www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow "Полное собрание законов Российской империи" як джерело дослідження діяльності цензурних установ в Україні (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

"Полное собрание законов Российской империи" як джерело дослідження діяльності цензурних установ в Україні (кінець ХІХ - початок ХХ ст.)

H. Щербак, асп.

"ПОЛНОЕ СОБРАНИЕ ЗАКОНОВ РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ" ЯК ДЖЕРЕЛО ДОСЛІДЖЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ЦЕНЗУРНИХ УСТАНОВ В УКРАЇНІ (КІНЕЦЬ XIX - ПОЧАТОК XX ст.)

   Здійснено джерелознавчий аналіз "Полного собрания законов Российской империи" як джерела вивчення Історії цензурних установ в Україні.

   Source study analysis of "The Complete Collection of Russian Empire Laws" as a researching source of censure institutions history in Ukraine had done In the article.

   Цензурні установи завжди відігравали важливу роль у відносинах між владою, пресою і суспільством. Як царська влада, так і радянська використовували цензуру для формування громадської думки, боротьби з опозицією та захисту своїх імперських інтересів. Досліджувати, а тим більше критикувати діяльність державних установ, не дозволялось.
   Нині дослідники одержали можливість неупереджено показувати діяльність місцевих адміністративних, жандармсько-поліцейських та судових установ царизму в Україні у дореволюційний період, оскільки радянські історики висвітлювали її пише негативно, а діяльність цензурних установ взагалі замовчувалась. Це було обумовлено тим, що в Радянському Союзі існувала своя цензура - так званий "Главліт" і партійне керівництво не хотіло проведення паралелей між радянською і царською владами у боротьбі з друкованим словом, адже їх діяльність у цьому напрямку була ідентична.
   Метою даної статті є з'ясування та показ місця й ролі такого важливого джерела, як "Полное собрание законов Российской империи" (ПСЗ) у процесі дослідження діяльності цензурних установ в українських губерніях у XIX - на початку XX ст. Це дає можливість здійснювати історичні дослідження, опираючись на солідну законодавчу базу, а не на суб'єктивні твердження сучасників.
   Укладанням і виданням ПСЗ та інших зібрань законодавчих актів у Російській імперії займались II відділення власної царської канцелярії (1826-1882 pp.), кодифікаційний відділ Державної Ради (1882-1893 pp.), а з 1893 р. - Відділення зводу законів Державної канцелярії.
   Установам, що займались кодифікацією, надсилались для внесення до ПСЗ друковані маніфести, укази, накази, циркуляри, затверджені царем витяги з журналу Комітету Міністрів, плани, креслення, схеми і т.п. Таким чином, при укладанні ПСЗ вони використовували велику кількість матеріалу поточного законодавства.
   "Полное собрание законов Российской империи" виходило трьома виданнями і включало в себе законодавчі акти з 1649 р. до 1913 р.
   У перше видання, що нараховує 45 томів у 48 книгах (№№ 1-30600), увійшли закони з 1649 р. (від "Соборного уложения" Олексія Михайловича) до грудня 1825р., тобто до кінця царювання Олександра І.
   До другого видання, яке складається з 55 томів у 125 книгах і нараховує 61928 актів, були включені законодавчі акти, затверджені Миколою І та Олександром II (з 12 грудня 1825 р. по 1 березня 1881 р.). У третє видання були включені закони з 1 березня 1881 р. до 1913 р. Воно складається з 33 томів і вміщує майже 30 тис. (29980) законодавчих актів. Згідно закону від 11 червня 1885 р. до ПСЗ вносились лише оприлюднені законодавчі акти.
   Кожне видання ПСЗ має окрему нумерацію законів.
   Складність роботи з ПСЗ як історичним джерелом полягає в тому, що в Російській імперії не було чіткого визначення поняття "закон". Будь-яке розпорядження, підписане царем, набувало сили закону. В результаті в ПСЗ було вміщено сотні нормативних актів про затвердження статутів акціонерних товариств чи введення посад повивальних бабок при штабах російських батальйонів на Кавказі. Це ускладнює пошук потрібних законодавчих актів, які регламентували діяльність цензурних установ.
   Варто зауважити, що система цензурних установ у Російській імперії, в межах якої знаходилася більшість українських земель, формувалася впродовж тривалого періоду. Перші перепони для розвитку українського друкованого слова були запроваджені ще Петром І указом від 5 жовтня 1720 р. Всі друкарні в Україні були підпорядковані цензурі духовної колегії і наказано, щоб "... ніяких книг, крім церковних попередніх видань не друкувати,... щоб ніякої різниці і особливого наріччя в них не було" [4, с.95].
