www.VuzLib.com

Головна arrow Конституційне право arrow Проблеми децентралізації державної влади у Франції
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Проблеми децентралізації державної влади у Франції

Н. Мяловицька, канд. юрид. наук

ПРОБЛЕМИ ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЇ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У ФРАНЦІЇ

   У статті розглядаються теоретичні проблеми децентралізації державної влади у Франції та особливості утворення в адміністративно-територіальній структурі країни нової ланки - регіону.

   The article deals with the problems of decentralization of the state power in France and peculiarities of forming a new link in the administrative and territorial structure of the country, which is called a region.

   Протягом останніх двох десятиліть в країнах Європи відбулося багато разючих змін як на національному, так і на наднаціональному рівні. Глибина і масштаби цих змін очевидні, однак їх сутність і перспективи неоднозначні. Увагу правознавців зокрема привертають пошуки шляхів удосконалення форм держави, які здійснюються нині навіть у країнах, що мають багатовіковий досвід державного будівництва. У цьому зв'язку великий інтерес викликає реформування адміністративно-територіальної структури Франції з метою децентралізації системи державної влади.
   Розглядуваній проблематиці приділялася значна увага у наукових працях багатьох зарубіжних та вітчизняних вчених. Зокрема, різні аспекти цієї тематики досліджували українські правознавці В.Б.Авер'янов, А.О.Овчаренко, В.Ф.Погорілко, М.О.Пухтинський, А.О.Селіванов, О.Ф.Фрицький, В.М. Шаповал, Ю.С. Шемшученко, а також російські вчені С.А.Авак'ян, І.О.Алебастрова, B.C.Маклаков та ін., однак результати втілення в життя проведених останнім часом у Франції конституційно-правових реформ ще не знайшли глибокого вивчення і узагальнення.
   Подальший поглиблений аналіз цієї проблеми і є метою даної статті.
   Франція, що існує як самостійна держава з IX ст., належить до однієї із найскладніших за державним устроєм країн Європи.
   Прихід до влади французької буржуазії в кінці XVIII століття після багатовікового панування феодальної роздрібленості супроводжувався бурхливими революційними подіями, які завдали відчутних ударів феодальному ладові і відкрили епоху утвердження нових суспільних відносин. Знаменита французька Декларація прав людини й громадянина 1789 року не лише поклала початок конституційній історії Франції, а й багато в чому визначила і сучасний стан інституту прав людини в інших країнах світу. Однак шлях до утвердження демократичних ідей у цій країні був нелегким і тривалим. Після революції 1789 року Франція випробувала практично усі можливі форми правління. Народжена революцією Республіка незабаром перетворилася у "першу імперію" Наполеона, на зміну реставрованій монархії Бурбонів прийшла конституційна монархія, нетривалу "другу республіку" замінила "друга імперія", а її у свою чергу замінила "третя республіка". Після Другої світової війни ще проголошувались "четверта" і "п'ята" республіки.
   Такий перебіг подій не сприяв стабільності конституційного законодавства, і не випадково Франція займає перше місце в Європі за кількістю прийнятих конституцій. Нова і новітня історія Франції принесла їй 16 конституцій, близько 20 напівконституційних режимів та режимів де-факто [4, с 404].
   Лише протягом останнього десятиріччя XVIII ст. було прийнято 4 французьких конституції, кожна з яких істотно змінювала державний устрій і форму правління, а кінцевим результатом усіх революційних перетворень стало проголошення Франції імперією на чолі з Наполеоном І [6, с 148].
   Нині у Франції діє Конституція від 4 жовтня 1958 року, яка закріпила політичний режим, що одержав назву П'ятої Республіки. І хоч після прийняття конституції до 36 її статей були внесені зміни і доповнення, вони не порушили її стабільності. Як справедливо відзначає Ж.-П. Жакке, республіканські і парламентські традиції Конституції 1958 р. не ставились під сумнів під час внесення в неї наступних конституційних змін і поправок [З, с 253]. Це можна пояснити особливістю французької моделі конституції, яка полягає в тому, що в ній йдеться переважно про державну структуру, без якогось послідовного звернення до суспільного ладу. Про цю її особливість автори збірника законодавчих актів Франції висловилися образно так: "Якби у майбутнього історика опинився один єдиний документ, що розповідає про сучасну Францію, - її діюча нині Конституція, то він даремно намагався б скільки-небудь певно встановити, яка економічна система країни, які пануючі форми власності, класова структура тощо. Інша справа - державні інституційні структури. Вони проявилися б досить чітко, так само, як і було б неважко визначити демократичний загалом характер політичного режиму" [8, с 14].
   За чинною Конституцією Французька Республіка являє собою унітарну державу з давньою традицією сильної центральної влади, яка в П'ятій Республіці поєднується з деконцентрацією та децентралізацією, тобто перенесенням частини тягаря державного управління на периферійні державні органи та розширенням повноважень місцевого самоуправління. Адміністративно-територіальна структура країни є досить ускладненою. Традиційно її складовими частинами є комуна, кантон, округ, департамент, регіон. З цих п'яти утворень два - кантон і округ - фактично не є органами загальної адміністрації, а виступають як територіальні межі діяльності деяких адміністративних органів, зокрема військових, судових, освітянських тощо. Кантони використовуються також як виборчі округи під час проведення виборів до генеральних департаментів.
