www.VuzLib.com

Головна arrow Господарське право і процес arrow Процедура прийняття рішення про заставу корпоративних прав господарських товариств
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Процедура прийняття рішення про заставу корпоративних прав господарських товариств

В.А. Січевлюк,
канд. юрид. наук, доцент,
Університет економіки та права “КРОК”

Процедура прийняття рішення про заставу корпоративних прав господарських товариств

   У статті досліджуються організаційні та правові аспекти прийняття рішення про заставу корпоративних прав (частки) господарських товариств. Автор аналізує суб’єктний склад заставних правовідносин, де предметом застави є корпоративні права господарського товариства, стадії та технологію прийняття рішення про заставу корпоративних прав заставодавцем (фізичною особою або юридичною особою), а також основні аспекти правового регулювання таких відносин.

   В статье исследуются организационные и правовые аспекты принятия решения о залоге корпоративных прав (части) хозяйственного общества. Автор анализирует субъектный состав залоговых правоотношений, в которых предметом залога состоят корпоративные права хозяйственного общества, стадии и технологию принятия решений о залоге корпоративных прав залогодателем (физическим и юридическим лицом), а также основные аспекты правовых регулирований таких отношений.

   The article explores administrative and legal aspects of decision-making of pledging of economic entities’ corporate rights (share). The author analyzes the person structure of the pledging legal relationship, where the economic entities’ corporate rights are the subject of pledge, stages and technology of decision-making procedure of economic entities’ corporate rights pledging, which the pledger (natural person or legal entity) shall follow, as well as the main aspects of the legal regulation of such relationship.

   Ключові слова: застава корпоративних прав, господарські товариства, заставні операції, законодавство про заставу.

Постановка проблеми

   Чинне законодавство не передбачає спеціальної регламентації процедури прийняття рішення про заставу корпоративних прав господарських товариств (частки). Однак ця процедура є важливим етапом такого виду заставних операцій, оскільки на основі відповідних базових рішень майбутніх сторін договору застави µрунтується вся їх наступна діяльність в обраному напрямку. Складність процедури прийняття рішення про заставу корпоративних прав (частки) виникає із самої правової природи корпоративних прав як предмету застави, оскільки доводиться враховувати та суміщати положення законодавства про заставу (до того ж діючи за правилами аналогії закону) та положення законодавства про господарські товариства. Тому проблемні питання, що постають перед суб’єктами господарювання та перед іншими особами у практиці застави частки, зокрема, при прийнятті рішення про її здійснення, вирішуються непослідовно і часто суперечливо. Така ситуація не сприяє стабільності у сфері корпоративних правовідносин, створює загрозу порушення прав та законних інтересів сторін договорів застави корпоративних прав (частки), а також прав інших учасників господарських товариств, частки у статутних капіталах яких заставляються. Тому вона потребує належного аналізу та наступного адекватного правового врегулювання.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

   Слід зауважити, що в юридичній літературі автором не зустрічалося спеціального дослідження з описаної вище проблематики. Деякі науковці, у кращому випадку, фрагментарно аналізують можливість застави корпоративних прав господарського товариства, не концентруючи уваги на проблемах прийняття рішення про передачу такого специфічного об’єкта у заставу [1; 2; 3; 6; 7].
   У статті під назвою “Теоретичні питання правового регулювання застави корпоративних прав господарських товариств”, що була опублікована раніше, автор цієї публікації здійснив спробу теоретичного обµрунтування можливості використовувати корпоративні права господарських товариств в якості предмета застави. Висновком стало твердження про те, що корпоративні права як частка володіють, хай у специфічній формі, усіма істотними правовими ознаками, що дозволяють їм бути предметом застави. Оскільки їх (тобто, корпоративні права) можна кваліфікувати як обігоспроможні, то в силу відсутності спеціальних обмежень у законодавстві вони є також і заставо-спроможними.
   При цьому, на думку автора, корпоративні права є сукупністю майнових та немайнових прав, а тому їх однозначна кваліфікація як майнових в силу того, що частка має майновий вираз, є помилковою та спрощує зміст цього корпоративного інституту. Також не слід обмежувати правовий аналіз корпоративних прав як частки легальними дефініціями, які розчеплюють її розуміння до механічної сукупності майнових та немайнових складових елементів, звідки може виникнути помилковий висновок про можливість застави окремого корпоративного права (наприклад, права на дивіденди) без застави частки в цілому.
   Оскільки чинне законодавство України про заставу містить правовий механізм лише застави права у майновому зобов’язанні (на практиці така застава реалізується як застава вимоги у грошовому зобов’язанні), слід уникати шаблонного застосування правил застави майнових прав, що містяться у застарілому законодавстві про заставу, до регулювання правовідносин застави частки. У такій ситуації доцільніше керуватися правилами аналогії закону. У зв’язку із прогалинами у законодавстві відповідні правові процедури повинні визначатися договором застави та іншими супутніми йому договорами, пов’язаними з заставою частки, виходячи із принципу свободи договору.

