічно-племінної специфіки, що призвело до уможливлення християнської космополітичності на противагу іудейській общинній замкненості.
   Грецький духовно-культурний досвід є відмінним, оскільки засади його соціальної значеннєвості передавалися через епоси, міфи, знання на пам'ять яких перетворилося на статусну ознаку вільного громадянина. Отож, їх вчинкова нормативність поміщувалася в лещата суворої умовності, якій притаманна хвилююча образність, а не жорстка універсальність. Такий зразок культурного практикування є кількісним, накупичувальним, що ґрунтується на збиранні й зберіганні історій, а не кристалізації смислів. Факт створення греками особливого способу освоєння дійсності - філософії, що став підвалиною сьогочасної європейської культури не береться в даному контексті до уваги, оскільки філософування було окремим, специфічним аспектом античної культури, доступним та зрозумілим не всім. Натомість міф слугував загальноприйнятим зразком тлумачення безкрайності життя.
   Кількісна форма динаміки смислів може бути фрагментарним, але неуникненним етапом становлення групової ідентичності. Так, сучасна масова культура багата ілюстративними образам, котрі стали цінними або ж просто впізнаваними самі по собі. Так, образ Мерілін Монро знайомий навіть тим, хто не бачив фільмів за її участю. Масова культура має особливістю здатність накопичувати зразки, образи, факти, не вплітаючи їх у раціоналізований контекст універсальних абстрактних цінностей. Ці зразки сприймаються чуттєво, емоційно, а не аналітично чи розсудково. Вони спрацьовують як приклади для наслідування, як речі нині— статусні, а не позачасові універсалії. За таким зразком функціонує також тінейджерська субкультура. Отож, кількісна динаміка значеннєвості є необхідним модусом її якісної динаміки як на рівні історично-типологізаційному, так і на суто функціональному, адже індивідуальна соціалізація теж починається з конкретності вражень, переростаючи в універсальність переконань.
   Якщо розглядати процес залучення до цінностей у діахронії, тобто, якщо спробувати окреслити етапи соціалізації, стане зрозумілою методологія наростання рівня абстрактності й універсальності засвоюваних норм. Спочатку "окультурювана" особа сприймає у чіткій конкретності, послідовності, буквальності факти, сконденсовані іншою свідомістю й складені в систему причинно-наслідкової послідовності. Зародження усвідомлення суб'єктності світовідношень і власної залученості до них з'являється тоді, коли особа усвідомлює унікальність наслідків ситуації завдяки унікальності умов, що її спричинили. Якби людина не володіла здатністю абстрагування, відсторонення, дистанціювання від конкретності досвідно-чуттєвих даних, пограничною її межею була б спроможність накопичення відчуттів. Однак неспростовним твердженням антропології є констатація подолання людиною порогу відчуттів і перехід на рівень почуттів та переживань.
   За словами професора A.M. Лоя, людина - єдина з-поміж всіх істот здатна до самостресування. А це означає: вона сама спонукає себе до переживань, що є сходинкою чи запорукою переходу до іншого рівня умоглядної активності - до абстрагування. На цьому рівні за дужки виносяться такі умовності, як персона діючого героя, час тривання оповідуваних подій, лишається тільки вчинок та те, що призвело до певного характеру його фіналу. Виокремлюється те, що вище позначалося як значеннєвість. Прийняття цієї значеннєвості як універсального діючого механізму, позначеного логічним наголосом благого, дає на виході конструкт смислу.
