www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Історія становлення поняття "парламентська опозиція" у політико-правовій думці
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Історія становлення поняття "парламентська опозиція" у політико-правовій думці

О. Совгиря, канд. юрид. наук

ІСТОРІЯ СТАНОВЛЕННЯ ПОНЯТТЯ "ПАРЛАМЕНТСЬКА ОПОЗИЦІЯ" У ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ

   Розглянуто історію становлення поняття "парламентська опозиція" у зарубіжній та українській політико-правовій думці з метою з'ясування особливостей цього явища на різних етапах суспільно-історичного розвитку

   The history of formation of definition "parliamentary opposition" in foreign and Ukrainian political and legal thoughts for determining peculiarities of this phenomenon at different stages of public and historical development is examined

   Історія виникнення та розвитку поняття "парламентська опозиція" тісно пов'язана із історичним розвитком уявлень про такі поняття, як: "політична опозиція", "політична партія" та "система стримувань і противаг", оскільки парламентська опозиція є різновидом політичної опозиції і її функціонування не може відбуватися у відриві від функціонування політичних партій. В.Філатов слушно зазначає, що система розподілу влади як механізм стримувань і противаг різних органів державної влади і багатопартійна система як механізм стримувань і противаг різних партій підтримують і доповнюють один одного, захищають політичну владу від узурпації одним органом держави або однією партією [25, с 53]. В. Бабкін відзначає, що система стримувань і противаг є важливим інструментом діяльності для опозиції [4, с 197]. Парламентська опозиція у системі стримувань і противаг між органами державної влади і багатопартійною системою виконує функцію своєрідної з'єднуючої ланки, та водночас є практичним "реалізатором" того механізму, який закладений у цій системі. Л. Ентін з цього приводу зазначає, що певна система противаг діє і у випадку, коли робиться все для того, щоб не допустити, аби партія, яка явно домінує у парламенті (палаті), повністю підпорядкувала собі керівні і допоміжні органи і саму процедуру роботи; думка і голос меншості обов'язково мають бути почуті і у цьому одна з характерних особливостей парламентської демократії [49, с 80]. Вчення про систему стримувань і противаг, як відомо, започаткували та розвивали Дж. Локк, Ш. Монтеск'є, Б. Франклін та ін. Як слушно зазначає І. Варзар , вказані вчені"... вбачали в політичній опозиції офіційній владі один з елементів "системи противаг... [10, с 95]".
   Розглянемо еволюцію поняття "парламентська опозиція" у політико-правовій думці у її взаємозв'язку із наведеними вище поняттями.
   Так, видатний давньогрецький філософ Платон, як слушно зазначає Є. Темнов, рішуче відмовляється від примусу і придушення як методів підтримки установленого державою правопорядку і розумного співіснування; Платон передбачає підкорення, засноване на моральній перевазі одних над іншими. Разом із тим, він не допускає думки про безконтрольність влади, про відсутність відповідальності за дії політиків і правителів. "Коли виповнюється рік правління" будь-якого правителя потрібно поставити перед судом народу і вимагати у нього звіту [42, с 30, 60].
   Арістотель у своїй "Політиці" розглядає питання про причини політичних переворотів та, як відзначає Б. Чичерін, їх головну причину вбачає у прагненні до рівності, до повстання ж вдаються ті, хто вважає себе обділеним і вважає, що їм не віддається належне, тому, на думку Б. Чичеріна, Арістотель називає хиткими правління, засновані виключно на одному началі [47, с 37].
   Ф. Аквінський у дусі середньовічної схоластики відзначає, що підкорятися владі потрібно настільки, наскільки вона від Бога і виділяє два випадки, за наявності яких піддані можуть не підкорятися владі: 1)коли велять те, що противне повелінню Божому, бо Бог вищий властитель; 2) коли велять те, на що не поширюється влада правителя [47, с 65].
   Б.Спіноза, обстоюючи свободу кожного говорити і навчати кожного тому, що він думає, висуває важливе питання про межу, до якої ця свобода може і повинна даватися кожному без шкоди для спокою в державі й без порушення права верховної влади. Дане питання він вирішує таким чином, що оскільки кожен поступився на користь верховної влади діяти за власним рішенням, але не поступився правом міркувати і судити, за ним залишено дане право, яким він вправі користуватися без обмежень, але при цьому, не порушуючи права й авторитету верховної влади, тобто не порушуючи миру в державі [41, с 216].
