www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Держава як суб’єкт забезпечення духовної свободи особи
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Держава як суб’єкт забезпечення духовної свободи особи

В. А. Гапоненко, асп.

ДЕРЖАВА ЯК СУБ'ЄКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДУХОВНОЇ СВОБОДИ ОСОБИ

   В статті узагальнюються аргументи щодо провідного значення державних заходів у напрямку формуавння та зміцнення почуття духовної свободи громадян, що є основою для розбудови демократії та її наповнення реальним змістом.

   In article it is generalized the arguments about state measures's main sense in direction of citizens's spiritual liberty's creation and intensification, which one is the background of democracy's development and its admission with real content.

   Духовна свобода особи уможливлює ефективне функціонування демократичної політичної системи західноєвропейських країн, упереджує зловживання демократичними принципами та процедурами. Тому перехід від тоталітаризму до демократії означає, насамперед, перебудову світогляду кожного окремого громадянина.
   Попри те, що важливість духовної сфери ніким не заперечується, формування демократичного мислення, почуття індивідуальної свободи, світоглядних орієнтирів особистості часто помилково вважаються справою суто суспільною. Насправді, без державного сприяння цим процесам, а також без належних гарантій та підтримки громадян з боку політичних інститутів різного рівня, виховання свідомого громадянина демократичного суспільства буде надто розтягнутим у часі, а то й взагалі не відбудеться. Особливо це твердження правомірне для посттоталітарних країн та України, зокрема, де розвитку почуття духовної свободи заважають як пережитки минулого, так і наслідки сучасної недолугої політики держави.
   Проблема державної гуманітарної політики із забезпечення духовної свободи досить грунтовно висвітлена в науковій літературі. Проте, дослідники зосередили увагу на констатації недоліків та прогалин у здійсненні гуманітарної політики, опису належного стану державного регулювання відносин у цій галузі суспільного життя. Натомість, не доводиться значимість органів державної влади для успішних реформ в духовній сфері, а також не запропоновано комплексу конкретних заходів наближення ідеалу демократичного світогляду громадянина.
   Крім того, висновки вчених щодо пріоритетної ролі держави у галузі забезпечення свободи людини досі не стали основою політичної практики нашої країни. Духовній сфері українська держава відводить другорядну роль поруч з економічною та політичною, або взагалі нехтує гуманітарними питаннями. Такий стан речей багато в чому пов'язаний з неправильним трактуванням лібералізму як обмеження державної влади та прагненні максимально відійти від традицій радянської держави, що здійснювала тотальний контроль над всіма галузями суспільного життя. Отже, проблема забезпечення державою духовної свободи залишається актуальною, вимагає поглибленого вивчення та перегляду в контексті сучасних світових умов та українських реалій.
   Тому метою статті є обгрунтування ролі держави як основного суб'єкта забезпечення духовної свободи.
   Зауважимо, що термін духовна свобода у статті означає, насамперед, особистісну автономію, можливість саморозвитку індивідуальності, людських задатків, інтелектуальних здібностей. Для виконання поставленої мети узагальнимо ідеї дослідників щодо ролі та функцій держави в гуманітарній сфері.
   Насамперед, звернемось до теоретиків держави і права. Вони вихідне значення держави в будь-якій суспільно важливій сфері пов'язують, з тим, що це єдина інституція, яка володіє монополією на примус. Державні рішення постають як загальнообов'язкові для виконання. Навіть, якщо хтось не погоджується з ними, впевненість в однаковості цих норм для всіх, а також в наявності покарання за їхнє порушення, забезпечує принаймні формальну єдність, порядок та певну спрямованість функціонування політичної системи. Завдяки цьому держава має бути найвищим арбітром вирішення конфліктів різних соціальних груп, примирення протилежних інтересів.
   На практиці це проявляється в тому, що навіть від окремих рішень, які приймає верховна влада, пересічний громадянин чекає змістовної чіткості та визначеності. За словами відомого дослідника в галузі філософії права Р. Ціпеліуса: "Людина повинна бути впевненою в тому, що існуючих норм дотримуються, що вони втілюються в життя, що досягнуті домовленості та прийняті рішення будуть виконуватись".
   Без держави, що гарантує обов'язковість правових норм, не може існувати загальної стратегії розвитку, сталої системи цінностей, які через суб'єктивні відмінності кожного окремого індивіда та групи розуміються інакше. Так, різноманітність підходів, тлумачень, суперечностей демократії ставить під загрозу її значимість, моральну цінність невідчужуваних прав, вносить дестабілізуючий елемент в життя суспільства. За таких умов завдання визначити чіткі орієнтири для існування правової безпеки покладається на державу.