   У 1804 році Олександром І був затверджений перший цензурний статут, який згодом був внесений до ПСЗ. Він містив положення щодо організації діяльності цензури і принципів її підходу до оцінки друкованих творів [2, ст. 21388]. Саме в період дії цього статуту цензура оформилася у систему і був утворений інститут цензорів. Враховуючи, що видавнича справа в Російській імперії лише зароджувалась, це був найліберальніший з усіх цензурних статутів XIX ст. У 1826 і 1828 роках були видані нові цензурні статури, які розширяли повноваження цензурних установ і змінювали їх підпорядкування.
   З 1804 по 1828 рік цензура в Росії, яка поділялася на внутрішню (видання, що виходили на території Російської імперії будь-якими мовами) і зовнішню (всі видання, які ввозилися в країну), знаходилася у віддані Міністерства народної освіти і підпорядковувалася Головному управлінню училищ у 1804 - 1826 pp., Верховному цензурному комітету в 1826 - 1828 pp. та Головному управлінню цензури у 1828 - 1862 роки. Структура цензурних установ встановлювалася цензурними статутами 1804, 1826, 1828 років [3, ст.1979]. та рядом законів і постанов.
   У другій чверті XIX ст. до системи цензурних установ входили цензурні комітети та окремі цензори, які здійснювали і внутрішню й зовнішню цензуру. Згідно статуту 1828 р. комітети з внутрішньої цензури створювалися, як і раніше, в університетських містах. Підпорядковувалися вони попечителям навчальних округів і складалися з професорів та ад'юнктів, секретарем же призначався ад'юнкт чи магістр [1, с 17-19]. Іноземна цензура здійснювалася організованим у Петербурзі Комітетом іноземної цензури до штату якого входили: голова, старші та молодші цензори, їх помічники, бібліотекар, секретар та канцелярські чиновники.
   У силу історичних обставин, Україна, як одна з "окраїн" імперії, була в значно гіршому становищі, ніж, наприклад, Фінляндія чи Польща. Зокрема, до неї, окрім загальних для всієї імперії цензурних правил, застосовувалися ще й додаткові. Суть їх зводилася до того, аби в "українських книгах, де говорилось про народність і мову українську, українці не давали переваж любові до своєї малої батьківщини перед любов'ю до "отечества" [5, с.231-232]. Метою цих специфічних додаткових цензурних заборон було асимілювати український народ, знищити його мову, культуру та літературу.
   Політика царського уряду щодо українців базувалась на виданому в 1863 р. для цензурних установ циркулярі міністра внутрішніх справ П.Валуєва, та Емськсму указі Олександра II (1876 p.). Ці нормативні акти були таємними і не вносились до ПСЗ. Вони стосувались перш за все мови, як однієї з основних ознак нації. Українська мова була витіснена із шкіл, судів та інших державних установ. До 1905 р. в українських губерніях не було жодного періодичного видання рідною мовою.
   9 квітня 1837 року на підставі указу Сенату був створений Київський цензурний комітет. Офіційно свою роботу він розпочав 8 лютого 1838р. [7] Комітет діяв протягом багатьох років при університеті Св.Володимира і "обслуговував" практично всі друкарні, що входили до Київського навчального округу. До складу Комітету входило два цензори з професорів Київського університету, один цензор для перегляду книг єврейською мовою та секретар. Головою Комітету був попечитель Київського навчального округу, а з 1863 року - старший цензор Комітету.
   У 1852 році функції Комітету були розширені покладенням на нього обов'язків по цензурі іноземних видань. В основу роботи Комітету був покладений Цензурний Статут 1828 року, з наступними його доповненнями і змінами. А підпорядковувався він Головному управлінню цензури при Міністерстві освіти.
   У кінці XIX ст. у Києві, Одесі та Харкові діяли окремі цензори з внутрішньої та зовнішньої цензури, а також позаштатні співробітники - цензори єврейських видань. В основу їх роботи було покладено внесений до ПСЗ закон про пресу 1865р., згідно з яким, усі місцеві (тобто не столичні) періодичні видання виходили лише після проходження попередньої цензури. Від попередньої цензури звільнялись: урядові та університетські видання, друковані органи наукових товариств і видання на древніх класичних мовах. Завдяки постійному проурядовому курсу, у 1900 р. одержала статус безцензурності газета "Киевлянин". Підлягали цензори Головному управлінню у справах преси Міністерства внутрішніх справ, яке періодично направляло їм списки заборонених творів і тем, які не можна було обговорювати у пресі.