   Т. Гоббс говорить не тільки про можливість, а й про доцільність окремих членів протестувати проти постанов представницьких зборів і примушувати вносити в протокол або так чи інакше засвідчувати їх незгоду. Разом із тим, Т. Гоббс повністю заперечує можливість протесту по відношенню до верховної влади (суверена), оскільки той, хто протестує, таким чином заперечує верховну владу і такий протест не може мати місця, оскільки те, що повеліває верховна влада є виправданим цим велінням, бо відповідальним за таке веління є кожний підданий [11, с 249] (оскільки саме піддані за Т. Гоббсом обирають суверена) (примітка моя. - О. С).
   Натомість Дж.Локк обґрунтовує доктрину законності опору головній посадовій особі, якщо ця особа не є священною і мають місце незаконні прояви її влади [28, с 382].
   Ш.-Л. Монтеск'є, вважаючи монархічну форму правління найбільш вдалою, відзначає, що, якщо злочин образи величності не визначено, то цього вже достатньо, щоб правління виродилося у деспотизм [32, с 323], і започатковує таким чином ідею про необхідність законодавчого визначення межі між тим, що є "образою" для влади і тим, до чого влада повинна ставитися із розумінням.
   Інший мислитель - Д.Юм - закликає до обережності при застосуванні на практиці доктрини про опір владі. Він відзначав, що загальне правило вимагає підпорядкування останній; виняток же допускається лише у випадку крайньої тиранії, крайнього пригнічення [50, с 592].
   Таким чином, наведені міркування видатних представників політико-правової думки, свідчать про те, що до початку XVIII ст. немає підстав говорити про існування політико-правового обґрунтування ідеї парламентської опозиції. Разом із тим, політико-правові погляди наведених вище мислителів через розробку концепцій права на опір, меж здійснення верховної влади тощо заклали основи для виникнення та розробки концепції парламентської опозиції у зарубіжній політико-правовій думці.
   Аналіз політико-правової думки з початку XVIII ст. свідчить про зародження концепції політичної, а також парламентської опозиції.
   Так, І.Кант розрізняв активний опір, що може бути вчинений проти монарха, і який на думку І.Канта , заслуговує на критику, оскільки проти монарха недопустимі ні обурення, ні повстання. Разом із тим, він вважає можливим законний пасивний опір, який може виходити не від народу, а тільки від його представників у парламенті. При цьому такий опір, на думку вказаного автора, є навіть необхідним, оскільки, якщо б народ завжди поступався вимогам виконавчої влади, то це було б вірною ознакою того, що він зіпсований, його представники продажні, голова уряду діє як деспот через свого міністра, а цей сам зраджує народу [24, с 362].
   Ж.О. Ламетрі ставить питання про те, чи можна законним (розрядка моя. - О. С.) чином протидіяти такій розумній істоті як людина висловлювати і повідомляти іншим людям те, що вона думає, або в письмовій формі, або по-іншому з приводу тих або інших тверджень, якої б властивості вони не були. Разом із тим, за Ж.О. Ламетрі таке питання не повинно виникати по відношенню до членів парламенту, оскільки вони є лише адміністраторами і виконавцями волі монарха, за яким завжди лишається право остаточного вибору [27, с 340].
   П.А. Гольбах відзначав, що боротьба політичних партій є необхідною для політичного організму, оскільки він вимагає рухів і вправ для збереження сил і підтримання життєдіяльності [12, с 367].
   Уперше сутність поняття опозиційної партії сформулював англійський лорд Болінбрук у 1749 р. До завдань партій, які програли під час виборів, зазначав він, входить: по-перше, систематично критикувати діяльність уряду, вказуючи на його помилки й недоліки; по-друге, контролювати дії влади з точки зору їх відповідності до Конституції, до проголошених під час виборів обіцянок та морально-етичних принципів, прийнятих у даному суспільстві, по-третє, пропонувати альтернативне вирішення проблем, що виникають. Саме Болінбрук обґрунтував принцип, що визначає сферу лояльної діяльності опозиції. Зміст цього принципу полягає у постійному забезпеченні балансу гілок влади, контролі і критиці з боку опозиції дій уряду, внесенні пропозицій, спрямованих на реформування державно-правових інститутів [35, с 232].
