www.VuzLib.com

Головна arrow Історія держави і права arrow Козацькі реформи гетьмана Павла Скоропадського: сутність, етапи впровадження, причини поразки
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Козацькі реформи гетьмана Павла Скоропадського: сутність, етапи впровадження, причини поразки

В.М. Лободаєв,
канд. істор. наук, доцент,
Університет економіки та права «КРОК»

Козацькі реформи гетьмана Павла Скоропадського: сутність, етапи впровадження, причини поразки

   Стаття присвячена спробам відновлення козацтва за часів правління гетьмана Павла Скоропадського (1918 р.). На підставі чисельних архівних матеріалів детально розглядаються проекти «козацьких» реформ Гетьманату, їх мета, особливості та суперечності. Автор доводить, що в умовах посилення антигетьманських настроїв «відродження» козацтва було безперспективним проектом.

   Статья посвящена попыткам возобновления казачества во времена правления гетьмана Павла Скоропадского (1918 г.). На основании многочисленных архивных материалов детально рассматриваются проекты «казаческих» реформ Гетьманата, их цель, особенности и разногласия. Автор доказывает, что в условиях антигетьманских настроений «возрождение» казачества было бесперспективным проектом.

   The article is devoted to kozatstvo recreation attempts during hetman Pavlo Skoropadsky reign (1918). Hetmanat «kozak» reform projects, its aim, peculi-arities and contradiction on the base of many archieves files are considered. The author proves that «kozak» recreation was unperspective under condition of strengthening counter-hetman streams.

   Ключові слова: козацтво, Павло Скоропадський, Гетьманат, Генеральна козацька рада.

Постановка проблеми

   Починаючи з кінця 80-х років ХХ століття і до нині в Україні з’явилися й існують десятки різноманітних громадських організацій, які іменують себе «козацькими», і так чи інакше дають зрозуміти, що саме у їх існуванні та поширенні — майбутнє українців.
   Проте цінність діяльності «неокозацьких» організацій не варто перебільшувати. Українське суспільне життя насичується не стільки переосмисленим інтелектуалами України ХХI століття змістом такого епохального і феноменального для українців історичного явища, яким було козацтво, скільки його формою. Новоутворені козацькі «курені» та «коші» схильні більше до показових театралізованих акцій, ніж до серйозної і виваженої громадської роботи.
   Попри це, відродження не лише історико-культурних, а й господарських традицій українського козацтва набуло статусу державної політики [1]. Ідея «відродження традицій» козацтва спільна у політиці президентів Л. Кучми (у 2000 р. проголошений почесним гетьманом Українського козацтва) та В. Ющенка (22 січня 2005 р. обраний гетьманом України). За ініціативою президента В. Ющенка, Верховною Радою навіть розглядався законопроект «Про засади відновлення та розвитку Українського козацтва, козацькі організації та їх об’єднання», який парламентарії відправили на доопрацювання [2, с. 488 — 494; 3].
   У зв’язку з цим, і новим «козакам», і державним чиновникам буде незайвим вивчити досвід попередників, які вже робили спроби на державному рівні «відроджувати» козацтво. Маємо на увазі козацькі реформи гетьмана Павла Скоропадського.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

   Серед сучасних дослідників козацьких проектів П. Скоропадського слід назвати, насамперед, відомого українського правознавця О. Мироненка, Є. Паньківа та Ю. Малініну. Цього питання у своїх працях торкаються О. Копиленко та М. Копиленко, а також О. Тимощук. Названі дослідники зосереджуються, переважно, на правових аспектах козацьких реформ П. Скоропадського.
   Автору цієї статті також доводилося вже писати про ідеї відродження козацтва у 1918 р. [8; 9].