   Перелік заборонених тем був надзвичайно широким. В одному з циркулярів читаємо: "1. У всіх взагалі друкованих творах не допускати порушення належної поваги до вчення і обрядів Християнських сповідань, охороняти недоторканість Верховної влади і її атрибутів, повагу до осіб царствуючого дому, непохитність основних законів, народну мораль, честь і приватне життя кожного. II. Не допускати до друку творів і статей, що містять шкідливе вчення соціалізму і комунізму, схиляються до потрясіння та повалення існуючого порядку і поширенню анархії... У судженнях про недоліки і зловживання адміністрації не допускати друкування імен осіб та назв міст і установ.... Не дозволяється друкувати критики рішень Правлячого Сенату та інших вищих урядових установ" [6, арк.1-2]. Заборонялось друкувати статті, що підривали повагу підлеглих до начальства і послабляли довіру до уряду, образливі для честі російського війська і державних службовців, тобто чиновників. Обмежувались і права національних меншин. Євреям заборонялось вимагати у пресі розширення своїх прав, полякам - ставити питання про відновлення незалежності Польщі. Але найбільше дісталось українцям. Валуєвський циркуляр проголошував, а Емський указ підтверджував, що "ніякої української мови не було, немає і бути не може", а є зіпсована поляками і українськими селянами російська мова, точніше, її "южнорусский" діалект. Значить і газет, журналів чи книг неіснуючою мовою видавати не дозволялось.
   Тому діяльність цензури в українських губерніях мала свою специфіку: починаючи з 1863 p., коли був виданий Валуєвський циркуляр, головним завданням місцевої цензури стала боротьба з українським друкованим словом. І якщо заборони друкувати твори революційного чи порнографічного змісту можна зрозуміти (оскільки вони несли певну загрозу самодержавному ладові, пануючій релігії, суспільній моралі), то заборона друкувати твори українською мовою незалежно від їх змісту викликала здивування навіть міністра народної освіти О.Головніна, який у листі до автора циркуляра міністра внутрішніх справ П.Валуєва зауважив, що переслідувати потрібно Ідеї та дії, а не мову, і що варто дозволити друкувати книжки для народу українською мовою, однак його позиція не вплинула на подальший розвиток подій. Ще більшої шкоди українській культурі було завдано Емським указом 1876 p., який забороняв ввозити в межі імперії з-за кордону літературу, написану українською мовою. Лише революція 1905р. дала можливість друкувати книжки, газети і журнали українською мовою.
   17 жовтня 1905 р. під натиском повсталого народу Микола II підписав Маніфест, який змінив усе життя в Російській імперії. Населенню було обіцяно громадянські свободи і серед них свободу преси. У зв'язку з цим, Головне управління у справах преси розіслало губернаторам і цензорам циркуляр №11723, в якому говорилось: "Приведені вище слова Височайшого Маніфесту викличуть у найближчому майбутньому видання нового закону про зміни діючого статуту про цензуру. До видання цього закону всі законоположення, що визначають діяльність установ і осіб цензурного відомства залишаються в повній силі; саме ж ставлення цензури до друкованих творів повинно змінитися корінним чином, виконуючи ясно і конкретно виражену волю государя імператора" [9, арк.20].
   Настав період свободи друку. Як писав згодом одеський цензор Фром, "... усі газети, які не отримали безцензурності, здійснювали її незаконно, даючи на цензурний перегляд лише те, що вважали можливим і рахувались з вказівками цензури лише постільки, поскільки це було їм зручно. Закреслені цензором місця або передруковувались, або замінялись крапками чи пробілами, причому все це супроводжувалось зауваженнями на адресу цензорів і закликом до революційного натовпу звільнити суспільство і пресу від ненависної цензури. Адміністративна боротьба в цей перехідний час безвладдя була неможлива" [8, арк.68].
   24 листопада 1905 р. були оприлюднені "Тимчасові правила про періодичні видання", які відміняли попередню цензуру. Покарання на редакторів та видавців могли бути накладені лише в судовому порядку.
   Змінювалася і структура місцевих цензурних установ. Замість окремих цензорів, були створені Комітети у справах преси, як колегіальні органи. В основу їх роботи було покладено цензурний статут і тимчасові правила про періодичну і неперіодичну пресу, видані протягом 1905-1906 pp. 12 травня 1906 р. такий Комітет було створено у м. Києві. У його функції входив нагляд за періодичною пресою Києва і неперіодичними виданнями, що виходили у Київській, Волинській, Подільській, Полтавській і Чернігівській губерніях. Один із цензорів займався закордонними виданнями, але свої висновки про них він надсилав на затвердження в Головне управління у справах преси МВС.
