www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Міжцивілізаційна комунікація як геополітична функція України
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Міжцивілізаційна комунікація як геополітична функція України

А.Г. Костирев, канд. політ, наук

МІЖЦИВІЛІЗАЦІЙНА КОМУНІКАЦІЯ ЯК ГЕОПОЛІТИЧНА ФУНКЦІЯ УКРАЇНИ

   Критичний аналіз антагоністичних геополітичних теорій, які відводили Україні місце "буферної зони" між Росією та Європою, "останнього культурного кордону" між православно-слов'янською та західно-христіянською цивілізаціями, дозволяє автору зробити висновок про їхню невідповідність сучасним реаліям, у яких відбувається розбудова нового світового порядку, характерною ознакою якого є взаємозалежна культурна мозаїчність глобалізованого суспільства. Підкреслюючи зростаючу роль моральних факторів у забезпеченні миру та створенні солідарної системи міжнародної безпеки, автор доводить, що, виходячи з географічної, історичної та ціннісно-культурної бірегіональності України, її основною геополітичною функцією як незалежного актора світової політики має стати забезпечення ефективної міжцивілізаційної комунікації. Визначені світовою спільнотою базові гуманітарні цінності мають наповнювати зміст цього діалогу, а розгалужені структури громадянського суспільства - скласти інструментарій комунікативного процесу.

   Critical analysis of antagonistic geopolitical theories, which assigned Ukraine as a "buffer area" between Russia and Europe or as a "last cultural border" between orthodox-Slavonic and western-christian civilizations, gives author a possibility to do the conclusion about discrepancy of this views to modem realities, when establishment of a new world order is going on and the interdependent cultural multiformity of globalizing society become the characteristic sign of this process. Underlining the increasing role of moral factors in the ensuring of peace and in the creation of solidary international security system, an author proves that providing of effective intercivilizational communication have to become the basic geopolitical function of Ukraine as an independent actor of world policy, taking into account geographical, historical and valued-cultural biregionality of our country. Base humanitarian values are certain by world community have to inflate the meaning of this dialog and the ramified structures of civic society have to construct a tools of this communicative process.

   Визначення геополітичної функції України у сучасному світі є актуальним, але непростим завданням. Це пов'язано з тим, що , по-перше, Україна як самостійний актор геополітики тільки шукає своє амплуа у п'єсі під назвою "новий світовий порядок", а ті ролі, що їй пропонують впливові світові режисери не завжди відповідають її власним національним інтересам, а по-друге, як сценарій так і головні герої цієї драми змінюються власне по ходу вистави.
   Ці зміни обумовлені тим, що зараз починається етап формування нового типу світового співтовариства загальнопланетарного масштабу, яке відрізнятиметься від нинішнього насамперед своєю глобальністю, оскільки найяскравішим проявом і показником суспільних процесів є передусім глобалізація: розширення і поглиблення соціальних зв'язків та інститутів у просторі й часі [1]. "По всьому видно, - стверджує болгарський вчений 3. Захарієв, - що ми знаходимось у динамічному руслі радикального цивілізаційного переходу з далеко невідомим заздалегідь кінцем" [2].
   При цьому основний зміст сучасного періоду розвитку міжнародних відносин, на думку експертів Наукової ради при міністерстві закордонних справ Російської Федерації, складає перехід від біполярної системи часів холодної війни до нового, більш справедливого світоустрою, який би надійно забезпечував безпеку на глобальному і регіональному рівнях у сучасних умовах, на цьому етапі розвиток світових процесів вже у більший мірі відбувається на власній основі, поза колишнім тісним зв'язком із реаліями епохи ідеологічної конфронтації. Одночасно йде прискорена кристалізація нового значення всіх основних міжнародних факторів, включаючи Росію, Європу, США та нові центри глобального економічного росту і впливу та прояснюються ключові ролі сучасного міжнародного положення. Перехідність характеру існуючого світоустрою обумовлює те, що можна було б назвати багатоукладністю. Він несе у собі не тільки паростки майбутнього, але й елементи залишкової біполярності у сфері стратегічної стабільності. Така залишковість проявляє себе поміж іншого навіть у назві відомої книги 3. Бжезинського "Велика шахівниця", адже й такий відомий аналітик не зміг звільнитися від звички розглядати світ як дошку по якій рухають фігури лише двоє гросмейстерів.
   Але для нас більш важливим є те, що застаріла звичка дивитися на світ як на споконвічне поле битви у біполярному протистоянні призводить до того, що майже всі іноземні політологи поки що не схильні розглядати Україну як самостійну геополітичну одиницю, яка має власні інтереси на міжнародній арені. Причиною таких поглядів є їхня впевненість у несамодостатності України як суб'єкта геополітики. "Україна в історичному та соціологічному відношенні представляє собою тільки погано структуровану, розпливчасту зону, яка сама ніколи не була джерелом модернізації" - пише французький дослідник Е. Тодд [3]. Західні експерти оцінюють Україну перш за все як інструмент посилення свого тиску на Росію і впливу у Близькосхідному регіоні. "Буферна зона", "останній культурний кордон" - ось головні фактори, на яких наголошують теоретики, визначаючи місце та роль України на європейській і світовій арені. Комісар Євросоюзу по спільному ринку Фриц Болкештайн у своїй книзі "Межі Європи", яка вийшла в 2003 році, говорить так: "На сході є політична необхідність у буферній зоні між ЄС і Росією, що може бути сформована із країн, що не належать до якого-небудь блоку". Болкештайн пояснює, що, якщо Туреччині варто відвести роль буферної зони між ЄС і такими країнами, як Сирія, Іран та Ірак, то Україна повинна ізолювати Європу від Росії, таку ж роль Болкештайн відводить Молдові й Бєларусі [4].