Формулювання цілей статті

   Метою цієї статті є цілісне, комплексне з’ясування питання про спробу відновлення козацтва за часів Гетьманату П. Скоропадського з урахуванням усіх аспектів — від особливостей теоретичних розробок до практичних дій та тогочасної суспільно-політичної ситуації, яка значною мірою визначала успішність гетьманських реформ. Дослідження базується на архівних матеріалах, які раніше не використовувалися.

Виклад основного матеріалу дослідження

   Про відновлення козацтва в Українській Державі 1918 р. було заявлено у контексті проголошеного державного курсу на повернення кращих національно-історичних традицій минулого. Як відзначає дослідник О. Тимощук, «використання П. Скоропадським Гетьманату як національної традиції в організації державного правління в Україні неминуче повинно було поставити питання про його ставлення до козацтва» [7].
   Задеклароване відродження козацтва трактувалося як черговий етап у розвитку вільнокозачого руху часів Центральної Ради — стихійного формування, переважно з українських селян, добровольчих загонів, які ставили своєю метою захист рідного села від грабіжників і дезертирів та заявляли про одностайну підтримку української влади. Взимку 1917 — 1918 рр. окремі загони Вільного козацтва активно боролися з більшовиками. Деякі колишні діячі Вільного козацтва, зокрема І. Полтавець-Остряниця, стали ініціаторами козацьких реформ Гетьманату.
   Вже у програмі Української Народної Громади, на чолі якої П. Скоропадський прийшов до влади, знаходимо не деталізовану, але дуже привабливу «обіцянку» козакам (щоправда, не зрозуміло, хто саме мався на увазі — нащадки колишніх «справжніх» козаків чи «козаки» сучасні): «В первую очередь должно получить землю казачество, трудами и кров’ю которого создалась сама Украина» [10]. Такі загальні заяви мали свій розрахунок: навіть прості селяни (без козацьких пращурів), які побували у вільнокозачих громадах, могли б сподіватися отримати зиск від гетьманської влади.
   Питання про відродження козацтва постало одразу після проголошення П. Скоропадського гетьманом України. Вже у перших законодавчих актах нової влади — «Грамоті до всього українського народу» та «Законах про тимчасовий державний устрій України» — окремо виділяється така категорія громадян як козаки [11].
   Безпосередньо це питання розглядалося у вже згадуваному «Відручному листі Гетьмана України про ліквідацію приватних і вільнокозацьких організацій і створення Козацької Ради» до військового міністра, в якому зазначалося, що П. Скоропадський, на противагу Центральній Раді, «твердо і непохитно стояв на своїй меті будування великокозацької України і її національного війська, яке тільки одно може бути дійсним її оборонцем», а тому вирішив «прийняти всі заходи до того, аби козаччина, в яку війде цвіт української людности, стала дійсно провідником національної ідеї і великим кадром будучої Української Козацької Армії» [12].
   Окрім ліквідації всіх існуючих «приватних і вільно-козачих» організацій та перейменування «вільних козаків» у просто «козаків», гетьман доручив військовому міністру «негайно скласти козацьку Раду для праці для виробу статуту для організації козацтва на Україні, так щоб ці організації з’явились дійсно корисними і певними при будуванні Укр. держави й Армії» [12]. Безпосередньо впровадження нового козацтва в Україні мало початися після розробки відповідного статуту та ухвалення закону про козацький стан, його прав та привілеїв, визначених на основі стародавніх традицій та універсалів і грамот гетьманів України [12].
   За розлогою і пишною «козацькою» риторикою проглядається цілком прагматична мета гетьманської влади — знайти соціальну опору. Відроджуючи козацтво як окремий привілейований стан, П. Скоропадський прагнув здобути підтримку заможного селянства. Опора на національно свідоме і економічно міцне сільське населення України дала б можливість, на його думку, здійснити низку вкрай необхідних країні реформ, і насамперед аграрну [13].
