www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Прикладне розмежування розсудку і розуму (на матеріалах філософсько-історичної концепції Р.Дж. Колінґвуда): аналіз історичної конституції
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Прикладне розмежування розсудку і розуму (на матеріалах філософсько-історичної концепції Р.Дж. Колінґвуда): аналіз історичної конституції

В.В. Приходько, доц.

ПРИКЛАДНЕ РОЗМЕЖУВАННЯ РОЗСУДКУ І РОЗУМУ (НА МАТЕРІАЛАХ ФІЛОСОФСЬКО-ІСТОРИЧНОЇ КОНЦЕПЦІЇ Р.ДЖ. КОЛІНҐВУДА): АНАЛІЗ ІСТОРИЧНОЇ КОНСТИТУЦІЇ

   В статті за допомогою аналізу історичної конституції встановлюється аплікативна відмінність між розсудком і розумом.

   The applicative distinction between the reason and the mind are established in this article with analysis of historical constitution.

   Абстрактне розуміння пізнання, засноване на підміні людського світу виключно знанням, призвело до вихолощення змісту такого ключового поняття як "пізнавальна здатність". Людина, що діє в світі і осмислює його, перетворюється на гносеологічний суб'єкт, який, в свою чергу, породжує абстракції і схеми [1]. Тому саме повернення пізнавального відношення до світу, до життя стало провідною темою філософування вже з XIX століття. Однак, нашим внеском до такої зміни настанови в філософії і науці є утвердження разом з сучасним німецьким філософом і соціологом Гансом Йоасом [2] і французьким філософом Корнеліусом Костеріадісом [3] не простого жорсткого розведення раціонального та ірраціонального з різними, позитивними чи негативними, конотаціями (в залежності від ставлення до наукової пізнання), а, навпаки, включення ірраціонального як фундаментальної складової до людської раціональності. Такий поворот можна назвати прикладним (аплікативним). Він перш за все дозволяє показати в який спосіб відбуваються зміни, здійснюється становлення світу, позбавляючи статичну впорядкованість світу її абсолютності і повертаючи йому креативність, фантазію і новизну.
   Загальні риси проекту такого повороту були наявні вже у філософії історії Р.Дж. Колінґвуда. Мабуть це сталося через те, що йому довелося осмислювати ситуацію потреби радикальної зміни, зламу в історичній науці і формування нового її бачення. Це також підтверджують відкриття історичної Школи анналів [4]. Отже, Колінґвуд саме в розкритті по-новому історичної конституції світу прагнув вирішення проблеми нової сутності історичної науки [5].
   Однак аналіз нових завдань історії не входить в завдання даної роботи. Нас цікавить тільки те, як аплікативний поворот впливає на саме філософування, даючи змогу по-новому висвітити розмежування розсудку і розуму. А це стає можливим через розкриття історичної конституції самої, яка якраз і поєднує вище названі перспективи горизонтом значимості. Тобто думати про світ, про людину і про знання осмислено ми можемо тільки в горизонті історії.
   Аплікативний поворот одразу виключає протиставлення теоретичного і практичного, думки і дії. Для Колінґвуда думка і дія є лише різними стадіями діяльності, при чому думка обіймає першість, з неї все розпочинається [6]. (Бездумна дія належить природному і має досліджуватись психологією, яка має мати в своєму розпорядженні природничі методи дослідження). І як стане далі зрозумілим, природничі науки не протиставляються історичним. Отже, якщо думка є дією, а дія думкою, то їхній нерозривний зв'язок ґрунтується на історичній конституції. Тому можна стверджувати, що кожний зв'язок думки і дії, заснований на історії є прикладним (аплікативним). Аплікативність вочевидь є головною характеристикою історичної конституції.
