www.VuzLib.com

Головна arrow Історія України arrow Коренізація національних меншин в УСРР: історіографія 1930-х pp.
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Коренізація національних меншин в УСРР: історіографія 1930-х pp.

В. Колесник, д-р Іст. наук

КОРЕНІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УСРР: ІСТОРІОГРАФІЯ 1930-х pp.

   Висвітлено Історіографію 1930-х років політики коренізації національних меншин в УСРР.

   1930* historiography of the policy of corenization (rooting) of the USRR's national minorities Is studied.

   Вже на рубежі 1920-X-1930-х років з утвердженням режиму одноособової влади Сталіна радянські науковці змушені були всі суспільні явища коментувати через призму активно здійснюваних сталінським керівництвом процесів уніфікації всього суспільного життя, включаючи і політику коренізації національних меншин.
   Водночас необхідно зазначити, що з 1933 p., коли в УСРР було розпочато чергову кампанію боротьби з націоналістичними ухилами, вийшла низка постанов місцевих партійних органів, публікацій партійно-радянських діячів, зокрема, В.П.Затонського, С.В.Косіора, П.ПЛюбченка, Д.З.Мануїльського М.М.Попова, П.П.Постишева, А. Хвилі, О.Г.Шліхтера та інших, зміст яких зводився до одного: необхідності посиленої боротьби проти так званих націоналістичних недобитків та за здійснення ленінської національної політики в Україні [1]. Таким чином в УСРР нагніталася атмосфера загального психозу і ненависті навколо людей, на яких навішувався ярлик націоналістів і які, насправді, прагнули через продовження політики коренізації забезпечити гарантії національної самобутності не лише для українців, а також і для національних меншин, що проживали в республіці. Справжня мета цієї кампанії полягала, як уже зазначалося, в тому, щоб опорочити М.Скрипника і очолюваний ним комісаріат освіти УСРР, показати тим, хто ще прагнув продовжувати політику коренізації, чим це може закінчитися. Загалом розпочалася кампанія виправлення "перекручень" попередньої діяльності НКО УСРР ("насильницької українізації та дерусифікації) [2]. Вся практика і теорія минулого етапу національно-культурної політики, здійснюваної НКО УСРР, проголошувалася витвором "націоналістичної фантазії М.Скрипника" [3].
   Тому відповідні партійні установки знайшли своє відображення у публіцистично-пропагандистських статтях, якими рясніли тогочасні газети та журнали. Звинувачення М.Скрипнику та іншим прихильникам коренізації у буржуазному націоналізмі висувалися в статтях М.Аржанова, СДиманштейна, М.М.Єрминика, О.Жураховича, Б.Коваленка, Г.Левченка, К.Сізонова, Г.Шевченка та багатьох інших [4]. При цьому націоналістів прагнули знайти і викрити практично в усіх сферах культурно-освітнього життя: в літературі, системі освіти, видавництвах, у різних ланках управління тощо. Націоналізм знаходили навіть в теорії і практиці бібліотечної роботи. [5]. Агітаційно-пропагандистські публікації створювали віртуальну картину націоналістичного шкідництва та націоналістичних заколотів, що цілком вписувалося в сталінську концепцію посилення класової боротьби в процесі соціалістичного будівництва. Отже, уже на початку 1930-х років зв'язку з тією широкою кампанією, яка здійснювалася сталінським керівництвом під лозунгом боротьби проти націоналістичних ухилів, неупереджене, тобто не зашорене сталінською ідеологією, звернення науковців до теми коренізації стало практично небезпечним і неможливим.
   Загалом на початку 1930-х років політика коренізації національних меншин в УСРР знайшла певне відображення в окремих статтях, насамперед, пропагандистського характеру, опублікованих, як правило, в журналах, зокрема, "Радянський книгар", "Революция и национальности", "Більшовик України" та ін., а також в брошурах окремих авторів. Вони з'являлися на потребу дня, тих завдань в політичній, культурній сферах, які обґрунтовувалися в партійних документах, або зумовлювалися конкретним станом справ в національно-освітній, видавничій та інших галузях життя національних меншин. За тематичною спрямованістю їх можна умовно поділити на декілька груп.