   Зокрема, важливою була реорганізація збройних сил. У цій сфері уряд П. Скоропадського зіткнувся з кількома важливими проблемами. Побоюючись напливу у військові частини прихильників ліворадикальних політичних угруповань, гетьман у травні 1918 р. призупинив призов до армії. Планувалося розробити таку систему комплектування війська, яка поклала б увесь тягар військової повинності знову ж таки на заможне сільське населення [14]. А створене на його основі козацтво мало стати, з точки зору гетьмана, «великим кадром будучої української козацької армії» [15].
   Іншою важливою проблемою військового будівництва була кадрова політика. 21 травня 1918 р. у доповіді військовому міністру начальник генерального штабу О. Сливинський та його помічник М. Какурін вказували, що «офицерский корпус прежде обратного его приема в армию нуждается в особенно сильном просеивании, чтобы не скомпрометировать окончательно новых формирований. Страсть к политиканству и как следствие этого — к интриганству развилась довольно сильно. Дисциплина совершенно исчезла и не только среди младших чинов» [16].
   Надавши перевагу фаховому принципу при комплектуванні офіцерського корпусу, військове міністерство 15 липня 1918 р. видало наказ про звільнення офіцерів, які були мобілізовані до армії під час війни у званні прапорщика або були випускниками училищ скороченого курсу, а також тих, що отримали офіцерські звання за бойові заслуги. Але при тому не було враховано, що саме до цих категорій належала переважна більшість українських офіцерів-патріотів [17]. З однієї сторони, це загрожувало денаціоналізацією армії, а з іншої — стимулювало перехід звільнених офіцерів до табору ворогів гетьманського режиму. Оптимальним виходом з такого становища, на думку М. Омеляновича-Павленка, було залучення згаданої національно-свідомої категорії офіцерства до служби у відродженому козацтві [18].
   Крім того, відродження козацтва мало сприяти і вирішенню деяких зовнішньополітичних проблем. Як відзначає Н. Полонська-Василенко, гетьман сподівався таким чином «втягти в орбіту Української Держави інші козацькі землі» [19]. Йшлося, насамперед, про Кубань, яку гетьманський уряд планував приєднати до України [20].
   Отже, відродження козацтва розглядалося як важливий засіб вирішення низки державних проблем. Це покладало велику відповідальність на тих, хто мав безпосередньо втілювати цю ідею в життя.
   Проте від самого початку єдності й одностайності серед причетних до розробки козацької реформи не було. І влітку 1918 р., коли розробляли проекти та проводили попередню роботу, і восени, коли козацтво вже почали впроваджувати в життя, окрім діяльності військового міністерства та ради міністрів в цьому напрямку, чітко простежується дещо відмінна «активність» генерального писаря І. Полтавця-Остряниці, який намагався грати «першу скрипку» в козацьких питаннях.
   За дорученням гетьмана, військовий міністр О. Рогоза 16 червня видав наказ, згідно з яким для розробки статуту при військовому міністерстві створювалася Генеральна козацька рада (ГКР), голововування в якій міністр брав на себе. Членами Ради мали стали М. Устимович, полковник О. Сахно-Устимович, отаман Одеського гайдамацького куреня В. Сахно-Устимович, генеральний осавул І. Полтавець, генеральний бунчуковий І. Зеленевський, генеральний хорунжий К. Шомовський, полковники Волчанський, М. Гоголь-Яновський, О.Глинський, Ризчиків, К.Блохін, осавули К. Устимович, М. Устимович та Гільденгаген-Виговський, сотник Буряк, козак Пащевський, архимандрит Арсеній та отаман М. Ковенко [21]. Судячи з рукописних поміток на проектах наказу, список членів Козацької ради міністр погоджував з генеральним писарем [22].
   На думку міністра, Генеральна козацька рада мала взяти на себе «б) Організацію козацтва на місцях, маючи на меті, що козацтво під час війни повинно уявляти собою міцну озброєну силу, що працює спільно з постійною сталою армією. в) Заходи до підвищення національної свідомості й відродження бойових традицій Козацтва. г) Заходи до підготовки молодого покоління в дусі любови до батьківщини, фізичного і морального удосконалення, маючи на увазі, що кожний син самостійної України повинен бути готовим в кожну хвилину стати до захисту Рідної Землі» [21].