   Виміри феномену соціальності
   Основне твердження даного аналізування полягає в тому, що сам факт соціальності базується на наявності дієвої, продуктивної системі смислів. Соціальність в даному контексті не зводиться виключно до колективності, котра охоплює у своїй цілісності лише зараз-актуально-присутніх. Терміном "актуальна присутність" позначається залученість одинця до цілого: чи то відчутністю його внеску для всіх, чи виконанням певних функцій, важливих не стільки для себе, скільки для сталості людської єдності, чи чіткою ідентифікацією себе з певним колективом. Соціальність оперує також поняттям "спільнотність", котре багатше колом референтних осіб та якістю цих референцій. Вона включає як актуально наявних, так і значеннєво присутніх. Темпоральна проекція охоплює як пращурів, що передали й розвинули функціонуючі смисли, так і нащадків, котрі зможуть підтримати їх життєздатними. Якщо стосунки між членами колективу базуються на взаємовигоді, то між часово розведеними - на проекційному порозумінні. Саме ця зв'язка з пращурами та нащадками творить неповторність спільнотності, адже сучасники можуть вступати у відносини, які підлягають еквівалентному вимірові, як-то товарно-грошові, договірні відносини, тоді як умовно існуючі члени спільноти впливають через вироблену практику взаємодії, передані смисли чи потенціал їх реалізації. Такий зв'язок є суто моральнісним, орієнтованим на належне та благе. Отож, спільнотність характеризується духовним потенціалом, тоді як колективність - прагматичним. Фердинанд Тьоніс у роботі "Спільнота та суспільство" наголосив на значущості архетипу трапези, котра, з одного боку, слугувала запорукою продовження фізіологічного існування, з другого, - була приводом для демонстрації спільності життєвого світу з іншими членами громади. "І як ліси, луки та поля становлять природну зовнішню сферу довкола дому, так вогнище та його живий вогонь є немовби осердям і сутністю самого дому - місцем, довкола якого збираються чоловіки й жінки, старі й малі, пани та слуги, аби взяти участь у трапезі. Отож, вогнище та стіл мають символічне значення: перше - як тривка в зміні поколінь життєва сила дому, другий - як об'єднання присутніх на даний час членів родини задля збереження та оновлення фізичних і душевних сил... Якщо перед тим, під час одностайної праці, її учасники мають розділятися й розлучатися, то тут, за спільною трапезою, вони знову об'єднуються заради належного розподілу та споживання" [1]. Тому й досі запрошення на обід сприймається як щирий прояв товариськості, а бізнес-ланч виступає свідченням партнерських стосунків. Отож, трапеза та родинне вогнище є архетипним символами таких видів людської згуртованості, як спільнотність та колективність.
   Спільнотність характеризується прагненням її носіїв до збереження набутків, до узвичаєння людських дій, до формування й оберігання традицій. Вона плекає передбачуваність як запоруку уможливлення майбутнього, як спробу продовження сучасності. Таке майбутнє зрозуміле, а тому безпечне. Дане поняття, таким чином, є валідним у відношенні до будь-якої людської згуртованості (термін, вживаний Ханною Арендт, є доречним у даному контексті, оскільки є нейтральним на противагу колективності й спільнотності, нюанси вживання яких були розкриті вище), що базується на фактах спільної ідентифікації та наскрізної (від минулого у майбутнє) тяглості історичної пам'яті. До об'єму поняття потрапляють як традиційні суспільства, так і локальні групи у складі іншого масштабнішого соціального організму. Так, до прикладу, християнська секта катарів у Франції XIV століття та різноманітні національні меншини сучасності є носіями своєрідної спільнотності, що базується на певній життєвій практиці й доктринальному підтвердженні.
   Поряд із колективністю та спільнотністю, слід розглянути феномен суспільства (суспільності) як явища більш нюансованого. Суспільство твориться на базі сталої людської єдності й визначається специфікою об'єднавчої організації. Суспільство існує тоді, коли наявне державне чи протидержавне утворення, коли соціум визріває до започаткування інституційності. Так, охоплюючи особливості культурного буття в часи Античності доречно говорити "грецький соціум", маючи на увазі загальний контекст, а з приводу конкретного міс-та-держави - "афінське суспільство".
   Якщо спільнота ґрунтується на звичаєвій внутрішній регуляції, то суспільство запроваджує закон як зовнішньо привнесену нормативність. Спільнота потребує розлогої оповіді про своє минуле, про перепитії власного становлення. Суспільство ж виносить як головний пріоритет неконфліктність різноманітних світоглядних доктрин. Спільнота цінує свою згуртованість, тоді як суспільство функціонує в режимі індивідуалізації й, що найхарактерніше, індивідуальної правової відповідальності. "Теорія суспільства конструює певне коло людей, що (як і в спільноті) мирно живуть і мешкають поряд один з одним, але є не посутньо пов'язаними, а посутньо роз'єднаними, і в той час, як у спільноті вони залишаються пов'язаними попри всі розлучення, тут вони залишаються роз'єднаними попри всі зв'язки" [2].