   Комуни (громади) є головною базовою адміністративно-територіальною одиницею. Великі міста мають також статус громад, але із ширшими повноваженнями. Всього в країні нараховується близько 36 тисяч комун. Кожна з них об'єднує від 100 (у селах) до 1 мільйона (у містах) чоловік. Кількість населення у кожній із них коливається від 100 чоловік у селах до 1 мільйона і більше - у містах. В комуні обирається рада в кількості 9-69 чоловік строком на 6 років. Рада із своїх членів таємним голосуванням обирає на 6 років мера та його заступників. Мер одночасно (за посадою) є представником державної влади в комуні. Інших призначуваних урядом чиновників у комуні немає. Кожна комуна має свій статут, який розробляється на основі типового статуту, затвердженого у 1984 р. Комунальна рада може бути достроково розпущена декретом Президента, прийнятим на засіданні Ради міністрів. Для розпуску ради існує лише одна підстава: нездатність керувати комуною. Декрет може бути оскаржений у адміністративному суді.
   Наступною адміністративно-територіальною одиницею вищої ланки є департамент. Всього у Франції нараховується 100 департаментів, в тому числі 4 заморських. У департаментах обирається на 6 років генеральна (департаментська) рада. Вона відає багатьма питаннями соціально-економічного й культурного життя на своїй території, але її повноваження порівняно з комунальною радою значно ширші. Крім того, рада департаменту покликана координувати діяльність органів самоврядування комун. Рада обновлюється наполовину через кожні 3 роки. Виконавчим органом ради з 1982 року є не призначуваний префект (пізніше він став іменуватися комісаром республіки, але за звичкою його часто продовжують називати префектом), а обраний радою її голова, який здійснює адміністративний нагляд за діяльністю органів самоуправління департаменту і контролює місцеві служби міністерств.
   Найбільшою ланкою адміністративно-територіального поділу Франції є регіон. Нині уся територія Франції поділена на 22 регіони, кожний з яких об'єднує від 3 до 5 департаментів і має свої органи самоуправління і державного управління. Органами самоуправління регіону є регіональна рада, що обирається прямими виборами на 6 років, її голова та бюро, що обираються радою, а також сформовані радою комітети. Державне управління здійснює регіональний префект найбільшого в регіоні департаменту.
   Утворення регіонів, як одного з головних шляхів децентралізації влади, було започатковане ще в 60-х роках минулого століття, однак юридично цей процес завершився у 80-х роках після проведення реформи місцевого управління і самоврядування. Заходи, запроваджені з 1981 р. (так звані закони Деферра), ставили за мету три завдання:
   • наблизити громадян до центрів прийняття рішень;
   • підвищити відповідальність виборних органів та надати їм нові повноваження;
   • сприяти розвиткові ініціативи та місцях [7, с 350].
   Розпочата цього року у Франції політика децентралізації спиралася на такі принципи:
   • відсутність підпорядкування однієї громади іншій;
   • збережена різноманітність існуючих структур місцевого врядування;
   • фінансова компенсація за передачу повноважень [7, с 350].
   Законом від 2 березня 1982 р. "Про права і свободи комун, департаментів і регіонів" регіон одержав статус територіального колективу [4, с 409]. Цим же законом запроваджено контроль законності актів місцевих громад та їхніх органів. Виконання цього контролю покладається на префектів під керівництвом уряду [7, с 351].
   Нові кроки на шляху до децентралізованої держави були зроблені у перші роки нового століття. Так, 17 березня 2003 року на спільному засіданні обох палат у Версалі парламент Франції прийняв конституційний закон про децентралізований устрій Республіки, у якому, зокрема, передбачена можливість проведення експериментів та створення територіальних громад зі спеціальним статусом, використання форм прямої місцевої демократії, гарантування фінансової самостійності місцевих громад разом із введенням у дію відповідних механізмів вирівнювання.
   У подальшому на розвиток основних положень цього закону ухвалюються такі органічні закони:
   • 29 липня 2004 р. про власні ресурси місцевих громад та граничну межу, нижче якої рівень фінансової самостійності місцевих громад не може опускатися;
   • 13 серпня 2004 р. про місцеві свободи й повноваження, що їх держава передає місцевим громадам та ін. [7, с 354].
   Отже, реформа, що дістала назву "Акт II децентралізації" головним призначенням регіону визначила забезпечення економічного, соціального, культурного і наукового розвитку, розвитку охорони здоров'я і вжиття необхідних заходів для розбудови та збереження самобутності кожного регіону. Регіонам вперше надано право вступати у відносини з аналогічними адміністративно-територіальними одиницями сусідніх держав.
   Крім адміністративно-територіальних одиниць метрополії, до складу Франції входять заморські території, а також два утворення, що мають особливий статус. Конституція країни (ст.72) ставить їх в один ряд з комунами і департаментами як місцеві самоврядні колективи [4, с 427].
