www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Політичний дискурс: зміст, особливості, функції
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Політичний дискурс: зміст, особливості, функції

І.І. Петренко, асп.

ПОЛІТИЧНИЙ ДИСКУРС: ЗМІСТ, ОСОБЛИВОСТІ, ФУНКЦІЇ

   В статті встановлюється зміст та межі поняття "політичний дискурс", узагальнюються його основні ознаки, визначаються функції та окреслюються його особливості.

   The subject and borders of political discourse are established in this article, the main characteristic and functions are summarized, the features are outlined.

   На сучасному етапі розвитку суспільства зростає значення політичної комунікації, оскільки в умовах демократичного соціального устою питання влади відкрито обговорюються, і вирішення багатьох політичних проблем залежить від того, наскільки адекватно ці проблеми будуть інтерпретовані. В останні роки окремі проблеми політичного дискурсу стали об'єктами обговорення в науковій і публіцистичній літературі. Категорія дискурсу взагалі та політичного зокрема є на сьогодні предметом наукових дискусій. Загалом потребують висвітлення базові концепти політичного дискурсу, його системоутворюючі ознаки, функції та особливості.
   Класичними працями, в яких досліджуються проблеми дискурсу, можна назвати твори Ю. Габермаса, Т. ван Дейка, М. Фуко та М. Гайдегера. Деякі аспекти політичного дискурсу знаходять своє відображення в роботах закордонних та вітчизняних науковців, серед яких слід відзначити П. Кузьміна, М. Ільїна, Є. Шейгал, О. Міхальову, Є. Переверзєва, Є. Кожем'якіна, Г. Почепцова, В. Павлуцьку, М. Гаврилову, Дж. Сейдел та М. Гейса.
   Мета цієї статті - узагальнити досвід згаданих вчених та побудувати модель сучасного політичного дискурсу. Відповідно до мети нам необхідно вирішити наступні завдання розвитку політичного дискурсу: 1) встановити його зміст та межі; 2) виявити основні ознаки; 3) визначити функції; 4) окреслити особливості.
   Межі визначення терміна "дискурс" є досить розмитими. Дане поняття не має однозначного та конкретного трактування, оскільки вживається у різних науках з різним значенням. Недостатньо прозоре і сповнене протиріч уявлення про зміст поняття "дискурс" часто призводить до різних емпіричних результатів і створює багато їх інтерпретацій. Очевидно, що це пов'язано не лише з міждисциплінарним характером предмету дослідження, але й зі складною, багатоаспектною природою самого дискурсу [1].
   Часто слово "дискурс" науковці вживають як синонім слова "текст1' - в значенні будь-якого явища дійсності, що має знакову природу і певним чином структуроване. У цьому контексті важливо пам'ятати, що спочатку створюється дискурс, який з плином часу перетворюється в текст, котрий адресат знову може перетворити на дискурс.
   Слід відзначити, що дискурс став однією із центральних тем ряду філософських напрямків XX століття -теорії комунікативної дії Ю.Габермаса, феноменолого-герменевтичної школи К. Ясперса, М.Гайдегера, П. Рікера, постструктуралізму Ф. Ліотара і М. Фуко.
   Ю. Габермас під дискурсом розумів особливу комунікацію, метою якої є неупереджений аналіз реальності, спосіб отримання істинного наукового знання, своєрідний інструмент пізнання реальності. У нього дискурс постає як спосіб діалогічно аргументованого обговорення суперечливого положення (явища, теорії і т.п.), яке претендує на значимість або істинність з метою досягнення загальнозначимої згоди [2]. К. Ясперс розглядав дискурс як спілкування двох свобод. П. Рікер уявляв його як послідовність вибору, шляхом якого виокремлюються одні значення і відкидаються інші.
