www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Сутність християнської проповіді в контексті традиції духовного лідерства
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Сутність християнської проповіді в контексті традиції духовного лідерства

І.М. Ломачинська, канд. філос. наук

СУТНІСТЬ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ПРОПОВІДІ В КОНТЕКСТІ ТРАДИЦІЇ ДУХОВНОГО ЛІДЕРСТВА

   В статті аналізуються основні проблеми мистецтва християнської проповіді, її роль в реалізації основних принципів християнського духовного лідерства. Проаналізовано основні аспекти побудови проповіді, що закладені в Біблії.

   In the article the essence of Christian sermon is analyzed, its role in realization of basic bases of Christian spiritual leadership. The analysis of basic maintenance of the art of sermon, resulted in Bible, is carried out. Basic principles of construction of Christian sermon and its communication features are considered.

   Проблема мистецтва проповіді, її морального змісту, що досить детально досліджувалась теологами в історичному контексті розвитку християнської духовності, потребує філософського осмислення в аспекті її комунікативного впливу на конкретного слухача. В зв'язку з цим, актуальним є дослідження сутності комунікативних особливостей використання мистецтва проповіді християнськими проповідниками - духовними лідерами, головним завданням яких було втілення християнських морально-етичних цінностей.
   Історія християнської Церкви - це арена невпинної боротьби за віру, за утвердження істинності ідей, концепцій, принципів. Головну роль в цьому складному процесі, повному протиріч та пошуків компромісу, відігравали духовні лідери - особистості, здатні не тільки проповідувати певну ідею, але, передусім, організувати навколо себе коло послідовників, які б змогли надати абстрактній ідеї певних конкретних обрисів. Лідер не відноситься до людей середньої норми: він є тим, хто відрізняється від інших своїми моральними рисами та розумовими здібностями. Лідер виступає своєрідним інтелектуальним центром, який оперує діяльнісним процесом задля досягнення поставленої мети. Він, певним чином, народжується, вже володіючи владною схильністю, природним даром впливати на інших та підкоряти їх своїй волі. Але, на противагу політичним реаліям, де завданням лідера є, передусім, досягнення влади та підкорення собі інших, в християнській традиції лідерство реалізується значною мірою через принцип служіння, тобто навчання послідовників, забезпечення їм поступового сходження по щаблях віри від загальних моральних принципів до вищих проявів християнської духовності. Через життєвий досвід і освіту духовний лідер набуває майстерності соціального впливу та передає свої знання послідовникам.
   Особливістю духовного лідерства є те, що лідер не примушує підлеглих до підкорення і слідування за ним магією своєї особи або силою переконання. Навпаки, він здійснює вплив, надихаючи і вселяючи додаткові сили в своїх послідовників, робить їх більш впевненими. Послідовники повинні відчути себе здатними досягти тієї високої духовної мети, яка поставлена перед ними. Провідна роль духовного лідера полягає в тому, щоб пояснити послідовникам переваги нових ідей і цінностей, а потім вдихнути в них впевненість в можливості їх досягнення. Зокрема, в християнській духовній традиції одним з основних засобів комунікативного впливу було мистецтво християнської проповіді.
   Мистецтво проповіді, або гомілетика має свою давню (з першого століття н. є.) і, безперечно, цікаву історію Слово "гомілетика" походить від грецького слова "гомілія", яке означало бесіду з однією людиною або зібранням слухачів, а надалі отримало значення проповіді, яка вимовляється в релігійному зібранні. Спорідненими зі словом "гомілетика" є такі старогрецькі слова, як - співрозмовник, слухач, учень і бесіда, навчання, але також співтовариство, співжиття, звернення, зібрання [1]. Гомілія - найдревніший вид християнської храмової проповіді тих духовних пастирів, які не отримали шкільної освіти, але, глибоко повіривши в істини християнства, викладали їх простою доступною мовою.
   Про першу Христову проповідь Святе Письмо стверджує: "І зійшовши з ними, Він став на рівному місці; також багато учеників Його і безліч народу з усієї Юдеї та Єрусалима, з приморських місць Мирських і Сидонських, що прийшли послухати Його і зцілитися від недуг своїх..." (Лк.24:17-18).
