www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Чи є мова інстинктом? (зміна парадигм в антропології)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Чи є мова інстинктом? (зміна парадигм в антропології)

К.Л. Карнаухов, асп.

ЧИ Є МОВА ІНСТИНКТОМ? (ЗМІНА ПАРАДИГМ В АНТРОПОЛОГІЇ)

   В статті досліджуються зміни поглядів на природу мову: ідеї прибічників концепції уродженого характеру мови та її супротивників (на прикладі аналізу аргументів С Пінкера та контраргументів М. Томаселло).

   The article describes a change of the views on the nature of a language: ideas of nativism and their opponents (at the example ofS. Pinker's arguments and counter-arguments ofM. Tomasello).

   Розвиток науки про мову в останній третині XX ст. багатьма авторами описується як "чомськіанська революція". З ім'ям Ноама Чомського пов'язують виникнення нової парадигми у вивченні мови; його генеративна граматика виявилася важливим фактором зміни погляду на людський розум і мову як його головну когнітивну складову. Генеративна граматика привернула увагу психологів і філософів через її гостру критику біхевіористичної теорії опанування і використання мови, і саме ця критика, за свідченням Чомського, відіграла важливу роль в здійсненні когнітивної революції та появі нового виду нативізму (теоріїї про пріоритет генетичного, спадкового впливу на поведінку і мислення над набутим, досвідним впливом) [1]. Чомський одним з перших запропонував розглядати мову як ментальний феномен, як явище психіки і свідомості, як особливу когнітивну здатність, що має уроджений характер.
   Проте далеко не всі лінгвісти й антропологи, що займаються проблемою мови, визнають нативізм та генеративну граматику. Так, Мікаел Томаселло - один з найавторитетніших сучасних дослідників мови і мислення - вважає, що лінгвістичний нативізм Чомського ґрунтується не стільки на спостереженнях і експериментах, що є такими важливими в науковому вивченні людської поведінки і пізнання, скільки на логічних аргументах; найважливіша теза генеративної граматики заснована виключно на послідовних асоціаціях, що унеможливлює, як буде показано нижче, її застосування для багатьох явищ розмовної мови.
   Оскільки генеративна граматика пройшла певну еволюцію, вона зміцнилась новими аргументами, які збагатили саму гіпотезу нативізму . Наприклад, були проведені дослідження мовленнєвих дій глухих дітей, які створюють свої власні мови, людей з мовленнєвими вадами, лінгвістично обдарованих людей, дітей що створюють мову креолу тощо. Найбільш популярна праця з цього приводу "Мова як інстинкт" належить відомому американському психолінгвісту й антропологу Стівену Пінкеру.
   Теорія С Пінкера, переконаного прихильника ідей Н. Чомського, сполучає "європейський" і "американський" підходи до дослідження проблем пізнання. Вона розглядає не тільки проблеми функціонування мови і мислення, але й можливі схеми їхнього виникнення й еволюції, спираючись, з одного боку, на сучасну теорію символічних систем, а з іншого - на класичні ідеї Ч. Дарвіна і В. Джеймса.
   Проблема цієї книги, на думку М. Томаселло в тому, що ідеї нативізму подаються на розгляд читача як достовірний науковий факт. Наука про мову, на його думку, виявляє, що мова - "чіткий шматок біологічної косметики нашого мозку ... навичка, що спеціалізується, ... відмінна від більш загальних здібностей обробки інформації або інтелектуальної поведінки" [2]. Пінкер вважає за можливе стверджувати, що людям властивий мовний інстинкт майже так само, як павуки мають інстинкт для плетіння павутиння. Для підтвердження цієї думки він наводить результати дослідження, яке привело до висновку, що мова - це інстинкт.
   Пінкер намагається поєднати ідеї Н. Чомського із теорією Ч. Дарвіна і В. Джеймса. Нагадаємо, що концепція мови як особливого роду інстинкту була вперше сформульована Дарвіном у праці "Походження людини". Йому довелося звертатися до мови позаяк те, що мова властива винятково людині, здавалося, ставило під сумнів його теорію. Та Дарвін приходить до висновку, що мовна здатність - це "інстинктивне прагнення засвоювати навички", властивість, притаманна не лише людині, але й іншим видам, приміром, птахам.