   Звернувшись до філософської енциклопедії білоруських науковців, ми знаходимо таке визначення поняття "дискурс" - "вербально артикульована форма об'єктивації змісту свідомості, що регулюється домінуючим у тій чи іншій соціокультурній традиції типом раціональності" [3]. Тобто дискурс є фрагментом дійсності, розгортанням або відтворенням у просторі й часі акту свідомості, що має різну форму вияву (усну чи письмову), обумовлюється і регулюється культурною традицією певного соціуму. В логіці дискурс визначається як "міркування, тобто послідовність логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну". В метафізиці під дискурсом розуміється "вид пізнання, опосередкованого універсумом апріорних форм чуттєвості і розуму". Сучасна філософія трактує поняття дискурс як "розмову, бесіду, мовне спілкування, мовленнєву практику будь-якої спільноти, яка опосередкована універсумом лінгвістичних знаків, соціальних інститутів, культурних символів" [4]. Таким чином, дискурс вважають проявом етнокультурних та культурно-історичних особливостей процесу пізнання та комунікації, традиційних правил спілкування в суспільстві, втіленням прагматичної мети його суб'єктів. Дискурс є соціокультурним феноменом, при розгляді якого необхідно враховувати всю сукупність обставин, які сприяють його виникненню, а саме приналежність до певної соціальної спільності в певний історичний період.
   Аналізуючи поняття "дискурс", ми стикаємося з протиставленням двох поглядів на природу мови - формального і функціонального. Формальний підхід виявляється там, де дослідник абстрагується від соціальних і конкретно-обумовлених особливостей використання тієї чи іншої мовної одиниці. В рамках функціонального підходу дискурс розглядається у зв'язку з використанням мови в процесі мовного спілкування людей. Відповідно, можна говорити про залежність певного дискурсу від того, з якою метою і в якому ракурсі розглядалося саме спілкування [5].
   Функціональний підхід дає нам розуміння того, що дискурс не можна обмежувати рамками конкретного мовного виразу. Учасники взаємодії, їх особистісні та соціальні характеристики, багатоманітні аспекти соціальної ситуації, безумовно, є частиною даної події. В контексті політичного дискурсу сприйняття функціонального підходу є абсолютно логічним і виправданим. Формальний підхід більш характерний для лінгвістичного аналізу.
   Важливим для нашого дослідження є розгляд концепції Т. ван Дейка, адже в ній представлене багатопланове і різнобічне визначення дискурсу як особливого комунікативного явища, як "складної єдності мовної форми, знання і дій", як події, інтерпретація якої виходить далеко за рамки буквального розуміння самого висловлювання. Т. ван Дейк визначав дискурс не просто як зв'язний текст, а як "складне комунікативне явище, котре включає в себе і соціальний контекст, який дає уявлення як про учасників комунікації (їх характеристики), так і про процеси вироблення і сприйняття повідомлень" [6]. В дискурсі, на думку вченого, відображається складна ієрархія знань, необхідна як при його створенні, так і при його сприйнятті. Таким чином, дискурс відображає залежність створюваного мовного витвору від значної кількості обставин - знань про світ, суджень, думок, переконань і конкретних цілей суб'єкта мовлення.
   Не менш важливою для розуміння поняття "дискурс" є концепція французького структураліста М. Фуко. Вчений вважав, що інструментом освоєння дійсності є мовна практика людей, в ході якої не лише освоюється ("обговорюється") світ, але й складаються правила даного освоєння/обговорення, правила самої мови і, відповідно, - певні розумові (мислиннєві) конструкції. Мова, в такому її розумінні, за М. Фуко, і є дискурсом. Отже, дискурс - це одночасно і процес, і результат. На думку вченого, термін "дискурс" включає в себе суспільно прийняті способи розгляду та інтерпретації навколишнього світу і, витікаючи саме з такого бачення світу, - дії людей і форми організації соціуму [7]. Тобто в даному випадку дискурс розглядається як закріплений у мові спосіб впорядкування реальності, бачення світу, що реалізується в різноманітних практиках. Дискурс не лише відображає світ, описує його, він проектує і формує його. Найважливішим засобом дискурсу є мова.
   О. Міхальова пропонує розуміти дискурс як вербалі-зацію певної ментальності чи такий спосіб мовлення та інтерпретації навколишньої дійсності, в результаті якого не лише специфічним чином відображається світ, але й конструюється особлива реальність, створюється свій (властивий певному соціуму) спосіб бачення світу, впорядкування дійсності [8].
