www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Юридичний позитивізм: історія та сучасність
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Юридичний позитивізм: історія та сучасність

А. Ковтонюк, асп.

ЮРИДИЧНИЙ ПОЗИТИВІЗМ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

   Предметом дослідження статті є виникнення і розвиток юридичного позитивізму, його вплив на розвиток наукової думки. Відстежується критика юридичного позитивізму видатними науковцями різних часів та епох. Дане дослідження має на меті показати не лише негативні сторони юридичного позитивізму, але і виявити у цій течії той позитив, який зробив значний вплив на формування правової ідеології.

   The main idea of the article is the research of the appearance and the development of the legal positivism it's influence on the development of the scientific thought There is analysis of the criticism of legal positivism by the famous scientist in this article. The Aim of the research is not just to check the negative sides of the legal positivism, but to notise the positive moments, which were usuful for creating legal ideology.

   Дослідженням теорії юридичного позитивізму займалась досить велика кількість вчених на протязі тривалого часу. Оскільки юридичний позитивізм майже не знайшов прихильників серед наукових діячів, які працювали за часів Радянського Союзу, він був підданий нищівній критиці. Література 60-х років, яка дає опис юридичного позитивізму має досить схожий критичний характер. На даний час дослідження юридичного позитивізму під новим кутом зору є досить актуальним питанням, оскільки позитивізм ніс в собі не лише негатив, як це пропагувалось в радянській науковій думці, а й мав досить вагомий позитивний вплив на формування правової ідеології в XX столітті.
   На початку свого становлення метою юридичного позитивізму, майже так само як і філософського позитивізму, були лише емпіричні дослідження. Однією з його рис був догматичний підхід до вивчення діючого тобто позитивного права. Усе дослідження і групування правового матеріалу базувалось лише на формально-логічному його опрацюванні та узагальненні. Досвід того часу не робив жодних соціально-економічних обґрунтувань його суті, причин виникнення і розвитку, жодної узагальненої оцінки. Право є те, що записано в законі і нічого більше. Закон же є вільне виявлення волі держави. При цьому держава розглядалась як певна вільна особистість, що існує самостійно і безвідносно до класової структури суспільства. Норми, що вивчалися - "норми права, розглядались як такі що, не підлягали критиці в силу їх встановлення державою" [4].
   Більш того, правові норми, розглядались як апріорні витоки суспільного життя, перетворювались в його першооснову, а право в цілому тлумачилось в якості творця суспільства. Такий погляд Ф. Енгельс назвав юридичним світосприйняттям, що являє собою "теологічний світогляд, якому надали світського характеру. Місце догми, божественного права зайняло право людини, місце церкви зайняла держава. Економічні і суспільні відносини, які раніше, будучи санкціонованими церквою, вважались створенням церкви і догми, уявлялись тепер основаними на праві і створеними державою" [2].
   Юридичне світосприйняття було класичним світосприйняттям суспільства в той період, коли воно розвивалось на основі вільного підприємництва і конкуренції, коли його ідеалом була автономна особистість, а право пов'язувалось ним з індивідуальними товароволодільцями і будувалось на засадах формальної демократії і формальної рівності. Але з часом існуючі форми права перестали відповідати новим потребам суспільства.
   Вперше офіційно нормативний підхід до вивчення права був встановлений на 1-й Всесоюзній нараді наукових і практичних працівників юридичних установ і вузів у 1938 році. Не дивлячись на те, що юридичний позитивізм в XX столітті був суттєво потіснений соціологічними природноправовими теоріями, все ж формалізм продовжував займати значне місце в правознавстві, особливо в галузевих дисциплінах. Найбільш впливовим крилом юридичного неопозитивізму є нормативізм, чи "чиста" теорія права Г. Кельзена (1881-1973). Основна його праця - "Чиста теорія права".
   "Чистота" юридичної науки, за Кельзеном, означає, по-перше виключення з неї ідеологічних і аксіологічних аспектів. Протиставляючи науку ідеології, Г. Кельзен вважає, що теорія права повинна бути вільною по відношенню до будь-якої ідеології, тільки в цьому випадку вона може бути наукою у власному розумінні слова. Сутність, цінність і справедливість права - все це, на погляд Г. Кельзена "метафізичні" питання, займаючись якими, наука втрачає свою об'єктивність і перетворюється в ідеологію як суб'єктивне і тому ніби завжди не правильне, ілюзорне відображення правової дійсності через призму тих чи інших класових інтересів. "Чисте" вчення про право, заявляє він, безпартійне, надкласове.