   Насамперед, частину таких публікацій, складали статті або брошури, присвячені теоретичним аспектам національного питання в умовах соціалістичного будівництва. У них автори в основному тиражували ті положення з національного питання, які містилися в документах вищих партійних органів - з'їздів, конференцій, пленумів ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У, а також у виступах Й.Сталіна, прагнули показати торжество ленінської національної політики в радянській державі, використовуючи певний фактичний та статистичний матеріал з життя національних меншин в УСРР [6]. Характерно, що в таких публікаціях національне питання, як і сама політика коренізації, тісно пов'язувалися з завданнями соціалістичного будівництва і провідною роллю пролетаріату в здійсненні соціалістичних перетворень. По суті, національне питання розглядалося з класових пролетарських позицій. А сам робітничий клас радянської країни розглядався як рушійна сила національно-культурного будівництва [7]. Більше того, в окремих статтях результати роботи серед національних меншин почали розглядатися під кутом зору інтернаціонального виховання [8]. Звичайно, що на змісті означених публікацій давалася взнаки політична кон'юнктура, автори, як правило, підтримували лозунги боротьби з націоналізмом, тезу про посилення класової боротьби в процесі соціалістичного будівництва.
   Другу групу публіцистичних пропагандистських праць початку 1930-х років складають ті, в яких давалася загальна характеристика стану окремих національних меншин або національних районів, зокрема, Мархлевського польського, Коларівського болгарського та інших [9]. Останні публікації з'являлися переважно до ювілейних дат. Кількість означених праць досить обмежена, а за своїм змістом вони значною мірою схожі. У них, з одного боку, містяться спроби підтвердити на прикладі окремих нацменшин або національних районів, як це роблять автори Я.І.Больдт, М.Василенко, Б. Я. Каган, Г.Цвятков, А.Глинський, А.І. Давиджієв та інші, правильність більшовицької національної політики та її торжество в радянській країні, а, з іншого боку, визначити певні проблеми та недоліки у політиці коренізації.
   Нарешті, третя фупа об'єднує публікації, присвячені окремим напрямкам політики коренізації серед національних меншин УСРР. Серед них чи не найбільшу кількість становлять ті, які розкривають стан справ з видання газет і особливо книг на мовах національних меншин [10]. Як правило, це публікації інформативного характеру, які показують конкретні результати у виданні національних книг та газет, розкривають заходи, спрямовані на пожвавлення роботи у цьому напрямку (проведення місячників національної літератури тощо), окремі недоліки. Загалом преса і книги на мовах національних меншин оцінювалися під кутом зору їх ролі і значення у марксистсько-ленінському вихованні народу, у боротьбі за виконання завдань соціалістичного будівництва.
   До 15 роковин Жовтневої революції були зроблені поодинокі спроби, зокрема М.Агуфа, К.С. Рихлевського [11], подати узагальнювальну картину щодо національної преси та книги в УСРР за роки радянської влади. Але публікація матеріалів, присвячених пресі та книгам національних меншин УСРР, завершується 1932 роком. З розгортанням у 1933 році на офіційному рівні активної боротьби проти націоналізму ця тема стала, по суті, закритою.
   Певну частину пропагандистських публікацій початку 1930-х років, присвячених окремим напрямкам політики коренізації серед національних меншин УСРР, становлять ті, в яких увага акцентується на питаннях виборів до національних рад та показується робота комісій національних меншин в окремих міських радах [12], висвітлюються питання національних кадрів та діяльності адміністративних органів серед національних меншин [13]. Окремі статті присвячувалися діяльності національних театрів, роботі національних сільських будинків [14]. Робилися спроби показати вирішення національно-культурних потреб національних меншостей УСРР в контексті українізації [15]. Зміст матеріалів, які стосувалися закладів культури національних меншин, пронизувала ідея необхідності використання їх для поширення більшовицької ідеології та здійснення соціалістичної культурної революції. З іншого боку, пропагандистські статті, як правило, акцентували увагу переважно на завданнях, які ставила радянська влада, партійні та урядові постанови, і значно менше висвітлювали конкретні досягнення в проведенні політики коренізації національних меншин. І це зрозуміло, адже політика коренізації все більше набувала формального характеру, повністю ідеопогізувалася і політизувалася.
   Наприкінці 1920-х - на початку 1930-х років у працях і виступах працівників НКО УСРР, зокрема, М.О. Скрипника, Я.Ряппо [16], деяких публіцистів знайшов часткове висвітлення і такий напрямок коренізації як створення та діяльність шкільних та інших закладів освіти національних меншин. Але особливе місце в працях радянських урядовців та освітян займало питання про національну форму освіти національних меншин та її радянський зміст. Освіта національних меншин УСРР розглядалася під кутом зору її пролетаризації та радянського змісту, що, власне, і передбачала більшовицька політика коренізації. У 1933-1934 роках, коли розгорнулася боротьба проти українського націоналізму, партійно-радянські функціонери прагнули штучно протиставити українізацію школи процесам коренізації культурносвітніх установ національних меншин УСРР. Так, А.Хвиля зазначав, що етнічні меншини не мають задовільної мережі культосвітніх установ [17], а В.Затонський, продовжуючи його думку, стверджував, що шкільна мережа в УСРР була побудована ніби-то таким чином, щоб примушувати дітей національних меншин вчитися в українській школі [18]. Хоча насправді це було не так. Захищаючи права національних меншин на освіту рідною мовою, названі автори перш за все мали на увазі росіян. Як свідчать їхні публікації, кількість російських шкіл вже протягом наступних після самогубства М.Скрипника двох років зросла більше ніж у два рази, що дозволило уряду УСРР звітувати про зміцнення засад здійснення ленінської національної політики в республіці.