   Уявлення про мову як про інстинкт може шокувати тих, хто вважає мову вершиною людського інтелекту, а інстинкти - тваринними імпульсами. Однак ще В. Джеймс помітив, що власник інстинкту зовсім не має діяти як "абсолютний автомат"; хоча в нас присутні ті самі інстинкти, що й у тварин, та гнучкість нашого розуму походить від взаємодії безлічі інстинктів, що змагаються поміж собою. Насправді, саме інстинктивна природа людського мислення заважає нам помітити, що саме це і є інстинкт.
   Аналізуючи основні дивовижні принципи роботи мови, Пінкер посилається також на ідеї Ф. де Сосюра та В. Гумбольдта. Перший принцип пов'язаний із концепцією Сосюра про "довільність знаку." Головна складність тлумачення цього принципу обумовлена тим, що в структурі відношення "образ звуку (означуване) - поняття про річ (означник)" в прихованому вигляді присутнє відношення людини - носія мови - до позначуваної нею об'єктивної дійсності. Якщо взяти це до уваги, то зрозуміло, що "довільність" , за Сосюром, означає, що відношення "означуване - означник" для носія мови задано іззовні, а не формується в межах системи "означуване - носій мови - означник". Отже зв'язок між смислом слова і звуком довільний. І в цьому сила мови, оскільки для будь-якого нового поняття знайдеться нове сполучення звуків.
   Другий принцип, що лежить в засновку мовного інстинкту, зафіксований у висловлюванні В. Гумбольдта: мова нескінченним чином використовує кінцеві засоби. Таким чином, людина використовує певний код для перекладу з одного порядку слів на інший і з однієї комбінації думок - на іншу. Цей код, або набір правил, власне і отримує назву у Чомського генеративної (породжуючої) граматики.
   Але чи є мова інстинктом? Перш ніж ми зможемо відповісти на питання, наскільки правомірним є це твердження, спробуємо розібратися в суті поняття "інстинкт". Адже навіть Ч. Дарвін, праці якого й сьогодні мають значний вплив на філософсько-антропологічні дослідження, був непослідовним в застосуванні терміну "інстинкт". Він розглядав інстинкти то як драйви, що спонукають людину до особливого типу поведінки, то як поведінкові тенденції (наприклад, кураж) або прояв почуттів (таких, як симпатія), або дотримувався більш близького сучасній науці погляду, визнаючи інстинкти як стереотипні поведінкові патерни, характерні для даного виду (приміром, влаштування вуликів у бджіл). Більшість розмислів на тему інстинкту, включаючи й праці 3. Фройда , були дотичними до тієї концепції інстинктів, яку розвинув Дарвін у "Походженні людини": інстинкт є, передусім, потяг чи імпульс, що спонукає тварину прагнути певної цілі. Саме ціль, а не щось інше, визначає природу певного інстинкту.
   Взагалі поняття інстинкту займає досить вагоме місце в філософській антропології. Так докладний аналіз цього феномену ми можемо знайти у класика філософської антропології Макса Шелера, який формулює його визначальні риси. Зокрема, інстинкт на його думку, є:
   1) смисловим. Інстинкт має бути цілеспрямованим для носія життя, тобто нести в собі деяку користь;
   2) ритмічним. Поведінка організму є взаємообумовленою. Він веде себе так, ніби передчуває свій майбутній стан;
   3) видовим. Інстинкт завжди надає перевагу видовій поведінці над індивідуальною;
   4) уродженим і спадковим. Інстинкт пов'язаний із певним періодом розвитку організму;
   5) завершеним. Завершеність інстинкту являє собою поведінку, незалежну від кількості проб, здійснюваних організмом, аби освоїтися в ситуації.