   Що ж уявляє собою історична конституція, а разом з цим розсудок і розум? Відповідь і водночас аналіз історичної конституції ми розпочнемо дещо в зворотному порядку від ходу роздумів самого Колінґвуда. Це дозволить, на нашу думку, найбільш вдало провести дослідження, рухаючись від наявного цілого до розумно-очевидного цілого через пояснення складових останнього, аж до методичних наслідків, при цьому відмічаючи вузлові моменти розходження між розсудком і розумом.
   Гарним початком для нашого аналізу є чимала цитата з роботи Колінґвуда "Автобіографія", розмір якої обумовлений для нас винятковою цінністю у визначенні дії і ситуації, які є предметами історичного пізнання, а відтак слугують вступом до царини історичного.
   "Когда я говорю о действии, то я имею в виду тот тип действия, который производится каким-то лицом не потому, что оно действительно находится в определенной ситуации, а потому, что оно так считает. Поэтому я не рассматриваю действий, являющихся простой реакцией на события, определяющие данную ситуацию, и действий, вытекающих из особенностей натуры человека, его предрасположенности к чему-либо или из его конкретного состояния" [7].
   Ця цитата складається з двох частин - позитивної, першої, і негативної, другої. Позитивна частина демонструє історичний тип дії, яка конституйована ситуацією. При чому історичність дії задається специфічною ситуацією, яка несе в собі автономію діяча, персони. Саме тому, друга частина покликана відрізнити дії в ситуації історичної конституції від дій в інших ситуаціях, які обумовлюють природний ("действий, являющихся простой реакцией на события, определяющие данную ситуацию") або психічний ("действий, вытекающих из особенностей натуры человека, его предрасположенности к чему-либо или из его конкретного состояния") хід подій. Історичність дії конститутивно обумовлена ситуацією, в якій персона аплікативно набуває автономність, тобто, як буде показано далі, рефлексивне відношення до себе самого (самосвідомість) є аплікативним, конституйованим історією і тільки в такий спосіб набуває автономності. Таким чином, історична дія завжди вже включена в сукупність аплікативних відносин, які конституюють єдність історичного і самосвідомого життя людини: історія є думкою і .навпаки, думка є історією, а разом вони є людським життям, яке гносеологічно визначено межами для історичного знання, тобто є таким життям, яке доступне для історичного пізнання. Ситуація щодо цього виступає одним з найважливіших прикладних (аплікативних) відносин історичної конституції, однак тільки така ситуація, яка усвідомлюється персоною в якості cumyaції, тобто автономна. Усі інші ситуації відірвані від людського самосвідомого життя є зовнішніми, гетерономними і панують над людиною як "злий фатум" або природної каузальності, або підсвідомого пориву чи схильності (психічної каузальності). Ми бачимо, що в такій спосіб також чітко розмежоване епістемологічне поле, чим займається історія, а чим ні.
   Але дія в ситуації (далі для спрощення викладу аплікативну ситуацію ми будемо називати просто ситуацією, знаючи її відмінність від інших ситуацій) вже конституйована рішенням вчиняти так або інакше. Будь-якій (історичній) дії передує рішення як результат попередньої дії. Можна сказати, що постійна зміна рішення на дію і навпаки виражає так би мовити "поверховий", наявний шар історичної каузальності, без якої не може навіть йтися мова про домагання історичним пізнанням науковості. Тому можна назвати цю історичну каузальність матеріальним базисом, каркасом дійсності. Дія і рішення утворюють дійсний тандем минулого і теперішнього, який фіксується в різноманітних писемних і неписемних свідоцтвах. З'єднані між собою вони відкривають поле для історичного доведення. Однак нас цікавить, що надає самому рішенню історичного характеру і обумовлює взаємозв'язок дії і рішення? Безумовно це робить історична конституція. Слід тільки-но виявити інші прикладні (аплікативні) відносини, які конституюють це.