   Водночас у ст.74 Конституції підкреслюється: "Заморські території мають свою особливу організацію, що враховує їхні власні інтереси у поєднанні з інтересами Республіки. Ця організація визначається і змінюється законом після консультації із зацікавленим представницьким органом" [4, с 427].
   Саме керуючись положенням цієї статті Конституції, під час реформи децентралізації чотири заморські департаменти у 1982 р. одержали статус регіону, тобто відповідні територіальні одиниці мають тепер статус департаментів і регіонів одночасно [1, с 113].
   Отже, можна вважати, що заморським територіям надається статус автономії вищого рівня порівняно з іншими органами місцевого самоврядування. їхні конкретні повноваження визначаються спеціальними законами.
   Особливий статус за формою політичної автономії, законодавчо закріплений у 1990 році, має острів Корсика, який є невід'ємною частиною метрополії. Цей статус значною мірою обумовлений складним історичним минулим острова, населення якого з найдавніших часів десятки разів перебувало під пануванням різних чужоземних держав. У середні віки Корсика перебувала під владою папи Римського, а також італійських міст Піза та Генуя. З 1768 р. над островом встановила своє панування Франція, з того часу розвиток Корсики відбувався на основі посилення зв'язків з цією країною. Зміцненню цих зв'язків сприяла зокрема спільна боротьба проти окупації острова фашистською Італією у 1942-1943 pp. Повстання корсиканців було складовою частиною загальнофранцузького руху опору. Хоча сучасні корсиканці являють собою народність, яка близька за походженням до італійців, але їхня культура і побут формувалися під значним впливом французів.
   На Корсиці є парламент (Збори) з обмеженою компетенцією та обраний ним колегіальний орган - рада. Однак функції виконавчої влади здійснює одноособово обраний цією радою її голова. Крім того, при парламенті утворюються ще три ради з правом дорадчого голосу: економічна, соціальна, культурна [5, с 337].
   Особливий статус має також Нова Каледонія - колишня колонія Франції, розташована на південно-західній частині Тихого океану в Меланезії. Нині вона є асоційованою з Францією державою. У Новій Каледонії діє обраний парламент, який формує уряд. Однак питання економічної допомоги цій території, оборони, зовнішньої політики розглядає і вирішує французький парламент. Деякі акти управлінських структур Нової Каледонії підпадають під контроль Конституційної ради Франції, що визначається органічним законом [1, с 113].
   Населення Нової Каледонії вирізняється досить великою строкатістю проживаючих у ній національних та етнічних груп, що створює певні труднощі в організації влади та управління соціально-економічним і культурним життям всередині держави. Усіх жителів островів можна поділити на 3 основних групи.
   Першу групу складають аборигени - меланезійці острова Нова Каледонія та меланезійці архіпелагу Луайо-те. їх чисельність складає понад 43% всього населення заморської території.
   Друга група - французи (понад 32%), які займають панівне становище в державі. До них приєднуються метиси, що народилися внаслідок шлюбних та позашлюбних зв'язків французьких колоністів з меланезійськими жінками.
   До третьої групи належать іммігранти з країн Азії та Океанії, а також з країн Карибського басейну та Північної Африки.
   Офіційною мовою у Новій Каледонії є французька. Меланезійці розмовляють своєю рідною мовою, досить поширеними серед них є також французька мова і біч-ламар - мова-гібрид, що утворилася шляхом вживання англійських, французьких та меланезійських мов [2, с 727-728].
   Підсумовуючи викладене, можна зробити такі висновки:
   • Децентралізація системи державної влади у Франції сприяла реалізації різних форм народовладдя на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях через широку самостійність суб'єктів територіальної автономії та розширення повноважень органів місцевого самоврядування.
   • Особливість процесу децентралізації державної влади у Франції, як і в інших країнах Західної Європи, полягає в тому, що він супроводжується утворенням нового територіального об'єднання - регіону, якому центральна влада надає широкі повноваження.
   • Здійснивши реформу децентралізації державної влади, Франція вступила у XXI століття зі стабільною Конституцією і займає одне із провідних місць у світовому співтоваристві. Проте і в цій країні владні структури мають бути готові до адекватного реагування на можливі виклики і випробування, що їх породжують світові глобалізаційні процеси.

1. Алебастрова И.А. Конституционное право зарубежных стран. -М., 2004.
2. Брук С.И. Население мира: Этнодемографический справочник. - М., 1986.
3. Жакке Ж.-П. Конституционное право и политические институты: Учеб. пособие / Пер. с франц. - М., 2002.
4. Конституции государств Европы. В Зт. - Т. 3. - М., 2001.
5. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник / За заг. ред. В.О. Ріяки. - К., 2006.
6. Омельченко О.А. Всеобщая история государства и права: Учебник в 2 т. Т. 2. - М., 1998.
7. Проблеми децентралізації: національний та міжнародний досвід. Збірник матеріалів та документів. / Наук, редактор М. Пухтинський. - К., 2006.
8. Французская Республика. Конституция и законодательные акты / Под ред. В.А. Туманова. - М., 1989.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com