   І якщо прозорливий 3. Бжезинський не відмовляє Україні в європейському майбутньому, то такі дослідники як Р. Асмус та В. Посельський ставляться до цієї перспективи досить скептично, а С Хандінгтон та Е. Тодд взагалі вважають, що Україна покликана повернутися до орбіти Росії.
   Що стосується російських авторів, які представляють школу геополітики, то значна частина їх теоретичних розробок ґрунтується на поглядах таких впливових євразійців як Л. Гумільов і О. Дугін та обстоює необхідність всебічної і повної "інтеграції" України з Росією на основі утворення нового євразійського союзу, в якому домінуючу роль, безумовно, відігравала би Росія.
   Отже, намагаючись знайти теоретичну базу, на підставі якої можна було б визначити геополітичну функцію України, нам необхідно мати на увазі, що існуючі провідні геополітичні теорії побудовані на посилі одвічного протистояння: або таласократії та телурократії, або Півночі та Півдня, або Євразії та Європи, або комунізму та капіталізму. Відповідним чином Україна у цих теоріях розглядається як територія, що розташована у зоні зіткнення двох супротивників. Батько геополітики Ф. Ратцель, відстоюючи позиції органіцизму, розглядав Україну лише як "життєвий простір", який може бути використаним у процесі просторового зростання (німецької) держави. Фактично першим, хто обґрунтував особливу роль України в європейський геополітиці був Р. Челлен, який, аналізуючи підсумки першої світової війни, звернув увагу на те, що ця країна має всі необхідні об'єктивні і суб'єктивні передумови для того, щоб брати участь у розв'язанні проблем європейського простору. Необхідно також вказати, що взаємозв'язок гео-політичної ролі з географічним місцерозташуванням України виокремив ще англійський геополітик Х.Дж. Макіндер. Думка X. Макіндера носить фундаментальний характер: "Хто панує у Східній Європі, той керує осередньою землею: Хто панує в осередній землі, той керує Світовим островом: Хто панує на Світовому острові, той керує світом" [5]. При цьому в ролі пануючих аж ніяк не розглядалися народи, що проживають на цій землі, а виключно "великі держави", які сперечаються за світову гегемонію. Не дивлячись на те, що така політика спричинила дві кровожерливі світові війни, концепції, покладені в її основу, продовжують жити й донині. Саме як "приз" у боротьбі за панування мала оцінюватися, на думку західних геополітиків XX ст., геостратегична роль України, яка за умови перетворення її в суверенну державу повинна стати "останньою лінією", "культурним кордоном" Європи, який захищає європейців від гегемоністичних претензій Росії, постійного і потужного азіатського тиску. Такі погляди поділяв і Г. Кіссінджер, який вважав, що Україна розташована на сході геополітичного простору, який розмежовує двох із шести глобальних носіїв могутності - Європу і Росію. Аналізуючи цей розклад, він зауважував, що принциповим завданням Атлантичного союзу у побудові нового світового порядку є гарантування того, щоб російський націоналізм, який традиційно носить місіонерський та імперський характер, не виплеснувся через кордони цієї країни, тому реалізація Америкою глобального балансу сил включає Україну до кола ймовірних кандидатів на "врівноваження" Росії в Європі [6].
   В основу геополітичної школи євразійства також була покладена ідея протистояння, але на цей раз сукупностей народів, які відчувають "спільність культурних та історичних традицій", ведуть автаркічне господарство на визначеному "місцерозвитку". Авторитетний російський вчений М.С. Трубецькой, досліджуючи у середині 30-х років минулого сторіччя культурний аспект російсько-українських відносин, вказував, що взаємовідносини між Росією та Україною зводяться до взаємозв'язку двох культур, точніше двох "індивідуалізацій" російської культури. "Як державне будівництво, так і духовна культура євразійських народів давно злита у єдину "радужну мережу" єдиної суперетнічної цілісності. - писав вже у 90-ті роки його послідовник Л. Гумільов. - Отже, будь-яке територіальне питання може бути вирішене тільки на фундаменті євразійської єдності" [7]. Найголовніше, на думку російських євразійців не попасти до німців на галеру", тобто до європейців [8].