   Загалом пропагандистські публікації початку 1930-х років, які концептуально були підпорядковані панівній у той час ідеології та політичній кон'юктурі, цінні, насамперед, своїм статистично-фактичним, конкретно-історичним матеріалом, який, хоча і носить вибірковий характер, але вимагає сьогодні свого наукового переосмислення та узагальнення.
   Щодо наукових праць початку 1930-х років, то вони були епізодичними і прямо не торкалися політики коренізації. Автори, як правило, зверталися до історії окремих національних меншин УСРР. Але останні дослідження такого характеру вийшли друком у 1930 - 1933 роках. Несприятливі суспільно-політичні умови для розвитку науки обірвали історико-етнологічні студії. Це було пов'язано з тим, що навесні 1929 року Державна академія матеріальної культури організувала нараду етнографів Москви та Ленінграду, на якій етнологія була кваліфікована як класове збочення, як буржуазний сурогат суспільствознавства. Тому уже у 1931 році, після смерті А.Лободи згорнулися історико-етнографічні дослідження. А політичні процеси, голодомор, перманентні арешти у науковому середовищі та видавницьких колах, кадрові чистки наукових установ привели до 1934 року ВУАН, Інститут польської (пролетарської) культури, Кабінет нацменшин, Етнографічну комісію до кадрового колапсу. Занепад живої дослідницької творчості відбувся в усіх підрозділах ВУАН. У червні 1931 р. Кафедра національного питання та Інститут національного питання були передані до Соціально-економічного відділу ВУАН і мали займатися виключно висвітленням колективізації національного села. Але через голодомор і страхітливі наслідки колективізації в УСРР робота цих підрозділів ВУАН практично не здійснювалася. У лютому 1934 р. Інститут єврейської культури та Інститут польської культури передали до Президії ВУАН, а Комісію національних питань ліквідували. Припинилися і не відновлювалися польові дослідження етнічних громад (за виключенням єврейської, що тривали до 1941 p.). А на середину 1930-х років на тлі депортації поляків і німці інтерес науковців до вивчення етнічних меншин в радянській Україні остаточно зійшов нанівець, так як означена тематика стала небезпечною не лише для кар'єри, але й для життя [19].
   Серед наукових праць, які з'явилися на початку 1930-х років і торкалися історії національних меншин УСРР, варто назвати монографію А.Прідфельда, який досліджував міграційні процеси в республіці на основі перепису 1926 р. [20]. Різні аспекти соціального, демографічного розвитку єврейських громад СРСР, зміни в їх середовищі, викликані заходами радянської влади, знайшли своє відображення в працях І. Вейцбліта, Ф.Вейткова, Б.Поліщука, Л.Зінгера, Д.Заславського [21]. Об'єктом наукових студій К.Костан, І.Соколова, М.Сергієвського, С.Ялі стали етнокультурні та соціально-економічні процеси грецької громади в УСРР [22]. І якщо переважна більшість авторів зверталася до вивчення літератури та мови грецької громади, то С.Ялі на основі архівних матеріалів, статистичних відомостей підготував достатньо кваліфіковане дослідження про історичне минуле і особливості трансформації Маріупольської грецької громади в радянській Україні. Автор книги працював в ЦКНМ при ВУЦВК та Раді нацменшин Наркомосу УСРР, мав можливості зібрати значний фактично-статистичний матеріал, що, власне, позитивно виокремлює роботу С.Ялі серед інших. На жаль, здійсненню політики коренізації в середовищі грецької громади та її наслідків у етнокультурній царині відведено недостатнє місце.
   Частково висвітлив історію болгарської громади Приазов'я та Бесарабії, вплив радянської влади на побут та життя українських болгар Д.Димитров [23].