   Чисте вчення про право є теорія позитивного права: позитивного права взагалі, а не якогось конкретного правопорядку. Це загальне вчення про право, а не інтерпретація окремих національних чи міжнародних норм. Але воно дає інтерпретації.
   Будучи теорією, право прагне лише одного: пізнати свій предмет. Воно намагається відповісти на запитання, що є право і як воно є, а не на запитання, як воно повинно бути і створюватись. Воно є правознавство, а не спроба права.
   Це вчення про право називається "чистим" тому, що воно займається одним лише правом і "очищує" предмет який пізнається від всього, що не є правом в суворому значенні. Іншими словами, воно намагається звільнити правознавство від всіх чужих йому елементів. Таким є основний принцип його методики. І він здається самоочевидним. Однак навіть поверхневого погляду на традиційне правознавство, що склалося в ХІХ-ХХ ст. достатньо, щоб впевнитися в тому, наскільки мало воно відповідало вимогам чистоти. Юриспруденція розширилась за рахунок психології і соціології, етики і політичної теорії. Таке розширення можна пояснити тим, що ці науки мають справу з предметами, які, безперечно тісно пов'язані з правом. І якщо чисте вчення про право бажає відмежувати пізнання права від суміжних дисциплін, то зовсім не тому, що воно не помічає чи навіть заперечує цей зв'язок, а тому що, воно хоче уникнути методологічного синкретизму, який затьмарює правознавство і стирає межі, призначені йому його природою [1].
   Г. Кельзен різко протиставляє науку про те що існує (буття) (Sein) наукам про належне (Sollen). Перші, писав він, оперують за допомогою закону причинності, пов'язують підпорядкованість явища як причину і наслідок. Сюди відносяться науки про природу і в певній мірі соціологія, історія, психологія, етнологія. Друга група наук, в яку входять етика і юриспруденція, вивчає нормативний порядок людських відносин, який належить не до сфери існуючого, а до сфери належного. Зв'язок між підпорядкованими явищами в нормативному порядку утворюється на основі категорії формально-логічної повинності незалежно від соціального буття. Тим самим Г. Кельзен зводив право до "чистих", формально-логічних нормативних повинностей, відриваючи їх від фактичного змісту [3].
   Загальним джерелом єдності і вагомості норм права виступає основна норма, що утворюється людським пізнанням. Вона не являється ні синтезом соціальної бази права (як, наприклад, норма соціальної солідарності Л. Дюгі), ні нормою природного права. Функція основної норми, стверджував Г. Кельзен, не аксіологіч-на чи етико-політична і не соціологічна, а пізнавально-теоретична. Як передумова єдності і вагомості всіх норм даної системи, основна норма являється трансцендентально-логічною категорією пізнання.
   Зовнішня дія, яка за своїм об'єктивним значенням складає правовий (чи протиправний) акт, - це завжди подія, яка протікає в просторі і часі і яка чуттєво сприймається, тобто природне явище, визначене законом причинності. Однак це явище як таке, як елемент природи, не є предметом специфічного юридичного пізнання і взагалі не відноситься до права. Конкретна дія отримує свою специфічно юридичну суть, своє власне правове значення, в силу існування деякої норми, яка за змістом співвідноситься з цією дією, наділяючи її правовим значенням, так що акт може тлумачитися згідно з цією нормою. Норма функціонує в якості схеми тлумачення. Іншими словами: судження, згідно якого здійснений у просторі і часі акт людської поведінки є правовий чи (протиправний) акт, що представляє собою результат деякого специфічного - а саме нормативного тлумачення. Але в думці, згідно з якою цей акт являє собою звичайну подію, виражається лише певне, відмінне від нормативного, а саме казуальне тлумачення. Норма, що надає акту значення правового (чи протиправного) акта, сама створюється за допомогою правового акта, який в свою чергу отримує правове значення від іншої норми. Інакше кажучи, зміст реальних подій узгоджується зі змістом деякої норми, яка визнається дійсною.