   Погляди євразійців за своєю суттю близькі до цивілізаційного підходу, на який останнім часом все більше починає спиратися сучасна геополітика. Розробці проблем цивілізації були присвячені роботи Ф. Пзо, Г. Бокля, Р. Альтаміра, Е. Літтре, Ф. Броделя, О. Шпенглера, Ж. Гобіно, М. Данилевського, А. Тойнбі, які трактували поняття "цивілізація" як сукупність історичних, географічних, соціокультурних та інших особливостей, що об'єднані у стабільні глобальні структури із повільними незворотними процесами, які розгортаються впродовж сторіч [9]. Прибічники цього підходу вказують на те, що ступінь розподілу людей в усьому світі за культурними ознаками зростає і це означає, що все більшу важливість набувають конфлікти між культурними групами; цивілізації - це культурні цілісності самого широкого рівня, тому центральне місце в глобальній політиці займають конфлікти між різними цивілізаціями [10]. С Хантінгтон вважає, що Європу після "холодної війни" розділяють не ідеологічні, а культурно-цивілізаційні відмінності, коли західній цивілізації протистоять православна та мусульманська. За Хандінгтоном, Україна - це "розколота країна", дві частини якої належать до двох різних цивілізацій.
   Аналізуючи цю теорію, слід підкреслити, що ключовою парадигмою, на якій базується концепція зіткнення цивілізацій С Хандінгтона, є ідея ненависті та ворожнечі, яка нагадує нам гоббсівську теорію "війни усіх проти усіх та кожного проти кожного". "Людині властиво ненавидіти, - стверджує С Хандінгтон. - Для самовизначення і мотивації людям потрібні вороги: конкуренти в бізнесі, суперники в досягненнях, опоненти в політиці. Природно, люди не довіряють тим, хто відрізняється від них і має можливість заподіяти їм шкоду, і вбачають в них загрозу. Вирішення одного конфлікту і зникнення одного ворога породжує особисті, суспільні і політичні сили, які дають поштовх до нових конфліктів. "Тенденція "ми" проти "них", - як сказав Алі Мазруї, - майже повсюдна на політичній арені". Логічним наслідком з цього базового посилання є його висновок про те, що ступінь розділення людей за культурною ознакою все збільшується і це означає, що все більшу значущість набувають конфлікти між культурними групами, тому центральне місце у глобальній політиці займають конфлікти між цивілізаціями [11].
   Але у сучасних умовах така парадигма є згубною для світу. Глобалізація, на думку, 3. Бжезинського, не залишає місця а ні для національного егоїзму, а ні для цивілізаційної винятковості. Чудово розуміючи це, С Хандінгтон сам попереджає: "Ми стаємо свідками "кінця прогресивної ери", коли домінувала західна ідеологія, і вступаємо в еру, в якій численні і різноманітні цивілізації взаємодіятимуть, конкуруватимуть, співіснуватимуть і пристосовуватимуться один до одного... В епосі, яка народжується, зіткнення цивілізацій є найбільшою загрозою миру у всьому світі, от чому міжнародний порядок, заснований на діалозі між цивілізаціями, є найнадійнішою мірою попередження світової війни. Ще у 1950-х роках Лестер Пірсон прогнозував, що людство рухається до "епохи, коли різні цивілізації навчаться жити поряд у світі, обмінюючись один з одним, навчаючись один в одного, вивчаючи історію, ідеали, мистецтво і культуру один одного, взаємно збагачуючи життя кожної з них. Альтернативою в цьому переповненому маленькому світі буде нерозуміння, напруженість, зіткнення і катастрофа" [12].
   Отже ми у наших пошуках геополітичної функції України будемо виходити не із небезпечних та застарілих, на наш погляд, теорій протистояння, а з припущення про необхідність і можливість налагодження у глобальному суспільстві діалогу між морськими та континентальними геополітичними центрами сили, між Європою та Євразією, і нарешті між цивілізаціями. Деякі вчені і політики вважають, що в сьогоднішньому світі вже відбувається становлення того, що B.C. Найпаул назвав "універсальною цивілізацією". Цей термін загалом має на увазі культурне об'єднання людства і все зростаюче сприйняття людьми всього світу спільних цінностей, вірувань, порядків, традицій і інститутів. Вацлав Гавел, наприклад, оптимістично стверджував, що "ми зараз живемо в одній глобальній цивілізації".
   Але опоненти такої точки зору вказують, що загальнолюдська культура можлива лише за умов граничного спрощення за рахунок знищення національних культур. Вони вказують, що крайній рівень спрощення системи -її загибель [13]. Слід вказати, що прибічники такої точки зору, назвемо її песимістичною, схильні розглядати глобалізацію як уніфікацію та вестернізацію у стилі "Кінця історії" Фукуями. Але весь досвід XX століття і особливо початку XXI століття свідчить про марність спроб гнатися за химерами уніфікаторства. Про це переконливо писав ще С. Моем в блискучій розповіді "На околиці імперії". Різноманіття - ось форма і спосіб існування людської цивілізації.