   Значення забезпечення правової однозначності підвищується в умовах, коли правові норми сформульовані нечітко або надають надмірну свободу дій компетентним органам. Воно особливо важливе в період нормативної інфляції, що полягає у невідповідності темпів змін законодавства темпам суспільних змін. Вкрай необхідна ця державна функція для країн пострадянського простору, яким характерні суттєві прогалини в законодавстві. Тобто, держава як джерело правотворчості та гарант дотримання законів для перехідних суспільств навіть важливіша ніж для розвинутих демократій.
   Складність забезпечення однозначності правових норм полягає в тому, що багатоманітність самого життя не дозволяє виробити для кожного окремого випадку абстрактні, однозначні і водночас справедливі норми. Особливо це помітно знову ж таки при зміні загальної ситуації та домінуючих соціально-етичних уявлень. Виправити цю невідповідність покликані держава та її органи шляхом забезпечення неперервності правового порядку. У цьому випадку державні рішення не просто підтримують впевненість громадян у дієвості права, а й створюють її там, де рішення не можуть бути прийняті, виходячи з однозначного правового знання. Громадяни мають бути впевнені у виконуваності права та винесенні справедливого судового рішення навіть у надзвичайних ситуаціях за фактичної відсутності відповідної правової норми.
   Важливо також, щоб в свідомості громадян ствердилось уявлення про стабільність законодавства. Тому законодавчий орган має прискіпливо ставитись до занадто легкої зміни правової бази, вносити найбільш значущі поправки, які базуються на докорінних трансформаціях в суспільстві. Це твердження означає, що будь-яка нова ідея не може негайно отримувати форми закону. Неквапливість парламенту буде сприяти виваженості прийнятих законів, а отже, правовій безпеці громадян.
   Таким чином, держава покликана подолати нечіткість та невизначеність розуміння демократії шляхом його конкретизації, утвердження впевненості громадян у виконуваності правових норм і домовленостей в державних рішеннях.
   В сучасному світі питання про місце держави та її органів у забезпеченні духовної свободи актуалізується у зв'язку зі зростанням ваги та впливу недержавних громадських, а також міжнародних організацій. Але так чи інакше такі особливості держави, як її універсальність (охоплення всіх сфер суспільства та всіх соціальних груп), здійснення функції узгодження інтересів, право застосування легального примусу та інші, говорять про вийняткову важливість саме державних гарантій свободи.
   На нашу думку, орієнтація на міжнародні пакти щодо розбудови демократії, суттєво не зменшує ролі держави, і лише в деяких сферах змінює характер державних повноважень. Для доведення цього твердження розглянемо питання про співвідношення внутрішньої компетенції держав та міжнародної у забезпеченні свободи особи.
   Варто зазначити, що багато аспектів прав та свобод людини продовжують входити до повноважень держави. Порядок, механізми та заходи забезпечення міжнародних стандартів є, головним чином, внутрішньою справою окремих держав. Оскільки міжнародні договори найчастіше не визначають яким чином держава повинна виконувати прийняті нею забов'язання, то це питання стає предметом виключно внутрішньодержавного регулювання. Крім того, міжнародні стандарти в галузі демократії не є однаковими для різних країн, що дає змогу говорити про місцеві та національні особливості реалізації тих чи інших міжнародних програм. Тобто, без державних заходів із забезпечення свободи особи документи міжнародних організацій та міждержавних об'єднань залишались би простими деклараціями без конкретного практичного значення.
   Якщо навіть пакт містить вказівку на механізми реалізації цієї програми, то вони не є виключними і поруч із зазначеними можуть використовуватись інші засоби, що сприятиме більш повному та ефективному втіленню міжнародних стандартів прав людини. Спеціальні ж механізми та процедури покликані стати додатковою гарантією виконання державами їхніх міжнародних зобов'язань. Вони не змінюють традиційних методів на зразок протестів, судової та арбітражної процедури, а в необхідних випадках - і колективні міри примусу.
   Індивідуальні випадки порушення державою міжнародних договорів передбачають зовнішнє втручання тільки за умови, що буде вичерпано всі внутрішні способи захисту. І навіть в тих межах, в яких питання забезпечення свободи людини не входять у внутрішню компетенцію, втручання міжнародних організацій та інших держав не повинно бути надто суттєвим, виключає можливість зазіхання на керівництво приватними справами країни, не може бути приводом для обмеження її суверенітету. Таким чином, авторитет держави поряд з наддержавними утвореннями безперечний.