   Раціонально пояснив існування партій, а також розробив і обґрунтував концепцію лояльної опозиції інший англійський вчений Е. Берк. За його вченням, існування багатопартійності допускається на принципах лояльної опозиції, завдання якої полягало в тому, щоб, змагаючись за владу, шукати способів зміцнення держави, яка існує у формі парламентської монархії, і покращення суспільних відносин, заснованих на приватній власності. Організаційно це мало бути закріплено шляхом розмежування функцій правлячої партії або Уряду з одного боку, та функцій провідної партії меншості або, офіційно, Найбільш Лояльної Опозиції її Королівської Величності, з іншого [26, с 144-145].
   Крім того, як слушно відзначає Г.Єллінек, багато вчених присвятили свої роботи питанням того, чи існує меншість, яка за своєю природою має претензії на визнання її прав. Враховуючи ту обставину, що парламентська опозиція, як правило, хоча і не завжди, є складовою парламентської меншості, можна вважати, що ці дослідники заклали теоретичні підвалини для подальшої розробки питання стосовно місця та ролі парламентської опозиції у політичній системі суспільства. Єллі-нек Г. виділяє серед них, зокрема: Калхауна, Т.Х.Ара, Д.С.МІлля, Г.Спенсера, Г.С.Мена, Констана, Гізо, Токві-ля, Лабуле, Дюпон-Уайта. У своїй роботі "Право меншості" Г.Єллінек зазначає, що вказані вчені виходять з того, що існують межі для волі більшості, що чисте панування більшості означає ніщо інше, як загарбання і тиранію. На питання про межі панування більшості, більшість з них відповідає положенням: право меншості йде також далеко, як і право особистості [20, с 26]. У іншій своїй роботі - "Загальне вчення про державу" -Г.Єллінек розглядає питання про природу рішення, прийнятого парламентом як результат компромісів, пристосування до співвідношення сил окремих партій. При цьому він зазначає, що це рішення не є, однак, волею суспільства, тобто не сума воль соціальних груп - шляхом такого складання воль за загальним правилом неможливо було б вивести ніякого рішення - а єдина народна воля [19, с 427].
   Д.С.МІлль відзначав, що відповідне представництво меншості є суттєвим завданням демократії, зазначаючи при цьому, що поза цим немислима ніяка істинна демократія [30, с 72].
   Р.Моль у роботі "Енциклопедія державних наук" фактично говорить про лояльну, конструктивну опозицію, однак прямо не називаючи дане поняття. Так, він зазначає, що кожна партія повинна розумним чином прагнути до того, щоб вести уряд своїм шляхом і, відповідно, наповнити його своїми прихильниками. Тому у політично розвинутого народу скільки-небудь розумні партії не будуть намагатися ускладнити до неможливості дії уряду або виставляти вимоги, яких жоден уряд не в змозі виконати; але вони будуть прагнути до того, щоб усунути відому урядову систему, ворожу їх власним поглядам і пануючу у даний час; при цьому вони не будуть вимагати нічого такого, чого б вони самі не могли або не бажали виконати, якщо б досягли влади [31, с 118-119].
   А.Токвіль, зазначає, що перевага однієї партії над іншою виникає як результат порушення рівноваги між партіями, коли думка громадян держави перестає бути єдиною. Разом із тим, він не говорить про можливість цивілізованого співіснування партій, у період сучасний написанню його роботи, натомість зазначаючи, що партія, яка отримала перевагу, руйнує всі перешкоди, вимотує свого противника і ставить все суспільство цілком собі на службу, а переможені у відчаї від такого успіху свого противника, припиняють свою діяльність [44, с 147]. Але на перспективу А.Токвіль говорить, що провідні діячі партії, яка лишилася за порогом влади, повинні мати право об'єднати свої сили; і ця меншість повинна мати право протиставити владі, яка буде їх ущемляти, силу морального впливу на маси [44, с 157].