   Шелер був упевнений, що мова є однією із тих здатностей, яка відрізняє людський дух від тварини. Інстинкт, проте, є чимось примітивним; це більш примітивна форма психічного буття і процесу, ніж складні душевні утворення, визначені асоціаціями.
   На думку А. Гелена, у людини збереглися лише "залишки інстинктів", проте немає жодного, який би детермінував певну поведінку; звідси - величезна значущість інститутів; за умов редукції інстинктів вони покликані заповнити споконвічну недостатність людської природи.
   Е. Ротхакер слідом за А. Геленом також говорить про ослаблення інстинктів у людини, а М. Ландманн взагалі заперечує їх наявність. На місце відсутнього інстинкту, стверджує він, у людини стає творча фантазія, що винаходить мету й утопічно її передчуває; дух споконвічний, саме він є конститутивним принципом людської природи.
   Якщо традиційна філософія найчастіше розглядала інтелект як вищу в порівнянні з інстинктом духовну здатність, то у філософії А. Бергсона інстинкт і інтуїція потіснили розум і інтелект. Якщо інтелект потрактовує всі речі механічно, то інстинкт діє органічно, висновує Бергсон; інстинктом він називає операціональну, не інтелектуальну здатність духу, що усього ближче стоїть до життя.
   Цікавий парадокс свого часу сформулював В. Гумбольдт: людина є людиною тільки через мову, але щоб здобути мову, вона вже мала бути людиною. Це стосується також і всієї культури. З неспеціалізованими органами й редукованими інстинктами людина просто не змогла б вижити без культури. Але як можливе буття істоти, що психосоматично вже є людиною, але ще не має у своєму розпорядженні культуру? Тому що в людини немає можливості передавати культуру біологічно, вона споконвічно мала передавати її за традицією. Інакше кажучи, немає людини до культури, якоїсь "дикої людини" без мови, знарядь, виховання тощо, одним словом, без культури.
   "Мова з необхідністю виникає з людини..., - пише Гумбольдт. - Якщо цю ні з чим не порівнянну здатність спробувати порівняти із чим-небудь іншим, то доведеться згадати про природний інстинкт (Naturinstinct) у тварин і назвати мову інтелектуальним інстинктом розуму... Однак інстинкт людини менш зв'язаний, а тому надає більше свободи індивідууму. Тому продукт інстинкту розуму може досягати різного ступеня досконалості, тоді як прояв тваринного інстинкту завжди зберігає постійну однаковість"[3].
   Є підстави вважати, що біологічно людина успадковує лише структури мозку, гортані і мови, що дозволяють дитині навчатися у навколишнього оточення людей логічному мисленню й членороздільній мові. Саме в цьому сенсі Чомський писав, що в людині (на відміну від мавп) є "уроджена граматика". Але вона зовсім не етнічна, а саме "універсальна" для всього людського роду, тобто розрахована на всі мови. Коли дитина народжується й чує, як говорять ті, що її оточують, люди її народу, то її мозок уже в перші кілька місяців життя налагоджується на структури цієї мови, і вона стає для неї рідною. С Пінкер навіть увів метафору "джампери" (найближчий до контексту зміст слова jumper - мішень, що з'являється). Ці "джампери" у мозку дитини ставляться в положення, що відповідають мові оточення [2]. Але це настроювання (або, кажучи словами Пінкера, "перемикання") мозку на певну мову є процес освоєння культури, а зовсім не "голос крові". Дитина, що потрапила в зграю вовків і виросла у цій зграї, не проявляє потім ніяких етнічних архетипів і ніякої уродженої здатності до мови своїх батьків. Отже, звернувшись до людини як носія культури, антропологія одержує не лише нові емпіричні дані, але й зовсім інші фундаментальні настанови й методи.
   М. Томаселло, відповідаючи на питання, чи є мова інстинктом, вказує, що в звичайному розумінні інстинкт є поведінковою здатністю, чи набором цих здатностей, які є: по-перше, відносно стереотипними в своїх поведінкових вираженнях; по-друге, з'являються в онтогенезі, якщо навіть індивід виріс в ізоляції від свого видово-специфічного досвіду.