   Як уже говорилося вище, покарання на газети і журнали могли бути накладені лише через судові органи. Але у той час вони були завалені справами про революційні, часто збройні, виступи і тому часто відмовлялися приймати справи про публікацію в тій чи іншій газеті статей, які чимось не подобалися цензорам. Так же діяли і прокурори окружних судів та судових палат. Цензори скаржилися в столицю. 13 березня 1906 р. Головне управління у справах преси МВС розіслало місцевим цензурним комітетам циркуляр № 2300, у якому вимагало "доводити до відома вказаного Управління про кожен випадок відмови прокурорського нагляду в порушенні кримінального переслідування" [9, арк.20]. 18 березня 1906 р. були видані нові цензурні правила. Вони збільшували розмір штрафу, який міг бути накладений на періодичне видання з 300 до 3000 руб., тобто в 10 разів. Вводилась попередня цензура на малюнки, що вдарило по сатиричних журналах. Одночасно розширювалась 129 стаття "Уголовного уложения": додавався пункт 6 - "за розпалювання ворожнечі між класами". Тепер редакторам опозиційних газет загрожували не лише великі штрафи, а й тюремне ув'язнення.
   Цензура перейшла у наступ. У 1906 р. в Києві виходило 81 періодичне видання. Серед них 6 щотижневих та 8 щомісячних офіційних видань, 46 суспільно-політичних видань. Більшість із останніх носили опозиційний характер і критикували дії уряду та місцевих властей. За це цензори намагалися притягти їх редакторів до відповідальності. Протягом року проти цих видань було порушено 82 судові справи, переважна більшість з них по ст. 129 (пропаганда антиурядових вчень і суджень). 12 разів протягом року штрафували газету Є.Чикаленка "Громадська думка", 9 разів - газету "Свобода и право", 6 разів - "Киевские отклики", а україномовна "Боротьба" була зовсім заборонена.
   У наступному році київські цензори порушили проти періодичних видань 28 судових справ. Майже всі газети відбулися штрафами. Так, редактора "Киевских вестей" штрафували 3 рази на суму 700 руб., редактора "Ради" М.Павловського - 7 разів на суму 700 руб., а редактора газети "Народ" В.Лашнюкова засудили до року ув'язнення. Інколи діставалося і редакторам правих газет, які критикували уряд П.Столипіна за нерішучість у боротьбі з революцією. На 100 руб. оштрафували редактора "Киевлянина" М.Ващенка-Захарченка і редактора чорносотенної газети "Закон і правда" Бориса Юзефовича, який у передовій статті цієї газети від 26 квітня 1907 р. назвав вищий законодавчий орган імперії Державну думу "злочинною шайкою". Але такі випадки траплялися не часто.
   Як свідчить звіт Київського цензурного комітету за 1907 p., на початку року в місті виходило 14 щоденних газет, а в кінці року залишилось лише 6 громадсько-політичних видань: "Киевлянин", "Киевская мысль", "Киевские вести", "Последние новости", "Рада", "Dzennik Kijowski".
   У 1908 р. проти редакторів та видавців київських газет за поданням цензури судовою палатою було порушено 32 судові справи. Кількість газет і журналів у місті постійно зменшувалась. Уряд оцінив старання голови Київського цензурного комітету надвірного радника (підполковника) О.Сидорова. У 1909 р. він отримав чин колежського радника, тобто полковника, і був переведений на посаду голови Московського цензурного комітету. Його ж посаду зайняв почесний професор Київського університету Т.Флоринський.
   З 1911 р. кількість газет в Україні почала повільно зростати. У цьому році у Києві виходило вже 70 періодичних видань. Зникли майже всі опозиційні; збереглися і з'явилось багато правих газет - "Двуглавый орел", "Молодые силы", "Святая Русь" та спеціальних - "Киевский театральній курьер", "Искусство, живопись, графика" і т.п.
   Після початку Першої світової війни у Російській імперії була введена військова цензура, а всі опозиційні газети закриті на підставі військового стану. Після Лютневої революції, 27 квітня 1917 р. рішенням Тимчасового уряду було ліквідовано Головне управління у справах преси і всі його місцеві цензурні установи. У Росії і в Україні настала довгоочікувана свобода преси.
   Все вищезазначене свідчить, що "Полное собрание законов Российской империи" є важливим джерелом вивчення суспільно-політичної історії України, дослідження історії створення та діяльності цензурних установ в українських губерніях.

1. Гринченко НА. История цензурных учреждений в России в первой половине XIX века // Цензура в России: история и современность. Сборник научных трудов. - Вып. 1. - СПб, 2001.
2. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗ.) - Собр.І. - Т. 28.
3. ПСЗ. - Собр. 2 - Т. 3.
4. Стебницькии П. Очерк развития цензурного режима в отношении малорусской письменності // Україна: наука і культура. - Вип.26-27. - К., 1993.
5. Тимошин М. Історія видавничої справи. - К., 2003.
6. Центральний державний історичний архів України у м. Києві (ЦЦІАК України), ф.294, оп.1, спр. 102.
7. ЦДІАК України, ф. 442, оп. 1, спр. 2663.
8. ЦДІАК України, ф.335, оп.1, спр. 60.
9. ЦДІАК України, ф.1680, оп.1. спр.102.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com