   Тому, намагаючись визначити геополітичну функцію України у світі, що глобалізується, ми виходимо з того, що глобальна цивілізація майбутнього - це не уніфікована (вестернізована), а поліцивілізаційна система, яка об'єднує велику кількість взаємопов'язаних елементів, що мають спільні функції. Така система життєздатна і перспективна у своєму розвитку. І якщо коли-небудь людство еволюціонує в універсальну цивілізацію, то вона виникне поступово, через виявлення і розповсюдження цих спільностей. Таким чином, додатково до двох відомих правил мирного співіснування - стриманості і сумісного посередництва, для збереження миру в поліцивілізаційному світі, в якому майже не залишилось народів, які ведуть автаркичне господарство, потрібно виконання третього правила - правила спільностей: людям всіх цивілізацій слід шукати і прагнути поширювати цінності, інститути і практики, які є спільними і для них, і для людей, що належать до інших цивілізацій. "Тільки зберігаючи все творче і нескороминуще, що закладене у фундаменті історичного прогресу, тільки гармонічно обв'язуючи у нову універсальну філософію співіснування багатства всіх кіл цивілізації, людство може відкрити та відстояти вірний шлях", - підкреслює 3. Захарієв [14]. Спроби досягти цих цілей не тільки зробили б внесок в обмеження зіткнення цивілізацій, але і в зміцнення Цивілізації як цивілізованості (вид. нами) [15]. Багато представників сучасного міжнародного експертного співтовариства згодні з тим, що гуманітарні компоненти стають так званою "м'якою силою" - органічним елементом в побудові цілого ряду актуальних систем безпеки - військово-політичної, економічної, міжнародно-правової, технологічної, екологічної та інших [16]. Зараз, коли ключовими проблемами світового розвитку є суперечливі наслідки глобалізації, що ставлять перед людством екзистенціальні питання, розв'язання яких вимагає, можливо, нових солідарних підходів, стає ясним, що забуття етичної природи людини - одна з ключових проблем міжцивілізаційних відносин. Розуміння цього починає пробивати собі дорогу і в США, і в Європі, і в Росії. Не можна не визнати, що зіставність підходів до питань моральності служило однією з основ взаємотерпімості в попередній період. Саме байдужість до питань моральності привела Європу до катастроф двох світових воєн.
   Розвиток комунікації є однією з ознак процесу глобалізації. При цьому слід підкреслити, що комунікацію ми розуміємо не просто як обмін повідомленнями, а як процес взаємної інтерпретації повідомлень з метою зрозуміти їхній когнітивний сенс. І саме комунікація в її культурно-ціннісному сенсі має стати інструментом створення нових спільностей. Комунікація є тією силою, що покликана зв'язати національні культури як елементи єдиної поліцивілізаційної глобальної системи. Р. Дор приходить до такого висновку про вплив швидкозрос-таючої комунікації: "за інших рівних умов, густина зв'язку, що збільшується, покликана забезпечити зростаючу базу для взаєморозуміння між народами світу", і далі він додає, що при цьому "можуть виявитися важливими деякі речі, які не є незмінними у всьому світі" [17].
   1. Вочевидь формування глобальної цивілізації може проходити різнорівнево. І логічним було б припустити, що найбільш інтенсивно цей процес відбуватиметься між західною та слов'янсько-православною цивілізаціями.
   По-перше, ще для А. Тойнбі цивілізації завжди були "відповіддю на виклик". Тим самим і класифікувалися вони по типах викликів (виклик моря, виклик степу і т. п.). До кінця XX ст. саме Росія сприймалася Європою як один з найнебезпечніших викликів. Але в сучасних умовах найбільш небезпечним викликом для обох цивілізацій постає мусульманський фундаменталізм, тому більш глибокий розподіл на "ми" та "вони" проходить між християнською та мусульманською цивілізаціями по вогняній дузі "світових Балкан", про яку говорить 3. Бжезинський.
   По-друге, як вказує С. Переслегін розбіжності між католицизмом і православ'ям носять в основному догматичний характер, тобто вони торкаються, перш за все, ритуальної сторони християнства. Відповідно, вони набагато менш істотні, ніж етична прірва між католицтвом і протестантизмом. Макс Вебер починає свою знамениту книгу "Протестантська етика і дух капіталізму" вказівкою на відмінності в економічній діяльності протестантів і католиків. Ці відмінності підсумовані в прислів'ї: "Протестанти славно куштують, католики мирно опочивають" [18]. Втім, навіть ця прірва не завадила європейцям після спустошливої тридцятирічної війни подолати ворожість по лінії "ми - вони", проводячи самоідентифікацію на католиків та протестантів, та укласти у 1648 році Вестфальський договір, що поклав початок новій геополітичній епосі. Отже, як показує історична практика, конфесійні "розломи" не є нездоланною перешкодою на шляху міжцивілізаційної комунікації. З цієї точки зору переговори між Вселенським патріархом та Римським папою, що відбулися на початку 2007 року під час візиту останнього до Туреччини, можна розглядати як перший крок на довгому шляху подолання наслідків розколу християнства, який відбувся у 1054 році. Можна припустити, вважають російські аналітики, що важливою складовою частиною процесу відновлення єдності європейської цивілізації могло б стати налагодження відносин між католицизмом і православ'ям. Від цього виграли б і Росія і Європа, яка знаходиться перед серйозною спокусою цивілізаційної винятковості, включаючи самовизначення виключно як християнської цивілізації. Таким чином внесок України в рішення загальноєвропейських проблем мав би культурно-цивілізаційний вимір, що відповідало б історичній традиції [19].