   Перше засідання новоутвореної ГКР мало відбутися 19 червня 1918 р. в палаці гетьмана [21]. Проте, підконтрольна військовому міністру діяльність не влаштовувала І. Полтавця та його прихильників. Генеральна козацька рада почала працювати з 28 червня 1918 р. поза контролем військового міністра. Отаманом ГКР став сам гетьман, а його заступником — Микола Устимович. До президії Ради увійшли також Євген Лібов,  Микола Гоголь-Яновський,  Андрій Глинський, Єфим Котов-Коношенко, архімандрит Арсеній, Іван Полтавець-Остряниця, Микола Лорченко, Олександр Вишневський, Олександр Сахно-Устимович, Ничипор Блаватний. Планувалось запросити також Миколу Лівицького для завідування кооперативним відділом.
   Рада мала в своєму складі кілька відділів: організаційний, мобілізаційний, культурно-просвітницький, агітаційний, відділ організації козацьких братств, інспекторський, інформаційний та відділ козацької кооперації [23.]. При Раді також була сформована отаманська кінна сотня (командир — полковник О.Сахно-Устимович) [24].
   Оскільки козацтво мало бути не лише соціальною опорою режиму, але й основою його збройних сил, то ГКР мусила тісно співпрацювати з військовим міністерством. Для цього члени Ради ухвалили постанову, згідно з якою на чолі утвореного при Раді організаційного відділу мав стати генеральний хорунжий М.Фисенко, який підпорядковувався б голові Ради і лише в «справі муштровій» — військовому міністру [23].
   Це рішення було впроваджене відповідним наказом гетьмана дещо по-іншому: згідно з гетьманським наказом при Генеральному штабі був утворений Організаційний відділ по формуванню козацького війська. Його очолив спочатку М.Фисенко, а з 15 вересня — військовий старшина В.Волковицький [25]. Хоча оргвідділ продовжував працювати і при ГКР.
   На нашу думку, «реорганізації» і боротьба за першість, які почалися з самого початку, загалом пояснюються суттєвим впливом на гетьмана і в козацькому питанні, і загалом у формулюванні гетьманської політики генерального писаря Івана Полтавця-Остряниці.
   Варто зауважити, що І. Полтавець відіграв не останню роль в організації гетьманського перевороту [10]. Більше того, серед кандидатів на гетьмана, яких, зокрема, пропонувала німецька військова контррозвідка був і «політичний авантюрист» І.Полтавець [26]. Прийшовши до влади, П.Скоропадський вже 1 травня окремою грамотою «пожалував» військовому старшині І.Полтавцю звання генерального писаря України і залишив «при особі власній як радника і відаючого канцелярією гетьманською» [27].
   Незважаючи на певну театральність, якою була обставлена діяльність генерального писаря (про це є багато свідчень), насправді І.Полтавець мав досить суттєві владні повноваження.
   Генеральному писарю була підпорядкована Власна канцелярія гетьмана. Він користувався правами командира бригади. В його обов’язки входило виконання особистого офіційного листування гетьмана та його особистих доручень: складання проектів офіційних документів, листів, вітань; представлення до державних нагород осіб, які були безпосередньо підлеглі гетьману; інформування преси про гетьманське життя.
   Генеральний писар повинен був всюди супроводжувати гетьмана: на виїздах і виходах, на парадах, оглядах, у мандрівках тощо. Передбачено було, що його посада могла поєднуватися з посадою «Генерального Писаря Генеральної Ради Військ Козацьких».
