www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Дещо про особливості обґрунтування чорноморської орієнтації України в працях Михайла Грушевського
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Дещо про особливості обґрунтування чорноморської орієнтації України в працях Михайла Грушевського

Л.М. Домащенко, асп.

ДЕЩО ПРО ОСОБЛИВОСТІ ОБҐРУНТУВАННЯ ЧОРНОМОРСЬКОЇ ОРІЄНТАЦІЇ УКРАЇНИ В ПРАЦЯХ МИХАЙЛА ГРУШЕВСЬКОГО

   В статті аналізується концепція чорноморської орієнтації України Михайла Грушевського. Робиться висновок про переважно історичне обґрунтування цієї концепції.

   In article analyses conception Black sea orientation of Ukraine by Myhailo Grushevsky. Author comes to conclusion about historical substantiation this conception.

   Україна, будуючи власну зовнішню політику, виходить, насамперед, зі своїх національних інтересів та аналізу власного геополітичного положення. З огляду на її ресурсний, інтелектуальний і промисловий потенціал Україна є значною європейською країною, а як стратегічний транзитний маршрут енергоносіїв має шанс стати важливою ланкою економічної безпеки Європи. Тому цілком обґрунтованою виглядає стратегічна перспектива включення її в усі структури Європейського Союзу.
   Відтак євроінтеграційні прагнення України вимагають пошуку нею автентичних цим прагненням шляхів реалізації своїх геополітичних інтересів у Причорномор'ї та Прикаспії, виваженого підходу до здійснення своєї геостратегії у південно-східному напрямі загалом. Тому логічним буде звернення до концепцій чорноморської орієнтації України, які мали місце у вітчизняній політичній думці початку XX століття і першість серед яких належить концепції М. Грушевському, який, власне і ввів у обіг сам термін "чорноморська орієнтація України". Окремі її положення висвітлені у працях багатьох сучасних вітчизняних дослідників (С. Василенко, Ю. Левенець, В. Масненко, В. Потульницький, П. Радько, В. Сергійчук та ін.). В цій же статті увага буде зосереджена на особливостях аргументів, що їх М. Грушевський наводить на користь важливості чорноморської орієнтації для незалежної української держави.
   Чорноморська орієнтація України, зазначає М. Гру-шевський, викликана до життя процесом освоєння Південної України слов'янською в нинішнім вигляді українською людністю, що тягнувся протягом тисячоліть і до цього часу не закінчився. В культурно-історичному аспекті цей процес існував як боротьба степу і морського побережжя. Хронологічно його можна поділити на такі періоди: часи палеонтологічні до зустрічі місцевого життя з історичним народом Середземного моря і Малої Азії; період античний від цієї зустрічі та зв'язків постійних факторій і до початку візантійської доби; часи панування кочівницьких орд в Степах і на Кримському півострові та Побережу Візантії; козацька доба від кінця XVI і до кінця XVIII століття; доба нового заселення, що починається з ліквідації Запоріжжя і Кримської Орди. "З становища українського історика незвичайно важко висвітлити, як в сих періодах в залежності від більше й менше сприятливих кон'юнктур різними способами укладається значення Степу і Моря в історії українського життя" [1].
   Початком південно-східної колонізації українського народу, на думку М. Грушевського, слід вважати IV століття, ознаменоване "великою слов'янською міграцією", яка не лише призвела до остаточної диференціації слов'янства - ослаблення територіального зв'язку, пристосування слов'янських племен до нових і відмінних обставин життя, проживання і змішування з чужеродцями, а й заклала основи нинішнього розміщення народностей Східної Європи й, більш того, дала поштовх для починання історичного життя українських племен. "До цього часу ми можемо вести мову українські племена лише як про частину слов'янської групи племен, а їх еволюцію можемо вивчати не в її розвитку, а за результатами, до яких вони дійшли в момент остаточного відокремлення окремих слов'янських груп" [2].
