www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Передумови та генеза класичної соціально-економічної доктрини ісламу
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Передумови та генеза класичної соціально-економічної доктрини ісламу

О. А. Заруцька, асп.

ПЕРЕДУМОВИ ТА ГЕНЕЗА КЛАСИЧНОЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ДОКТРИНИ ІСЛАМУ

   Стаття присвячена аналізу передумов виникнення та процесу розвитку класичної соціально-економічної доктрини ісламу.

   This article is presented the analysis of foundations and genesis of establishing and development of classical social-economical conception of Islam.

   У сучасному світі, що характеризується взаємозалежністю та взаємозв'язком, багато ідейно-політичних рухів і соціальних процесів впливають на міжнародну політику, поширюючись далеко за межі тих країн, де вони виникли і розвинулись. Серед них одне з провідних місць посідає "ісламський фактор", який по-різному виявляється в соціально-економічній сфері ряду мусульманських держав. Це не є якоюсь особливістю ісламу. А.Ф. Ахадов у своїй праці "Іслам у гонитві за століттям", показує, як трансформуються в наші дні окремі традиційні положення ісламу відповідно до нових віянь часу. Пристосовуючись до нових умов, релігія завжди обслуговувала нові соціальні структури і таким чином зберігала свій вплив на людей [1]. Іслам у цьому відношенні, судячи з останніх подій, як ніяка інша релігія, демонструє широкий діапазон політичної пристосованості до різних соціально-економічних структур і різноманітних подій кінця XX ст.
   Ця наймолодша світова релігія виникла на початку VII ст. у південно-західній частині Аравійського півострова в період розкладу родоплемінного ладу і формування класової арабської держави. Найважливішою ознакою релігії Мухаммеда є її всеосяжність, тобто іслам, як система норм регулює всі області життя віруючих. Установам, нормам та правилам ісламу повинне бути підпорядковане не тільки релігійне життя мусульманина, але й такі галузі, як політика, економіка та культура. Іслам не розділяє на буденне та духовне, він регулює буквально все життя мусульманина, дії, вчинки без винятку. У мусульманській родині та в ісламській державі повинен правити сам Алах. Саме в цьому полягає головний принцип ісламу - принцип покірності "асляма" людини волі Бога. Тобто, кожна людина, у своєму житті, кожний уряд та підприємство у своїй діяльності повинні керуватися шаріатом - сводом законів мусульманського права, що спирається на Коран. От чому ісламська система не тільки всеосяжна, вона ще і єдина, тобто всі норми ісламу генетично та структурно єдині та ґрунтуються на божественній установі - шаріаті.
   Щоб розібратися у причинах виникненні такого поняття, як соціально-економічна доктрина потрібно звернутися до головної книги мусульман Корану та сунни. Початком соціально-економічної доктрини ісламу є зафіксовані в Корані і збірниках хадисів висловлення Мухаммеда по різних питаннях, які стосуються регламентації економічної поведінки мусульман.
   Відомий ісламознавець Л.Р. Сюкийянен зазначав "Починаючи з Корана і хадисів, а далі у великій мусульманській літературі як богословського, так і світського характеру зустрічаються численні згадування (нерідко цілі розділи або трактати), які стосуються регламентації мусульманського суспільства" [2]. Для більш детальної характеристики соціально-економічної доктрини, найбільшу цінність представляють проповіді пророка, зафіксовані в Корані, оскільки вони в значно меншій мірі, чим хадиси, піддалися пізнішим обробкам.
   При вивченні соціально-економічних питань, які визначені Кораном, необхідно, суворо розмежувати відповідні сури (а іноді й аяти) за часом їхнього виникнення, оскільки зміни в положенні ранньої мусульманської громади та еволюція поглядів Мухаммеда безпосередньо були відображені на характері змісту тексту Корану.
   Настанови Корана, які "регламентують" економічне життя в мусульманському суспільстві, в основному формуються в медінський період, причому звучать вони переважно у формі розпоряджень. У них Мухаммед звертається вже до конкретних питань [3].