   Лише генеральний писар міг входити до гетьмана для особистої доповіді як за відповідним графіком, так і в будь-який час по потребі. Йому підпорядковувався також особистий лікар гетьмана. Помічники генерального писаря та старшини для доручень мали права командирів батальйонів [7].
   Те, що посада генерального писаря була «подякою» гетьмана вірному соратнику, говорить хоча б те, що за весь період гетьманату цю посаду займав тільки І.Полтавець-Остряниця. Змінювалися політичні курси, уряди і міністри, але це ніяк не зачіпало генерального писаря. Не слід також забувати, що в структурі державної влади був також достатньо структурований і чисельний Штаб гетьмана, функціональні завдання якого багато в чому були подібними до завдань Власної канцелярії гетьмана. Більше того, в складі гетьманського штабу функціонувала гетьманська похідна канцелярія [7]. Навряд чи була інша причина створювати зайву «канцелярію», ніж потреба знайти відповідну посаду одному з найбільш довірених людей, яким для гетьмана був І.Полтавець.
   Чимало мемуаристів, описуючи зустрічі з гетьманом П.Скоропадським, обов’язково згадують про І. Полтавця. Можна навіть припустити, що останній грав роль такого собі «сірого кардинала» при гетьмані. Ось що пише Дмитро Дорошенко: «Я завжди, скільки міг, настоював в розмовах з Гетьманом на потребі використати всіх національно настроєних старшин, щоб притягти їх до служби. Одначе І.В. Полтавець-Остряниця, якого у таких випадках відсилав Гетьман, мав якісь власні міркування і, здається, більше цікавився реставрацією стародавнього козацтва та вигадуванням нових уніформ, ніж творенням регулярної української армії» [28].
   В.Євтимович також приділяє багато уваги І.Полтавцю: «Полтавець-Остряниця — це був великий знавець придворної етикети й звичаїв — побутовщини з часів давнішої Гетьманщини й під цим поглядом надавався ліпше на Головного Церемонімайстра, ніж на Генерального Писаря» [29].
   Досить чітко і зрозуміло місце І. Полтавця в гетьманській владній ієрархії описав у спогадах начальник штабу гетьмана генеральний хорунжий Б.Стелецький:
   «Генеральный Писарь определенного времени для докладов у гетьмана не имел. Его роль сводилась к составлению проекта речей, произносимых гетьманом, различного рода официальных писем сугубо национального характера и вообще всего то[го], что должно было придать деятельности Скоропадского ярко украинскую окраску и сблизить его с украинскими самостийницкими кругами» [14].
   Б.Стелецький також називає осіб, які могли впливати на рішення гетьмана — державний радник Олександр Палтов, генеральний писар Іван Полтавець, особистий ад’ютант Гнат Зеленевський та начальник гетьманського штабу, тобто сам Борис Стелецький. Трохи далі він згадує про вплив на зміст офіційних документів, які підписував гетьман, керуючого Міністерством закордонних справ Дмитра Дорошенка [14].
   Проте у складних ситуаціях вирішальне слово було не за ними: «Полтавець и Дорошенко стремились всегда внести в слова гетьмана наибольшую рознь с Россией, а Палтов и Начальник Штаба употребляли все усилия сгладить эти отношения и сделать их для общерусского направления не столь вредными. Если же все таки Скоропадский склонялся на сторону Полтавца и Дорошенко, то противная сторона приглашала на это совещание супругу гетьмана, которая являлась как бы случайно и как женщина очень от природы умная находила способ примирить стороны и убедить своего мужа» [14]. Вищенаведеному відповідає і коротка характеристика, яку Б. Стелецький дає і самому гетьману: «По характеру П.П. Скоропадський был женственный, изнеженный и вообще добрый человек» [14].