   Зважаючи на це та приймаючи до уваги положення Української Руси на сучасній мапі Слов'янщини потрібно, зазначає М. Грушевськии, помістити наших предків в південно-східній частині праслов'янської території. "Значить, коли ми правильно означили територію слов'янської правітчини, то на оселі племен східно-полудневої, української групи припадає східно-полуднева частина того праслов'янського осідку, а саме - порічє середнього Дніпра. Як ціла словянська колонізація ішла в напрямі на захід, полудневий захід і полудень, так і українське розселення мало йти в тих же напрямах, - на захід і полудень" [3]. Інакше кажучи, південно-східна, українська група племен вже тоді, перед розселенням, могла займати північну і північно-східну частину своєї пізнішої території, розповсюдившись потім лише на південь і захід.
   При цьому рух на південь, як слідує з міркувань М. Грушевського, був не лише первинним по відношенню до руху на захід, а й вирішальним для формування українського народу як самостійної одиниці, що має свою неповторну і окремішню історію. Останнє зумовлено тим, що рух на південь східнослов'янських племен мав своїм наслідком вирізнення в структурі цих племен південно-східної групи, яка у візантійських джерелах VI століття позначена терміном "Анти" і протиставлена терміну "Слов'яни". При цьому, як свідчать знову ж таки ці джерела, Анти і Слов'яни то воюють між собою, то ведуть цілком протилежну політику щодо Аварів і Візантії. Всі ці факти, резюмує М. Грушевськии, вказують на осібність цих двох груп і неможливість зведення різниці між ними до того, що Слов'яни "сиділи по сей бік Дніпра", а Анти "по той". На думку М. Грушевського, поділ на Слов'ян і Антів відповідав двом різним етнографічним слов'янським віткам. "Анти" можуть відповідати тільки східній групі, але й то з певним обмеженням: ми не знаємо як далеко сягало ім'я Антів на північ; теоретично беручи воно могло обіймати всі східнослов'янські племена, але в наших звістках стрічаємо се ім'я тільки в подіях і комбінаціях, які дотикаються самої лише полудневої, чорноморської колонізації східнослов'янської галузі" [4]. Інакше кажучи, ім'я антів могло обіймати цілий східний відділ слов'янства, але з огляду на той матеріал, що знаходиться у розпорядженні дослідника, це ім'я належить тільки до південної частини цього відділу, до східно-південних слов'янських племен [5].
   Відтак, робить висновок М. Грушевськии, Анти - це південна частина східної вітки слов'ян, тобто представники тих племен, які утворили етнографічну цілісність, відому нині як українська. Про це, пише вчений, свідчить і те, що Анти виступають на території, де пізніше бачимо Русинів і де й тоді, в VI столітті не міг сидіти ніякий інший слов'янський народ, - на краю між Дністром і Доном. І те, що Анти були східними сусідами Слов'ян і відрізнялися від них як осібна етнографічна група, що засвідчили їх наступники Руси і Болгари. І те, що, як свідчить історія, анти, будучи союзниками Візантії, мусили воювати зі словенами, а отже трималися від них "зосібна і ворожо". "... при тім цікаво, що коли історичні джерела кидають знову світло на події по лівім боці Дунаю - в X в., - бачимо, що антська держава - Київська Русь - перейняла політику антів VI-VII в. і тримається з Візантією проти потомків словенів - Болгарської держави; так було від Олега і до Ярослава" [6]. Південно-східна приналежність антів, а отже і українців, засвідчується і тим, що антська колонізація цілком відповідає тому, що можна виснувати про правітчину нашого народу і напрям його колонізації, беручи до уваги той встановлений факт, що напрями слов'янської колонізації у цілому відповідали початковому розміщенню слов'янських племен на їх правітчині, а теперішнє розміщення слов'янських народів відповідає їх угрупуванню на правітчнині. Так що українська колонізація степової смуги від Донця до Дністра, і сусідніх частин Бессарабії, яка розпочалася у XVIII столітті запорожцями і продовжувалася протягом більшої половини XIX біглими селянами-кріпаками, лише оволоділа старою територією, що була зайнята Антами в перші століття слов'янської колонізації і потім втрачена з часів загарбницьких рухів тюркських орд. "Се все, кажу, робить можна сказати -певним, що в Антах маємо предків українських племен" [7]. Це означає, що українське населення на більшій частині своєї нинішньої території, південну границю якої, до речі утворюють береги Чорного і Азовського морів, є правічним в тому смислі, що воно, а точніше південна група східнослов'янських племен, від якої веде своє походження сучасна українська народність, поселяється на цій території ще в епоху великого слов'янського розселення [8].