   Пізнання права направлено на пізнання тих норм, які мають характер норм права і надають певним діям характер правових чи протиправних актів. Адже право, яке складає предмет цього пізнання, являє собою нормативний порядок людської поведінки, тобто систему регулюючих людську поведінку норм. "Поняття" норма, означає, що дещо повинно бути чи здійснюватися і, особливо, що людина повинна діяти (вести себе) певним чином. Такою є суть певних людських актів, які направлені на поведінку інших.
   "Норма" - це зміст акта, який наказує чи дозволяє і, особливо, уповноважує певну поведінку. Потрібно мати на увазі, що норма як специфічна суть акта, направлена на поведінку інших, - це не те ж саме що і акт волі, зміст якого вона складає. Адже норма є обов'язок того як має бути, а акт волі, зміст якого вона складає, - буття. Тому те, що відбувається, коли ми маємо справу з таким актом, слід описати так: одна людина виявляє волю (хоче), щоб інша людина була зобов'язана діяти певним чином.
   Слід відмітити, що норма може бути змістом не лише акта волі, але також і акта мислення в якості ідеї. Ми можемо уявити собі норму, яка, не будучи суттю акта волі, існує лише в нашому мисленні. Тоді це не встановлена, не позитивна норма. Інакше кажучи, норма не обов'язково повинна бути встановленою, вона може бути допущеною лише в думках.
   За допомогою основної норми, згідно теорії Г. Кельзена, право досягає єдності, не застосовуючи метаправові джерела і утворює ступеневий (ієрархічний) порядок, в якому нижчі норми витікають з вищих. Вища ступінь права - конституція - черпає свою обов'язковість безпосередньо в основній нормі. Далі в нижчій ступені йдуть закони і "загальні" норми (укази і розпорядження, що мають силу закону). Нищу ступінь утворюють так звані індивідуальні норми, що створюються судом і органами управління по відношенню до окремих правових ситуацій. Фактично Г. Кельзен не робить різниці між правотворчістю і правозастосуванням: "Створення загальних норм є застосуванням конституції, - пише він, -подібно тому як застосування загальних норм через суд і органи управління являється створенням індивідуальних норм". В свою чергу, правопорядок - це "система загальних і індивідуальних норм, пов'язаних одна з одною в силу того, що створення кожної належної до даної системи норми здійснюється через іншу норму цієї ж системи і в кінцевому рахунку визначається засобами основної норми" [1].
   В нормативізмі знайшла своє логічне завершення юридична теорія держави. Соціологічне поняття держави Г. Кельзен відкинув як несуттєву фікцію. Держава, вважав він, являє собою систему відносин владарювання і підлеглості, тобто відносин, в яких воля одних виступає в якості мотиву для поведінки інших. Сутність цих відносин полягає в тому, що вони утворюють врегульовану, впорядковану, нормативну систему примусу. Думці про владарювання, за Г. Кельзеном, передує уявлення про те, що одні повинні (обов'язок в нормативно-логічному значенні) наказувати, а інші - підкорятися. В цій якості відносини владарювання і підкорення, політичні відносини відносяться не до сфери існуючого, а до сфери того, як повинно бути. Але те ж саме, стверджував Г. Кельзен, являє собою і право. Звідси випливає, резюмував він, держава як нормативний, примусовий порядок суспільних відносин владарювання і підпорядкування ідентично праву. Держава є відносно централізований правопорядок. Для того щоб виразити єдність держави, їй надається властивість юридичної особи. В результаті, згідно його теорії, держава є відтворення, персоніфікація правопорядку.
   Вірно відзначаючи неможливість пояснити власні відносини психікою індивіда, Г. Кельзен, однак, шукає обґрунтування цих відносин не в економіці, не в матеріальних відносинах, а в їх формі - юридичних відносинах. В кінцевому рахунку він замінив політичні відносини правовими. Говорити про державу як самостійне явище поряд з правом - означає, заявляє він, впадати в наївний дуалізм. Тому теорію держави він зводить до теорії державного права, чи "вчення про визначений в якості держави правовий порядок" [3].