Невирішені раніше частини загальної проблеми

   На сьогоднішній день в юридичній літературі недостатньо досліджені та залишилися невирішеними питання стосовно:
   - суб’єктного складу правовідносин застави частки у процедурі прийняття рішення про її здійснення;
   - виділення етапів прийняття рішення про заставу корпоративних прав (частки) та форм фіксації прийнятого рішення;
   - необхідності процедури оцінки корпоративних прав (частки), що заставляються;
   - узгодження рішення учасника господарського товариства про заставу корпоративних прав (частки) із іншими учасниками цього господарського товариства.

Формулювання цілей статті

   Написання цієї статті має своїми цілями дослідження процедури прийняття рішення про заставу корпоративних прав господарських товариств (частки) шляхом висвітлення питань, що вказані вище.
   При цьому враховується специфіка правового становища кожного окремого виду господарських товариств, за винятком акціонерного товариства, оскільки застава корпоративних прав акціонерних товариств відбувається шляхом застави цінних паперів — акцій (які є речами), в той час як корпоративні права товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відповідальністю, повного товариства та командитного товариства повинні заставлятися з урахуванням того, що предметом застави є право як таке. До речі, у законодавстві України існує чітка тенденція застосовувати до зобов’язань корпоративного змісту правові механізми, що розвинулися у сфері регулювання відносин власності, а деякі автори схильні визнавати існування права власності не тільки акціонерів стосовно акцій, а також й інших осіб, права яких не виражаються у додаткових проміжних об’єктах (таких як акція)[5, с. 263].
   Питань укладення та виконання договору застави, а також звернення стягнення на предмет застави, автор цієї статті торкається лише тією мірою, наскільки це необхідно для належного висвітлення обраної теми.