   У медінських сурах визначаються відносини власності, права спадкоємців (4:8-15), майнові відносини чоловіка і жінки (4:38), у 5-й сурі говориться про покарання за замах на власність (5:42).
   Загалом у Корані можливо виділити наступні основні "блоки", що стосуються соціально-економічної проблематики, і є основою соціально-економічної доктрини [4]:
   - осуд надмірного багатства (ранні сури - 104, 102);
   - осуд лихварства (30:38; 3: 125);
   - заохочення торгівлі (17:37; 6: 153; 11:85 - 86; 55:6-8; 21 -48; 83:1 -3);
   - відносини власності (загалом медінські сури);
   - покарання за замах на власність (5:42);
   - право спадкування (4:8 - 15; 4 - 175);
   - майнові відносини чоловіка і жінки (4:38);
   - милостиня і ріба (2: 263 - 281);
   - позичковий відсоток (4: 159);
   - борги (2: 282-284);
   - витрата накопиченого (2: 274 - 283);
   - головний вихідний постулат, що стосується відносин власності: "Аллахові належить те, що в небесах і на землі" (2: 284).
   Починаючі з перших десятиріч існування ісламу мусульманські теологи і правознавці (а також автори історичної та юридичної літератури) стикалися із різними проблемами економічної діяльності громади (умми) та економічної політики мусульманської держави (халіфату). Це було обумовлено особливостями історичної долі ісламу, що став уже в часи пророка Мухаммеда не тільки релігією, але й офіційною ідеологією держави, здійснюючи бурхливу зовнішню експансію. Вже в епоху "праведних халіфів" виникла гостра необхідність ідеологічного (ісламського) обґрунтування господарської активності держави в умовах майже безперервного розширення його території.
   Коран і сунна (у шиїтів - ахбар) є першоджерелами всіх положень ісламу. "Ісламська соціально-економічна доктрина, заснована на цих джерелах, сформована в рамках теорії мусульманського права (фікх), кожна зі шкіл (мазхабов) якого додавала їй свої специфічні риси, хоча розходження між ними носять в основному приватний характер" [5]. Школи мусульманського права остаточно склалися в ІХ-Х століттях, і чотири з них одержали офіційне визнання серед сунітів. Пізніше до числа визнаних ортодоксальним ісламом додалася і джафаритська школа, заснована шиїтським імамом Джафаром ас-Садиком. Засновники всіх чотирьох мазхабів мали право на іджтіхад. Однак у X столітті в сунітському ісламі практика іджтіхаду була припинена, а чотири маз-хаба - канонізовані. Таким чином, соціально-економічна доктрина в ісламі сформувалася в ранній період і відображала соціально-економічні умови саме цього етапу розвитку феодалізму на Близькому Схід. У наступні сторіччя практичне застосування канонізованих норм "економічної поведінки" нерідко виходило за рамки теорії, однак сама соціально-економічна доктрина залишалася незмінною.
   У ході завоювань, особливо за межами Аравійського півострова, араби-мусульмани зіштовхнулися з новими для них формами господарської діяльності, що також вимагали визначеного осмислення й інтерпретації.
   Потреби торгівлі, яка бурхливо розвивалася робили необхідною регламентацію взаємин не тільки між самими торговцями, але і між ними і державою. У рамках державного регулювання економіки особливе місце займала строго розроблена податкова система.
   Найбільш точніший виклад ісламської соціально-економічної доктрини можна знайти у середньовічних правознавців, а також істориків та інших авторів. Підсумок розвитку цих поглядів середньовічного ісламу підводить Ібн-Халдун.
   Ібн-Халдун народився 27 травня 1332 року в Тунісі. Середньовічні джерела і порівняльні дослідження сучасних авторів досліджують образ великого політичного діяча XIV століття. Почавши кар'єру простим придворним переписувачем, Ібн-Халдун стає надалі особистим секретарем султана Абу-Інана у Фесє, потім - спеціальним емісаром нового феського султана Алу-Саліма, посланником гранадського султана Мухаммада до короля Кастилії Педро Жорстокого, нарешті - хаджибом у султана Бужі Абу-Абдаллаха. Це була вершина політичної кар'єри Ібн-Халдуна. Останні роки його життя пройшли в Каїрі, де він був суддею і викладав законознавство в місцевих медресе[6]. Він переходив з табору в табір, поділяв славу з переможцями і терпів поразки. Мотиви його вчинків криються в його представленнях про державу і про зв'язки економіки і держави [7].