   З найдавніших часів проповідь слугувала потужною зброєю, через яку поширювалось пізнання віри: "Цього то спасіння стосувалися шукання і дослідження пророків, які провіщали про визначену вам благодать... їм же було відкрито, що не їм самим, а нам служило те, що нині проповідуване вам Духом Святим через благовісників, посланих із неба, у що бажають проникнути ангели" (1 Пет. 1:10 - 11). Іван Хреститель своєю проповіддю про покаяння і хрещенням водою готував народу Ізраїлю шлях до хрещення від Месії Духом Святим і вогнем. З часів поширення Євангелія Євангельська проповідь вважалась священною справою. Дар проповідництва в ті часи отримував значення пророцького дару, і кожен член релігійної общини, покликаний Духом Божим, міг стати проповідником [2].
   Спочатку гомілію відрізняли від проповіді. В перші століття поширення християнства гомілією називалося те пояснення, яке пропонувалося зібранню при читанні певної частини Святого Письма. Таким чином гомілія будувалась як пояснювальна промова, яка вимовлялася при читанні вибраної частини Святого Письма і яка складалася з послідовних пояснень на кожний вірш із застосуванням їх значення в практичному житті.
   Для проповіді у перших християн існувало інше слово - "логос" - слово в сенсі окремої промови або "проповідь" в загальному значенні проповідницького служіння: "І слово моє, і проповідь моя були не в переконливих словах людської мудрості, а в явленні духу і сили, щоб віра ваша утверджувалася не на мудрості людській, а на силі Божій" (1 Кор.2:4-5).
   Проповідь відрізнялася від гомілії таким чином: гомілія складалася з коротких послідовних пояснень значення тексту, тоді як проповідь була самостійною промовою, що спиралася на певний текст Святого Письма або мала певну тему зі Святого Письма. Але надалі слово "гомілія" стали вживати у значенні проповіді - самостійної промови в релігійному зібранні на певний текст або тему з Святого Письма [3].
   Як стверджується у Святому Письмі, сила проповіді не залежить від власних знань проповідника, вона можлива лише з натхнення Святим Духом: "Мудрість же ми проповідуємо між довершеними, але мудрість не віку цього і не володарів віку цього скороминучих; а проповідуємо премудрість Божу, таємну, приховану, яку призначив Бог перед віками слави нашої, якої ніхто з князів віку цього не пізнав" (1 Кор.2: 6-8), "Знайте насамперед те, що ніяке пророцтво в Писанні не залежить від власного вирішення. Бо ніколи не було пророцтва з власної волі, а промовляли його святі Божі люди, натхненні Духом Святим" (2 Пет. 1:20-21), "Коли ж видаватимуть вас, не турбуйтеся, як або що говорити; бо в той час дано буде вам, що сказати, бо не ви будете говорити, а Дух Отця вашого говоритиме в вас" (Мер. 10: 19-20).
   Теоретичні, моральні і соціальні основи проповідництва подані в главі X Євангелія від Матвія. "Цих дванадцятьох послав Ісус і заповів їм, промовляючи: на путь до язичників не ходіть і в місто самарянське не входьте; а йдіть краще до овець загиблих дому Ізраїлевого; ходячи ж, проповідуйте, кажучи, що наблизилося Царство Небесне" (Мф.10: 5-7).
   Для втілення нового змісту вищих духовних цінностей потрібна і нова система мови. Ця нова система мови раніше все характеризується аудиторією, яку фактично організовує сам проповідник. "В яке б місто або селище не ввійшли ви, довідуйтесь, хто в ньому достойний є, і там залишайтесь, доки не вийдете" (Мф.10:11 ). Аудиторія, що складається з людей, обізнаних в Святому Письмі, повинна бути ще і прихильна до проповідника. Перед неприхильною аудиторією проповідувати не можна: "А коли хто не прийме вас і не послухає слів ваших, то, виходячи з дому чи з міста того, обтрусіть порох з ніг ваших" (Мф.Ю: 14). Прихильність в даному випадку передбачає інтерес до нового слова, внутрішнє незадоволення існуючою системою суспільних ідеалів, бажання нового ідеалу - "наближення Царства Небесного" [4].