   Розгляду одного з елементів механізму боротьби парламентської меншості з парламентською більшістю - парламентській обструкції, присвятив свою роботу Е.Бранденбург [8].
   І.Варзар слушно відзначає, що наприкінці XIX - на початку XX століття питаннями теоретичного обґрунтування феномену політичної опозиції займалися такі відомі політологи, як: В.Парето, Р.МІхельс та М.Вебер. Цікаво, що В.Парето епізодично заговорив навіть про "опозиціологію" [10, с 95].
   Ціла низка російських, а згодом і радянських вчених присвятила свої праці питанням, що так або інакше мають відношення до становлення цілісного наукового розуміння поняття "парламентська опозиція".
   Так, М.Петрашевський подає розгорнуте та досить всебічне розуміння поняття "опозиція", наводячи його класифікацію, функції, призначення. Він відзначає, що опозиція є явищем, необхідним за будь-якої форми суспільного побуту, бо вона є ніщо інше як виявлення загального закону протидії сил, за умови впливу або взаємовпливу яких здійснюється розвиток всіх форм буття в природі [37, с 743].
   М.Новосільцев у розробленому ним проекті "Державної статутної грамоти Російської імперії" закріплює повну свободу членів сейму викладати свою думку стосовно проектів, що вноситимуться у сейм монархом до їх затвердження ним [33, с 652]. Повну свободу членів Сенату висловлювати свої думки, не піддаючись ніякий відповідальності, обстоював також К.Кавелін [23, с 49].
   Б.Чичерін у своїй роботі "Про народне представництво" приділив досить значну увагу питанню функціонування опозиції у представницькому органі. Він виділяє позитивні та негативні аспекти такого функціонування, відносячи до перших те, що, піддаючись постійній критиці, уряд завжди стоїть насторожі і намагається уникнути всіляких приводів до справедливих нарікань. Негативним же аспектом Чичерін Б.М. вважає те, що боротьба з противниками забирає значну частину сил та енергії [46, с 138, 140].
   Г.Шершеневич вважав важливим з'ясування питання про межі свавілля державної влади, а до таких меж він відносив власний світогляд монарха або членів парламенту та ступінь готовності підкорятися владі. При цьому він відзначав, що, якщо державна влада дозволить собі переступити межі того, з чим може примиритися народний світогляд, то вона повинна очікувати вираження невдоволення з боку підвладних; якщо ж страх перед впливом державної влади примушує коритися їй, то страх протидії з боку громадян примушує владу стримуватися і бути обережною. Таким чином, Г.Шерешеневич фактично говорить про можливість та невідворотність існування за певних умов політичної опозиції. Разом із тим, він не передбачає існування опозиції парламентської, об'єднуючи парламент та монарха в єдине ціле поняттям "влада", яке у нього є тим неподільним, всередині якого не можуть існувати суперечності [34, с 42].
   І.Ільїн відмічає необхідність закріплення у Проекті Основного Закону Російської Імперії депутатських імунітету та індемнітету [21, с 23]. Разом із тим, у Тезах до доповіді про Основи державного ладу майбутньої Росії він відмічає необхідність існування особливого регулювання політичних партій, що забороняє будь-яку партію, яка мислить не від цілого (а таким цілим у нього є усвідомлення владою і народом єдності, спільної справи) [22, с 140]. Таким чином, І.Ільїн, не відкидаючи можливості існування партій із різними політичними поглядами, вважає за необхідне встановлення меж "коливання" таких поглядів.
   Представники російського анархістського напрямку політичної думки (зокрема, М.Бакунін, О.Боровой) у своїх роботах засуджують народне представництво, парламентаризм, а також той механізм який лежить в їх основі - механізм політичних партій [5, с 29], [7, с. 604], тим самим виступаючи і проти парламентської опозиції у тому числі. Інший представник політичної думки кінця ХІХ-початку XX століття - Л.Тихомиров, будучи монархістом за своїми політичними переконаннями, також критикує парламентаризм і панування партій, вважаючи їх підміною "народоправства" [43, с 126]. Неможливість існування парламентської опозиції обумовлена і суттю фашистської держави, в якій, як відзначає М.Устрялов, держава - це партія, а партія - це вождь [45, с 779].