   На користь провідної ролі держави у реалізації взаємозв'язку свободи і демократії висловлюються також філософи різних теоретичних спрямувань. Як зазначає відомий неоліберал, американський економіст М. Фрідмен значення держави полягає у захисті і посередництві між людьми, відстоюванні інтересів осіб, які самі на це не спроможні. Саме вона покликана здійснювати заходи, спрямовані на збереження і зміцнення свободи в суспільстві [2].
   Подібні думки висловлює російський філософ Л. Тихомиров Він розглядає проблему державних повноважень в духовній сфері в контексті питання про необхідність забезпечення порядку поряд з розширенням меж людської свободи. З цим завданням може впоратись лише держава [3].
   Специфічну роль в політичній науці займає питання про втручання держави в економічну сферу. Один з творців демократії в Америці Т. Джеферсон стверджує, що втручання держави в економіку бажане, коли воно сприяє діловій активності, але неприйнятне, коли воно спрямовано на її регулювання і контроль. На його думку, критерій сильної держави полягає в її здатності захистити привілеї меншості від анархії більшості [4]. Тобто, навіть свобода економічної діяльності має коригуватись державою таким чином, щоб найповнішою мірою сприяти духовній свободі та індивідуальності осіб.
   Інший американський філософ та політичний діяч Дж. Адамс головне і єдине завдання держави вбачає у захисті свободи - права особистості на життя, свободу, власність [5].
   Слід зауважити, що попри поширену критику лібералів за обмеження ролі держави, вони зовсім не виступали за усунення державних інститутів. Яскраво ілюструє це твердження А. Токвіль, який пише: "Для зменшення всевладдя держави не обов'язково знищувати саму систему влади. Достатньо лише роззосередити цю владу між різними посадовими особами. Влада при цьому зберігається, але стає менш небезпечною для свободи громадян" [6].
   Узагальнює подібні висновки російська дослідниця лібералізму Т. Мілова. На її думку, щоб насправді сприяти свободі, держава має бути активним учасником формування соціального середовища. Це означає підтримання потенційних можливостей діяльності. Активність, цілопокладання, вибір, реалізація частини можливостей в діяльність - це вже прерогатива особистості і лише від неї залежать результати діяльності.
   Такий підхід до пояснення ролі держави у забезпеченні свободи особи одночасно вказує і на критерій ефективності діяльності уряду. Таким критерієм адекватності політичних інститутів можна вважати те, "наскільки вони звільняють потенціальність членів суспільства" [7].
   Забезпечення права людини на вільний розвиток та самовдосконалення передбачає також наявність особистої безпеки та правопорядку. Як пише український дослідник історії політичної думки В. Скиба, мова тут йде "про захисну силу правоохоронних органів, їхню спроможність протистояти навалі злочинності, всіх видів антисуспільних діянь" [8].
   Особливо важлива роль держави у посттоталітарних перетвореннях. Традиційно в Західноєвропейских країнах та США таку роль відіграє громадянське суспільство та його інститути. Проте, громадянське суспільство в Україні знаходиться на початковому етапі свого розвитку, а тому не готове ефективно виконувати це завдання.
   Тому на думку багатьох дослідників демократії на пострадянському просторі саме держава має взяти на себе відповідальну місію розбудови громадянського сусільст-ва, виховання демократичної політичної свідомості, правової культури, створення інших умов духовної свободи. Серед них російський вчений А. Ковлер, який стверджує, що саме державність, крім культурної спадщини, єдине національне надбання після розвалу СРСР [9].
   Вітчизняний економіст та політолог А. Гальчинський застерігає українців від спроб творити демократію з анархії, оскільки головним суб'єктом її утвердження може бути лише міцна дієздатна держава. В Україні ж, - констатує автор, - спроби перебудови відбувались за рахунок послаблення, або навіть повного демонтажу державних інституцій [10].
   Повертаючись до попередніх висновків про пріоритет духовної свободи, зазначимо, що найбільше значення має і державна політика в цій сфері. Саме ряд заходів в гуманітарній сфері мають стати основою державного будівництва та національного відродження. Цілком актуально це твердження звучить для України.
   Такої точки зору дотримується відомий український літературознавець, політичний діяч та академік НАНУ Н. Жулинский "Молодій державі необхідна інтегральна система базових цінностей й основних принципів, які могли б консолідувати суспільство й прискорити процес звільнення суспільної свідомості від рудиментів тоталітарного мислення, ідеологічних догматів марксизму-ленінізму", - пише він. [11].