Виклад основного матеріалу дослідження

   Рішення про здійснення застави, яке приймається майбутнім заставодавцем та майбутнім заставодержателем, є першим етапом процедури застави корпоративних прав (частки). Постає питання — яким є суб’єктний склад правовідносин застави частки, тобто які фізичні особи чи юридичні особи можуть набувати статусу заставодержателя чи заставодавця частки? За якою процедурою повинне бути прийняте рішення про заставу корпоративних прав, враховуючи те, що у законодавстві України по-різному регулюється правовий режим державної, комунальної та приватної власності, що існують відмінності у правовому становищі суб’єктів речових та зобов’язальних відносин, які наділені різною компетенцією, що мають місце особливості правового статусу в залежності від організаційно-правової форми юридичної особи, і це зумовлює відмінності у процедурі прийняття управлінських рішень тощо?
   Згідно із вказівкою, що міститься у ст. 11 Закону України “Про заставу”, сторонами договору застави (заставодавцем і заставодер-жателем) можуть бути фізичні, юридичні особи та держава. Слід звернути увагу на те, що у вищевказаній статті не передбачається право територіальної громади бути стороною договору застави, однак це прямо цим же законом і не заборонено. Як уявляється, незалежно від положень спеціального законодавства про заставу ані держава, ані територіальна громада в силу особливостей правового режиму державної та комунальної власності не мають можливості бути адекватними суб’єктами заставних правовідносин в якості заставодавців, зокрема, за зобов’язаннями перед приватними кредиторами.
   Нагадаємо, що згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому у випадку прийняття незаконного правового акту він може бути оскаржений в суді та визнаний нечинним по правилах Кодексу законів адміністративного судочинства України.
   Заставне обтяження об’єкта права державної чи комунальної власності, рівно як і застава об’єкта права приватної власності, супроводжується іманентним ризиком звернення стягнення на предмет застави. Нагадаємо, що згідно із ст. 4 Закону України “Про заставу” предметом застави може бути майно, яке відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення. Якщо можливість звернення стягнення на предмет застави зникає чи обмежується, застава втрачає своє реальне значення і перетворюється на формальність, на імітацію забезпечення інтересів заставодержателя, позбавлену правових підстав. Саме така ситуація може виникнути у випадку застави об’єктів державного чи комунального права власності, оскільки відчуження таких об’єктів у власність фізичних та юридичних осіб, яким, власне кажучи, і є реалізація предмету застави, підпадає під поняття приватизації державного майна (ст. 1 Закону України “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 року N 2163-XII) чи відбувається по правилах приватизації комунального майна (відповідно до положень Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 року N 280/97-ВР, наприклад, п. 30 ч. 1 ст. 26 цього Закону тощо). При цьому не слід забувати про те, що Законом України “Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” від 29 листопада 2001 року N 2864-III встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, в частині примусового відчуження об’єктів нерухомого майна та інших основних засобів виробництва, що забезпечують ведення виробничої діяльності цими підприємствами, а також акцій (часток, паїв), що належать державі в майні інших господарських товариств і передані до статутних фондів цих підприємств, якщо таке відчуження здійснюється шляхом звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою, крім рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв’язку із трудовими відносинами.
   З посиланнями на вищевказаний Закон, деякими органами місцевого самоврядування прийняті рішення подібного змісту. Наприклад, Київська міська рада Рішенням № 257/1691 від 07 лютого 2002  р. ввела мораторій на застосування примусової реалізації майна, що належить територіальній громаді міста Києва.
   Виходячи з викладеного вище, наступне висвітлення теми цієї статті буде зосереджене на правовідносинах процедури застави корпоративних прав (частки), що виникають між приватно-правовими суб’єктами, тобто між фізичними особами та юридичними особами приватного права.
   Заставодавцем у договорі застави корпоративних прав (частки) може бути лише учасник господарського товариства, якому ці права (частка) належать. Відповідно до положень ст. 3 Закону України “Про господарські товариства” засновниками та учасниками товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавчими актами України. В більш загальному плані можна стверджувати, що учасником господарського товариства може бути фізична або юридична особа (як це робить законодавець у ч. 1 ст. 114 ЦК України). Заставодержателем, в свою чергу, може бути фізична чи юридична особа, у якої виникають чи вже виникли грошові вимоги, що потребують забезпечення через використання механізму застави.