   Самим видатним його твором є "Велика історія", чи "Книга повчальних прикладів і диван повідомлень про дні арабів, персів і берберів і їхніх сучасників, що володіють великою владою". Особливо знамените "Уведення" до "Великої історії", відоме за назвою "Пролегомени" ("Мукаддіма"), - свого роду енциклопедія соціально-економічного і політичного життя сучасної йому епохи.
   Ібн-Халдун розглядає широке коло теоретичних питань економіки, хоча і підходить до їх із соціальної точки зору. У сфері його уваги - проблеми вартості, цін, попиту та пропозиції, поділу праці [8]. Останньому він приділяв пильну увагу, вважаючи, що поділ праці є необхідною передумовою існування суспільства і веде до перетворення продукту в товар. Особливе місце в теорії Ібн-Халдуна приділялося ролі держави в регулюванні господарської діяльності.
   Джерелом усіх матеріальних благ є праця. Придбання (касб), з якого люди мають користь - це вартість людської праці. Його розміри, або "вартість праці", залежать від кількості самої праці, від попиту на нього, від ступеня складності.
   Способи добування засобів до існування підрозділяються філософом на два види - "природні і неприродні". До першого відносяться полювання, збирання, землеробство, ремесла і торгівля. До других - контрибуція і фіск, що Ібн-Халдун називає також словом "імара", тобто емірство, або ті матеріальні блага, що дає положення еміра, султана, правителя.
   Економіка, як і держава, володіє, на його думку, своєю власною природою, своїми власними закономірностями. Зіткнення цих двох "природ" приводить до порушення, а надалі і до руйнування економічного життя. Так, ціни товарів залежать від виробничих витрат, від витрат на транспортування, від ринкових коливань, попиту та пропозиції. Нарешті, на ціну товарів впливають податі та податки.
   Держава може існувати тільки завдяки грошовим надходженням у скарбницю. Це неминуче змушує державу втручатися в економіку. Форми цього втручання різні, але усі вони мають на меті збільшити надходження в скарбницю [9]. Перша форма - це збільшення оподатковування шляхом введення нових видів податків. Друга форма - це пряме втручання держави в "природну" кон'юнктуру ринку, у внутрішню і зовнішню торгівлю. Ще одна форма втручання держави в економічне життя - це пряма експропріація майна заможних людей.
   Різні форми втручання приводять, на думку, Ібн-Халдуна, тільки до негативних наслідків [10]. Так, податки стають надмірними, і ринки занепадають, що позначається на державі. Відбувається це тому, що податки приносять підданим стискання і тягар, ведуть до зникнення доходів, а це убиває їхні надії, зв'язані з торгівлею. У результаті припиняються надходження в скарбницю, тому що гнітюча частина платників податків - хлібороби і купці. Небезпека вилучення власності змушує багатих людей створювати свого роду "державу в державі" - набирати найману охорону своїх володінь. Зрештою, відбувається "витік багатств" за межі держави.
   Держава гине, тому що знищує ту економічну основу, на якій тільки і може існувати. Але гине не держава взагалі. Гине конкретна династична держава. Форми його загибелі або руйнування можуть бути різні. Можливе розпадання держави на більш дрібні, захоплення даної держави іншим, більш сильним і т. д. У будь-якому випадку, вважає Ібн-Халдун, кожна держава приречена на загибель, подібно тому, як приречена на смерть людина. Провісником загибелі держави є розкіш. Прагнення державних людей до розкішного життя приводить до росту дорожнечі і, у кінцевому рахунку, до руйнування економіки. Держава по Ібн-Халдун - сила, що викликається до життя об'єктивними причинами і по об'єктивних же причинах гине.