   Автор підкреслює провідне значення політики в духовній сфері: "Гуманітарна політика дає, в перешу чергу, орієнтири і визначає пріоритети, які роблять можливою координацію дій економічних, політичних та культурних установ, громадських організацій" [12].
   Жулинський визначає завдання гуманітарної політики, що на його думку, полягає у відновленні та модернізації соціокультурного середовища країни. її метою є створення умов для повноцінної особистості. Основними принципами такої політики мають стати: визнання пріоритету загальнолюдських цінностей; забезпечення еволюційного розвитку українського суспільства на засадах історичних традицій; орієнтація на європейську соціокультурну традицію.
   На думку автора, державна стратегія в ідеологічній сфері повинна базуватися на толерантності. Це означає як забезпечення повноцінного функціонування корінного етносу, так і етнічних меншостей, їхніх культур. Основними принципами в цій галузі має стати взаєморозуміння й взаємоповага між представниками всіх етнічних співтовариств.
   Жулинський констатує, що на сьогодні такі настанови залишаються лише ідеалом. Багато в чому вина за це лежить на політичних партіях, що демонструють не загальні пошуки виходу суспільства з морально-духовної кризи, а духовно-політичний розкол, ідеологічну конфліктність, у найкращому разі - невизначеність орієнтирів духовного розвитку. На нашу думку, це посилює роль держави, що єдина може стати інтегруючою силою, своєрідним арбітром у вирішенні внутрішніх суперечностей.
   Названі проблеми детально розглядає в своїх працях український дослідник В. Андрущенко Про недостатність державних заходів в духовній сфері в Україні, на його думку, говорять такі факти як виїзд інтелектуалів за межі країни; низька заробітна плата вченого, вчителя, викладача вузу, працівника культури, соціальної сфери загалом; обмеженість фінансування науки за рахунок коштів державного бюджету.
   Загрозливим він вважає також падіння моралі. Подвійність етичних норм, започаткована за радянської доби, за роки незалежності значно посилилась. Вона проявляється у професійній недобросовісності, прагненні обійти закон у повсякденній діяльності, використанні нелегальних методів ведення справ, а також поширенні наркоманії, кримінальних злочинів та інше. Перелічені явища ще раз вказують на важливість управління в духовній сфері та провідне значення гуманітарної політики.
   Серед практичних заходів вирішення названих проблем Андрущенко пропонує здійснити утвердження нової державної науково-технічної політики, основою якої є належна державна підтримка науки, зміна статусу і ролі вченого в суспільстві [13].
   Підтверджує сказане також і політична практика незалежної України, яка лише поглибила сформовані радянською ідеологією міфи та упередження у свідомості громадян. Ми можемо констатувати викривленне розуміння свободи пострадянського громадянина. Руйнування заборон та обмежень радянської доби призводить до сприйняття свободи як вседозволеності. В результаті, на зміну тоталітарній дисципліні приходить відсутність порядку, анархія та кримінальна сваволя. У зв'язку з цим В. Скиба називає політику постсоціалістичних держав псевдоліберальною. її сутність полягає у засиллі криміногенної свободи над свободою гуманістичною [14].
   Небажання визнати або невміння ствердити провідне місце гуманітарної політики гальмує просування та розвиток в інших сферах суспільного життя. Багато невдач економічних реформ можна пояснити відсутністю у індивідів певного досвіду та знань в галузі економіки. Зокрема, приватизація не зробила з людей власників, оскільки вони не знали своїх прав на користування цим майном, не розуміли механізмів акціонерних вкладів, не мали елементарних знань та навиків користування прибутками. Це дало можливість збагатитись лише окремим вузьким групам людей.
   До сказаного слід додати ще одну рису, сформовану недолугою державною політикою нових незалежних держав. Це відсутність усвідомлення спадковості політичного розвитку. її можна пояснити наступним чином: руху вперед заважає переконання народів посткомуністичних країн, що за комунізму не було створено нічого корисного чи гідного збереження. Комунізм настільки глибоко проникнув в усі сфери людського життя, що ставлення переважаючої більшості населення до розвитку країни після розпаду цієї системи може бути сформульоване як початок з нуля і необхідність будувати на порожньому місці.
   Таке переконання цілком хибне. Багато завдань модернізації радянською системою були вирішені: суспільство було урбанізовано, забезпечено загальну грамотність населення, побудовано залізниці й автомобільні траси. Тобто, варто усвідомити, що всебічна критика комуністичного режиму не завжди має позитивні результати як будь-який однобічний погляд на речі.