   За радянських часів панування марксистсько-ленінської ідеології можливість функціонування парламентської опозиції або заперечувалася взагалі, або розглядалася досить спрощено, примітивно.
   Так, В.Ленін опозиційну діяльність вважав " ... грою буржуазних партій в опозицію, яку серйозно не сприймає жоден уряд ... [6, с 202]". Ю.Мартов (Цедербаум) зводив боротьбу між політичними партіями у парламенті до боротьби у повсякденному житті, де вона набуває характеру боротьби "за копійку", за владу одних над іншими, за звільнення одних від гніту інших [29, с 559]. Г. Александров, обґрунтовуючи ідею необхідності існування виключно однієї політичної партії, відзначає, що демократичний або антидемократичний характер суспільного життя, держави, політики, уряду, визначається не кількістю партій, а сутністю політики цієї держави, цих партій, тим - в інтересах народу або в інтересах його меншості проводиться в життя та або інша політика [1, с 822].
   В Україні, як відзначають Д.Шелест та О. Якубовський, перші теоретичні розробки з питань опозиції зроблені представниками освітньої еліти - латино-польськомовними діячами часів Відродження і Реформації. Серед них видатні постаті загальноєвропейського масштабу: філософ і вчений Юрій Дрогобич (1450-1494 pp.), поет Павло Русин із Кросна (близько 1470— 1517 pp.), письменник Станіслав Оріховський (1513-1566 pp.), магістр вільних наук Лукаш з Нового міста (пр. 1542 р.) та ін. Вони твердо стояли за еволюційний розвиток опозиції, вважаючи, що соціальні конфлікти ведуть до взаємного знищення людей і культури; необхідність опозиції, вважали вони, обумовлюється тим, що всупереч твердженню богословів королівська влада виникає внаслідок угоди між людьми (суспільного договору). Правитель повинен обов'язково обиратися і залежати від волі громадян республіки. Того ж правителя, який не дослухається голосу громадян, не має при собі сенату (або має його у вигляді "нікчемного гурту людей"), який використовує республіку для своїх потреб, С Оріховський називає тираном, що дбає лише про спільників, які уміють тримати язика за зубами [48, с 88-89].
   Важливі етапи розвитку опозиції в Україні відзначені діяльністю православних братств, творчістю письменників-протестантів. Вчені Києво-Могилянської академії довели, що риторика, ораторське мистецтво - це політична зброя як для правителів, так і для опозиції [48, с 90].
   Важливою віхою у розвитку української політико-правової думки стали праці М.Драгоманова та М. Грушевського.
   Так, О.Скакун слушно зазначає, що М.Драгоманов, відмічаючи, що в основі демократії лежить воля більшості, вказував на необхідність врахування волі меншості. М.Драгоманов виходив з міркувань, що волі більшості повинні бути поставлені кордони, що повне панування більшості являло б собою гніт і тиранію. "Відмінність у думках людських" він називав природною, такою, що випливає з природи людини, яка не тільки не шкодить людям, а й слугує їм для того, щоб "доходити до правди". Він відстоював право на критику існуючих порядків, вимагав політичної амністії [39, с 62-63].
   М.Грушевський у роботі "Конституційне питання: українство в Росії", розмірковуючи стосовно основних засад державного будівництва, наголошує на необхідності представлення меншості шляхом удосконалення виборчої системи, хоча і залишає поза своєю увагою питання її діяльності у виборному органі [13, с 14-15]. В.Журавський слушно відзначає, що М.Грушевський не оминає і проблеми відносин депутата і виборця, насамперед, з точки зору їх взаємної відповідальності, позитивно ставиться до того, що "правове звичаєве право" депутатів вимагає від них уваги до конкретних потреб кожного громадянина, з якими вони звертаються [17, с 41]. Проте існує певна межа, якої не можна переходити, особливо тоді, коли в такій ситуації опиняється "... опозиційний депутат, змушений жертвувати своїми поглядами заради виконання "побутових" наказів своїх виборців [14, с 5]".
   Розглянемо погляди представників політико-правової думки середини та кінця XX століття стосовно ролі, місця та значення парламентської опозиції у політичній системі суспільства.