   При всій широті охоплення питань господарської діяльності, яких стосувалися середньовічні автори, класична ісламська соціально-економічна доктрина фактично містить розробку трьох ключових питань [11], а саме:
   1. Вчення про власність, засноване на положенні про те, що "абсолютним власником" усіх земних благ є лише Аллах. Окрема людина не може цілком розпоряджатися за своїм розсудом тим, що мусульманське право визначає як його власність. Вже в ранньому ісламі існують серйозні розбіжності щодо трактування поняття власності. Розпливчастість положень цього навчання дозволила в новітній час висловлювати протилежні точки зору відносно права власності на засоби виробництва.
   2. Вчення про джерела придбання багатства (земних благ), головним серед яких називається праця: будь-яке багатство є дозволеним з погляду ісламу тільки в тому випадку, якщо воно придбано власною працею. Причому кожен мусульманин повинний брати участь у діяльності, спрямованої на підвищення добробут усієї громади (держави).
   3. Вчення про використання багатства. Матеріальні блага, що є власністю громади або одного мусульманина, повинні бути використані "найкраще", тобто з максимальною користю для індивідуума і суспільства. У рамках цього ж навчання існує і положення про необхідність справедливого розподілу матеріальних благ.
   Основні принципи ісламської соціально-економічної доктрини зводяться до наступного [12]:
   - регламентація відповідно до норм ісламу економічної діяльності (наприклад, шаріатський заборона на риба - виплату й одержання відсотків);
   - визнання як основи економіки двох видів власності - приватної і суспільної (на які поширюється ряд обмежень);
   - принцип забезпечення соціальної справедливості, що реалізується, зокрема, за допомогою закята;
   - забезпечення справедливого розподілу в суспільстві;
   - визнання права держави втручатися в економічну діяльність;
   - рівний розподіл ризику між партнерами по економічній діяльності за допомогою системи договорів (акд).
   Незважаючи на сувору регламентацію економічної діяльності шаріатом, вже в середні століття мусульманські правознавці визнавали можливість вироблення різних підходів до сформованих установлень. Такі відомі автори, як Абу Ханіфа й Абу Йусхф, у практичних питаннях віддавали перевагу звичаєві (урф, адат), перед писаннями священних текстів.
   Автор коментарів до мусульманського права (хі-дайа) Бурхан ад-Дін Алі Маргінані вважав, що із зміною звичаїв тексти перестають їм відповідати, отже, необхідний новий підхід з урахуванням нової ситуації [13].
   Таким чином, у мусульманському праві при всій його догматичності склалася практика досить вільного підходу до вирішення конкретних практичних питань.
   Особливий інтерес представляє додаток принципів ісламської економічної доктрини в сфері кредитно-фінансової діяльності, широко розвинений у країнах мусульманського світу ще в середньовіччі. Специфіка кредитно-фінансових інститутів полягає в поширенні на них шаріатської заборони на виплату або одержання відсотка (ріба). У Корані неодноразово підкреслюється гріховність ріба [14]. Однак ця заборона вже в перші століття хіджри увійшла у суперечність з економічною дійсністю. Швидкий розвиток товарно-грошових відносин, ріст попиту на гроші обумовили необхідність "творчого підходу" законодавців до питання про прибуток: ґрунтуючись на положеннях Корана, вони розмежували власне лихварство (тобто одержання відсотка з капіталу) і прибуток, у процесі одержання якої бере участь людська праця.
   Ріба стає законним у тому випадку, якщо прибуток був отриманий у результаті виробничої діяльності, причому до останнього відноситься також і торгівля. Таким чином, з погляду класичного мусульманського права створення торговельних корпорацій і фінансових підприємств не тільки не засуджується, але і є схвалюваною дією, оскільки створення таких інститутів дозволяє пускати капітал в оборот (збереження капіталу є дією, засуджуваною ісламом) [15].