   По-третє, мабуть можна погодитись з твердженням згаданих вище російських вчених про те, що несучою конструкцією європейської політики може стати тільки комплекс відносин Росія - ЄС як двох постійних величин європейського рівняння. Це можна було б кваліфікувати і як забезпечення безповоротності політичного, економічного і культурного взаємопереплетіння Євро-союзу і Росії, закріплення Росії у Великій Європі [20]. Євросоюз та Росія активно розвивають стратегічне партнерство відповідно до прийнятої на саміті 10 травня 2005 року плану "Дорожніх карт" для чотирьох спільних просторів: економічного; свободи, безпеки та правосуддя, зовнішньої безпеки; досліджень та освіти. Зазначимо, що жоден з цих просторів не буде життєздатним без участі України. Зближення Європи та Росії, які починають по-новому відчувати себе у світі, може стати відповіддю на прагнення США до світового панування. Саме цю точку зору наполегливо відстоює Е. Тодд. Про це свідчать і дискусії на міжнародних конференціях з питань безпеки в Мюнхені. У лютому 2007 року В. Путін, використовуючи все більш наростаючі суперечності у трансатлантичному партнерстві по лінії Стара Європа (передусім Франція та ФРН) - США, відкрито виніс на розгляд європейців пропозицію об'єднати зусилля у міжнародній політиці та безпеці на противагу американським глобальним діям. Канцлер ФРН Ангела Меркель у своїй промові, натякаючи на США, підкреслила, що жодна держава, навіть найпотужніша, не може справитися з сучасними проблемами самостійно. З огляду на це пані Меркель закликала до поглиблення співробітництва ЄС та НАТО з Росією, а також зазначила, що Європа має спільно з Росією відповідати за процеси у світі [21].
   По-четверте, ми виходимо з того, що в XXI столітті в основу зовнішньої політики повинно бути покладено тверде переконання в неподільності безпеки і процвітання в сучасному світі, безальтернативності по-справжньому солідарної відповіді світової спільноти на нові виклики і загрози безпеки і стійкому розвитку, що реально може бути здійснено тільки на шляхах зміцнення колективних і правових почав в міжнародних відносинах. Об'єднання зусиль держав західної та слов'яно-православної цивілізацій є необхідним елементом загальної трансєвразійської системи безпеки, створення якої прогнозують найбільш далекоглядні американські геополітики, розуміючи, що "в процесі глобалізації, яка сприяє переплетінню американського суспільства з рештою світу, національна безпека Америки стає все менш відокремленою від питань загального благополуччя людства" [22]. Схожі прогнози роблять і неупереджені європейські та російські експерти, для яких вже аксіоматичне розуміння трикутної конфігурації відносин на просторі від Ванкувера до Владивостоку. На їхню думку, представляється обгрунтованим розглядати США і Росію як два відгалуження європейської цивілізації. Можна також погодитися з тезою про "європеїзацію" світу (С. Караганов). Тому в широкому концептуальному ключі стоїть задача відновлення єдності європейської цивілізації, яка могла б зіграти призначену їй роль у відновленні керованості світового розвитку у згоді з іншими цивілізаціями і центрами сили в умовах глобалізації [23].
   3. Бжезинський вважає, що у більш віддаленій перспективі Росія, можливо, зрозуміє, що приєднання до НАТО зміцнить безпеку її кордонів, особливо на Далекому Сході, де російське населення стрімко зменшується [24]. У значно більш віддаленому майбутньому він допускає, що з розширенням НАТО, особливо якщо до неї у тій або іншій формі буде долучена Росія, можуть скластися умови для створення трансєвразійської структури колективної безпеки, яка охопить навіть Китай та Японію [25]. Процес розбудови такої системи безпеки передбачає, на його думку, включення України до процесу історичного примирення, регіональної співпраці. Проте найважливіший аспект незалежності України - її вплив на Росію, оскільки це гарантує безболісну трансформацію останньої з імперіалістичної в національну державу [26]. Якщо Україна продемонструє економічний і політичний успіх, продовжуючи демократичний курс, підкреслює він, то це матиме дуже важливий вплив на трансформацію Росії, те, що відбувається в Україні має міжнародні наслідки. Оцінюючи роль України на "великій шахівниці", 3. Бжезинський каже, що це, звичайно не пішак, це не може бути ферзь, але це однозначно дуже важливий елемент шахівниці - один з найважливіших. Майбутнє України, на його думку, є важливим для майбутнього Європи, тому що Україна є європейською державою з великими традиціями, і в якійсь момент вона має стати частиною Європи, якщо вона хоче бути частиною Європи [27].
   Отже, синтез між західною та слов'яно-православ-ною цивілізаціями як етап на шляху створення універсальної цивілізації є глобальною необхідністю. А для цього Росія та Європа мають бути пов'язані розгалуженою мережею комунікаційних каналів і не стільки енер-гопостачальних, про які багато говорять, але й ціннісно-культурних. Спільним є те, що як і у випадку з газо-та нафтогонами, основним медіатором може постати саме Україна, біцивілізаційна, але консолідована. Саме про цю геополітичну функцію ще І. Лисяк-Рудницький писав таким чином: "Україна, - розташована між світами грецько-візантійської й західної культур і законний член їх обох, - намагалася протягом своєї історії поєднати ці дві традиції в живу синтезу. Це було велике завдання й не можна заперечити, що Україна не зуміла його повністю виконати. Україна наближалася до цієї синтези у великі епохи своєї історії, за Київської Руси й за козаччини XVII століття. Проте, хоч ці епохи були багаті на потенціальні можливості та часткові досягнення, в обох випадках остаточна синтеза зазнала невдачі й Україна впала під тягарем надмірного зовнішнього натиску, а також від розривних внутрішніх сил. У цьому сенсі можна сказати, що велике завдання, яке творить історичне покликання українського народу, залишається досі не виконаним і ще належить до майбутнього (вид. нами)" [28].