   Так, М.Дюверже у праці "Політичні партії" розглядає питання опозиції як одну із функцій партії. При цьому він відзначає, що наявність організованої опозиції є сутнісною характеристикою західної демократії, а демократії східної - її відсутність. Крім того, М.Дюверже виділяє особливості функціонування опозиції за різних партійних систем. Так, за однопартійної системи справжня опозиція знаходиться поза самою партією. Вона виявляється у формі дисидентських фракцій, течій меншості, що більш або менш вільно критикують уряд на партійних зборах; ці фракції та течії можуть проявлятися і на парламентському рівні. При двопартійній системі опозиція перетворюється у справжній інститут, тоді як за багатопартійної системи не зовсім зрозумілі її кордони по відношенню до уряду. За багатопартійної системи невизначеність зростає ще й у світлі того факту, що доводиться розмежовувати опозицію зовнішню, що представлена партіями меншості, і опозицію внутрішню - між партіями самої більшості. Зупиняється М.Дюверже і на питанні виникнення опозиції, зазначаючи, що протягом історії можна було виявити чисельні сліди особливої організації опозиції. Цій ідеї відповідало - принаймні при зародженні - запровадження у Римській республіці посад трибунів плебса, наділених правом intercessio (лат. - протесту). Пізніше роль того ж порядку по відношенню до феодальних монархій середньовіччя відігравала церква. Починаючи з XVII століття опозиція більше не існувала у якості якоїсь окремої установи; місце опозиційних інститутів, що створювалися державою і спрямовувалися проти власне урядових інститутів, зайняло протистояння самих цих інститутів. Відокремлення законодавчої влади від виконавчої первісно породжено саме цією ідеєю: поряд з королем запроваджувалася асамблея, покликана його обмежувати. Але одного разу монарх зник і, оскільки досвід якобінців показав всю небезпеку концентрації повноважень у руках Зборів, було винайдено нові форми втілення опозиційної функції, як правило, у вигляді внутрішнього протистояння різних владних органів. Сучасний розвиток політичних партій разом зі зміною класичного розподілу влади перетворив і функцію опозиції, знов уособивши її в окремому органі, зовнішньому по відношенню до уряду [16, с 497].
   К.Поппер вважав такою, що відповідає принципу демократії, ситуацію, за якої особи, хоча і скоряються волі більшості, щоб уможливити роботу демократичних інститутів, але почуваються необмеженими у виборі демократичних засобів боротьби за перегляд такого рішення [36, с 145].
   Сіган Бернард Г. у "Пропонованому зразку конституції", закріплюючи у ній депутатський імунітет та індемнітет, не вважає за необхідне вводити до її змісту будь-які положення, що стосуються правового статусу парламентської меншості та опозиції [38, с 79-98].
   Ж.Зіллер розглядає врахування позицій меншості як необхідну складову європейської традиції парламентаризму [18, с 76].
   Х.Арендт, характеризуючи роль опозиційної партії в англосаксонській партійній системі, відзначає, що через те, що правління кожної партії обмежене в часі, опозиційна партія здійснює контроль, ефективність якого посилюється певністю того, що вона правитиме завтра; фактично, як відзначає вказаний автор, саме опозиція, а не символічне становище короля, оберігає єдність цілого від однопартійної диктатури [3, с 300].
   Дж.Сорос відзначає, що принципом демократії є умови, за яких кожен вільний виражати свої погляди і, в разі ефективності критичного процесу, погляд, що зрештою стає панівним, майже точно віддзеркалюватиме найкращі наміри учасників [40, с 168]. На нашу думку, вказаний принцип є визначальним не тільки для демократії в цілому, а і для функціонування парламентської опозиції як її невід'ємної складової.
   Р.А.Даль, розглядаючи співвідношення демократії та опозиції, зупиняється, зокрема, на такому аспекті як співвідношення права на опозицію із реальністю виборчого права та характером існуючого уряду. Так, він вважає, що держава, в якій загальне виборче право поєднується з абсолютно репресивним урядом, надає опозиції значно менше можливостей, ніж держава з обмеженим виборчим правом і високо толерантним урядом. Крім того, Р.А.Даль виводить залежність між функціонуванням опозиції та витратами, які повинен робити уряд на те, щоб співіснувати із нею: чим менші витрати, пов'язані з тим, що треба терпіти опозицію, тим міцніший уряд, а чим більші витрати, пов'язані із приборканням опозиції, тим міцніша опозиція [15, с 18].