   Але мова навіть віддалено не відповідає хоча б одному з цих двох критеріїв. Мова має декілька тисяч варіантів, які істотно відмінні один від одного, зокрема в їх синтаксичних побудовах, і кожна людська істота може опанувати будь-яку специфічну мову лише в контексті декількох років специфічно видового лінгвістичного досвіду спілкування з іншими людьми. Чому тоді Пінкер застосував до мови термін "інстинкт"? Відповідь є та, що Пінкер та інші послідовники Чомського розуміють під мовою зовсім інше, ніж ми звикли вкладати в це слово. Вони не мають на увазі комунікативну конвенцію тих, хто говорить однією певною мовою, наприклад, англійською чи турецькою. Вони мають на увазі те, що називається універсальною граматикою, яка є загальною й універсальною структурою мови, і з цього погляду повністю не є предметом навченості.
   У своїй статті "Мова не є інстинктом" [4] М. Томаселло аргументує три тези. По-перше, він стверджує, що на тлі багатьох дискурсів прибічників феномену вродженої мови, єдиною теоретично послідовною версією такої моделі є генеративна граматика, якій апріорі притаманні теоретично специфічні мовні структури універсальної граматики. По-друге, Томаселло переконує, що цей погляд на мову та її розвиток, хоча й є послідовним, але не достовірним. Нарешті він переконує, що є альтернативна теорія ( або навіть група теорій), більш приваблива.
   Прослідкуємо за його аргументами. Метою генеративної граматики є опис граматичних правил побудови мови, і робиться це на кшталт точних математичних методів (так звана пояснювальна адекватність Чомського). Усі нові формальні структури, які необхідно залучити для пояснення мови, мають бути введені із математичною точністю, і якщо вони задовольняють цій вимозі, то включаються до генеративної граматики, без запобігання до їх емпіричної верифікації.
   Другим моментом, на який вказує Томаселло, є те, що генеративна граматика, спрямовуючись на дослідження природних мов і розробляючи їх формально-математичні структури, була прив'язана лише до англійської мови. Цей історичний факт має вирішальне значення при критиці цієї теорії. З часом представники генеративної граматики зрозуміли, що вони мають працювати і з іншими мовами, не тільки з англійською. У більш зрілих теоріях, стверджувалось що вроджений синтаксичний модуль містить план для всіх мов, але в ньому є також і змінні параметри, які дають змогу під-лаштуватися під синтаксис різних природних мов світу.
   Третьою тезою генеративної граматики є та, що онтогенетичний розвиток мови є ілюзією. Лінгвістичні структури із цього погляду не є результатом навчання, а вже присутні від народження, і вимагають лише поштовху від зовнішньої лінгвістичної інформації.
   Але що саме є вродженим в генеративній граматиці, і чи маємо ми право казати, що ця гіпотеза свідчить про мовний інстинкт? В ортодоксальній теорії Чомського вродженими є такі принципи, які не лінгвісту є навряд чи зрозумілими, а саме: категоріальні принципи та координаційні структури. На думку Пінкера, уродженою слід вважати деяку Універсальну Граматику (по суті – граматику Чомского), тобто універсальні правила, характерні для будь-якої мови і такі, що в кожній конкретній мові конкретизуються. Теорія Пінкера є вже більш витонченою; він наводить принаймні чотири основні принципи, які присутні в усіх мовах світу, і тому є вродженими лінгвістичними модулями. Ці принципи такі:
   - правила структурування виразів ( у формі синтаксичного "дерева"). Пінкер виводить ієрархію організації частин речення і граматичних відносин між підметом і присудком.;
   - відносини залежності, які визначають, до яких місць в реченні "рухаються" ті чи ті його елементи;
   - граматичні морфеми, які оперують в реченні, узгоджуючись з такими факторами як модальність, час, заперечення тощо;
   - лексичні категорії, такі як дієслово.
   Лише ці і тільки ці структури є вродженими структурами генеративної граматики і тому, на думку Стівена Пінкера, є інстинктивними.