   Цілком зрозуміло, що процедура прийняття рішення про заставу корпоративних прав має свої особливості залежно від виду особи (фізичної чи юридичної), якій ці права належать (майбутній заставодавець), чи яка має намір прийняти частку у заставу (майбутній заставодержатель). Фізична особа в момент прийняття такого рішення повинна мати повну цивільну дієздатність (відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними). Крім цього, прийняття фізичною особою рішення про заставу частки є актом її вільного волевиявлення, що не потребує спеціального зовнішнього, тобто документального, закріплення.У випадку, якщо рішення про заставу приймає юридична особа, дуже важливо враховувати специфіку її правового становища, що, як правило, встановлюється законодавством та відповідним установчим документом. Нагадаємо, що юридичні особи наділені різними організаційно-правовими формами, вони можуть створюватися та діяти у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом (ч. 1 ст. 83 ЦК України). З цієї причини завжди мають місце індивідуальні особливості процесу внутрішнього адміністрування юридичної особи, і управлінські рішення стосовно заставних операцій у цьому відношенні не є винятком. Установчим документом юридичної особи-учасника можуть бути встановлені специфічні механізми розподілу компетенції, скликання та проведення засідань органів управління, порядку прийняття ними рішень тощо. Наприклад, статутом юридичної особи приватного права в організаційно-правовій формі товариства може бути передбачено, що рішення саме про заставу корпоративних прав приймається вищим органом управління потенційного заставодавця (зборами учасників) за ініціативою його виконавчого органу (наприклад, директора), або ж розподіл компетенції між органами управління стосовно прийняття рішення може відбуватися в залежності від зафіксованих у статуті вартісних показників (як-от, балансової вартості майбутнього предмету застави).
   При прийнятті рішення про заставу, на відміну від акту волевиявлення фізичної особи, до акту волевиявлення юридичної особи висуваються вимоги стосовно його документальної фіксації, зокрема, з точки зору форми та змісту відповідного рішення, наказу, протоколу, розпорядження тощо. Якщо рішення про заставу приймає колегіальний орган, обов’язковою умовою чинності такого рішення є наявність на засіданні компетентного органу управління кворуму, передбаченого законодавством та/чи установчим документом юридичної особи — майбутнього заставодавця.
   Прийняття рішення про заставу корпоративних прав є процесом, який триває у часі та відбувається з врахуванням всіх об’єктивних та суб’єктивних обставин, що мають для потенційного заставодавця значення у певний часовий період. Прийняття такого рішення повинне відбуватися під дією правила про єдність волі та волевиявлення особи при здійсненні нею правочинів. Нагадаємо, що згідно з ч. 1 ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд, а у ч. 3 ст. 203 ЦК України передбачається, що волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Вищевказані вимоги сформульовані законодавцем стосовно фізичних осіб та юридичних осіб приватного права, що діють у полі цивільних правовідносин. Невиконання вимог цих положень ЦК України, а також невиконання інших умов дійсності правочинів, зафіксованих у ч. 1, 2, 5 та 6 ст. 203 ЦК України, буде слугувати підставами недійсності рішення про заставу корпоративних прав та, відповідно, підставами для оспорювання дійсності майбутнього договору застави, якщо він буде укладений.
   Стосовно господарських зобов’язань, то згідно з ч. 1 ст. 207 ГК України господарське зобов’язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб’єктності), може бути на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Як бачимо, законодавець, описуючи підстави визнання недійсними господарських зобов’язань, акцентує свою увагу на необхідності прийняття суб’єктом господарювання рішень про вступ у господарське зобов’язання в межах його компетенції, встановленої законом та/чи установчим документом.Приймаючи рішення про заставу корпоративних прав, учасник господарського товариства має можливість сформулювати приблизну вартість належної йому частки на основі даних бухгалтерської звітності господарського товариства (зокрема, використовується “Положення (стандарт) бухгалтерського обліку " 2 “Баланс”, затверджене Наказом Міністерства фінансів України 31 березня 1999  р. " 87 зі змінами та доповненнями, зареєстроване в Міністерстві юстиції України 21 червня 1999 р. за " 396/3689). Для цього, як вважається, достатньо вирахувати вартість чистих активів господарського товариства, і у їх загальній величині виділити відсоток, який відповідає частці учасника. Під вартістю чистих активів суб’єкта господарювання прийнято розуміти величину, яка визначається шляхом вирахування із суми належних йому активів суми його зобов’язань.
   Однак слід зважити на наступне:
   — офіційна методика визначення вартості чистих активів суб’єктів господарювання з метою здійснення заставних операцій з їх корпоративними правами у законодавстві України відсутня. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку Рішенням від 17 листопада 2004 р. № 485 затвердила “Методичні рекомендації щодо визначення вартості чистих активів акціонерних товариств”, призначені для розрахунку вартості чистих активів акціонерних товариств, що здійснюється для порівняння вартості чистих активів із розміром статутного капіталу з метою реалізації положень статті 155 “Статутний капітал акціонерного товариства” ЦК України. Як уявляється, ця методика може застосовуватися і для визначення вартості чистих активів товариств з обмеженою відповідальністю та інших господарських товариств, за винятком тих товариств, що ведуть банківську діяльність, страхову діяльність та діяльність інститутів спільного інвестування (такі обмеження містяться у самій методиці і µрунтуються вони, очевидно, на врахуванні специфіки діяльності, оподаткування та звітності вищеперерахованих фінансових установ);