   Історична дія несе з собою свідомий зсув, зрушення для ситуації і виражає становлення як таке, і водночас буття іншим для персони. Цей зсув обумовлений самою ситуацією, яка в якості прикладної є єдністю безпосередності і опосередкованості. Створена інтелектуальним чином історична ситуація є зусиллям роз'єднання контекстуальної замкненості, яка виражає безпосереднє життя людини через опосередкування думкою, тобто настановою на розмикання безпосередньої сучасності і відкриття горизонту становлення через введення минулого. Такою настановою є проблема як одне з аплікативних відносин історичної конституції. Контекстуальність людського життя, головною рисою якої є безпосередність, належить існуванню сущого без думки, хоча в людському досвіді думки завжди знаходяться в контексті інших думок, але в такий спосіб контекстуальний зв'язок між ними є бездумним (позбавленим думки). Тобто контекстуальні думки, як їх розуміє Колінґвуд [8] не мають історичного конституції, а значить є неісторичними. Інакше кажучи, контекстуальні зв'язки є інтуїтивними (психічними), а не пізнавальними і належать свідомості, а не самосвідомості, яке конституйоване саме пізнавальним відношенням. Але пізнавальне відношення також не слід розуміти як свавільне, а отже як порожнє, таке, що ніяк не пов'язане з безпосередньою дійсністю існування, це вело би до голої об'єктивації і уречевлення інтелектуального життя [9]. Як вже було зазначено вище, аплікативність проблеми є триманням єдності безпосереднього і опосередкованого за рахунок неспівпадіння різноманітних контекстів. Це неспівпадіння утворює "люфт", просвіт, який герметичне коло контексту перетворює (ніби осяючи світлом) на ситуацію, в якій крізь цей просвіт проявляється Інше. Такий прояв Іншого конституйований проблемою. Таким чином, ситуація вже завжди пов'язана з проблемою. В такий спосіб проблема конституює рішення як настанову дії (мотив). Тоді будь-яка настанова (інтенція) дії ґрунтується на проблемі.
   Але не слід розуміти, що контекстуальний розрив, просвіт, дається пізнавально безпосередньо (пізнавальне не може бути таким, як вже зазначалося вище: "Но акт мысли - это не простое ощущение или чувствование. Это - знание, а знание нечто большее, чем непосредственное сознание. Процесс познания не является поэтому простым потоком сознания." [10]), без жодного зусилля. В якості чогось безпосереднього він може бути чимось на зразок туги, поганого передчуття, нещасного стану свідомості. Тому пізнавально цей просвіт отримується поступово через факти (свідчення) і є складним рефлексивним пошуком. Аплікативно, тобто віднесено до історичної конституції, факти слід розуміти як способи сприйняття ситуації в проблемній настанові: "Упрямые факты, с которыми ему [разуму - В. П.] столь важно считаться, когда он действует в какой-нибудь ситуации, суть способы его восприятия этой ситуации [11]. Отже, факти виконують роль того, на що спирається проблемна настанова рішення в дії, поступово фокусуючись на Іншому, яке виринає з контекстуального просвіту. Методично збираючись на основі виображення (про нього піде мова пізніше) утворює образ Іншого, на яке спрямовує проблема дію.
   Тут треба зробити важливе доповнення, що Інше для дії в ситуації, яка конституює автономію персони, може бути тільки іншою автономією, персоною. Отже, проблема конституює вихід за межі мого Я, яке все ж таки залишається здобутком свідомості в її безпосередності. Таким чином, в історії навіть пізнання речей завжди вже опосередковано людською проблемною ситуацією, де речі виступають "уліками", свідоцтвами, фактами для створення образу Іншого. Отже, історія вже завжди є пізнанням людей, тому що ситуації дії як аплікативні історичні конституенти з'єднані зі самосвідомістю, а відтак в ній Я опосередковано Іншими.