   Що є спільним для цих моделей (Чомського та Пінкера), так це дві речі. По-перше, обидві моделі є синтаксичними, за своєю природою вони не залежать від значення чи граматичних конвенцій якоїсь певної мови. Ці моделі по суті побудовані за принципом відповідності математичній строгості. По-друге, ці моделі описані у специфічних лінгвістичних термінах і їх дуже важко співвіднести із когнітивними процесами, до того ж ієрархічний порядок слів у висловлюваннях не має нічого спільного з організацією людського мислення.
   М. Томаселло стає на бік тих дослідників, що не погоджуються з мовними універсаліями, запропонованими Чомським і Пінкром; для них вони просто не можуть бути частиною уродженого модуля. Це не означає, як зауважує інколи Пінкер, що ці дослідники вбачають в мові щось відмінне від біологічного феномену; це лише означає, що вони вбачають біологічний процес становлення мовлення у інший спосіб, ніж його потрактовує генеративна граматика. Для них є звичним що діти опановують мову, маючи: а) здатність сприймати і концептуалізувати об'єкти і дії; б) здатність опановувати символи, необхідні для порозуміання і взаємодії із дорослими учасниками мовної гри; в) здатність конструювати категорії символів; г) здатність комбінувати знаки і категорії та символічно позначати їх у відповідності до тієї ролі, яку вони відіграють у цій комбінації; д) здатність конструювати абстракті схеми та часові конструкти; є) здатність продукувати багатоманітні лінгвістично-релевантні звукові патерни [5]. Можливо, мова грунтується на цих більш загальних біологічних фундаціях.
   Зрештою доводи Пінкера на користь генеративної граматики - як інстинктивної - базуються на п'яти аргументах:
   - аргумент про те, що мова (у широкому її значенні) є видовою універсалією і видово специфічною характеристикою людського виду;
   - аргумент, що деякі специфічні структури генеративної граматики є універсальними;
   - біологічний аргумент, що базується на аналізі біологічних пошкоджень мозку;
   - аргумент, який вказує на те, що багато лінгвістичних феноменів не можуть бути пояснені традиційними механізмами опанування мови;
   - аргумент, який говорить про те, що в деяких випадках ми можемо пояснити мову, тільки звертаючись до генеративної граматики.
   Розглянемо слідом за М. Томаселло, ці аргументи детальніше. Аргумент Пінкера щодо специфічності людської мови базується на простих твердженнях, таких як: людська культура має мову, а жодний інший вид не має. Ці два твердження є дуже прості. І звісно вірні. Але той факт, що всі культури мають мову, не веде до висновку, що мова є вродженою. Мовні універсалії можуть лише вказувати на те, що люди по всьому світу стикаються з одними й тими самими комунікативними проблемами і мають спільні когнітивні і психологічні ресурси для їх вирішення. З цього приводу існує відома аналогія: майже всі люди їдять за допомогою своїх рук, але це ж не значить, що вони мають ген, в якому закладена процедура прийому їжі руками.
   Нічого не каже і той факт, що тільки людські створіння навчаються мові; з цього ми не можемо зробити висновок про її уродженість. Існує багато видів специфічно людської поведінки (наприклад, тільки люди готують свою їжу), які не зумовлені дією генів.
   Аргумент Пінкера стосовно лінгвістичних універсалій базується на запропонованих універсаліях деяких лінгвістичних структур англійської граматики (з посиланням на те, що найдені структури присутні і в інших мовах). Але це не зовсім так. Багато з них, як доводить М. Томаселло, не розпізнаються, чи навіть відсутні. Досліджені ж лінгвістичні універсалі'!' є результатом того, що різні групи людей сприймають світ у схожий спосіб, мають спільні комунікативні цілі, і поділяють схожі емоції.
   Аргумент Пінкера щодо модульності можна розділити на чотири твердження: а) мова структурується в інший спосіб, ніж інші сфери людського досвіду; б) деякі люди мають генетичні дефекти, які призводять до лінгвістичного дефіциту; в) деякі люди мають генетичний дефіцит, який тим паче залишає їх синтаксис неушкодженим; г) лінгвістичні функції розташовані у специфічних ділянках головного мозку.