   Отже, практично всі наукові праці початку 1930-х років присвячувалися або історії етнічних меншин загалом, або питанням їх етнографи та соціально-економічного розвитку. Лише окремі дослідження, зокрема робота С.Ялі та деякі інші, побіжно торкалися проблеми коренізації. Таким чином, в історико-етнографічній науковій літературі початку 1930-х років коренізація національних меншин УСРР не стала предметом спеціального дослідження. З іншого боку, означені наукові праці написані під визначальним впливом марксистської ідеології і марксистської методології. Але порівняно з публіцистично-пропагандистськими роботами в наукових розвідках значно глибше розглядалися проблеми соціально-економічного і культурного розвитку національних меншин, висловлювалися цікаві думки, висновки, акцентувалася увага на деяких нагальних проблемах у житті етнічних громад УСРР.
   У середині та другій половині 1930-х років публіцисти знову звернулися до національного питання та політики коренізації національних меншин в УСРР. Щоправда, публікації такого змісту вийшли у 1935-1937 роках, тобто до того як у квітні 1938 року були ухвалені постанови ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних шкіл на Україні" та РНК УРСР і ЦК КП(б)У "Про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України". Як відомо, ці постанови остаточно покінчили з коренізацією національних меншин: ліквідовувалися їх школи, національно-культурні заклади, газети, журнали. Тому після виходу означених постанов тема коренізації політично стала забороненою і не піднімалася в тогочасних виданнях. Водночас, у грудні 1936 року було прийнято нову Конституцію СРСР, яка офіційно проголошувала висновок про побудову соціалізму в СРСР. Цей висновок передбачав ідеологему про вирішення в радянській країні на основі марксистсько-ленінської теорії національного питання в інтересах трудящих мас, про соціально-політичну та ідейну єдність, національну рівноправність, дружбу і співробітництво всіх націй і народів багатонаціональної Радянської держави, їх послідовний соціалістичний інтернаціоналізм. Тому статті в публіцистичних виданнях, присвячені національному питанню в Радянському Союзі або окремим аспектам політики коренізації, цілком і повністю підпорядковувалися означеній ідеологемі. Яскравим прикладом цього є публікація С.Тяпченка, присвячена священній і непорушній братерській єдності народів СРСР, виступ С.В.Косіора на XIII з'їзді КП(б)У, його брошура про торжество ленінсько-сталінської національної політики та ін. [24].
   Загалом опубліковані у 1935-1937 роках матеріали з коренізації національних меншин кількісно значно скоротилися, а тематично торкалися національних рад УСРР, деяких форм їх роботи та офіційного ставлення національних меншин до нового виборчого закону, який передбачав загальне і рівне виборче право при таємному голосуванні [25]. Поодиноко, і то, як правило, в газетах за 1936 рік, появлялися публікації про окремі національні райони та господарське і культурне будівництво в них [26]. Але уже у 1937 році, напередодні ліквідації культурно-освітніх закладів національних меншин УРСР, виходить низка журнальних статей спрямованих проти так званих націоналістів [27]. Загалом боротьба проти українського націоналізму та проявів націоналізму польської, німецької, єврейської та інших етнічних меншин УСРР була характерною прикметою радянської публіцистично-пропагандистської літератури 1933-1937 років. Ця література, що цілком і повністю базувалася на партійних установках та характеризувалася штучністю концептуальних засад, формувала відповідну суспільну думку і стала своєрідною ідейною предтечею уже названих постанов ЦК КП(б)У і РНК УРСР 1938 року про реорганізацію національних шкіл, які кваліфікувалися як вогнища "буржуазно-націоналістичного впливу на дітей", про обов'язкове вивчення російської мови в неросійських школах України та постанови Політбюро ЦК КП(б)У "Про реорганізацію національних районів та сільрад УРСР у звичайні райони та сільради".
   Таким чином, коренізація з політичної точки зору у 1938 році остаточно втратила свою актуальність і перестала згадуватися навіть в публіцистичних статтях. А в умовах повного підпорядкування радянської історичної науки політиці тема коренізації стала, по суті, забороненою для істориків та інших науковців.
   У 1938 р. в умовах "великого терору" і нового спалаху репресій з'явився підручник "Історія ВКП(б). Короткий курс" [28]. Він закріпив сталінські постулати і догми в історичній науці. Політика коренізації в цьому підручнику ігнорувалася, зовсім не згадувалася і замовчувалася, їй не приділялося ніякої уваги. І це стало своєрідним сигналом для науковців. Адже тогочасний радянський політичний режим канонізував "Короткий курс", визнав його за "еталон" в історичній науці, що привело до остаточної уніфікації світогляду радянських істориків. Орієнтуючись на "Історію ВКП(б). Короткий курс", вони надовго забули політику коренізації і не зверталися до неї у свої дослідженнях. Тому практично до середини 1980-х років історіографія політики коренізації національних меншин в УСРР 1920-1930-х років відчувала на собі негативний вплив цього підручника, а відповідна тематика вважалася неактуальною.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com