   Повертаючись до зв'язку дії і рішення, слід зазначити, що рішення конституюється проблемою, в той час як дія - ситуацією, відповідно тут наявне підґрунтя для мови про каузальний зв'язок між ними. Але також проглядається прикладна кореляція між контекстуальним розривом (просвітом) Іншого, інакше кажучи, становленням (інобуттям), і буттям іншої автономії, іншої персони.
   Однак цей наявний зв'язок рішення і дії потребує подальшого прояснення, тому що повністю не розкритий той спосіб, в який проблемність веде дію до пізнання становлення, в просвіті якого виступає Інший, тобто спосіб конституювання Іншого, що приховується в безпосередності теперішнього. Тут важливо наголосити на тому, що в наявності не можливо також розрізнити ані дії, ані рішення без самосвідомого Я, яке доступне тільки завдяки складній структурі історичної ситуації. Слід також зауважити, що історична конституція не зазіхає на порядок безпосереднього життя свідомості, яка є предметом передусім феноменології і психології, безпосереднього мовного і мисленевого порядку, досліджуваного логікою, природного порядку як царини природничих наук - щоб назвати найбільш важливі сфери досліджень (про сферу суспільних наук мова піде далі). Саме перетинання цих порядків і утворює контекстуальний розрив, пізнання якого і є завданням історії. Отже, щоб стали остаточно зрозумілими зазіхання історичної конституції, історія не претендує на абсолютний онтологічний (чи будь-який ще) фундамент людського життя, а постає в якості тільки прикладного (аплікативного) ґрунту самосвідомого, такого, що базується на самопізнанні, життя. Традиційним позначенням для такого життя було поняття духу.
   Як же конституюється наявність Іншого в становленні для дії? Відповідь на це запитання найкраще дати, користуючись класифікацію дій в ситуації, яку наводить Колінґвуд в "Автобіографії". Він попередньо заявляє, що "я не касаюсь случаев, когда он [человек -В. П.], фактически подчиняясь определенному правилу, не осознает этого" [12]. Цим самим звички, які входять до безпосереднього, габітуального світу, історично не конституйовані. Тому вони є предметом переважно феноменологічних (як і психологічних) досліджень безпосереднього життя свідомості і виражають так звану безпосередню раціональність, куди також включається розумна тілесність. Отже, першим типом є "дія за правилами". "Большую часть наших действий мы предпринимаем, исходя из каких-то правил, и именно это обеспечивает им успех. Объяснить это можно тем, что мы имеем дело со стандартными ситуациями и пытаемся, оказавшись в них, добиться таких же стандартных результатов" [13]. Отже, стандартна дія (так можна назвати дію в стандартній ситуації) спирається на фіксований, репродуктивний образ Іншого, який спрямований на звуження проблеми, або навіть герметизацію її. Правила виражають перехід від спочатку унікальної до потім загально/ситуації. Таке відношення самосвідомого життя, самопізнання, має початком унікальність саме тому, що інакше би не виникло ситуації взагалі. Самосвідомість первинно проявляє себе як унікальність нового (а що таке нове як не Інше), щоб розпочалося становлення як таке. І вже потім первинна зацікавленість новим, конституйована проблемою, перетворюється зазвичай на загальновідоме, впізнаний образ, з якого випарована унікальність - залишається седиментоване те ж саме. Останнє підміняє собою нове, Інше. Отже, ситуація консервується, або, точніше кажучи, переходить з-під влади історичної конституції до соціальної конституції з її інституціональними, а не прикладними (аплікативними) відносинами. Таким чином, ми бачимо, що сфера стандартних відносин, яка виражає інституціональний порядок правил, є цариною суспільних наук. Ось тут й з'являється привід вперше в нашому дослідженні вказати на те, чим є розсудок. Розсудком є пізнання себе як впізнавання в унікальному загального, або інакше - в незнайомому знайоме. Безумовно він є важливим способом пізнавального відношення для людей, яке конституює common sense.