   Обґрунтованим і важливим для подальшого дослідження політичного дискурсу є, на нашу думку, визначення терміна "дискурс", запропоноване Є. Переверзєвим та В. Кожемякіним. Вони пропонують розуміти під дискурсом "здійснену в певних історичних і соціальних рамках, особливим чином організовану і тематично сфокусовану послідовність висловлювань, рецепція яких здатна вплинути на моделі суб'єктивного досвіду людини, його внутрішню репрезентацію світу, переконання і поведінку" [9]. Вчені звертають нашу увагу на те, що дискурс являє собою саме послідовність висловлювань, а не їх статистичну структуру, і ця послідовність обумовлена як внутрішніми, так і зовнішніми чинниками. Дискурс - це людська діяльність, а не результат цієї діяльності.
   На основі вище зазначеного ми можемо виокремити такі основні характеристики дискурсу (в тому числі й політичного) в його сучасному розумінні:
   1. Це багаторівневе і багатофакторне явище - психічне, когнітивне, мовне, соціальне.
   2. Розглядати дискурс як текст є невиправданим і обмеженим, адже дискурс - це екстралінгвістичне поняття, що детермінується багатьма чинниками, неврахування яких призведе до хибних результатів. Дискурс не можна обмежувати рамками конкретного мовного виразу.
   3. Це складне комунікативне явище, що обумовлюється і регулюється соціокультурними особливостями певної спільноти. Необхідним є врахування всіх обставин його виникнення і протікання.
   4. Дискурс відображає суб'єктивну психологію людини, це певна інтерпретація світу (його відтворення та формування суб'єктом). Він не може бути відчуженим від того, хто говорить. Дискурс наповнений ментальністю автора, його баченням світу, його оцінками та переконаннями.
   5. Найважливішою складовою дискурсу є його когнітивна природа. Це акт мислетворення, пізнання, передачі знань, використання вже набутих та створення нових.
   6. Важливою передумовою сучасного дискурсу є взаємодія суспільних інститутів.
   7. Дискурсам характерна впорядкованість змістового поля, в якому відбувається комунікація. Передбачається наявність відносно стабільної термінологічної бази (особливо важливо для політичного дискурсу).
   8. Дискурс є субкультурним явищем, в рамках якого відбувається побудова соціального знання.
   9. Дискурсу притаманна своя логіка і композиційна цілісність.
   10. Особливою рисою політичного дискурсу, як і дискурсу в цілому, є співвідношення дискурсу з конкретними учасниками, тобто тими, хто говорить, і тими, хто слухає, а також з комунікативними намірами того, хто говорить і певним чином впливає на адресата.
   11. Особливістю політичного дискурсу є використання певних формальних засобів, коли звичні елементи мови отримують незвичну інтерпретацію, а також, коли звичайні, на перший погляд, ситуації використовують у нових несподіваних смислових контекстах.
   12. Дискурс є потужним інструментом впливу на масову свідомість. Фактично, він є конструюванням (створенням правил поведінки, сприйняття, пізнання та відтворення) певного світу для певної спільності людей.
   Розглядаючи поняття "дискурс" у соціальному та політичному контексті, очевидним є те, що погляд на це поняття буде спрямований не як на міжперсональний діалог як "мовну подію", а як на "соціальний діалог, що відбувається за допомогою і через суспільні інститути між індивідами, групами і організаціями, а також і між самими соціальними інститутами, які є задіяними в даному діалозі" [10].
   Незважаючи на збільшення уваги до політичного дискурсу, загальноприйнятого визначення даного явища поки що немає. Російські вчені Є. Переверзєв та В. Кожемякін відзначають, що на сьогоднішній день окреслилися, як мінімум, дві тенденції його вивчення. Перші, прибічники якої є представниками так званого "критичного дискурс-аналізу" (Т. Ван Дейк, Р. Водак, Н. Ферклоу), вибудовують свої теорії на основі трактовки політичного дискурсу як однозначно екстралінгвістичного феномену, в якому його соціальні, політичні та культурні характеристики підкорюють собі мовні. Відповідно, друга тенденція ґрунтується на власне лінгвістичному підході до політичного дискурсу. Семантико-синтаксична структура, на думку представників цього підходу (В. Чернявська, О. Шейгал, В. Красік, Е. Педро), змушує людей діяти певним чином, формулювати певні погляди та будувати певні відносини. Абсолютно справедливим є висновок вчених про те, що багато в чому ці дві дослідницькі стратегії доповнюють одна одну і в певному сенсі не можуть реалізуватися самостійно, ізольовано одна від одної [11].