   — визначення вартості корпоративних прав на основі вартості чистих активів господарського товариства може не відбивати реальної ринкової вартості частки, яка коливається в залежності від економічної ситуації в країні, співвідношення попиту та пропозиції на корпоративні права як об’єкти інвестування, а також залежить від особливостей виробничих та інших характеристик конкретного господарського товариства, чиї корпоративні права планується заставити. Слід підкреслити, що застава частки є заставою частки у бізнесі, відповідно, і ціна частки залежить від рентабельності та перспективності бізнес-діяльності господарського товариства, корпоративні права якого заставляються.
   У випадку застави корпоративних прав, що належать державі чи територіальній громаді, необхідно провести незалежну експертну оцінку частки, оскільки згідно з положеннями ст. 7 Закону України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” від 12 липня 2001 р. № 2658-III проведення незалежної оцінки майна є обов’язковим у випадках застави державного та комунального майна, а також в інших випадках у зв’язку з необхідністю захисту суспільних інтересів. На нашу думку, з метою визначен-ня дійсної ринкової вартості частки в статутному капіталі господарського товариства експертну оцінку корпоративних прав, що будуть заставлятися, доцільно проводити у всіх випадках. Це дозволить зняти ризики помилки чи протиправного умислу при прийнятті рішення про заставну операцію, з однієї сторони, а з іншої — дозволить сторонам майбутнього договору застави чітко уявити економічні аспекти операції, що здійснюється ними.
   Згідно з положеннями ЦК України (ч. 3 ст. 147) та Закону України “Про господарські товариства” (ст. 53), частка учасника товариства з обмеженою відповідальністю може бути відчужена до повної її сплати лише у тій частині, в якій її уже сплачено. Це положення застосовується також і до товариств із додатковою відповідальністю. Відповідно, і заставлятися може лише сплачена частка, оскільки в протилежному випадку застава губить свій реальний зміст. На підтвердження повної сплати частки потенційному заставодержателю потрібно вимагати від майбутнього заставодавця свідоцтво товариства. Саме цей документ є єдиним належним доказом повної сплати частки. Більшість товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю їх не видають, але при потребі такий документ можна виготовити, оскільки свідоцтво є документом довільної форми [8, с. 12]. Видача свідоцтва про участь в товаристві передбачається також і для вкладників командитних товариств (ст. 137 ЦК України). Як уявляється, перед прийняттям рішення про взяття у заставу частки учасника повного чи командитного товариства потенційному заставодержателю також доцільно вимагати від майбутнього заставодавця свідоцтво чи інший документ товариства про повну сплату частки у складеному капіталі, яку планується заставити.
   Узгодження потенційним заставодавцем рішення заставити свою частку з іншими учасниками товариства є наступним етапом здійснення застави корпоративних прав господарського товариства. Прямої вимоги про таке узгодження законодавство України про господарські товариства не містить, однак існують нормативні приписи про переважне право купівлі учасниками товариства частки (її частини), що продається, пропорційно до розмірів їх часток у статутному (складеному) капіталі господарського товариства (зокрема, у ст. 53 Закону України “Про господарські товариства” та в ч. 2 ст. 147 ЦК України таке правило встановлене для товариств з обмеженою відповідальністю та товариств з додатковою відповідальністю). Або ж вимагається згода всіх учасників на передачу частки (її частини) іншим учасникам цього товариства чи третім особам (у ст. 69 Закону України “Про господарські товариства” та в ст. 127 ЦК України міститься таке правило для учасників повних та командитних товариств). Стосовно ж часток вкладників командитних товариств, то згідно з пунктом в) ст. 79 Закону України “Про господарські товариства” та ст. 137 ЦК України вкладник командитного товариства має право переважно перед третіми особами набувати відчужувану частку (її частину) в складеному капіталі товариства. Якщо бажання викупити частку (її частину) виявили декілька вкладників, зазначена частка розподіляється між ними відповідно до їхніх часток у складеному капіталі товариства.
   Як уявляється, існування у законодавстві інституту переважних прав учасників господарських товариств стосовно набуття ними частки, що відчужується, пояснюється особливістю юридичної природи цього виду корпоративних організацій, які завжди, в більшій чи в меншій мірі, несуть в собі ознаки об’єднання осіб. Особисті риси кожного засновника (учасника) — фізичної особи чи репутація засновника (учасника) — юридичної особи можуть мати вирішальне значення для прийняття рішення про участь в господарському товаристві, що і виключає неіндивідуалізовану ротацію складу учасників і породжує їх зустрічні права та обов’язки стосовно участі у товаристві (мова йде про товариства з обмеженою та з додатковою відповідальністю, а також про командитні та повні товариства).