   Але Колінґвуд пише далі: "Но хотя действие в соответствии с правилами и представляет собою очень важный тип действия, оно не исчерпывает всех его видов" [14]. Тобто він шукає якусь іншу дію, яка би повністю відповідала вимогам історичної конституції. Зрозуміло, що такою дією є дія "не за правилами". Але тут Колінґвуд вказує на відмінність обставин цієї дії, які відбиваються на її характері. А це в свою чергу свідчить про те, що не кожна дія "не за правилами" є історичною. Колінґвуд встановлює такі типи обставин: "1. Первый тип обстоятельств, при которых нужно действовать, не прибегая к правилам, возникает тогда, когда вы сталкиваетесь с ситуацией, которая не укладывается в стандартные рамки... 2. Второй тип обстоятельств, когда приходится действовать, не полагаясь на правила, возникает тогда, когда очутившись в ситуации известного вам типа, вы не хотите идти проторенным путем" [15]. Відмінність між цими діями полягає в тому, що перша демонструє певну соціальну лакуну, яка проявляється в тому, що людина не знає правил для впізнавання ситуації, що свідчить про соціальну необізнаність діяча, "первый связан с неопытностью действующего лица, с его незнанием жизни [16]. В такій ситуації опиняється або молодь, або люди, для яких зруйнована повсякденність. Можна сказати, що дія в таких умовах є в багатьох випадках джерелом суспільних девіацій (в негативному сенсі цього слова). І тут на перший план виходить конституція свідомості, психічні чинники тощо, а не історична конституція.
   Можуть запитати, а як бути зі злочинцем, який знає закони, але свідомо ухиляється від них? Злочинна дія будується на підміні інституційних зв'язків егоїстичними, тобто суспільного порядку психічним порядком. Складні опосередковані дії в соціумі заміщуються безпосередніми власного Я. Але це Я не є самосвідомим, тому що інституціоналізовані правові відносини не стають постійною ситуацією дії для злочинця і є суто зовнішніми щодо дії, яка перетворюється на просту активність свідомого тіла, що належить безпосередньому порядку свідомості. Але аналіз відношення правових і моральних колізій у зв'язку з історичною конституцією входить до завдань подальших досліджень, а не цієї роботи.
   Отже, нестандартна дія в ситуації, правила якої відомі діячу виявляє свій глибинний розумний характер. "Второй случай знаком только людям с опытом и разумом, и он возникает лишь тогда, когда они воспринимают ситуацию очень серьезно..." [17]. Таким чином, саме тут доречно казати про розумне ставлення до життя, а відтак про розумне самопізнання, самовідношення. "Дуже серйозно сприймати ситуацію" означає бути уважним до неї, відійти від "поверховості", коли ми чіпляємося за готові суспільні інструкції для виконання дії. Мова йде про заглиблення в ситуацію, про прояв достеменного інтересу до життя.
   Стає очевидним, що розкривши конституцію цієї розумної дії, ми зможемо відповісти на питання: що таке розум? - і вирішимо головне завдання нашої роботи. Як вже було вказано, розсудок є саморефлексивним відношенням, яке конституює впізнавання як стандартизацію дії, тобто репродуктивний рух від проблеми до правила, від унікального до загального. Тоді розум веде самопізнання в зворотному напрямку - від правила до проблеми, від загального до унікального, і виявляє себе як здатність проблематизувати знайоме, фіксоване. Інакше кажучи, розсудок опосередковане перетворює на безпосереднє (історичне на повсякденне): усі апелюють до здорового глузду, який забороняє рефлексувати над ним самим і над його правилами. Тому здоровий глузд в діях людей є предметом передусім соціології. На противагу цьому розум завжди намагається опосередкувати безпосереднє, перевести повсякденне в історичне. Проблематизувати означає стати у відношення Іншого, нового, а тому унікального. Тому що не можна серйозно казати про щось інше як теж саме, не перетворюючи його з унікального на загальновідоме. Але нове має бути все ж таки визначеним, щоб взагалі бути для самопізнання (тут потрібно бути обережним, щоб не сплутати "для нас" зі "самосвідомістю", тому що перше несе безпосередність свідомості і локалізується різними способами даності предмета для Я, під самосвідомістю же тут розуміється самопізнання, іншими словами, не слід плутати Я зі самосвідомістю). Отже, історична конституція обумовлює визначення нового, в свою чергу визначення нового є нічим іншим як розумінням, тобто аплікацією (прикладом) розуму.