   В суспільстві взаємодії керовані доцільністю, корисністю, а не належністю чи приписами традиції. Тому інтеракції між індивідами стають мало прогнозованими й непередбачуваними. Якщо звичай у спільноті спрощує життя завдяки формуванню типажів й налагодженню механізмів ознайомлення з ними, завдяки авторитетності минувшини, священності авторитету предків, циклічній повторюваності обрядів та ритуалів, то суспільство не характеризується усвідомленням спільності предків всіх своїх членів, відмовляється від традицій з сакральним підтекстом. Взаємодії є стихійними, численними й коротко перспективними. З цих причин назріває потреба в зовнішній регулюючій інстанції - інституції. Основне її призначення - у виконанні компенсаторних, регламентуючих функцій, в уможливленні економії соціального часу для з'ясування доречності, можливості й наслідків взаємодій.
   Тож, феномен соціальності може бути описаний кількома термінами: "соціум" - на позначення взаємодіючої людської згуртованості, "колектив" - об'єднання індивідів в силу обставин чи прагматичних цілей, "спільнота" - згуртованість не лише сучасників, але й умовних членів, котрі б поділяли одні й ті ж самі світоглядні настанови, оперували б взаємозрозумілими смислами, "суспільство" - сусідське об'єднання, що є сумою індивідуальних воль, керованих інституційним чином. При такій чотиривимірності феномену соціальності слід відзначити наявність єдиного об'єднавчого фактору: будь-яка згуртованість неможлива поза полем всім зрозумілих смислів, поза областю узгоджених взаємодій. Специфіка кожної з культур розкривається через ось цю значеннєву надбудову динамічної людської системи, через регістр тих способів провадження життєдіяльності, що спираються на окіл тих понять та речей, котрі трактуються як священні, цінні, пограничні.
   Взаємозв'язок смислової та соціальної ієрархій
   Індивід поміщений у двовимірність свого буття, на кожному з них має відбутися своя адаптація, своя соціалізація. З одного боку, особа потребує орієнтування в ієрархічній соціальній споруді, зі своїми рангами, цілями та дистанціюванням, з іншого - у смислових контекстах свого колективу. Якщо орієнтування щодо особливостей соціального устрою віщує змогу бути прийнятим у колектив, то опанування функціонуючої в околі згуртованості значеннєвості містить в собі потенціал творчості, особистого й результуючого колективного розвитку. Іншими словами, уможливлює те, що в широкому значенні може бути назване як "успішність".
   Життєвою необхідною, запорукою виживання є визначеність щодо свого місця в системі людської згуртованості. Так, Ю. Лотман в статті "Дурень та божевільний" пояснює значення такої соціальної атрибутивності, як честь та слава. Остання існує словесно, озвучувано, їй приписують звукові ознаки: її проголошують, промовляють по відношенню до когось, поряд з власним іменем. Слава - словесний знак, функціонуючий по відношенню до чийогось імені. Честь же вимірюється ритуально: її "воздають", зважаючи на соціальний статус особи. В суспільствах, де була наявна практика аристократизму, честь закріплювалася за родом, а не лише за його конкретним представником. Якщо слава є цінністю для її носія, то честь виступає загальною суспільною цінністю, котра окреслює порядок установленої ієрархії.
   Честь має встановлені, відповідні місцю в ієрархії розміри. Юрій Лотман наводить красномовний ілюстративний приклад з кастильського середньовічного епосу "Книга про Аполонію", де король звертається до незнайомого рицаря, котрий прибув під час бенкету, просячи гостя самостійно вибрати місце за столом, яке належить йому за честю, бо, не відаючи ким є гість, господар може помилитися, принизивши його неналежними почестями. Отож, у прибульця не питають ім'я, воно мало значиме на зібранні, де гості "відібрані", згідно їх соціальної ваги. Важливіше не порушити упорядкованості соціальної ієрархії. "Об'єм виказуваної честі тут важливіший, ніж особисте ім'я. Останнє може приховуватися, але щодо першого, слід бути обізнаними, інакше соціальне спілкування стає просто неможливим" [3].