   Великий рух антських племен мав епохальне значення для подальшої долі українських племен. Саме "полудневе розселення", за якого Анти "з розгону доскочили до моря ", вважає М. Грушевськии, дало початок так званій Чорноморсько-дунайській добі, що відіграла дуже важливу роль в соціальній і культурній еволюції українського народу. Ця роль, на думку М. Грушевського, полягала у тому, що ведене стихійним потягом до моря, до сонця, до теплішого підсоння, до буйнішого життя, антське розселення викотилося з лісового поясу в райони степові і передстепові і досягло крайньої мети своїх змагань - Чорного і Азовського моря. Тим самим українські племена в момент антського розселення отримують ту територію, яку доля судила їм як "їх історичний верстат". "Дві великі творчі сили в житті кожного народу - народність і територія стрілися саме на порозі історичного життя нашого народу і утворили першу підставу дальшого розвою його" [9]. Від цього часу, пише М. Грушевськии, історія цієї території та історія майбутньої українською людності нерозривно пов'язуються між собою "і починається процес національного формування - перетворювання людності в національну спільноту на її національній території під впливами обставин, даних сею територією" [10]. Опанування цією територією стає історичним завданням українського народу, яке, зазначає М. Грушевськии, він не розв'язав до цього часу.
   У загальному вигляді отримана антськими племенами територія може бути охарактеризована як "битий шлях" з Передньої і Центральної Азії до Європи - на Балкани і Дунай. Чорноморські степи, пише М. Грушевськии, від непам'ятних часів служили битим шляхом з Подунав'я, з Середньої Азії, з Балканських країв до Туркестану, Середньої Азії і звідти до Індії, через Афганістан, і до Китаю [11]. Азовсько-каспійські степи відкривали українському Чорномор'ю дорогу через "Залізні ворота", теперішній Дербент і Дагестан, до Персії, Перської затоки й Індійського океану. Археологічний матеріал, продовжує вчений, не полишає нам сумнівів щодо старих тісних зв'язків між Подунав'ям і Кавказом, Чорномор'я з Туркестаном і північною Персією. Саме цими зв'язками, на думку М. Грушевського, і можна пояснити перехід в українські степи типів середньо-азійських, з одного боку, - глибокої Середньої Азії, яка вже стояла в сфері політичних і культурних впливів Китаю, а з іншого - різних предметів з побережжя Індійського океану [12].
   Та й грандіозна будова Київської держави теж трималася на чорноморській економічній базі. Коли ж ця база, що їй Київщина завдячувала своїми блиском і славою - панування над чорноморською комунікацією, торгівлею і транзитом - ослабла, київська будова впала, а українська спільнота з ролі провідної була переведена на роль залежну. На думку М. Грушевського, причиною цього було надмірне захоплення київських керманичів своєю північною експансією, своїм київським імперіалізмом, навіяним варязькими дружинами, та недооцінка ними завдання зміцнення своїх південних позицій. "Конкуренція з Новгородом, боротьба за дніпрово-балтійську дорогу, заволоділа уявою провідних київських кругів, і за сими інтересами вони занедбали забезпечення полудневих доріг, зв'язків з чорноморськими, азовськими й дунайськими українськими колоніями, далеко важнішими для економічного і культурного розвитку українського Подніпров'я, ніж тріумфи над Новгородом, Полоцьком, Смоленськом" [13]. За цими успіхами, зауважує М. Грушевський, безперечно блискучими, але мало есенціональними для київського життя, було занедбано багато чого, що можна було зробити для поборення степової навали, яка руйнувала чорноморське розселення. До того ж втрата київською будівлею свого чорноморського фундаменту обернулася культурною поразкою українського народу. Київська культура, святкуючи великі тріумфи і розтікаючись по великим просторам північної і східної Європи вслід за тими прибутками, що їх приносила імперіалістична експансія на півночі, тікала з рук українського елементу. "Зоставляла його самого тільки з бідним фрагментом її, і кінець кінцем власне право українського народу до сеї культури було заперечене і його претензії до його власного діла були признані неоправданими і дикими!" [14]. Ігнорування чорноморської орієнтації, згідно з М. Гру-шевським, стало причиною того, що київська культура із загального культурно-історичного погляду лишилася блискучою плямою на понурому східноєвропейському краєвиді, а з огляду на історичний розвиток української нації "зіставила по собі гірке похмілля, від котрого ще й нині тріщать козацькі голови" [15].