   Під таким оглядом в мистецтві проповіді головними вважались не стільки індивідуальні характеристики чи здатності оратора, скільки те, що він виступав виразником певної ідеології, тієї вищої духовної ідеї, яку намагався передати послідовникам. "Хто вас приймає, той Мене приймає, а хто приймає Мене, той приймає Того, хто послав Мене" (Мф. 10:40).
   Знаменита "Нагорна проповідь", що формує суть християнської етики, перша, з якою виступив Ісус в Галілеї, починається прославлянням тих, кому дарувало блаженство, і серед них - покірливих, милостивих і миротворців (Мф.5: 3-10). Ісус стверджував, що сила проповідника полягає в його активній проповіді Слова Божого та праведності: "Ви - світло світу...Так нехай сяє світло ваше перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного" (Мф.5:14-16), "Кажу бо вам, якщо праведність ваша не перевершить праведності книжників і фарисеїв, то ви не ввійдете до Царства Небесного" (Мф.5:20).
   В цьому сенсі Нагорна проповідь є і паралеллю, і доповненням, і антитезою старозавітному "Декалогу" - Десяти головним заповідям іудаїзму. Нова етика "Нагарної проповіді" і продовжує "Старий Завіт" і полемізує з ним. "Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків; не порушити прийшов Я, але виконати", - говорить Ісус (Мф.5: 17).
   "Нагорна проповідь" - це заклик до любові, що формує основні засади християнської етики, а відтак має звучати в кожній істинно християнській проповіді: "А Я кажу вам: любіть ворогів ваших, благословляйте тих, хто проклинає вас, добро творіть тим, хто ненавидить вас, і моліться за тих, хто кривдить і гонить вас" ( Мф.5:44).
   "Нагорна проповідь" дозволяє уявити основні риси ранньохристиянського проповідництва: вселенський та есхатологічний масштаб проповіді, простота, природність, щирість проповідника; підкреслено некнижковий, "вуличний" і суто усний, неписьмовий характер; природну виразність схвильованої і переконливої мови; її комунікативно-риторична силу і майстерність. Істинну любов прославляє апостол Павло: "Любов довготерпить, милосердствує, любов не заздрить, любов не вихваляється, не пишається, не безчинствує, не шукає свого, не гнівається, не замишляє зла, не радіє з неправди, а радіє істині; все покриває, всьому йме віру, всього сподівається, все терпить" (1 Кор. 13:4-7).
   Духовне (церковно-богословське) проповідництво - стародавній вид красномовства з багатими церковного амвона або у іншому місці для прихожан і яка виступає органічною частиною церковного дійства, і промову офіційну, що адресована самим служителям церкви або іншим особам, які пов'язані з офіційною дією [5].
   Істинним джерелом натхнення для проповідників слугували гоміліарії - збірники кращих проповідей отців Церкви. Перша збірка гомілій була складена Орігеном (185 - 245) в третьому столітті. Він написав безліч творів по тлумаченню книг Біблії та читав лекції по навчанню неофітів. Його праці зробили величезний вплив на сучасників і найближчі покоління проповідників. Оріген отримав звання "батька проповідників", хоча сам в ролі проповідника не виступав. Під його впливом проповідь з простої пояснювально-повчальної бесіди перетворилася на витвір ораторського мистецтва. Оріген вніс в справу формування проповіді принцип систематичного викладу предмету і алегоричний метод тлумачення [6].
   Найкращими представниками таких проповідей були: на Сході - Василь Великий (бл. 330 - 379) та Іоанн Златоуст (347 - 407), а на Заході - Августин (354 -430). Василь Великий та Іоанн Златоуст першими почали систематичний розгляд церковного проповідництва. Відомі 804 проповіді Іоанна Златоуста, які вважаються зразками ораторського мистецтва.