   Індивід має опанувати, пізнати, здобути уявлення з приводу особливостей свого людського оточення. Спільнота, колектив, суспільство різняться як за референтною кількістю, допустимим дистанціюванням, так і за околом тих проблем та завдань, які вони покликані розв'язувати. Ці структурні частини соціальної ієрархії знаходяться на різних щаблях сприйняття: спільнота представляє для індивіда його повсякденну реальність, в ній обертаються найнагальніші, навіть вітальні смисли. Колектив є цільовим, забезпечує реалізацію й розвиток прагматичних цілепокладань. Суспільна ідентифікація покликана забезпечити хоча б близьку, недалеку окоглядність та вимірність майбутнього. На кожному з цих рівнів включеності у людську згуртованість обертаються свої комплекси значеннєвості.
   Як соціально-ієрархічна вимірність особистості, так і міра осягнення нею побутуючих смислів забезпечується, підтримується, уможливлюється через феномен мовлення, яке стає атрибутивною ознакою людини, відкриває для неї можливість діяти не так, як решта живої матерії. Мова стає знаряддям людської дії.
   Через неї відбувається кристалізація значеннєвості, що передбачає перетворення факту дійсності на інтенційно виокремлений елемент свідомості, тобто перетворення певного аспекту дійсності в індивідуальний досвід. Помічений факт реальності повинен бути модально зваженим, тобто емоційно сприйнятим як хороший чи поганий, а потім - раціонально співставленим з системою прийнятих за норму цінностей. У такий спосіб формується загально культурний регістр бажаних та небажаних вчинків, полюсна система цінностей та антицінностей, а також уявлення про їх носіїв. Так, ворог -той, хто є ознайомленим з ієрархічністю функціонуючих у суспільстві значеннєвостей, однак обрав координування з антицінностями. Чужий же, архетип якого є надзвичайно вагомим у людській свідомості, - той, кому недоступне знання про систему смислів певної культури, хто несе такий же руйнівний вплив, як і ворог, однак перетворює в небуття всю тотальність системи, тобто як цінності, так і антицінності.
   Мова - засіб досягнення порозуміння, спосіб заявити людині про себе як про соціально значущу і включену у дійство суспільної взаємодії. В контексті даного дослідження вона цікавить нас як найпоширеніша форма здійснення комунікації, що уможливлює цілепокладаючу діяльність. Для комунікації та дискурсу, співвідношення яких розглядатиметься далі, мова виступає обставиною можливості, засобом здійснення. Отож, це перша умова налагодження взаємодії, це, так би мовити, трансцендентальна умова, запорука наявності й тривалості людської спільноти, самого "життя разом" [4].
   Мова виступає не просто знаряддям спілкування, транслятором смислів, а окремою самодостатньою реальністю, що центрує навколо себе і окрему індивідуальну психіку, і сферу соціального; координує, узгоджує між собою частини того, що ми називаємо "другою" природою.
   Соціальна структура та система смислів певної колективної згуртованості є взаємодоповнюючими, тісно залежними. По великому рахунку, це два сегменти більшої єдності - людиновимірної реальності, дійсності, де панує людина, на яку спрямовуються пізнавальні здатності останньої.
   Соціальний світ - єдино можливий спосіб існування спільноти. Він постає таким, і виключно таким, яким витлумачується, а не самодостатнім, окремішнім, незалежним від соціуму. Головним засобом витлумачування, а отже й конституювання, є мова. Непроінтерпретована дія не лише не є зрозумілою, вона екзистенційно ненасичена, має особливість автоматично відторгатись, не прийматись; вона стає неіснуючою. Тому мовна дія - особливий вид активності, що сприяє як самоінтерпретації, так і взаємоузгодженій соціальній включеності індивідів. Мова - унікальний спосіб діяти, бо вона завжди "при-людській-дії". Вчинок, взаємодія, інтеракція плановані саме завдяки мові. Вона, крім того, не може існувати як набуток одинця, це надбання спільноти, що дає їй життя й продовження у триваючій комунікації. Філософія мови ставить перед пізнанням нове завдання. "Завдання, яке полягає в тому, щоб більше не розглядати мову як сукупність знаків (елементів означення, що відсилають до змістів або до понять), а як практику, що систематично формує об'єкти, про які вона говорить" [5].