   Таким чином, Нове має історично конституюватись, виявлятись в розумінні як аплікація розуму. Проведемо конститутивний аналіз феномену Нового. Перш за все нове є свідченням контекстуального розриву. В свою чергу контекстуальний розрив прояснюється як невідповідність наявному положенню справ. Така невідповідність засвідчується як інший стан, або Інше. Це Інше, тому що воно може бути виявлено тільки в ситуації, яка невід'ємно пов'язана з автономією персони (ситуація може бути лише персональною), виражає передусім інше становище персони. Отже, Інше є іншою персоною. Перебування іншої персони в самосвідомості (самопізнанні) може бути тільки проблемним. Проблема і виражає самосвідомий стан персони через перебування в ній іншої персони. Це ж перебування можливе лише за умови становлення як відкриття іншого стану. Інше цим самим засвідчує становлення, яке аплікативно для самосвідомості як самопізнання проявляє іншу персону, формуючи таким чином історичний простір як простір становищ, при чому унікальних. Але перебування іншої персони в унікальному становищі (подібно до унікального становища людської екзистенції щодо буття у Гайдеґера) може бути тільки в унікальній відстані, яка дозволяє бачити унікальне місце, тому що безпосереднє перебування іншої персони в самовідношенні не можливе або в наслідок дії фізичного порядку, який не дозволяє займання одного і того ж місця двома різними тілами, або в наслідок впливу психічного порядку, в якому однакове займання місця призводило би до психічних патологій, шизофренії, параної тощо. Така унікальна відстань є нічим іншим як історичним часом. Отже, простір і час Нового є аплікативними відносинами історичної конституції.
   Ця відстань є проблемним горизонтом або ситуативною відстанню. І є відстанню від однієї ситуації до іншої. Відстань несе із собою віддаленість, яка є минулим. Цим самим унікальне становище (історичне місце) дається тільки у минулому. Чому минуле, а не майбутнє? По-перше, тому що минуле є незворотнім і неповторним, звідси унікальність самої відстані (історичного часу). По-друге, воно є не можливим, а реальним, яке має своє конкретне унікальне становище поряд, а не десь там. Тобто залишає зв'язок з теперішнім, яке воно віддаляє. Майбутнє не є унікальним поки воно не буде прожите, стане досвідом. Але унікальний досвід минулого має визначатись. Значить потрібно створити образ минулого, бо воно не може бути голим просто минулим (мертвим, як каже Колінґвуд) [18]. Але цей образ буде не репродуктивним, а продуктивним - таким, що зберігає унікальність. Продуктивний образ являє собою майбутнє як спосіб вираження минулого. Але не голе просто майбутнє (фантазію), а унікальне майбутнє минулого, майбутнє, яке несе усі форми минулого, майбутнє, яке виражає минуле. Таке майбутнє є наближенням віддаленого, тому воно і є майбутнім. Це майбутнє є проективним. План (образ) минулого є доцільною думкою, або ідеєю [19 ]. Але ідея, якщо вона має проективний характер, ніколи повністю не співпаде з минулим. Не можна стверджувати про те, що ми пізнали в ситуації, що воно є таким, як воно насправді є чи було. По-перше, тому що в такий спосіб ліквідується просвіт (контекстуальний розрив), який утворюється завдяки нескінченному майбутньому наближенню минулого. По-друге, у твердженні про те, що щось є, немає нічого історичного, а тільки безпосереднє. Тому, коли ми кажемо про самосвідомість в історичній конституції, то принциповим тут є не питання: "що є Я?" і твердження "Я є", а питання: "ким я міг би бути?", не "що таке людина?", а "чим могла би бути людина?". Можна сказати, що граматично йдеться про кон'юнктив, а вживання частинки "би" або непрямої мови є виразом історичної конституції. Хоча таке твердження стає небезпечним, тому що зазвичай здоровий глузд не довіряє кон'юнктивові, надаючи перевагу очевидності і певності, які надаються безпосередністю різноманітних порядків життя. Також тут можна говорити і про модальності, які отримують значення завдяки історичній конституції. Чи не тому за Гайдегером буття ані є, ані його немає, а історія буття виявляється його забуттям? Чи не тому Кантові формулювання категоричного імперативу і взагалі сфера моральності є непрямими, подібними до мерехтіння, виявами людського розумного життя? Чи не про це каже Сартрова непевність і незручність, коли ми опиняємося в колі зору з унікальним становищем Іншого? Тільки розсудок шукає певності під знаком необхідності, щоб задовольнити здоровий глузд.