   Російський політолог І. Пантін такий стан речей вважає провиною деяких ліберальних реформаторів, які так захопились боротьбою з комунізмом, що нехтують спадковістю у розвитку суспільної свідомості і позбавляють громадян розуміння історичної складової свободи. Автор стверджує: "Якщо не враховувати цього минулого, ставлячись до нього, зрозуміло, критично осмислено, то реформи, приречені на невдачу" [15].
   Розвиває цю точку зору сучасний російський теоретик трансформаційних процесів В. Сергеев Автор стверджує, що в суспільстві, де відсутні сталі уявлення про свободу, де вона сприймається як нічим не обмежена сваволя, демократія ймовірно вироджується в терор [16].
   Отже, завдяки своїм виключним властивостям держава залишається провідним суб'єктом політичної системи. Прогнози про відмирання держави перебільшені і свідчать лише про наявність інших політичних акторів. Міждержавні об'єднання та міжнародні неурядові організації доповнюють повноваження держави, але аж ніяк не замінюють їх.
   Подолання кризи в духовній сфері не може розглядатись як суто соціальна, або тим більше індивідуальна проблема. Пріоритет духовної свободи може бути реалізований шляхом здійснення конкретних заходів з формування світоглядних та ціннісних орієнтирів, виховання відповідальності та толерантності, політико-правової освіти кожного громадянина. їхня ефективність залежить від усіх соціальних суб'єктів, проте провідну роль все ж має відіграти держава. На цьому наголошували ліберали, теорія яких часто розглядається як обгрунтування абсолютної нічим не обмеженої свободи. Проте, саме класикам лібералізму належить ідея: держава - це гарант свободи, мета її діяльності у забезпеченні та захисті прав людини.
   Особливо важливий такий висновок для перехідних суспільств. Тут отримана свобода не пов'язується громадянами з індивідуальною відповідальністю. І якщо у західноєвропейських демократіях остання виховувалась протягом тривалого історичного розвитку, то у пострадянських суспільствах вона має бути сформована у найкоротший термін, а тому це неможливо без цілеспрямованої державної політики.
   Таким чином, основою гуманітарної політики в Україні має стати усвідомлення того факту, що державні заходи не звужують свободу, а навпаки, закріплюють та захищають її. Це цілком можливо за умови, що державні органи здійснюють свої повноваження, базуючись на визнанні пріоритету індивідуальних прав над будь-якими іншими, у формі всілякого сприяння та підтримки здібностей особи, а не контролю за її діяльністю. Такі висновки закладають базис для подальшого теоретичного аналізу та вироблення конкретних заходів забезпечення державою свободи особи.

1. Циппеліус Р. Філософія права. К., 2000. - С.166.
2. Фридмен М., Хаек Ф.А. О свободе. - Челябинск: Социум, М., 2003. - 182 с.
3. Тихомиров Л Критика демократії. - М., 1997. - 672 с.
4. Джефферсон Т. Демократичні принципи II Демократія. Антологія І Упоряд. О. Проценко. - К., 2005. - С 377-382.
5. Адамс Дж. Думки про врядування // Демократія. Антологія / Упоряд. О. Проценко. - К., 2005. - С. 248-253.
6. Токвиль А. Демократия в Америке. - К., 1999. - С. 186.
7. Милова Т. Принципы либерализма. - Минск: Экоперспектива, 2002. - С. 91.
8. Скиба В.Й. Утилітаризм і свобода. - К, 1997. - С. 168.
9. Коелер А. Кризис демократии? Демократия на рубеже XXI века- М, 1997. - 101 с.
10. Гальчинський А. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процессу. - К., 2001. - 320 с.
11. Жулинский Н. Украина: перспективы либеральной модели // Зеркало недели. - 2001. - 22-28 сентября, №37.
12. Жулинський М. Заявити про себе культурою. - К., 2001.- С. 255.
13. Андрущенко В. Організоване суспільство. Проблеми організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть: Досвід соціально-філософського аналізу / Інститут вищої освіти АПН України. - К., 2006. - 502 с
14. Скиба В.Й. Утилітаризм і свобода. - С. 169.
15. Пантин И.К. Драма противостояния демократия/либерализм в старой и новой России // Полис. - 1994.- № 3. - С. 76.
16. Сергеев В.М. Демократия как переговорный процесс. - М., 1999

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com