   З точки зору дослідників, політичний дискурс розуміється нами як вузьке та широке політичне спілкування. У вузькому сенсі він є спеціалізованим текстом, що має певну логіку, композиційну цілісність та власну мову. В широкому сенсі фокус аналізу політичного дискурсу охоплює дійові особи, об'єкти, обставини, контекст, час, вчинки і т.д.
   Ілюстрацією ширшого розуміння політичного дискурсу може бути визначення П. Кузьміна, на думку якого "дискурс в політиці можна розглядати як спосіб комунікації, заснований на вербальному та невербальному обміні ідеями, позиціями, поглядами учасників політичного життя у відповідності з їх переконаннями та певними правилами, нормами з метою прийняття політичних рішень" [12]. Він має низку особливостей, які пов'язані власне зі специфікою політичної діяльності та політики в цілому. Деякі вчені вважають, що політичний дискурс - це дискурс політиків. Він формується в контексті функціонування політичних інститутів і є політичним, якщо супроводжує політичний акт у відповідній інституційній атмосфері.
   Політичний дискурс містить у собі спрямування на питання влади. Адже політика є цілеспрямованою діяльністю у сфері взаємовідносин між різними суб'єктами суспільного життя безпосередньо пов'язаній з боротьбою за здобуття та утримання влади. Він служить інструментом боротьби за владу конфліктуючих сил та інтересів. Виокремивши владний компонент політичного дискурсу, можна навести визначення вже згаданих російських вчених Є. Переверзєва та В. Кожем'якіна, які розуміють політичний дискурс як "здійснену в певних історичних і соціальних рамках інституційно організовану і тематично сфокусовану послідовність висловлювань, рецепція котрих здатна підтримувати та змінювати відносини домінування та підкорення в суспільстві" [13]. Всі комунікативні стратегії переконання в рамках політичного дискурсу слугують одній меті - боротьбі за владу. Спрямування свідомості на боротьбу за владу - це специфічна характеристика політичного дискурсу. Боротьба і перемога складають основний зміст спілкування.
   Характер політичного дискурсу знаходиться в прямій залежності від його предмету, завдань, котрі висуваються перед суб'єктами політичної діяльності, рівня професійності політиків, а також рівня політичної та громадянської культури суспільства. Політики, особливо політичні експерти повинні вловлювати сенс політичної гри. Політичні висловлювання і думки експертів мають достатньо відносний статус, вони набувають сенсу тільки у співвідношенні з іншими висловлюваннями, що виголошуються представниками інших позицій. Крім того, політичне поле саме по собі є певною мірою автономним, воно не залежить від інших полів або соціальних сил. Одна з його головних властивостей полягає в тому, що професіонали можуть розраховувати на успіх лише спираючись на групи та сили, які перебувають поза межами поля, а значна частина створення політичного дискурсу полягає в продукуванні гасел та обіцянок [14].
   Суб'єктами дискурсу в політиці рухає політичний інтерес, котрий можна визначити як спрямованість свідомості соціальних груп та індивідів на усвідомлення виникаючих політичних потреб. Характер політичного інтересу обумовлений об'єктивним становищем цих груп та індивідів в соціально-економічній та політичній структурі суспільства, їх політико-культурними уявленнями і традиціями, їх світоглядними принципами та цінностями [15].
   Суспільне призначення політичного дискурсу полягає в тому, щоб навіяти адресатам - громадянам необхідність "політично правильних" дій та оцінок. Тобто, метою політичного дискурсу є не опис, а створення ґрунту для переконання адресатів, спонукання до дії, це й визначає ефективність політичного дискурсу. Мова політичного дискурсу насичена символами, а успіх і ефективність визначається тим, наскільки ці символи співзвучні з масовою свідомістю: політик повинен вміти доторкнутися до потрібної струни у свідомості, висловлювання політика повинні бути спрямовані на "споживачів" політичного дискурсу. Не завжди така пропаганда є аргументованою і не завжди є логічно зв'язаною [16].