   Втрата українським народом південно-східного підґрунтя своєї культурної творчості поставила на порядок денний завдання засвоєння нових культурних взірців, які були перейняті із Заходу. "Так, безумовно, було вже у ІХ-Х ст., далі в ХІІ-ХІІІ, коли коштом спустошеного Переяславського князівства, південних чернігівських земель і всієї південно-східної частини Київської землі виростає і посилюється Галицько-Волинська держава, піднімається Побужжя (Західний Буг), Галицьке пониззя (Прут і Дністер), розвивається, судячи з усього, карпатська колонізація" [16]. По мірі того, пише М. Грушевський, як у ХІІ-ХІІІ століттях слабшали культурні і торговельні чорноморські відносини - з Балканськими краями, Візантією, Малою Азією, все більшого значення набирали відносини із західними, передусім німецькими землями. А занепад Києва і перенесення центру тяжіння до Галицько-волинської держави означав повну перевагу західних впливів над тією комбінацією впливів візантійських і загалом східних, що переважала в період формування Київської держави і була привнесена до останньої, як слідує з міркувань М. Грушевського, зворотною південно-східною колонізацією. Тому, "коли українську культуру й мистецтво епохи перед-київської можна назвати східними - бо переважають в них східні елементи, а культуру й мистецтво київської візантійськими, - не в тім розумінні, що се було чисте запозичення, а в тім, що певна течія вибивалась особливо яскраво й надавала переважну закраску, - то культуру й мистецтво XVIІ—XVIII вв., до самого кінця гетьманщини, треба назвати західними" [17].
   Отже, саме антське походження українського народу пояснює у М. Грушевського і факт його "найбільшої орієнталізації", що обертається його здатністю до "власної творчості" у тих краях, які подібно до нього зазнали на собі впливів східної культури і знаходяться у сфері української чорноморської орієнтації. "Та східна спадщина, котра так глибоко залягла в нашім житті - перероблена, перетравлена реактивами західного нашого духу, але зовсім не витравлена, являється настільки цінною складовою частиною української культури, українського життя, що ми зовсім не маємо причини її цуратись, ослаблювати чи хоч би ігнорувати в планах нашого будучого життя" [18].
   Як бачимо, південно-східний вектор, згідно з М. Грушевським, хронологічно є першим для України порівняно із західним. Його згортання і спричиняє знайомство із західними культурними взірцями, що формують основні прикмети українського характеру, а саме: високий розвиток гідності, пошанування чужої гідності, любов до певних уставлених, зверхніх форм, "законних речей", етикету і добрих манер, любов'ю до чистоти, порядку, красоти життя, прив'язанням до культурних і громадських вартостей. Ці всі прикмети, наголошує М. Грушевський, роблять Українця дуже близьким по духу, по характеру до західноєвропейської стихії - де в чому до германської з її солідністю, діловитістю, любов'ю до комфорту, порядку, чистоти, достатності, до рівноваги і стоїцизму; де в чому - до романської з її потягом до форми, елегантності, бажанням в нести в усе красоту, освітити нею усяку сферу життя. Отже, західний вектор значущий для українців тим, що забезпечив їх духовну спорідненість із західноєвропейським життям шляхом формування в українців відповідних характерологічних особливостей. "Український народ належить до західноєвропейського, чи коротше сказати - просто таки європейського кругу не силою історичних зв'язків, які протягом століть зв'язали українське життя з західним, а й самим складом народного характеру" [19].