   Твердження про унікальність лінгвістичних структур і повну автономію "мовного модуля" вказує на синтаксис та синтаксичні структури, не схожі на інші структури досвіду. Проте це знову не є свідченням їх уродженості. Ці структури, радше, виникають онтогенетично, в процесі, в якому люди застосовують когнітивні здібності до розв'язання проблем, які виникають при опануванні мовою.
   Теза про специфічні лінгвістичні вади ґрунтується на тому факті, що деякі людські істоти мають мовні вади, з тих чи інших відомих чи невідомих причин. Пінкер робить припущення, що специфічні гени відповідають за специфічні лінгвістичні структури. Найбільш відомий приклад на користь автономії вродженого синтаксису це приклад людей, що мають дуже обмежені інтелектуальні здібності ( так званий рівень IQ), але разом з тим можуть продукувати комплексні граматичні речення. А якщо люди із слабким інтелектом здатні формулювати складні речення, тоді сама процедура продукування цих речень має бути незалежною від загальних когнітивних здібностей. Найбільш резонним запереченням проти цієї тези є те міркування, що немає підстав твердити, ніби людська лінгвістичніть є чимось незалежним від когнітивних здібностей. Чи не буде більш простою та гіпотеза, що ці індивіди мають здатність для вираження своїх лінгвістичних здібностей лише в один спосіб?
   Стосовно твердження Пінкера про локалізацію лінгвістичних функцій в певних ділянках мозку слід сказати таке. Ми знаємо небагато про те, які саме ділянки мозку відповідають за певні лінгвістичні здібності. Існує багато досліджень хвороб мозку, афазії, і використання нових технологій, що є дуже чутливими до реєстрації тих метаболічних змін, які трапляються в мозку, або навіть використання певних технік, не можуть сказати нам про те, які ділянки мозку відповідають за розуміння мови. Навпаки, чим більше ми дізнаємося про мозок, тим менше ми можемо говорити про строгу локалізацію мовних функцій. Як зараз відомо, - і сам Пінкер підтверджує це - існують значні відмінності в локалізації і ніхто не знає, які саме функції виконують ділянки Брока та Верніка.
   Навіть якщо буде підтверджений той факт, що деякі ділянки головного мозку призначені виключно для мовлення, все одно можливий той варіант, що вони призначені лише для вивчення мови. Єдиний висновок, який є поки що очевидним, це те, що дослідження локалізації ділянок головного мозку, говорить нам наразі дуже мало про походження когнітивних здібностей.
   Далі. Для підтримки своєї генеративної граматики Пінкер звертається також до процесу опанування мовою, а саме до недостатності стимулів і нездатності загальної навчальної процедури для пояснення мови. Оскільки діти не отримують ніякого підтвердження (що свідчить про недостатність інформації) про те, що граматичні помилки, які вони роблять, є справді помилками, то вони уникають їх на підставі природженого знання структури мови. Проте Томаселло, аналізуючи емпіричні факти, доводить, що те, що діти не роблять певні види помилок ( які вони "логічно" мали б робити), може бути правдоподібно пояснено в кожному конкретному випадку їх використанням семантичних і прагматичних стратегій (а не вродженим лінгвістичним знанням).
   Взагалі, для Пінкера є важливим той факт, що діти не роблять багато граматичних помилок, хоча й не отримують ніякого "негативного свідоцтва" про граматичність виразів, якими вони послуговуються. У деякому дуже специфічному сенсі вірно, що батьки зазвичай не беруть участь в уроках граматики. Проте існує зворотній зв'язок: батьки відповідають на висловлювання дітей, частіше повторюючи вірно побудовані дітьми граматичні вислови і переформульовучи неграматичні форми висловів, що сприяє ефективності лінгвістичних вправ.