   На Заході в епоху середньовіччя, в період глибокого занепаду освіти серед духовенства, гоміліарії складались вченими богословами як посібник священикам. Зокрема, найбільш повна збірка гомілій була складена з наказу Карла Великого в 782 році.
   Заданість основного змісту в гомілетиці допускає, що ця проповідь спирається не на юридичну справедливість, а на філософську концепцію побудови нових суспільних відносин.
   В проповіді є непередбачуваність, а, отже, ризик відступити від ортодоксальності. Тому православна і католицька церква, особливо у минулому, так чи інакше обмежували можливості проповідування. Наприклад, в православ'ї право літургійної проповіді дано тільки єпископам і пресвітерам (священикам), але не дияконам.
   Протестанти, навпаки, активно розвивали проповідництво, вбачаючи у вільній проповіді повернення до чистоти і релігійної творчості ранньохристиянських часів. В епоху Реформації М. Лютер встановив правило, згідно з яким свій основний зміст церковна проповідь має черпати виключно зі Священного Письма.
   Відмовившись від всіх таїнств, окрім хрещення і причастя, протестанти саме в проповіді прагнули бачити своєрідне нове таїнство - sacramentum audibile, тобто таїнство, яке можливо почути. Непрямим чином це сприяло розвитку проповіді у католиків і православних. Розквіт католицької, особливо єзуїтської проповіді в епоху контрреформації, частково був реакцією на успіхи протестантського проповідування, пошуками "своєї противаги" тому, що навертало християн до протестантизму [7].
   В 19 столітті визначний вплив на розвиток протестантської гомілетики здійснив Шлейєрмахер, для якого проповідь стала одним з аспектів вираження релігійного почуття як безпосереднього переживання божества душею людини, що має на меті укріплення в слухачах властивого їм релігійного почуття. Згідно Шлейєрмахеру, проповідь - "акт художньої словесної уяви або відтворення змісту особистого світосприйняття проповідника перед слухачами, що володіють тим же змістом". Церковне вчення про проповідь, спираючись на слова самого Ісуса Христа і Його апостолів, розглядає проповідь як функцію благодатного життя церкви [8]..
   Специфіка церковної проповіді вимагає від проповідника особливого відношення до комунікативної аудиторії.. Проповідник повинен бути некорисливим, сповненим співчуття до ближнього і не думати про матеріальну нагороду за працю. Разом з тим він має бути переконаним, що ті, хто образить проповідника, піддадуться страшній карі в день суду, і тому відчувати себе захищеним. Так пояснюється відношення промовця і його аудиторії.
   Слово "проповідник" в Святому Письмі відноситься до пророка, апостола і пресвітера. На підставі цього можна зробити висновок, що слово "проповідник" розумілося не в значенні особливого звання, а в значенні служіння, властивого відомим в Слові Божому званням священнослужителів.
   Слово "проповідник" включає в собі два поняття: учити і нести благу звістку, адже проповідник повинен роз'яснювати основні істини вчення Христа і, разом з тим, передавати благу звістку про спасіння. В Євангелії від Марка Христос говорить: "проповідуйте Євангеліє" (Мк.16:15), тобто проповідуйте благу звістку, проповідуйте - благовіствуйте, а в Євангелії від Матвія Він говорить про те ж саме в декілька інших виразах: "навчайте всі народи..." (Мф.28:19-20), тобто проповідник має виступати в ролі вчителя.
   В (Діян.21:8) Филип, один з семи дияконів, названий благовісником, що в даному випадку, поза сумнівом, потрібно визнати за особливе звання.
   В (2 Тим.4:5) апостол Павло пише Тимофію: "роби діло благовісника, виконуй служіння твоє". Тут слово "благовісник" може мати значення і звання, і просто служіння.
   Як звання це слово означало людину, яка мала особливий дар проповідувати Євангеліє. Те ж саме можна сказати і щодо слова "вчитель", яке набувало значення особливого звання: "І як, за даною нам благодаттю, маємо різні дарування, то, якщо маєш пророцтво, пророкуй за мірою віри; якщо маєш служіння, перебувай у служінні; якщо учитель - у навчанні" (Рим.12:7); "І Він настановив одних апостолами, інших пророками, інших євангелістами, інших пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння" (Єф.4:11-12), тобто проповідника можна справедливо назвати вчителем і благовісником.