   Отже, політичний дискурс необхідно розглядати з різних кутів зору. На основі вищезазначеного ми спробуємо дати систематизоване визначення поняття "політичний дискурс". Таким чином, політичний дискурс - це опосередкований певною соціокультурною традицією спосіб комунікації, заснований на обміні, навіюванні та пропаганді певних ідей, позицій та поглядів учасників політичного життя, задля досягнення політичних цілей, які переважно пов'язані з питаннями влади.
   Політичний дискурс виконує сім основних функцій: інформаційну, інструментальну, прогностичну, нормативну, легітимуючу, переконання та політичної пропаганди. Розглянемо кожну з них докладніше.
   Інформаційна функція реалізується на основі взаємодії між суб'єктами політики та ЗМІ. Політичний дискурс завжди прагне до об'єктивації своїх інформаційних елементів. Проекція інформаційного поля дискурсу на аудиторію, що здійснюється в основному через ЗМІ, є необхідною умовою здобуття та утримання влади. Процес інформування є необхідною умовою підтримання владних відносин у суспільстві.
   Інструментальна функція забезпечує механізми інформаційного відтворення політичного дискурсу в суспільстві, її основу складають взаємовідносини влади та ЗМІ. Суть цих взаємовідносин полягає в тому, що влада прагне тотально контролювати інструменти відтворення політичної інформації у суспільстві, які фактично знаходяться повністю в руках у ЗМІ. В свою чергу ЗМІ здійснюють значний вплив на політичний дискурс, володіючи монополією на інструменти підтримання та зміни співвідношення політичних сил у суспільстві.
   Центральною рисою функції нормування є розподіл ресурсів - найважливіший елемент змісту відносин домінування-підкорення в суспільстві. Також важливою рисою функції нормування є легітимне право на застосування насилля з боку влади.
   Функції легітимації та прогнозу здійснюють внутрішньодискурсний зв'язок минулого, теперішнього та майбутнього, забезпечуючи підтримку певних відносин у суспільстві.
   Одними з найважливіших функцій політичного дискурсу, як зазначає В. Павлуцька, є функції переконання та політичної пропаганди. "Головною цільовою установкою політичного дискурсу є формування в соціумі тих думок та оцінок, які є необхідними для автора дискурсу. Такий тип дискурсу, перш за все, зорієнтований на свідомість громадськості, тобто є достатньо небезпечним інструментом впливу, оскільки зорієнтований на всі прошарки суспільства. Специфіка політичного дискурсу саме і полягає у здійсненні політики та досягненні політичних цілей, які в переважній більшості пов'язані з питанням влади" [17].
   На основі виокремлених функцій можна дійти висновку, що дискурс не відтворює структури навколишнього світу, а виробляє владу в ході процесів специфічної актуалізації мови.
   Політичне поле є місцем застосування символічної влади, шляхом вироблення різних медійних заходів, суб'єкти дії політичного поля постійно працюють над створенням репрезентацій, за допомогою яких вони намагаються створити та нав'язати іншим своє бачення соціального світу для того, щоб здобути підтримку тих, на кому тримається їхня влада. Політичний дискурс фактично моделює суспільні інтереси.
   Створення ефективного політичного дискурсу неможливе без урахування залежності тих чи інших ролей політичного суб'єкта від його почуттів та емоцій. Різноманітні психологічні властивості розглядають психологічний вплив, як фактор, який впливає на поведінку і визначає виникнення певних суспільних ролей та функцій. Дуже часто природа політичних явищ залежить від психологічних факторів більше, ніж від соціальних. Прикладом створення ефективного політичного дискурсу може слугувати створення образу ворога, в наслідок чого хтось постійно вважається винним у всіх бідах і негараздах. Цей образ об'єднує суспільство на боротьбу і ним легше стає керувати.