   Висновком цієї роботи щодо розрізнення розсудку і розуму через аплікативний поворот в філософуванні і аналіз конституції історичності має слугувати відповідь на питання: що ж нам дає таке положення справ, коли ми нібито розхитуємося історією в своєму спокійному, майже неплинному повсякденному житті? Відповідь є простою - Нове. Сфера історичності, що розкривається через образи (проекти) майбутнього є цариною нескінчених альтернатив, інакшостей. Введенням цієї альтеровості (інакшості) і займається розум. Без цієї здатності не можливо навіть уявити самосвідомість як самопізнання. Тому що, як добре відомо з класичних творів, передусім Фіхте, в яких розгортався егологічний аналіз, самосвідомость є єдністю суб'єкта і об'єкта, де суб'єкт, беручи себе в якості об'єкту пізнання і пізнаючи себе як цей об'єкт, сам ніколи не залишає тим самим, а є становленням, чимось постійно іншим. Це означає, що у самосвідомості не субстанційне начало, а історичне з усіма його наслідками. І це начало, щоб взагалі вибити з голів субстанційне розуміння самосвідомості, є ситуацією, яку провокує, проблематизуючи, розум, але розум не як знову ж таки субстанція, а як відношення усіх відношень порядків життя, які перетинаються між собою; розум, який методично розгортається силою виображення, в результаті чого ми отримуємо знання (образ). А розсудок постає тільки його однобічним репродуктивним використанням, але від цього не менш значимим, тому що він відкриті в продуктивний спосіб порядки робить доступними для повсякденного життя, "з якого ми всі родом".

1. Див. Приходько В.В. Як вловити розум // Вісник Київського національного університету ім. Т. Шевченка. Серія "Філософія. Політологія". - К., 2007. - № 84-86. - С.77-80.
2. Див. Йоас X. Креативность действия. - СПб.: Алетейя, 2005. - 320 с.
3. Див. Kacmopuaduc К. Воображаемое установление общества - М.: Логос, 2003. - 480 с.
4. Див. Гуревич А.Я. Марк Блок и "Апология истории" // Блок М. Апология истории, или Ремесло историка. - М., 1986. - С. 182-232.
5. Див. Коллинг-вуд Р.Дж. Идея истории. Автобиография. - М., 1980. - 485 с.
6. Там же. - С. 298.
7. Там же. - С. 381.
8. Там же. - С.286-287.
9. Там же. - С. 286.
10. Там же. - С. 273.
11. Там же. - С. 303.
12. Там же. - С. 381.
13. Там же. - С. 381.
14. Там же. - С. 381.
15. Там же. - С. 382.
16. Там же. - С. 383.
17. Там же. - С. 383.
18. Там же. - С. 215.
19. Там же. - С. 295.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com