   З формально-юридичних позицій Г. Кельзен розглядає важливу ознаку держави - суверенітет. Останній за Г. Кельзеном, не можна вважати об'єктивною якістю фактичної політичної дійсності. Він стверджував, що суверенітет з точки зору юридичної науки являється ніби лише категорією пізнання, що виконує роль логічної передумови нормативного порядку. Чи є щось, що відповідає цьому поняттю в існуючому світі (тобто в фактичній дійсності), юридична наука не може вирішити. В будь-якому разі, на його думку, суверенітет не є визначенням реальної політичної влади, оскільки не має ніякого порівняння між владою великих і владою малих держав.
   Для будь-якої природноправової теорії центральним питанням є питання про розподіл природного і діючого права. "Так звана природноправова теорія, - пише Кельзен, - являє собою один із різновидів правових вчень, які можуть бути названими ідеалістичними. На противагу реалістичній теорії права, вони визнають існування поряд і над правом, обумовлені реальними чи позитивними людськими діями (звичай чи правотворчість), ідеального, правильного чи справедливого права... Згідно з такими поглядами, позитивне право можна лише тоді і настільки вважати діючим, коли і наскільки воно відповідає ідеальному праву... Для ідеалістичних концепцій в теорії права, однією з різновиду яких являється доктрина природного права, характерним є дуалізм двох правопорядків, ідеального і реального, і як реалістична теорія права визнає одне лише позитивне право, не вбачаючи витоків його дії у нормативному порядку, що стоїть над ним і обмежується лише його описом і вивченням його структури.
   На відміну від природного права, позитивне право формується відповідними державними органами за допомогою відповідної процедури на певний час і з певним змістом. Якщо зобов'язуюча сила природного права не забезпечується ніякими реальними санкціями, то за нормами позитивного права стоїть державний апарат примусу. Прихильники природного права вважають, що норми цього права, оскільки вони діють безпосередньо, настільки ж очевидні, і не потребують доказування, як наприклад, закони логіки. Вони не вважають необхідним для їх реалізації застосування примусу чи загрози примусу. Між іншим прихильники правового позитивізму розглядають діюче право в основному як примусову систему і не вимагають, щоб той, кому адресовані правові норми, усвідомлював їх правильність і справедливість. Відповідно, якщо природне право являє собою вільний від примусу порядок, то позитивне право виступає у вигляді примусових норм. Орган, що здійснює примус, - держава - є найважливішим гарантом їх перетворення в життя; більше того, позитивна правова норма, як неодноразово вказували на це прихильники позитивного права, діє настільки, наскільки за нею стоїть примусова сила.
   Прийняття чи відхилення оціночного методу нерідко призводить до повного протиставлення позицій прихильників природного права і прихильників правового позитивізму. Перші, наприклад, схильні вважати природноправові принципи трансцендентними, недоступними для позитивного права, і розглядати науку, що займається діючим правом, просто як складову частину етики. Проте позитивізм, заперечуючи правовий характер природного права, прагне виключити його з сфери юриспруденції і перенести його в область моралі; він не признає вищі правові принципи і вимоги справедливості, що начебто полягають в ньому необхідною складовою частиною діючого права.
   Отже, якщо прихильники природноправової концепції не піддають сумніву правовий характер діючого права і вважають його лише вихідним від іншої системи норм, що має головуюче значення, то позитивізм взагалі оспорює правовий характер природного права, тобто намагається заперечує його здійснення в правовій практиці. Очевидно, природне право як самостійна система норм могло б претендувати на практичне застосування лише в тому випадку, якщо б ці норми були певним чином обумовлені і їх дієвість була б підтверджена. І хоча його прихильники взагалі оголошують зайвими такі докази в силу самого собою зрозумілого характеру природного права, схожі спроби постійно застосовувались.
   Консервативний зміст, яким було наповнене "відроджене" природне право, обумовило його зближення з позитивним правом.
   Ряд юристів - прихильників природного права висловили думку, що хоча кінцевий зміст права полягає в людській природі, все ж не можна залишати його соціологічну основу і техніко-юридичну форму. Що ж стосується нових конструкцій прихильників позитивізму, то в них можна виявити природноправові елементи.