   Таким чином, спробуємо виокремити особливості політичного дискурсу. По-перше, всі соціальні складові в політичному дискурсі розглядають в річищі відносин домінування та підкорення. По-друге, в політичному дискурсі навмисно використовуються такі аргумента-ційні моделі, які в першу чергу впливають не на розум людини, а на її почуття (мовець звертається до традицій, загальновизнаних авторитетів, до соціокультурних цінностей, історичних прикладів і т. д.). Такій аргументації властива особлива емоційність. По-третє, мова політики прагматично орієнтована на досягнення результатів перерозподілу сил у процесі боротьби за владу. Вона є основним засобом маніпулювання в політичному середовищі. Проголошення політичного тексту тягне за собою об'єктивацію та здійснення влади і призводить до соціальних наслідків у формі відносин домінування-підкорення в суспільстві. По-четверте, комунікативні стратегії політичного дискурсу реалізуються шляхом масовості комунікації, розмитості меж комунікативного простору, фантомності комунікативних елементів та інших прагматичних прийомів здійснення влади. По-п'яте, політичний дискурс спрямований на майбутній контекст, який важко одразу заперечити чи перевірити. По-шосте, політичний дискурс є полемічним, що впливає і на підбір лексики, на її певну театралізацію. Полемічність спрямована на нав'язування інших цінностей та оцінок, навіювання негативного ставлення до політичного противника. На сьогоднішній день необхідним є вироблення якісних методик дослідження політичного дискурсу. Даний феномен слід досліджувати з врахуванням всієї багатоманітності методологічних інструментів міждисциплінарної сфери. Також не розкритою залишається роль політичного дискурсу у формуванні громадської думки.

1. Касавин И.Г. Дискурс-анализ как междисциплинарный метод гуманитарных наук // Эпистемология и философия науки. - т. X., №4, 2006.- С.7.
2. Хабермас Ю. Моральное сознание и коммуникативное действие / Пер. с нем. под ред. Д. В. Скляднева, послесл. Б.В.Маркова.- СПб.: Наука, 2000.- С.138.
3. Всемирная энциклопедия: Философия / Главн. науч. ред. и сост. А. А. Грицанов. - М.: ACT, Мн.: Харвест, Современный литератор, 2001. - С.316.
4. Філософський енциклопедичний словник. - К.: "Абрис", 2002. - С.156.
5. Михалева О.Л. Политический дискурс: способы реализации агональности // Построение гражданского общества: материалы междунар. гуманитар, конгресса "Русский язык: его современное состояние и проблемы преподавания". - Иркутск: Изд-во Ирк. гос. пед. ун-та, 2002. - Ч. 3. - С.96-105.
6. Дейк ТА., ван. Язык, познание, коммуникация: Пер. с англ. - М.: Прогресс, 1989.- С.13.
7. Фуко М. Археология знания: Пер. с фр./Общ. ред. Бр. Левченко. - Киев.: Ника-Центр, 1996. - 208 с.
8. Михалева О.Л. Цит. праця. - С.101.
9. Переверзев Е.В., Кожемякин Е.А. Политический дискурс: многопараметральная модель // Вестник ВГУ, Серия: лингвистика и межкультурная коммуникация. - Белгород, 2008. - №2. - С.76.
10. Дука А.В. Политический дискурс оппозиции в современной России // Журнал социологии и социальной антропологии, Т.1. - 1998. - №1. - С.37.
11. Переверзев Е.В., Кожемякин Е.А. Цит. Праця. - С.74-75.
12. Кузьмин П.В. Дискурс как способ политической деятельности // Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского, Серия: философия. Том 19(58). - Симферополь, 2006. - №2.- С.223.
13. Переверзев Е.В., Кожемякин Е.А. Цит. праця. - С.76.
14. Павлуцька В.О. Політичний дискурс: особливості та функції // Вісник Житомирського державного університету. Випуск 39. Філологічні науки. - Житомир, 2008. - С.218-221.
15. Кузьмин П.В. Цит. праця. - С.224.
16. Павлуцька В.О. Цит. праця.-С.220-221.
17. Там само. -С.220-221.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com