   Як звання слово "вчитель" означало проповідника, який мав особливий дар звертатися до віруючих, вчити їх премудрості Божої. Враховуючи те, що дар проповідування є особливою Божою благодаттю, то і надається він лише вибраним, тим, хто здатний надихнути послідовників на прагнення до високої мети та повести їх за собою. Зокрема, Августин Блаженний вказував: "По вічній пораді Твоїй посилаєш Ти свого часу на землю дари з небес: одному дається Духом слово мудрості, -це великий світильник для тих, хто насолоджується, як вранішньою зорею, ясним світлом істини - іншому від того ж Духу слово знання. І все це справа одного і того ж Духа, Який виділяє кожному своє, як він захоче..." [9].
   Для того, щоб проповідь досягла своєї мети, вона повинна мати наступні якості:
   1. Оратор повинен бути натхненним предметом свого виступу.
   2. Проповідь має відрізнятися публічністю, суспільним характером.
   3. Зміст проповіді повинен викликати живий суспільний інтерес
   4. В проповіді має бути закладена суспільно-значима мета, якої прагне досягнути духовний лідер, змусивши слухачів прийти до того чи іншого рішення;
   5. Проповідь - це, певним чином, "дія в слові". Коли виступає справжній оратор, він так діє словом, як інший може діяти мечем чи іншою зброєю. Він є суспільним діячем в повному сенсі цього слова, адже він хоче передати слухачам те, що вважає конче необхідним та корисним, бажає, щоб вироблені ним погляди та переконання ввійшли в життя інших людей і здійснились в практичній діяльності;
   6. Головне завдання проповідника - схилити слухачів до прийняття певного рішення. Це вимагає особливого напруження волі оратора, яке повинно відчуватися в його промові та передаватися слухачам. Ця воля збирає всі сили душі - думки та почуття, щоб здійснити найбільший вплив на слухачів і заставити прийняти їх бажане для духовного лідера рішення [10].
   Головною особливістю християнської проповіді є те, що духовний лідер покликаний проповідувати тільки теоретичні основи Біблії, адже згідно основних християнських догматів ніщо не може замінити Святе Письмо, тому що в ньому сила Божа: "Бо слово Боже живе і дійове, та гостріше від усякого меча двосічного: воно проникає до розділення душі і духу, суглобів і мізків, і судить помисли і наміри сердечні" (Евр.4:12). Від нього зароджується віра в спокутну жертву Христа. "Віра від слухання, а слухання від слова Божого" (Рим. 10:17).
   Покликання - це значущість унікальної особистості, значущість, яка розкривається, коли ми відповідаємо на найскладніші виклики, яка ставить нас на один рівень із ними. Сутність людини полягає в тому, щоб самостійно спрямовувати своє життя, робити вибір, опираючись на власну систему цінностей, тому можливість змінити напрям свого життя дає змогу знайти себе, змінити своє сьогодення і серйозно вплинути на майбутнє. Цей той єдиний дар, завдяки якому можна використовувати всі інші дари, всі інші таланти; лише цей дар дає нам змогу підносити своє життя на все вищий і вищий рівень.
   Тільки вловивши ідею, яка робить величезний вплив на душі людей, і, ставши її прихильником, духовний лідер закладає основу для особистого впливу. При цьому досить важко використовувати ідею тільки як інструмент завоювання особистої влади, залишаючись при цьому до неї байдужим. Ця ідея є об'єктом його власної віри, і чим сильніше переконання, тим більшим є бажання його реалізації, тим сильнішим є бажання впливу на послідовників.