   У свою чергу, О. Дергачов підкреслючи, що Україна зацікавлена в затвердженні власної бірегіональності й підтриманні стабільних конструктивних міжнародних відносин як у східному, так і в західному напрямках, стверджує, що це надає їй можливість перетворення на своєрідний геополітичний центр, міжнародний вузол комунікаційних зв'язків, який об'єднує і пов'язує народи Сходу і Заходу, Азії і Європи [29].
   Ідея про геополітичну роль України як міжцивіліза-ційного вузла комунікаційних зв'язків органічно вписується і у теорію відомого американського географа Саула Коєна. На його думку, Центрально-Східна Європа представляє з себе регіон - "ворота", який сприяє потенційно зв'язкам між Заходом (римлендом) і континентальною євразійською геостратегічною сферою (харт-лендом). У побудовах Коєна Центрально-Східна Європа постає як унікальне утворення, бо це єдині "ворота", що займають цілий регіон. Радикальні зміни, які відбулися в країнах регіону, в тому числі і в Україні, можуть перетворити це унікальне утворення з "яблука розбрату" в шлях-ворота, покликані зміцнити стабільність та прискорити становлення зв'язків у світовій системі, але головне - стимулювати взаємодію між Західною Європою і Хартлендом, тобто тими геополітичними регіонами, які ще X. Маккіндер і Н. Спайкмен відносили до протилежних геостратегічних сфер. За Коеном "ворота" локалізовані, як правило, вздовж кордонів геостратегічних сфер, регіонів. В соціальному відношенні - це самобутні культурно-історичні центри, особливі етнолінг-вістичні одиниці. Обладаючи бідними, або вузкоспеціа-лізованими природними ресурсами, "ворота" знаходяться у залежності від зовнішніх джерел сировини та ринків збуту продукції. Основне призначення "воріт" - стабілізація світової геополітичної системи, елементи якої стають все більше взаємозалежними. Вони покликані стимулювати глобальну економічну, соціальну, політичну взаємодію. За ідеєю С Коєна, оформлюючись як самостійні геополітичні одиниці (вид. нами), "ворота" у багатьох випадках трансформуються із смуги конфліктів у зону компромісного розвитку, коеволюції суміжних регіонів і сфер, а відтак міжнародного співробітництва [30]. У цій лінії на просторі ЦСЄ важливо враховувати стратегічну перспективу відновлення єдності Європи. При цьому треба мати на увазі дві обставини: по-перше, цей регіон є найбільш проблемним з погляду провокації нового розділу Європи, а по-друге, в культу-рно-цивілізаційному плані у країн цього регіону завжди було багато спільного як із Західною Європою, так і з Росією. І навіть такий, хоча і абсолютно не науковий, але емоційно вивірений індикатор як конкурс Євробачення-2007 показав справедливість цього постулату.
   Розуміючи, що будь-яке порівняння кульгає, ми все ж таки зважали би за краще, враховуючи закономірності комунікаційного процесу, на які ми розглянемо нижче, порівняти функціональне призначення України не з воротами, через які тільки проходять з одного місця до іншого, а з форумом, де збираються обмінятися товарами, думками, почуттями і де знаходиться базиліка, у якій вирішуються усі спірні питання. Отже, саме затвердження України в якості "форуму", на якому відбувається міжцивілізаційна комунікація, і дозволить Україні оформитись як самостійний геополітичний суб'єкт у сучасному світі, що глобалізується. В. Кремень, Д. Табачник, В. Ткаченко вказують, що успішно відігравати природну і вигідну для себе роль повноцінного партнера і учасника інтеграційних процесів Україна зможе тільки тоді, коли її територія стане місцем неконфронтаційної зустрічі двох гігантських економічних (та цивілізаційних -А К.) систем, а щоб мати можливість впливати на процес їх взаємопроникнення, спрямовуючи його в русло співробітництва, Україна повинна бути представлена і в "західному" і в "східному" об'єднаннях [31].
   Безумовно, що, виступаючі в ролі медіатора, Україна в жодному разі не може розглядатися як суто механічний передавач. Хоча у випадку із ціннісною комунікацію, про яку ми ведемо мову, це і неможливо, тому що медіатор завжди виступає як інтерпретатор, сприймаючи та переробляючи повідомлення відповідно до власної шкали цінностей. І в цьому зв'язку слід обов'язково звернути увагу на твердження В. Андрущенко про важливість теоретичної рефлексії світової гуманітарно-гуманістичної традиції як умови забезпечення зворотного впливу української культури, традицій, гуманістичної думки на світове співтовариство [32].
   Цей висновок базується на положеннях теорії комунікативного процесу, у якій розповсюдження повідомлення диференціюються за допомогою сформульованих Г. Лассуелом питань, що розчленяють єдиний акт на складові елементи.
   Теоретичний опис процесу інформування розглядається у п'яти аспектах:
   1. Хто повідомляє? - Аналіз управління.