   Південно-східний же вектор важливий для українців тим, що зробив їх найбільш багатим східними, орієнтальними впливами народом західної культури. Ми, зазначає М. Грушевський, являємось одним з найбільш орієнталізованих західних народів - подібно як Болгари, Серби, Іспанці, - і ми повинні не забивати, а розвивати те корисне і цінне, що дала нам ся орієнтальна стихія. Остання, продовжує вчений, не тільки збагатила нашу етнографію, нашу творчість, наше мистецтво, не тільки влила різні цінні прикмети у нашу вдачу, в нашу психіку, а й зробила легкими для нас зв'язки з нашими сусідами, які зазнали подібних орієнтальних впливів, створила ґрунт для спільного порозуміння, для певної моральної близькості з ними. Традиція свободомислення, що властива українцям з часів цієї доби, має, на думку М. Грушевського, застерегти їх від того, щоб бути простими учнями західного життя "нині і вовіки", від того, щоб підганяти своє життя до якого-небудь західноєвропейського взірця. Українське життя, вважає М. Грушевський, здавлене дотеперішньою неволею, направлюване різними примусовими впливами і репресивними заходами, повинно насамперед "знайти себе", емансипуватися взагалі. Тобто з'ясувати свої завдання, засоби і потреби, не поспішаючи замикатися в який-небудь один круг зв'язків, відносин і впливів, а беручи як можна ширше, "широкоотвертою рукою", все, що може бути корисним для нього. "Не зв'язуючись ніякими симпатіями чи антипатіями, ніякими упередженнями, по французькому прислів'ю - "я беру своє добро скрізь, де я його знаходжу", брати і в сфері старих зв'язків колишньої Російської держави, і нових зв'язків з Центральними державами, і поза ним" [20]. Набагато важливіше, наполягає М. Грушевський, розвинути своє індивідуально-корисне з місцевих і власних задатків і засобів, аніж уложитися в уже готову чужу форму. А тому в сфері як духовної, так і матеріальної культури, технічного навчання українці мають брати скрізь те, що може здатися корисним. Неважко помітити, що це завдання, сформульоване М. Грушевським для незалежної України, перегукується з можливістю Антів черпати обома руками із різних культурних джерел, вивчати "різні форми і варіанти", мати доступ до "різних вір" і "різної правди".
   З огляду на це завданням чорноморської орієнтації незалежної України, на думку М. Грушевського, є ініціювання нею економічного і культурного співробітництва народів Чорного моря, результатом якого могло б стати не лише створення сильної економічної бази, а й відновлення за допомогою сучасних технічних засобів старих природних торговельних шляхів до Індії, Середньої Азії й Китаю, до Перської затоки, Сирійського побережжя, Аравії та Єгипту. Зважаючи на культурно-історичний зміст чорноморської орієнтації - боротьба Степу і Моря - здобуття Україною чорноморських земель означає її вихід не лише до морських, а й до сухопутних комунікацій світового значення.
   При цьому "великі транзитні дороги на схід" мають знаходитися в руках тих країв, через які вони проходять, щоб "наші люди", "чи інші місцеві" не були при цих дорогах лише "носіями або мазчиками". Тобто чорноморська орієнтація України не передбачає здійснення нею ані експансії, ані гегемонії чи панування у цьому напрямі. Навпаки, вона є підставою для створення федерації країв, зв'язаних географічно, економічно і культурно, але ні в якому разі не для "федерації поневолі". "І як першу ступінь до такої федерації, продиктованої географічною, економічною і культурною спільністю, я вважаю економічне й культурне співробітництво народів Чорного моря" [21].
   "Власна творчість" України на напрямі чорноморської орієнтації, дозволить їй, на думку М. Грушевського, "знайти себе" у спосіб розвитку і використання як того, що дала їй орієнтальна стихія, так і своєї належності до кола західноєвропейських народів за складом характеру власного народу. Відповідно "знайти себе" Україна може у ролі посередника між народами, які пройшли крізь подібні до знайомих їй орієнтальних впливів, та західноєвропейським життям, духовна спорідненість українців з яким є безсумнівною.