   Економічна політика арабо-мусульманських держав в період (Vll-Хст.) здійснювалася по двох напрямках: регулювання господарського механізму усередині халіфату й організація зовнішньоекономічних зв'язків. Внутрішньо-економічна політика будувалася на загальних принципах соціально-економічної доктрини, - головна увага приділялася забезпеченню функціонування податкової системи і різних фінансових питань. Про форми цієї діяльності держави свідчить перелік відомств, що займалися господарськими питаннями в халіфаті Аббасідов у ІХ-Х ст:
   - казначейство - діван бейт аль-маль;
   - відомство конфіскацій - дар аль-мусадарін;
   - відомство добродійності - діван аль-біі ва-садака;
   - державний "банк" -діван аль-джихбаза;
   - військове відомство -діван аль-джейш;
   - поштове відомство -діван аль-барід
   Загальне регулювання господарського життя знаходилося у відомстві двору (діван ад-дар)[16]. Держава займалася також організацією ремісничого виробництва, про що свідчить, зокрема, існування державних ремісничих майстерень (дар ат-тіраз), регулювало аграрні відносини іт. д.
   У середньовічних мусульманських містах існувала категорія спеціальних осіб, у функції яких входив контроль за дотриманням правил торгівлі та комерційних операцій. У східних областях халіфату Аббасідов цей чиновник називався мухтасіб (виконуючий хісбу). Мух-тасіб мав право, не проводячи спеціального розгляду, втручатися в комерційні справи, якщо вони відбувалися в порушення шаріату, однак це право він міг застосовувати тільки в громадських місцях: у власному будинку купець був вправі робити будь-які дії (крім віровідступництва) за своїм розсудом, оскільки шаріат гарантував необмежене право розпорядження власністю.
   Зовнішньоекономічні зв'язки халіфату в перші століття хіджри носили досить обмежений характер, здійснювалися переважно незалежно від центральної влади і не знайшли спеціального відображення в економічній доктрині. Сама по собі торгівля строго регламентувалася шаріатом, причому існували різні правила торгівлі між мусульманами і мусульманами з "невірними". При перших халіфах "міжмусульманська" торгівля здійснювалася усередині держави і являла собою внутрішню торгівлю, і лише з виникненням мусульманських громад за межами халіфату держава стала виконувати зовнішньоекономічні функції. Вже в VII столітті зовнішня торгівля халіфату (а пізніше цілого ряду мусульманських держав) здобуває величезний розмах, причому важливу роль у ній відіграє держава (нерідко в особі халіфа і вищої знаті) [17].
   По усьому мусульманському світі широке поширення знайшли торгові доми, що займалися нерідко не тільки торгівлею, але також і банківською справою. Існували й об'єднання ряду будинків, що спеціалізувалися на визначених видах торгівлі. З XII століття такі об'єднання відомі в Єгипті і Сирії, а пізніше - в інших країнах. Найчастіше купці поєднувалися за принципом етнічної приналежності. З виникненням в ісламі сектантських рухів торгові доми іноді стали створюватися на релігійно-общинній основі. З розширенням границь ісламського світу на характер торговельної кооперації істотний відбиток наклали різні місцеві реалії: у Західній і Східній Африці, Індії, пізніше в Південно-Східній Азії складалася практика комерційного співробітництва, що носила зовні "типово ісламський" вигляд, однак фактично була зорієнтована на національній традиції.
   Крім того, при постійно діючих торгових домах, існували і тимчасові об'єднання купців, і в тому і в іншому випадках ці об'єднання створювалися на принципах мушарака. Члени комерційного об'єднання укладали договір (акд), у якому передбачалася форма участі кожного з компаньйонів і частка його прибутку. Розмір прибутку і можлива частка учасників договору визначалися по-різному кожним з мазхабів. Однією з найбільш розповсюджених форм принципу співучасті був кірад (позичання) - підписання угоди між власниками майна (або грошей) і безпосереднім виконавцем торговельної операції (наприклад, між купцями і капітаном судна, що перевозило їхні товари і т. п.).
   В VIII - X ст. у мусульманському світі широке поширення дістали платіжні кошти типу векселів, кредитних листів і т. п., що характеризувало рівень розвитку кредитно-фінансових відносин того часу. У зборах хадисів імама Бухари повідомляється про поширення боргових листів (сакк), що мали широке ходіння в халіфаті. Сакк являли собою платіжні розпорядження, що видавалися власником майна на ім'я довіреної особи. Існувала спеціальна категорія осіб, які займалися кредитними операціями. Причому операції найбільш великих "банкірів" простиралися в самі віддалені куточки мусульманського світу. Мандрівник XIV століття Ібн Баттута розповідав про представників одного і того самого "фінансового будинку", яких він зустрів у Китаї та Західній Африці [18].