   Враховуючи те, що релігійне лідерство, передусім, реалізується в конкретній релігійній общині, то лідер повинен добре знати і розуміти потреби членів своєї спільноти, а його проповідь має бути розрахована на конкретного слухача. Для цього йому необхідно постійно знаходитися в спілкуванні з віруючими, бути активним учасником в справах церкви, адже він виконує роль не лише вчителя, але й духовного наставника: "А хто пророкує, той говорить людям на повчання, на умовляння та втішання" (1 Кор. 14:3). З точки зору Г. Гегеля "в існуючій общині церква влаштовує те, щоб окремі суб'єкти приходили до істини, розуміли для себе істину і щоб завдяки цьому Святий дух ставав для них реальним, дійсним, щоб він був присутнім в них, щоб істина була в них і щоб вони насолоджувались істиною і Духом" [11].
   Згідно з православною традицією, "проповідник повинен учити знанню, правильному мисленню і правильному розумінню прекрасного в самій піднесеній сфері буття: "в світі невидимого" в області життя людської душі, її відношенню до Бога і інших душ. При цьому він повинен задовольняти духовні прагнення душі і жадання її, непогасні її сподівання і прагнення до вічного порятунку. Для цього він повинен бути світочем Слова Божого, щоб освітлювати безодні гріха і зла, відволікати від них душу людини і, воднораз, роз'яснювати їй закони правди і добра і волю незбагненного Бога, закликати її до спілкування з Ним, до покаяння, до оновлення і відродження всієї її життя. Він повинен запалювати серця святим вогнем віри, надії і любові, малюючи грядуще правосуддя Божого і вливаючи в серця людей віру у вічне милосердя" [12].
   Для лідера важливою є потреба в самоактуалізації, тобто відчуття своєї внутрішньої природи, чесність і прийняття відповідальності за власні дії, можливість кращого життєвого вибору, постійний процес розвитку свого потенціалу до максимально можливого. Тому дійсно впливовим проповідником може стати тільки духовний лідер, який може захопити увагу слухачів та вплинути на їх волю. Головне в проповідництві - це натхнення: той особливий стан душі, який передається іншим людям і збуджує їх волю до здійснення тих чи інших вчинків. Шлях до натхнення, згідно з християнською традицією, лежить через моральне самовиховання. Істинно глибоке натхнення дійсно цінним є тільки тоді, коли пробуджується предметом особливої важливості і сприяє загально значимій меті. Іншими словами, в основі християнського красномовства має лежати висока моральна ідея - ідея всезагального блага та справедливості.
   Справжнім духовним лідером та проповідником може стати тільки така особистість, яка здатна відчувати добро і має палке бажання сприяти благу своїх ближніх, особливо в часи реальних труднощів.
   Релігійне лідерство втрачає свій сенс, якщо в основу його діяльності не закладено досягнення загальнолюдських цінностей. Істинна християнська проповідь далека від фанатичної релігійності, вона є проявом вищої духовності. Як стверджував О. Мень, "...дивно, що через глуху стіну людської недосконалості все ж таки пробивається жива вода відкритої духовності, орієнтована на дві головні заповіді - любов до Творця та людей. Ця духовність, яка знайшла своє найвище втілення в Євангелії, не бездумна віра в певну теорію, абстрактну концепцію; вона основана на живому внутрішньому досвіді, на достовірності зустрічі з Трансцендентним. Власне вона і дає нам критерії для осмислення добра і зла, найвище обґрунтування етики" [13].

1. Волков А.А. Курс русской риторики
2. Библейская энциклопедия. - Репринтное издание. - М., 1990. - С. 582.
3. Гомилетика : Учеб. пос.
4. Мечковская Н.Б. Язык и религия
5. Виноградов СИ. Культура русской речи
6. Христианство : Энциклопедический словарь : в 3 т. - М., 1995. - Т. 1. - С. 424.
7. Волков А.А. Курс русской риторики
8. Христианство : Энциклопедический словарь. - Т. 1. - С. 402.
9. Августин А. Исповедь. - М.: СП ИВО-СиД, 1991. - С.353.
10. Архиепископ Аверкий (Таушев). Руководство по гомилетике.
11. Гегель Г. Философия религии : в 2 т. - М., 1977. - Т. 2. - С. 313.
12. Гомилетика.
13. Мень А. Культура и духовное восхождение. - М., 1992. - С. 38. 

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com