   Можна погодитися з Томаселло в тому, що всупереч твердженню Пінкера про недостатність традиційного навчального процесу, в підґрунті всіх цих прикладів і аналізу результатів опанування мовою лежить саме процес навчання. Справа в тім, що коли Пінкер слідом за Чомським показуює, що загальні процедури навчання не достатні для опанування мовою, він спирається на ті, популярні від середини XX ст., теорії, що були сумішшю біхевіоризму, теорії простої асоціації, і сліпої індукції . Але більш розвинута теорія навчання, яка включає в себе комплексну процедуру опису процесу формування категорій і схем ( залишаючи місце для індивідуальних лексичних одиниць), вже здатна витримати критику Пінкера.
   Для того щоб обґрунтувати наявність мовного інстинкту, Пінкеру треба було максимально чітко розділити й протиставити мову й мислення (або ширше - інтелектуальні здатності). Автор послідовно показує, що мовна здатність може бути чудово реалізована й у малих дітей, і в людей з різними інтелектуальними відхиленнями. Так, Пінкер говорить про ідіотів (у медичному значенні), які є мовними геніями. З іншого боку, у цілком інтелектуально розвинених людей зустрічаються різні порушення мовлення. Таким чином, Пінкер намагається довести, що тверда кореляція між рівнем інтелекту й рівнем володіння мовою відсутня. Проте є підстави вважати, що структура подібних особистостей і їх інтелект будуть влаштовані своєрідно (як своєдіно вони влаштовані у тих, хто погано бачить чи погано чує).
   Ще один найважливіший аргумент американського психолінгвіста полягає в тому, що існує невербальне мислення, тим самим мислення й мова розділені, а люди постійно зайняті перекладом з якогось "мислекоду" на природну мову.
   З існуванням невербального - наприклад, образного - мислення, безумовно, доводиться погодитися. Невербально мислять всі люди, а для деяких людей таке мислення відіграє зовсім особливу роль. Напевно, можна окремо говорити про особливе музичне, або, скажімо, математичне мислення. Відомо, як важко складалися відносини з мовою в Альберта Ейнштейна. Цілком можливо, що саме завдяки невербальному мисленню він і створив свою теорію. Однак все це не скасовує наявності - і переваги - у людини мислення вербального, зокрема такого фундаментального феномена (що характеризує, наскільки відомо сучасній науці, винятково людину), як внутрішнє мовлення. А якщо мислення людини за перевагою вербальне, то ніяк не вдається розірвати зв'язок між розумовою і мовною здатністю людини, обґрунтувати зовсім особливу, незалежну від мислення "мовну здібність".
   Отже, дискурс щодо уродженості універсальної граматики, або, точніше, особливої мовної здатності людини, певна річ, не завершений. І хоча слід визнати, що книга Стівена Пінкера виводить цей дискурс на певний новий рівень, переконливішою виглядає аргументація його опонента - Мікаеля Томаселло, який розглядає людину не як ""просунуту" форму тварини, а як передусім суспільне і культурне творіння, доводячи, що в розвитку людини культурне середовище має більше значення, ніж навички слововжитку.
   "Можна вибачити людей, які переоцінюють роль мови", - висновує С Пінкер. "Можна також вибачити людей, які недооцінюють її", - зробимо висновок ми, слідом за ще однією авторитетною дослідницею феномену мови і опоненткою С Пінкера - Анною Вежбицькою.

1. Tomasello М. Constructing a language: A Usage-Based Theory of Language Acquisition. - Harvard: Harvard university press, 2003. - P. 203.
2. Pinker S. The language instinct: How the mind creates language. - N. Y.: Morrow, 1994. - P. 18.
3. Гумбольдт В. фон. О сравнительном изучении языков применительно к различным эпохам их развития // Гумбольдт В. фон. Избранные труды по языкознанию. - М., 1984. - С. 307-323.
4. Tomasello М. Language is not instinct. II Cognitive Development. - 1995. - Vol. 10. - P. 131-156.
5. Tomasello M. The item-based nature of children's early syntactic development II Trends in Cognitive Sciences. -2000. - April. -Vol. 4, No. 4.

 
< Попередня

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com