   По свідоцтвах середньовічних авторів, усі фінансові і кредитні операції здійснювалися строго відповідно до вимог шаріату. Разом з тим, середньовічні автори приводять численні приклади всіляких хитрувань мусульманських купців і банкірів з метою витягу максимальної вигоди, причому ці хитрування за допомогою законодавців зводилися в ранг "заохочуваних" або, у всякому разі, "не засуджуваних" шаріатом дій. У мусульманському праві існує практика застосування так званих хійал - хитростей, юридичних вивертів, суть яких "може бути визначена як застосування законних засобів для досягнення незаконних цілей" [19]. За допомогою таких вивертів заборонений позичковий відсоток фактично стає дозволеним. Наприклад, одночасно з наданням грошей у борг між тими ж особами здійснюється купівля-продаж якого-небудь товару по свідомо завищеній ціні. Різниця між сумою боргу і призначеною ціною товару і складає замаскований риба і т. п.
   Таким чином, "торговельне ремесло на мусульманському Сході пройшло тривалий шлях розвитку, розриваючи рамки феодально-патріархальних і племінних розмежувань. Фіксування ж в ісламі діяльності торговельної компанії-шіркєта свідчить, що вже в період установлення законів шаріату існував порівняно високий рівень розвитку купецького капіталу" [20].
   Класична ісламська соціально-економічна доктрина як сукупність представлень середньовічних мусульманських авторів і шаріатської регламентації господарської діяльності в цілому відповідала потребам практики економічних відносин у мусульманських країнах на протязі століть, хоча нерідко виявлялися протиріччя між теорією і практикою.
   Стан істотно змінився із проникненням у країни Сходу капіталістичних відносин. Нові соціально-економічні реалії зробили необхідним перегляд цілого ряду положень класичної доктрини, особливо тих її частин, що стосувалися позичкового відсотка і закята. Фетва Мухаммеда Абдо 1899 p., що роз'ясняла, що одержання відсотків на банківські вклади не є гріховним лихварством, ознаменувала початок широкої полеміки з питань співвідношення ісламських норм із реальними явищами господарського життя.

1. Ахадов А.Ф. Ислам в погоне за веком. - М., 1955.
2. Сюкийянен Л.Р. Мусульманское право и регулирование права собственности в законодательстве стран Арабского Востока. Правовое регулирование экономики.- М., 1986. - С. 45.
3. Милославский Г.В. Интеграционные процессы в мусульманском мире. - М., 1991. - С. 101.
4. Там же. - С. 102.
5. Там же. - С. 103.
6. Игнатенко А.А. Ибн-Халдун. - М., 1980. - С. 18.
7. Бациева С.М. Историко-социологический трактат Ибн-Халдуна "Мукаддима".- М., 1965. - С. 174.
8. Бациева С.М. Об экономических взглядах Ибн-Халдуна // Краткие сообщения Института народов Азии. - 1961. - № 47. - С. 58.
9. Игнатенко А.А. Ибн-Халдун. - С. 86.
10. Там же. - С. 90.
11. Милославский Г.В. Интеграционные процессы в мусульманском мире. -М., 1991.-С. 104.
12. Там же. - С. 105.
13. Там же. - С. 106.
14. Коран / Перевод И.Ю. Крачковского. - М.: Восточная литература, 1963.
15. Там же.
16. Мец А. Мусульманский ренессанс. - М., 1966. - С. 70-73.
17. Семенова Л.А. Из истории фатимидского Египта. - М., 1974. - С. 88.
18. Милославский Г.В. Ибн Батутта. - М., 1974. - С. 9-10.
19. Шарль Р. Мусульманское право. - М., 1959. - С. 31.
20. Керимов Г. Шариат и его социальная сущность. - М., 1978. - С. 203.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com