   Відтак, І. Полтавець був вагомим, але далеко не єдиним, «центром впливу» в оточенні П. Скоропадського. На нашу думку, свідчення Б.Стелецького дають змогу зрозуміти витоки багатьох суперечливих кроків і самого гетьмана і гетьманської Ради міністрів, яка не була слухняною виконавицею волі П. Скоропадського. У будь-якому разі, образ гетьмана-«диктатора» або гетьмана-«самодержця всеукраїнського» історичні документи не підтверджують. Перед нами людина, яка мала чимало позитивних рис і як особистість, і як професійний військовий, але влада опинилася в його руках не через його «харизматичні» лідерські якості чи значну «рейтингову» популярність серед українців, а, насамперед, завдяки сприятливим для цього обставинам, що складися навесні 1918 р.
   Протягом червня-липня статутний відділ Головного військово-юридичного управління спільно з Власною канцелярією гетьмана підготували проект «Статуту Генеральної Козацької Ради», в якому визначалися її завдання, склад, штатний розклад, адміністративний поділ козацтва та кошти на утримання як самої Ради, так і козацтва загалом [7].
   Згідно цього Статуту головними напрямками діяльності ГКР було:
   «1) Прищеплення серед людності України здорових, з погляду державної вигоди, ідей та поширення Української ідеї Державності методом зразку виключно, себто формування з хліборобів-власників (козаків) організованих військових частин для боротьби з анархічними виступами проти порядку на Україні, під яким-би прапором ті виступи не робилися.
   2) Проведення в життя заходів до об’єднання та організації хліборобів України всіма, які матимуться при існуючих обставинах, засобами.
   3) Культурно-просвітня праця на місцях» [30].
   Тобто, ГКР мала два головних напрямки роботи — військово-організаційний та культурно-просвітницький. З метою їх впровадження формувався склад Ради, до якої мало належати 33 особи. Президію мав очолити сам гетьман, який призначав ще 11 членів президії, один з яких був його заступником. Ще 21 члена Ради (в тому числі 9 від губерній, по одному від кожної) гетьман затверджував за пропозицією Президії.
   Важлива річ — Генеральна козацька рада, згідно статуту, мала перебувати на повному державному утриманні, а крім того, додатково отримувати кошти на «організацію українського козацтва» [30].
   Окрім того, в липні 1918 р., без будь-якого, принаймні офіційного, погодження з гетьманом чи Радою міністрів, був надрукований «Статут українських козаків», автором якого був особисто І. Полтавець.
   «Статут українських козаків» складався з трьох частин: в першій (вона не має узагальнюючої назви) визначалися головні національно-державні принципи козацького руху в Україні (в цій частині є розділи «Мета козаків», «Справи економічні», «Суд на Україні», «Справи козацькі», «Тактика козаків»); друга — «Статут Організації Козацьких Громад»; і третя — «Як організувати козацьку просвіту».
   Деякі сучасні дослідники вважають суттєвим прорахунком гетьмана те, що, прийшовши до влади, він не створив власної політичної партії, яка б поширювала серед народних мас ідеї новітнього гетьманства [31]. Аналізуючи статут І.Полтавця-Остряниці, можна стверджувати, що наміри створити таку партію все ж були.
   Незважаючи на назву, цей документ є фактично проектом програми нового «козацько-хліборобського» політичного угруповання. Його положення, в переважній більшості, були скопійовані з програми Української демократично-хліборобської партії [32], але з суттєвою відмінністю — владу в Україні повинен був очолювати гетьман, а державний лад мав базуватися на «підвалинах політичного і національно-історичного минулого козацької України» [33].
   Лейтмотивом політичної частини «Статуту» був заклик до єднання всіх національних сил навколо ідеї української державності та припинення міжпартійної боротьби: «Що до сучасного керування Україною, то козачество вважає, аби на чолі його стали люде з великім національним почуттям і патріотично виховані до рідного краю, а також досить державно освічені, не рахуючись з їх класовим положенням» [33].