   Відомо, що юридичним та економічним змістом застави є резервування майна чи, як у нашому випадку, корпоративних прав господарського товариства (частки), з метою забезпечення виконання грошових обов’язків боржника перед кредитором із вартості предмету застави. У ст. 1 Закону України “Про заставу” від 2 жовтня 1992 р. № 2654-XII вказується, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами. Практично ідентичне по змісту визначення застави приведене в ст. 572 ЦК України. Використання застави як способу забезпечення виконання грошових зобов’язань при невиконанні відповідних обов’язків неминуче супроводжується зверненням стягнення на предмет застави, а це передбачає відчуження заставленого майна (прав) тим чи іншим способом (через аукціон, на підставі договору між заставодержателем та заставодавцем тощо). Тому, слід звернути увагу на те, що:
   - по-перше, застава в силу своєї юридичної природи є, образно кажучи, майбутнім відчуженням заставленого майна під скасувальною умовою, якою виступає виконання забезпечених заставою обов’язків;
   - по-друге, заставні правовідносини вирізняються внутрішньо властивим їм пріоритетом інтересів заставодержателя перед інтересами інших осіб стосовно предмету застави.
   З урахуванням вищевказаного приходимо до висновку, що узгодження рішення учасника про заставу належної йому частки іншими учасниками господарського товариства попереджає виникнення у майбутньому колізії між корпоративними інтересами учасників товариства, які залишаються у його складі та мають переважні права на придбання частки, що продається, з однієї сторони, та інтересами заставодер-жателя і заставодавця на конкурентну процедуру реалізації заставленої частки, що дозволить одержати за неї найвищу ціну, чи з їх інтересами на вирішення питання погашення грошового боргу за рахунок заставленого права іншим, прийнятним для сторін договору застави, чином, з іншої сторони.
   Тому наявність згоди учасників господарського товариства на заставу корпоративних прав (частки) абсолютно відповідає інтересам сторін договору застави, оскільки знімає із заставної процедури нашарування правовідносин корпоративного походження і, тим самим, підвищує надійність такого виду забезпечення виконання грошових зобов’язань.
   Постає питання про технологію одержання згоди учасників господарського товариства на проведення заставної операції, а також про зміст того, на що повинні дати згоду учасники. У цьому зв’язку слід звернути увагу на наступне:
   - редакції тих статей законодавства, що містять правила стосовно переходу частки та положення про переважне право учасників на придбання частки, адресуються персонально до кожного учасника господарського товариства, а не до вищого органу управління товариства — зборів учасників. Тому немає підстав підмінювати індивідуальне волевиявлення учасника господарського товариства колективним волевиявленням зборів учасників, яке формулюється по правилах домінування більшості голосів учасників, присутніх на засіданні вищого органу, над меншістю. А питання документального оформлення згоди учасників на проведення застави частки формулюється так: згода повинна бути одержана шляхом оформлення кожним учасником окремого документа, чи учасники повинні укласти один або ж декілька колективних документів. Відповідь є цілком очевидною: основне — надійно засвідчити згоду кожного окремого учасника господарського товариства на здійснення застави корпоративного права, а кількість документів та їх вид (протокол, акт, індивідуальне повідомлення чи заява, меморандум тощо) юридичного значення не мають;
   - певною проблемою є необхідність узгодження застави частки всіма учасниками господарського товариства, безвідносно від їх кількості. Законодавство України обмежує кількість учасників товариства з обмеженою відповідальністю десятьма особами (ст. 50 Закону України “Про господарські товариства”). Стосовно всіх інших видів господарських товариств подібного обмеження кількості учасників не встановлено, однак зрозуміло, що повне і командитне товариство в значній мірі, а товариство з додатковою відповідальністю — в певній мірі наділені ознаками об’єднання осіб, що об’єктивно перешкоджає залученню до їх складу значної кількості учасників. З цієї причини кількісний бар’єр отримання учасником згоди на заставу частки є цілком прохідним;
   - виникає питання про те, чи можна вважати, що мовчання учасника протягом певного часу з дня одержання повідомлення про намір проведення застави є згодою на її здійснення, або ж учасник повинен надати відповідний документ, тобто активно, а не пасивно, засвідчити відсутність у нього заперечень проти застави частки. Звернемося до положень законодавства. У ст. 53 Закону України “Про господарські товариства” та в ч. 2 ст. 147 ЦК України вказується, що якщо учасники товариства з обмеженою відповідальністю не скористаються своїм переважним правом протягом місяця з дня повідомлення про намір учасника продати частку (її частину) або протягом іншого строку, встановленого статутом товариства чи домовленістю між його учасниками, — частка (її частина) учасника може бути відчужена третій особі. Це положення застосовується також і до товариств з додатковою відповідальністю, а для повних та командитних товариств правил аналогічного виду не встановлено, відповідно, їх учасники повинні застерегти необхідні