   Г.Алмонд, Дж.Пауелл, К.Стромм, Р.Далтон розглядають опозицію, у тому числі парламентську, як невід'ємний елемент політичної системи суспільства, характеризуючи її місце та роль у цій системі у взаємозв'язку із функціонуванням політичних партій, уряду та інших елементів вказаної системи [2].
   П.Бромхед у своїй роботі "Еволюція Британської Конституції" подає історію розвитку інституту парламентської опозиції у Великобританії, відзначає її характерні риси, детально розглядає функції "тіньового кабінету" та порядок його функціонування. Говорячи про риси офіційної опозиції у цій країні, вказаний автор в якості однієї з її найважливіших рис відзначає лояльність [9, с 144].
   Таким чином, для політико-правової думки XVIII-XX ст. є характерною активна розробка концепції парламентської опозиції та її визнання в якості невід'ємного елементу політичної системи демократичного суспільства. Разом із тим, в Україні таку тенденцію ми можемо спостерігати до входження її до складу Радянського Союзу та після проголошення незалежності. У період же її перебування у складі Радянського Союзу у політико-правовій думці відкидалася можливість обґрунтування поняття "парламентська опозиція" з точки зору її належності до демократичних інститутів політичної системи суспільства.

1. Александров Г.Ф. О советской демократии II Антология мировой политической мысли: В 5 т. - М., 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина ХІХ-ХХ в.
2. Алмонд Г., Пауэлл Дж., Стромм К., Далтон Р. Сравнительная политология сегодня: мировой обзор: Учебное пособие: Пер. з англ. - М.: Аспект Пресс, 2002. - 537 с.
3. Арендт X. Джерела тоталітаризму: Пер. с англ. - К.: Дух і літера, 2002. - 539 с.
4. Бабкін В.Д. Державна влада і політична опозиція II Правова держава. Щорічник наукових праць. Вип. 7. - К., 1996.
5. Бакунин М.А. Государственность и анархия //Антология мировой политической мысли: В 5 т. -М., 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина ХІХ-ХХ в.
6. Бойченко ГГ. Политическая организация США, общественные институты и их взаимодействие с государством. - Минск, 1970.
7. Боровой А.А. Анархизм // Антология мировой политической мысли: В 5 т. - М., 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина XIX-XX в.
8. Бранденбургъ Э. Парламентская обструкція. Ея історія и зна-ченіе: Пер. с нем. - Одесса, 1906.
9. Бромхед П. Эволюция Британской Конституции: Пер. с англ. - М.: Юрид. лит., 1978. - 336 с.
10. Варзар І.М. Політологічні і історіологічні засади феномена "Політична опозиція" II Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. - К., 1996.
11. Гоббс Г. Левиафан, или материя, форма и власть государства церковного и гражданського // Гоббс Т. Избранные произведения: В 2 т. - М., 1964. - Т. 2.
12. Гольбах Поль Анри Естественная политика или беседы об истинных принципах управления // Гольбах Поль Анри Избранные произведения: В 2 т. - М., 1963. - Т. 2.
13. Грушевський М. Конституційне питання: українство в Росії. - Львів, 1905.
14. Грушевський М. Наша політика. - Львів, 1911.
15. ДальР.А Поліархія. Участь у політичному житті та опозиція: Пер. з англ. - X.: Каравела, 2002. - 216 с. 16. Дюверже М. Политические партии: Пер. с франц. - М., 2000.
17. Журавський В. Розвиток доктрини українського парламентаризму в XIX - на початку XX ст. // Право України. - 2001. -№5. - С. 37-41.
18. Зіллер Ж. Політико-адміністративні системи країн ЄС. Порівняльний аналіз: Пер. з фр. - K.: Основи, 1996. - 420 с.
19. Еллинекъ Г. Общее ученіе о государствь. - С- Пб.
20. Еллинекъ Г Право меньшинства: Пер. с нем. - М., 1906.
21. Ильин И.А. Основы государственного устройства. Проект Основного Закона Российской Империи. - М., 1996.