   Особливість того, що позначається поняттям "соціальна реальність", полягає у закріпленості, вкоріненості її проявів у змінюваний, постійно витворюваний людиною життєвий світ. Соціальна дійсність - сукупність можливих взаємозв'язків індивідів, природних об'єктів та штучних предметів, породжених "другою природою" - виробничою індустрією. Вона не є результатом діяльності окремого індивіда чи груп, визначається, скоріше, не субстантивністю, приписуваністю своїх предикатів акторам творення, а характеризується якістю взаємоз'язків між ними. Давно визнаний соціологією та культурологією факт спроможності виживання роду homo sapiens через свою згуртованість у дії, доповнюється антропологічним аргументом неможливості індивідуального розвитку поза колективом. Сакральна суть "людського-життя-разом" проявляється через незаперечне благо уможливлення індивідуального розвитку та суспільного прогресу. Це єдино можливий спосіб підтримання фізичного існування людського роду.
   В системі "людина - світ", де останній елемент включає як уявлення про природу, так і суто антропний ареал існування - сферу соціального, інтегративним елементом є знак взаємозв'язку, що відображає і протистояння елементів схеми, і їх нерозривну буттєву єдність. І якщо у випадку взаємодії людини з природою найбільш явним є односторонній вплив першої на останню, де відповідь унаочнюється через результати модифікації середовища, то соціальне оточення є більш мобільним, одразу реагуючим. Наявні в ньому взаємозв'язки функціонують алгоритмічно, згідно своєї логіки. Соціальна система, маючи витоком індивідуальну психіку й моторику, врешті стає для них зовнішньою, більш того, конститутивною й визначальною щодо умов життя, а отже й розвитку. Індивід, витворивши світ соціального, втрачає контроль над створеним, стає від нього "наркотично" залежним.
   Суспільний світ позначений артефактом людської створюваності. Громадська сфера зводить людей разом, у ній відбувається їх контактування. Вона пов'язує життя сучасників з минулим та майбутнім, з тими, хто був і тими, хто прийде. Спільний світ може витримувати прихід та відхід поколінь, їх якісний контакт через різні прояви символізації й транслювання досвіду лише тоді, коли він витворюється публічно, спільними зусиллями.
   Отож, феномен соціальності - умова життєздатності людського роду, специфічними рисами якого є творча асимілятивно-акомодаційна зміна життєвого середовища й перетворення первинної природності на більш передбачувану соціальність. Метою аналізування була спроба відобразити синхронічність соціально-ієрархічних змін та якісне прогресування смислового (ціннісного) світоглядного ядра певної людської спільності. Врешті, значеннєві коди перетворюються на визначальні фактори щодо динаміки самої соціальності. Якщо приводом для розвитку певної мови є спільний життєвий простір та загальноприйнятий спосіб господарюючої активності (первинна соціальність), то в розвинутих соціальних утвореннях єднання забезпечується не спільною працею, а якістю та інтенсивністю мовних контактів. Таким чином, соціальна єдність формується на основі спільності сповідуваних цінностей, на базі функціональної доречності й продуктивності виробленої поколіннями значеннєвості. І все ж найвищим і остаточним своїм виміром соціальна єдність має спільність виміру духовного.

1. Тьоніс Ф. Спільнота та суспільство. - К., 2005. - С.40.
2. Там само. - С.40.
3. Лотман Ю.М. Семиосфера. - С.-Петербург, 2004. - С.54.
4. Сартр Ж.-П. Первичное отношение к другому: любов, язык, мазохизм // Проблема человека в западной философии. - М., 1989. - 554 с.
5. Фуко Мишель. Археологія знання - К., 2003. - С.78.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com