процедури у засновницьких договорах повних та командитних товариств. Як видно із диспозиції вищевказаної статті, вона розрахована на регулювання правовідносин учасників товариства з обмеженою відповідальністю у ситуації продажу частки, тобто стаття є спеціальною. Така правова конструкція статті виключає її застосування до регулювання більш широкого спектру правовідносин, що виникають при здійсненні застави частки. Відповідно, учасники господарського товариства повинні надати свою згоду на проведення заставної операції активно, тобто у вигляді спеціального документа, підписаного особисто фізичною особою — учасником, або ж підписаного від імені юридичної особи — учасника її керівником, який наділений повноваженнями представництва відповідно до установчого документу та підпис якого засвідчується круглою печаткою юридичної особи — учасника. Нотаріальне засвідчення підписів учасників на вищевказаному документі є бажаним, однак не обов’язковим;
   - з точки зору обсягу згоди на проведення заставної операції, то доцільно запропонувати учасникам надати згоду як на укладення самого договору застави на умовах, що повинні бути оголошені у відповідному письмовому повідомленні (включаючи опис основного зобов’язання, вказівку на кредитора та на боржника, опис предмету застави, його заставну вартість, визначену незалежним оцінювачем, вказівку на заставодержателя), так і на наступне відчуження частки за правилами, встановленими законодавством для звернення стягнення на предмет застави. Елементом згоди на наступне відчуження частки, що заставляється, повинна бути відмова від переважного права на її придбання до повного виконання заставної операції, включаючи завершення звернення стягнення на предмет застави шляхом її продажу або іншої передачі заставодавцю чи третій особі (нагадаємо, що згідно з ч. 3 ст. 12 ЦК України особа може відмовитися від свого майнового права).
   У випадку невиконання забезпеченого заставою зобов’язання на предмет застави буде звернене стягнення, основним етапом якого, згідно із загальними правилами здійснення виконавчого провадження, є продаж майна, на яке звертається стягнення (через аукціон чи іншим чином) за грошові кошти, з метою погашення ними забезпечених заставою вимог. Стосовно ж реалізації саме заставленого права, то вона повинна бути оформлена як його відступлення заставодавцем за-ставодержателю, оскільки законодавство (ст. 23 Закону України “Про заставу”) містить тільки такий механізм, що також створює проблемну правову ситуацію. Детально питання звернення стягнення на частку будуть досліджені автором в окремій публікації. В контексті теми цієї статті зауважимо, що вплив переважного права учасників може паралізувати проведення процедури як виконавчого провадження, так і добровільної передачі заставленої частки в рахунок погашення забезпечених заставою вимог. Якщо ж заставлена частка все ж таки якимось чином буде передана заставодержателю чи третій особі (добросовісному набувачу), ігнорування переважного права учасників на придбання частки з великою мірою ймовірності може призвести до позовів про переведення на них частки, відчуженої в процесі реалізації предмету застави та до блокування учасниками непогодженого ними входження до товариства набувача спірної частки. Це, в свою чергу, породить корпоративний спір, в основі якого буде лежати позов набувача частки про судове спонукання учасників господарського товариства провести засідання вищого органу, на якому слід буде схвалити рішення про прийняття нового учасника до товариства та про внесення відповідних змін до установчого документу товариства. Зважаючи на складність процедури скликання та функціонування зборів учасників господарського товариства, а також зважаючи на можливість формального виконання рішення суду і враховуючи можливість оскарження дій державного реєстратора стосовно реєстрації відповідних змін до статуту господарського товариства, слід прогнозувати, що час врегулювання такого роду корпоративного конфлікту має тенденцію прагнути до безкінечності.
   Як уже вказувалося вище, законодавство України не передбачає обов’язкового погодження рішення про заставу корпоративних прав учасниками господарського товариства, рівно як і не встановлено вимоги про обов’язкове нотаріальне посвідчення договорів застави корпоративних прав (частки). Тому договір застави корпоративних прав цілком може бути укладений його сторонами та набуде чинності без виконання всіх описаних вище узгоджувальних процедур та при відсутності контролю зі сторони нотаріуса. Однак наслідки невиконання рекомендованих вище процедур можуть бути непрогнозованими, а найгірше — по причині виникнення та розгортання корпоративного конфлікту можуть виникнути втрати у правовому становищі та, відповідно, у господарській діяльності самого господарського товариства, частка в статутному капіталі якого заставлена. З метою попередження такого сценарію сторонам майбутнього договору застави корпоративних прав рекомендується надзвичайно пунктуально пройти процедуру узгодження прийнятого ними рішення про заставу частки із учасниками господарського товариства. Тільки це дозволить їм досягти бажаного рівня якості забезпечення грошових зобов’язань у вигляді надійного договору застави корпоративних прав. Питання ж укладання та виконання такого договору застави будуть висвітлені у наступній публікації автора цієї статті.