   Таким, чином, чорноморська орієнтація України не суперечить її західній орієнтації, й не є простим доповненням до останньої. Вона забезпечує Україні "власну творчість" і "власне поле діяльності", дозволяє Україні стати лідером "чорноморських країв", ініціатором відновлення "старих природних торговельних шляхів", що вкупі із західними прикметами українського характеру та з огляду на цікавість до цих шляхів з боку Заходу, робить її надзвичайно цікавою і привабливою для останнього. Крім того, чорноморська орієнтація, за висновком М. Грушевського, яка передбачає використання східної спадщини українців, не означає рух України у фарватері російської стихії, а сама ця спадщина, вільна від усілякого роду фінських і туранських домішок, не є такою собі модифікацією російського євразійства. Навпаки, будучи спрямованою виключно на створення "кооперації народів Чорного моря", ця орієнтація позбавляє Росію права "особо благопріятствуємой" нації в цьому регіоні, дозволяє Україні отримати право керуватися у своїх стосунках з нею виключно "добром українського народу", а не якимись там "інтересами спільної революції, спільної культури, спільної вітчизни", і у цілому надає можливість українській державі випростатися, щоб потім "уложитись в найбільш вигідній позі".
   Як бачимо чорноморська орієнтація України дозволяє їй гідно виглядати як перед Заходом, так і перед Росією, не дозволяючи їм обом "зірвати" свою державність, пропонуючи взаємовигідні проекти спільної співпраці та лишаючи за собою право на "власну творчість", зокрема на утворення Чорноморсько-Балтійської федерації у складі України, Білорусі та Литви. Адже історично, як зазначалося вище, саме ця орієнтація, за висновком М. Грушевського, - рух на південь східнослов'янських племен - призвела свого часу до вирізнення в структурі цих племен південно-східної групи, Антів - предків українського народу. Тому згортання південно-східного вектора загрожує Україні забуттям свого власного історичного завдання, яке з часів Антів полягає в опануванні "чорноморською комунікацією, торгівлею, транзитом", що поєднує Азію і Європу.
   Таким чином основні положення концепції М. Грушевського щодо чорноморської орієнтації України сформульовані ним передусім як висновки із ґрунтовного історичного дослідження як особливостей східнослов'янської колонізації загалом, так і специфіки та наслідків для подальшої історії України антського розселення зокрема. Це говорить про переважно історичне обґрунтування М. Грушевським важливості чорноморської орієнтації для незалежної української держави.

1. Грушевський М. Степ і Море в історії України // Український історик. - 1991-1992. - № 3-4. - Т. 28-29. - С 59.
2. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа / Сост. ист.-биогр. очерка Ф.П. Шевченко, В.А. Смолия. - 2-е изд. - К., 1991. - С. 16.
3. Грушевський М.С. Історія України-Руси : в 11 т., 12 кн. / Редкол. П.С. Сохань (голова) та ін. -К., 1991. - Т. 1. - С. 81.
4. Там само. - С. 176.
5. Грушевський М.С. Анти // Грушевський М.С. Твори : у 50 т. Т. 6: Серія "Історичні студії та розвідки (1895-1900)". - Львів: Світ, 2004. - С. 457.
6. Там само.- С 464.
7. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - К., 1991. - Т. 1.- С 177.
8. Грушевский М.С. Очерк истории украинского народа. - С. 8.
9. Грушевський М.С. Історія України-Руси. - Т. 1. - С.8.
10. Грушевський М. Історія української літератури : в 6 т., 9 кн. / Упоряд. В.В. Яременко.- К., 1993. - Т. 1. - С. 86.
11. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - К., 1991. - С 144.
12. Там само. - С 145.
13. Грушевський М. Історія української літератури. - Т. 1. - С 101.
14. Там само. - С 102.
15. Там само.
16. Грушевський М.С. Україна і українство // Грушевський М.С. Твори : у 50 т. Т. 3: Серія: "Суспільно-політичні твори (1907 -березень 1917)".-Львів: Світ, 2005. - С 138.
17. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. - С.143.
18. Там само. - С. 150.
19. Там само. - С 147.
20. Там само. - С 149.
21. Там само. - С. 151.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com