22. Ильин И.А. Тезисы к докладу об основах государственного строя будущей России // Ильин И.А. Основы государственного устройства. Проект Основного Закона России. - М., 1996.
23. Кавелин К.Д "Чем нам быть?" Ответ редактору газеты "Русский мир" в двух письмах. Письмо второе. // Антология мировой политической мысли: В 5 т. - М., 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина XIX-XX в.
24. Кант И. Метафизика нравов в двух частях. 1797 // Кант И. Критика практического разума. - С-Пб, 1995.
25. Колдаев В.М. Политическая система общества: Учебное пособие. -М., 2000.
26. Колодій А.Ф. Політичний спектр посткомуністичних держав і проблема формування лояльної опозиції (приклад України) II Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. -K., 1996.
27. Ламетри Ж.О. Опыт о свободе высказывания мнений II Ламетри Ж.О. Сочинения. - М., 1986.
28. Локк Дж. Два тракта о правлений. Кн. 2. //Локк Дж. Сочинения: В 3 т.: Пер. с англ. и лат. -М., 1988. - Т. 3.
29. Мартов (Цедербаум) Ю.О. Политические партии в России II Антология мировой политической мысли: В 5 т. - М., 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина ХІХ-ХХв.
30. Милль Дж. Стюарт Представительное правление: Пер с англ. - С-Пб., 1897.
31. Моль Р. Знциклопедія государственныхъ наукъ. - С-Пб-М., 1868.
32. Монтескье Ш.-Л. О духе законов // Монтескье Ш.-Л. Избранные произведения. - М., 1955.
33. Новосильцев Н.Н. Государственная уставная граммота Российской Империи // Антология мировой политической мысли: В 5 т. - М., 1997. - Т. 3: Политическая мысль России: X -первая половина XIX в.
34. Общее ученіе о правь и государствь. Лекцій Г.Ф. Шершеневича. - М., 1911.
35. Опозиція II Політологічний енциклопедичний словник: Навчальний посібник для студентів вищ. навч. закладів. - K., 1997.
36. Поппер К Відкрите суспільство та його вороги: Пер. з англ.: В 2 т. - К., 1994. - Т. 1: У полоні Платонових чар.
37. Петрашевский М.В. Карманный словарь иностранных слов, вошедших в состав русского языка. Выпуск второй (1846) // Антология мировой политической мысли: В 5 т. - М., 1997. - Т. 3: Политическая мысль России: X - первая половина XIX в.
38. Сіган Бернард Г. Створення Конституції для народу чи республіки, які здобули свободу: Пер. з англ. - К.: Інститут демократії імені Пилипа Орлика, 1993. - 126 с.
39. Скакун О.Ф. М. П. Драгоманов как политический мыслитель. - X., 1993.
40. Сорос Джордж Утвердження демократії: Пер. з англ. - К.: Основи, 1994. -224 с
41. Спіноза Бенедикт Теологічно-політичний трактат: Пер. з лат. - K., 2003.
42. Темное Е.И. Платон: философия государства, права, политики II Платон Государство. Законы. Политика. - М., 1998.
43. Тихомиров Л. А. Критика демократии. - М., 1997.
44. Токвиль Алексис де Демократия в Америке: Пер. с франц. - М., 2000.
45. Устрялов Н.В. Итальянский фашизм //Антология мировой политической мысли: В 5 т.- М., 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина XIX-XX в.
46. Чичерин Б.Н. О народном представительстве // Антология мировой политической мысли: В 5 т. - М., 1997. - Т. 4: Политическая мысль в России: Вторая половина XIX-XX в.
47. Чичерин Б.Н. Политические мыслители древнего и нового мира. - С-Пб., 1999.
48. Шелест Д. С, Якубовськии О.П. Політична опозиція в Україні: традиції і сучасність // Політична опозиція: теорія та історія, світовий досвід та українська практика. - K., 1996.
49. Энтин Л.М. Разделение властей: опыт современных государств. - М., 1995.
50. Юм Д. Трактат о человеческой природе, или попытка применить основанный на опыте метод рассуждения к моральным предметам. Трактат о человеческой природе. Книга третья. О морали // Юм Д. Сочинения: В 2 т.: Пер. с англ. - М., 1996. - Т. 1.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com