Висновки

   Підводячи риску, слід зазначити, що:
   1. процедура прийняття рішення про заставу корпоративних прав має свої особливості в залежності від виду особи (фізичної чи юридичної), якій ці права належать (майбутній заставодавець), чи яка має намір прийняти частку у заставу (майбутній заставодержатель). Фізична особа в момент прийняття такого рішення повинна мати повну цивільну дієздатність, а у випадку, якщо рішення про заставу приймає юридична особа, дуже важливо враховувати специфіку її правового становища, включаючи компетенцію органів управління, що, як правило, встановлюється законодавством та відповідним установчим документом;
   2. при прийнятті рішення про заставу, на відміну від акту волевиявлення фізичної особи, до акту волевиявлення юридичної особи, висуваються вимоги стосовно його документальної фіксації, зокрема, з точки зору форми та змісту відповідного рішення, наказу, протоколу, розпорядження тощо. Якщо рішення про заставу приймає колегіальний орган, обов’язковою умовою чинності такого рішення є наявність на засіданні компетентного органу управління кворуму, передбаченого законодавством та/чи установчим документом юридичної особи — майбутнього заставодавця;
   3. приймаючи рішення про заставу корпоративних прав, учасник господарського товариства має можливість уявити вартість належної йому частки, виходячи із даних бухгалтерської звітності господарського товариства. Для цього, як вважається, достатньо вирахувати вартість чистих активів господарського товариства, і у їх загальній величині виділити відсоток, який відповідає частці учасника. Однак, для виведення реальної ринкової вартості корпоративних прав, які планується заставити, слід залучати професійні оціночні організації;
   4. узгодження рішення учасника про заставу належної йому частки з іншими учасниками господарського товариства попереджає виникнення у майбутньому колізії між корпоративними інтересами учасників товариства, які залишаються у його складі та мають переважні права на придбання частки, що продається, з однієї сторони, та інтересами заставодержателя і заставодавця на конкурентну процедуру реалізації заставленої частки, чи з їх інтересами на вирішення питання погашення грошового боргу за рахунок заставленого права іншим, прийнятним для сторін договору застави, чином, з іншої сторони. З цієї причини згода на заставу, на реалізацію предмета застави та відмова від переважного права на придбання заставленої частки повинна бути в письмовій формі одержана від кожного учасника відповідного господарського товариства.
   Питання, що пов’язані з договірним оформленням застави корпоративних прав господарського товариства, а також питання про порядок та механізм звернення стягнення на предмет застави будуть розглядатися автором в окремих публікаціях.

Література

1. 1. Гуреев В.А. Проблемы защиты прав и интересов акционеров в Российской Федерации / В.А. Гуреев. — М.: Волтерс Клувер, — 2007, — С. 38–50.
2. Кібенко О. Проблемні питання застави корпоративних прав // Юридичний радник. — № 1. — 2005. — С. 19.
3. Корніюк О. Господарські товариства: подолання правових колізій // Бухгалтерія. — № 12. — 2008. — С. 71–72.
4. Кравчук В.М. Корпоративне право. Науково-практичний коментар законодавства та судової практики. — К.: Істина, — 2008. — 720 с.
5. Єфіменко А. Застава “корпоративних прав” чи “частин у статутному капіталі” // Юридичний радник. — № 1. — 2005 — С. 20–21.
6. Черноморец А. Залог корпоративных прав в ООО. О проблемах и рисках, связанных с залогом корпоративных прав как вида обеспечения обязательств // Юридическая практика. — 2009. — №17. — С. 10–12.
7. Гонгало Б. М. Обеспечение исполнения обязательств. — М.: Спарк, — 1999. — 152 с.
8. Кравчук В. Застава корпоративних прав // Юридичний радник. — № 1. — 2005. — С. 9.
9. Олійник В. Проблемні питання застави корпоративних прав // Юридичний радник. — № 1(3) — лютий 2005. — С. 23-24.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com