   2. Що повідомляє? - Аналіз змісту.
   3. Яким шляхом? - Аналіз способу.
   4. Кому? - Аналіз аудиторії.
   5. З яким успіхом? - Аналіз ефективності [33].
   Однак на методологічному рівні, виходячи з теорії Геделя про неможливість доказу непротиріччя формальної системи засобами самої системи, яка передбачає для всебічного дослідження системи застосування сильніших методів, ніж ті, що існують у системі, дослідники масових комунікацій, зокрема В. Борєв та А. Коваленко, вводять ще один аспект: - з якою метою? [34] Виходячи з цього, про ефективність комунікації можна говорити тільки з позицій змін у способі думок і почуттів людей, характері їх практичної діяльності. Під ефектом впливу комунікації, зазначають фахівці, мається на увазі "наслідок процесу комунікації, при цьому у свідомості індивіда відбувається те, що без акту комунікації не відбувалося б" [35]. Концепція комунікації В. Шрамма передбачає модель двостороннього процесу зв'язку, коли і той, хто відправляє, і той, хто отримує інформацію, діють в межах властивих їм рамок співвіднесення, взаємовідносин, що склалися між ними, та соціальної ситуації, що оточує їх [36]. У цьому випадку завданням медіатора є забезпечення кругообігу ціннісно збагаченої інформації, тобто сприйняття інформації, що закодована відправником, та перекодування її у зрозумілу для адресата форму. Для забезпечення "петлі зворотного зв'язку", як необхідної умови комунікації, цей процес повинен однаково успішно протікати в обох напрямках. Таким чином, для того, щоб виступати в якості медіатора у міжцивілізаційному діалозі, суб'єкт має володіти ціннісними кодами обох цивілізацій та знаходитись одночасно в обох рамках співвіднесення цих цивілізацій. За умови успішного розв'язання нагального завдання української нації - консолідації "сходу" та "заходу", яке призведе до подолання "розколотості" країни між двома цивілізаціями - західно-христіянською та православно-слов'янською, Україна зможе цілковито відповідати цим вимогам.
   На нашу думку, спільними цінностями, що мають бути покладені до фундаменту міжцивілізаційного діалогу, повинні стати базові цінності, сформульовані у "Декларації тисячоліття", яка була затверджена резолюцією 55/2 Генеральної Асамблеї від 8 вересня 2000 року, -це свобода, рівність, солідарність, терпимість, повага до природи та спільний обов'язок [37]. Зважаючи на особливості змісту комунікації між православно-слов'янською та західною цивілізаціями, в означеному широкому колі особливу увагу слід приділити відомій тріаді: права людини, демократія, верховенство закону. При тому, що, як підтверджує перебіг подій та дискусії останнього часу, представники цих цивілізацій іноді по-різному розуміють складові цієї тріади [38].
   Нагальним є також питання про інструменти, які здатні забезпечити ефективність міжцивілізаційної комунікації. Переважна більшість авторів за традицією розглядають державу як головного суб'єкта геополітики, але подібний етатизм, на нашу думку, не може бути виправданим при аналізі ціннісно-комунікаційних проблем. Досвід XX сторіччя і події початку XXI сторіччя підтверджують, що узурпація будь-якою державою права на формулювання та відстоювання навіть таких омріяних людством цінностей як свобода, рівність, справедливість та демократія є прологом до тоталітаризму і агресії. Крім того, державний апарат не здатний забезпечити ефективного кругообігу інформації, саме ту "петлю зворотного зв'язку", без якої комунікація як спосіб формування і виразу громадської думки неможлива. Ось чому умовою побудови по-справжньому демократичного нового світового порядку, в основу якого буде покладена міжцивілізаційна комунікація, ми вважаємо закріплення за державою лише координуючої функції, а безпосередніми суб'єктами комунікації мають стати інститути громадянського суспільства: недержавні громадські організації, соціально-відповідальні мас-медіа, органи місцевого самоврядування, наукові та навчальні заклади. Підстави для такого висновку дає, зокрема і спостереження 3. Захарієва, який вказує на те, що навіть у країнах із західною орієнтацією, які нехтують слов'янською ідентичністю, єдиним полем, на якому підтримується деяка динаміка взаємовідносин в контексті ідеї слов'янської взаємності, де наявна певна творчість, де збережена певна довіра - це поле громадських зв'язків, міжсуспільних взаємовідносин [39]. Керівник Росзарубіжцентру при МЗС Росії Е.В. Митрофанова стверджує, що "народна" дипломатія останніми роками стала не тільки "дзеркальним" відбитком зовнішньополітичного курсу провідних держав, але і активним інструментом формування загальноєвропейського простору, впливу на формування найважливіших міжнародних ініціатив [40]. Таким чином суспільна воля, громадянські структури фактично переймають на себе функцію "другого дихання" по відношенню до історично вмотивованих потреб держав та повинні сприяти з одного боку збереженню етнокультурних традицій, а з іншого -забезпечувати ефективну ціннісну міжцивілізаційну комунікацію. Україна вже зараз є тим унікальним місцем, де без зайвих бюрократичних перепон, пов'язаних з оформленням віз, можуть вільно зустрітися представники Євросоюзу, США та Росії. З цієї точки зору винятково важливими є розвиток в Україні неурядових міжнародних організацій, структур єврорегіонів, проведення освітніх, наукових, культурних, спортивних, туристичних заходів у рамках транскордонного співробітництва, відродження зв'язків між містами-побратимами. Ми впевнені, що ця проблема безперечно має не тільки духовні, але й важливі геополітичні та геоекономічні аспекти.