   Мова йде навіть не про необхідність поєднання двох нормативних систем - природного і позитивного права. Наприклад, вчений Хейде відкидає тезис про непримириме протиріччя між природним і позитивним правом і вбачає основним завданням сучасної юридичної науки якраз в тому, щоб синтезувати їх. В основу цього синтезу повинна бути покладена ідея специфічного поєднання між здійсненням норм моралі, з однієї сторони, і досяганням політичних цілей з іншої. Таким чином, всяка правова норма для того, щоб дійсно бути правом, повинна бути обов'зковою не лише в політичному, а і в моральному плані. Інакше кажучи, природне право може отримати реальність, лише проявившись в позитивному праві, але свою обов'язкову силу воно черпає в моральних устоях, незалежно від позитивного права. З цього в свою чергу випливає, що поняття права складається в однаковій мірі з позитивного і природного права, що всяка правова норма в однаковій мірі містить елементи як того, так і іншого права. У випадку відсутності хоча б одного з цих елементів ми не можемо говорити про право. Так, не можна вважати правом наказ законодавця, який хоча і має правову форму, але за змістом являється неправомірним.
   Точка зору Хейде навряд чи може зустріти підтримку у прихильників правового позитивізму. Запропонована їм концепція виявляється безпорадною, коли потрібно відповісти на запитання про те, яким є критерій, за допомогою якого можна вирішити, чи являється наказ законодавця "неправомірним" чи "несправедливим"? Якщо погодитись з Хейде, що таким критерієм служить мораль, то тоді доведеться пов'язати обов'язковість позитивного права з факторами, що знаходяться поза рамками права і не піддаються обліку за допомогою правових засобів. Іншими словами, це нове повернення до вихідної позиції природного права.
   Теорія єдності двох нормативних систем також розглядалась такими юристами, як Гірке, Мейтленд і Еріх. Вони однаково підкреслювали, що позитивне право склалось на основі звичаєвого права, а оскільки останнє має свої корені в природній правосвідомості то природне право, по суті, слід розглядати як присутнє в праві позитивному. Дехто з авторів, наприклад Станка, вважають, що юрист нерідко попадає в таку ситуацію, коли йому потрібно орієнтуватись в правовому "вакуумі". В таких випадках він звертається до іманентних правових принципів, що стоять над позитивним правом і якими являються філософські основи права, хоча з суворо позитивістської точки зору для юриста подібні принципи являються трансцендентними. Так само Ла-ренц вбачає в природному праві іманентну основу будь-якого історично діючого права, в зв'язку з чим він вважає помилковим протиставлення позитивного і природного права [5].
   Ще одна риса, що характеризує сучасну позитивіську теорію права, - рух в сторону інтеграції різноманітних напрямків, які зовсім недавно вважались ворожими. Головна причина цієї ворожнечі полягала, безперечно, у надмірній односторонності поглядів і підкреслено негативному відношенні до інших точок зору; при цьому було відсутнє достатнє розуміння чужих точок зору чи допускалось їх свідоме перекручування. Сьогодні погляди науковців поступово зближуються, чому, очевидно сприяє і та обставина, що багато основних положень різноманітних систем в області філософії права сьогодні вже не можуть бути збережені в своєму початковому вигляді. На даний час вже неможлива жорстка позиція протиставлення один одному окремих провідних напрямків. Зрозуміло, що зараз передчасно говорити про повне подолання протиріч і створення якоїсь єдиної філософії права. Однак можна без перебільшень стверджувати, що тенденція до взаємопроникнення різних правових течій і зближення їх позицій проявляється все чіткіше. Нерідко та чи інша школа права враховує не лише найновіші досягнення природних і суспільних наук, але і успіхи інших напрямків в області теорії права.

1. Кельзен Г. Чистое учение о праве. К конгрессу международной ассоциации правовой и социальной философии. - Т., 1987.
2. Маркс К., Енгельс Ф. Сочинения, т. 21.
З. Нерсесянц В.С. История политических и правовых учений. - М., 1988.
4. Пяткина С.А. Юридический позитивизм в России. Автореферат кандидатской диссертации. - Л., 1965.
5. Туманов В.А. Критика современной буржуазной теории права. - М., 1969.

 
< Попередня

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com