   Найважливішим з економічних питань І.Полтавець визначав аграрну реформу, яка повинна була перетворити Україну в майбутньому на «край високо розвиненого, інтенсивного хуторського хозяйства». В зв’язку з цим вказувалося, що «козачество безумовно визнає необхідним негайно приступить до широких аграрних реформ для блага хліборобського населення України, положивши в основу їх незиблеме право власности, відповідаюче ісконним і незмінним переконанням українця козака-хлібороба» [33].
   Документ також проголошував потребу забезпечення широких загальнолюдських та демократичних прав і свобод, рівність громадських прав для всіх, ліквідацію будь-яких станових привілеїв.
   Компромісною і виваженою була позиція і у мовному питанні. Наголошуючи на нагальній потребі поширення освіти та культури, І.Полтавець визнавав, що це питання має розвиватись «еволюційно» і тому «козачество стоїть за повільну українізацію нашого культурно-національного життя по наших зденаціоналізованих городах і за частинне, в мірі потреби, вживання ще де який час російської мови для вислову українських по духу і напрямку ідей» [33].
   Водночас, жорсткість і твердість відчувається у ставленні до представників інших національностей та до їх права на владу: «Як партія козацько-хліборобська ми дбатимимо, щоб хліборобська частина української демократії заняла в процесі творення нашого вільно-козачого життя таке становище, яке відповідає її кількости (85% всієї людности) і силі. Політична влада а Україні повинна належати представникам українського козацтва і селянства — город не повинен діктувати свою волю українському козаку-хліборобу.
   За горожанами України неукраїнської національності ми визнаємо всі їхні культурно-національні права. Але одночасно ми маємо вимагати од національних меншостей, які живуть на нашій землі, щоб інтереси цієї землі були для них так само близькі та дорогі, як і для нас,   і   щоб   ідея   Вільної   України   зустріла   в   них   не   ворогів,   а прихильників і оборонців. Всякі ж шкідливі заходи меншостей, ми козаки будемо поборювати всими силами» [33].
   «Статут» передбачав достатньо демократичні можливості вступу до козацьких громад. Козаком міг стати «кожний українець, не лічучись з його класовим положенням, але не обмежений в правах по уголовним законам» [33]. У зв’язку з цим першочерговим завданням було домогтися «щоб всі козаки, як ті, які рахуються такими з стародавніх часів, так і вільні, які склалися під час революції, були стверджені в козацькому стані» [33]. Головною умовою вступу було визнання Програми та Статуту козацького товариства.
   При цьому мова йшла про формування, насамперед, козацьких громад, до складу яких увійшли б не лише самі козаки а й їхні сім’ї, члени яких також вважалися б козаками. Козацьке товариство повинно було мати права юридичної особи, а його члени поділялися на дійсних, почесних, стариків і козаків. На чолі козацьких громад стояла ГКР, а безпосереднє керівництво здійснювали місцеві ради з виборними отаманами на чолі.
   Окрім того, для формування з козаків бойових підрозділів, при кожній громаді мала бути заснована січова організація, як «спортивно-військовий відділ», що готувала до військової служби «муштрові сотні» [33].
   Статут достатньо детально регламентує нові козацькі порядки, аж до детального опису одягу, клейнодів, відзнак, прапорів та хоругв (як вже зазначалося, до цього І.Полтавець мав хист і бажання). Проте в ньому немає чіткого визначення стосунків козацтва та регулярної армії, ставлення козаків до військового обов’язку. Згадка про «військову владу», за розпорядженням якої козаки мали б нести державну охорону, дає підстави думати, що козацтво від загальної військової повинності мало бути звільнене [33].
   Водночас, є інша характерна річ — сформоване козацтво мало пере-брати до своїх рук владу на місцях: «Аби в тих селах, містах та хуторах України, які будуть складатись з козаків, вся адміністративна влада переходила до рук їхніх отаманів» [33]. Знову, як і за часів Центральної Ради, І.Полтавець виступав за передачу влади на місцях козацтву. Щоправда, якщо тоді це обмежувалось перебиранням на себе повноважень міліції, то тепер все було значно серйозніше — мова йшла про політичну «козацьку» партію, яка мала взяти в свої руки політичну владу.