1. Яковец Ю.В. Глобализация и взаимодействие цивилизаций. - М., 2001. - С. 6-12.
2. Захариев 3. Славянство и вызовы цивилизационного перехода // Слов'янські культури в європейській цивілізації І Відп. ред. В.І. Наулко. - К., 2001. - С. 133.
3. Тодд Е. После империи. Pax Americana - начало конца. - М., 2004. - С. 186.
4. http://pravda_com_ua/ ru/news/2004/3/8/8114.htm.
5. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. - М., 2001. - С. 89.
6. Киссинджер Г. Новый мировой порядок // Філософія політики : Хрестоматія. - К., 2003. - Т. 4. - С. 52-57.
7. Гумилев Л. Ритмы Евразии. Эпохи и цивилизации. - М., 2004. - С. 64-65.
8. Там же. - С. 29.
9. Амелина Е. Понятие "цивилизация" вчера и сегодня // Общественные науки и современность. -1993. - № 3. - С. 94-102.
10. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций / Пер. с англ. Т. Велимеева, Ю. Новикова. - М., 2003. - С. 54-60.
11. Там же. - С. 320.
12. Там само. - С. 321.
13. Гумилев Л. Ритмы Евразии. Эпохи и цивилизации. - С. 62.
14. Захариев 3. Славянство и вызовы цивилизационного перехода // Слов'янські культури в європейській цивілізації І Відп.ред.В.І. Наулко. - С.133.
15. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - С.324.
16. К единой Европе без разделительных линий. Дискуссия. Э.В. Митрофанова (руководитель Росзарубежцентра при МИД России) // Международная жизнь. - 2007 - № 1-2. -С. 171.
17. Хантингтон С. Столкновение цивилизаций. - С. 323.
18. Переслегин С. Самоучитель игры на мировой шахматной доске // Геополитика. - М.; СПб., 2002. - С. 28.
19. Современный мир и Россия. Аналитический материал, подготовленный группой при Научном совете при министерстве иностранных дел России в рамках работы над Обзором внешней политики Российской Федерации в октябре-ноябре 2006 г. // Международная жизнь - 2007. - № 1-2. - С. 85.
20. Там же. - С. 72, 74.
21. http://www.ieac_org_ua/index.php?id=4 &ch_id=78&ar_id=4535&as=0#ar4535.
22. Бжезинский 3. Выбор: мировое господство или глобальное лидерство. - М., 2005. - С. 17.
23. Современный мир и Россия // Международная жизнь. - 2007. - № 1-2. - С. 81.
24. Бжезинский 3. Выбор: мировое господство или глобальное лидерство. - С. 138.
25. Там же. - С.165.
26. Бжезинський 3. Велика шахівниця. - Львів; Івано-Франківськ, 2000. - С. 104.
27. Бжезинський 3. Україна - не пішак, не ферзь, але дуже важлива фігура II Євро-атлантика. - 2004. - № 2. - С 7.
28. Лисяк-Рудницький.І. Історичне есе. - К., 2000. - Т. 1. - С 9.
29. Мадіссон В.В., Шахов В.А. Сучасна українська геополітика. - К., 2003. - С 100.
30. Колосов В.А., Мироненко Н.С. Геополитика и политическая география. - С. 109-110.
31. Кремень В., Табачник Д., Ткаченко В. Україна: альтернативи поступу. Критика історичного досвіду II Філософія політики : Хрестоматія. - К., 2003. - Т. 4. - С. 293.
32. Андрущенко В. Гуманітарна політика України // Філософія політики : Хрестоматія. - К., 2003. - Т. 4. - С 329.
33. Laswell Harold. Policy Problems of Data Rich Society. - Information Technology in a Democracy. - Cambrige, 1971. - P. 187-197.
34. Борее B.A., Коваленко А. Г. Культура и массовая коммуникация. - М.: Прогресс, 1986. - С. 56.
35. Иванов В.Н., Назаров М.М. Информационное потребление и политические ориентации // Социологические исследования. - 2000.- № 8. - С. 83.
36. Schramm Wilbur. The Nature of Communication Between Humans II Process of Effects of Mass Communication I Rev. ed. by Witbur Schramm and Donald F. Roberts. - Urbana, 1971.- P. 17.
37. Декларация тысячелетия Организации Объединенных Наций Утверждена резолюцией 55/2 Генеральной Ассамблеи от 8 сентября 2000 года.
38. К единой Европе без разделительных линий. Дискуссия. Коса-чев К.И. председатель комитета Госдумы РФ по международным делам. // Международная жизнь. - 2007. - № 1-2. - С. 168.
39. Захариев 3. Славянство и вызовы цивилизационного перехода. - С.138.
40. К единой Европе без разделительных линий. Дискуссия. Э.В. Митрофанова // Международная жизнь. - 2007. - № 1-2. - С. 172.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com