   19 липня 1918 р. гетьман П.Скоропадський затвердив статут «Братства Покрови Пресвятої Богородиці при Генеральній Козачій Раді в м. Київі». За його ж клопотанням цей статут затвердив і митрополит Антоній [34]. Метою Братства було втілення в життя проектів та ініціатив Генеральної козацької ради «в обсягу церковно-релігійного середовища козацтва Київщини і всієї України» [30]. Сферою діяльності братства були церковні, релігійно-просвітні та доброчинні справи: підбір добрих і освічених пастирів для козацьких частин, реконструкція старих і побудова нових козацьких церков та їх відповідне оснащення, збереження пам’яток церковної старовини; відкриття релігійно-просвітніх шкіл церковно-релігійного спрямування, а також відділень братства по всій Україні, відкриття дитячих притулків та опіка над вже діючими притулками, будинками для інвалідів для козаків та духовенства,   відкриття   лікарень   та   санаторіїв. Почесним   головою братства був сам гетьман, який з благословення митрополита призначав його керівника [30].
   Про практичну діяльність цієї релігійної організації нічого не відомо. Скоріш за все ідея, з «козацьким» братством залишилась не реалізованою.
   Вже 10 серпня гетьман затвердив проект закону про відновлення українського козацтва і направив його в Раду міністрів. Важливо від-значити, що у цьому варіанті закону ключову роль у відродженні та діяльності козацтва мала відігравати, разом з гетьманом, Генеральна козацька рада, а умови прийому в козацтво, права козаків, вибори членів місцевих рад тощо мав визначати козацький статут [35]. Очевидно, мова йшла саме про «Статут» І.Полтавця, який, найімовірніше, був і одним із авторів проекту закону.
   До козацької реформи готувалися µрунтовно і інтенсивно. Окрім вже проаналізованого, слід мати на увазі чисельні і деталізовані проекти штатних розписів козацьких підрозділів, кошторисів, в яких розраховувалися суми державного фінансування козацтва, доповідні та пояснюючі записки, в яких обµрунтовувалась потреба відродження козацтва в Україні [30]. Більшість з цих документів розроблялися в очолюваному М.Фисенком Організаційному відділі по формуванню козацького війська при Генеральному штабі. Саме у відділі М.Фисенка було розроблено проект «Статуту про Українське Козацьке військо», який розкриває важливі деталі козацької реформи.
   У «Статуті про Українське Козацьке військо» пропонувалося формувати козацьке військо виключно з представників заможного селянства. Серед останніх перевага знову-таки надавалася б козацьким нащадкам. Всі інші заможні селяни могли перейти до козацького стану тільки після 4-х річної служби у війську. Одночасно сім’ї колишніх козаків, які не спромоглися дати жодного представника для військової служби, виключались з козацького стану.
   Козацьке військо мало бути деполітизованим і беззастережно відданим Україні і гетьману. На службу козакам треба було йти з власними кіньми і військовим спорядженням. За все це вони отри-мували низку привілеїв: звільнялися від загальної військової повинності, несли службу виключно на території власного повіту, належна їм земля, площа якої була б не меншою, ніж 30 десятин, закріплювалася за ними у спадкове володіння і не могла бути продана за борги. Козаки мали право постійно тримати при собі зброю. Їхні господарства звільнялися від будь-яких державних грошових чи натуральних повинностей (крім внесків на потреби козацького війська). Перед-бачалося також створення початкових і середніх військових навчальних закладів для дітей козаків, надання грошової допомоги сім’ям загиблих і непрацездатних козаків тощо [30].
   Однак, незважаючи на швидку «теоретичну» розробку реформи, її законодавче затвердження затягувалося. Головний опір чинила Рада міністрів, яка двічі відправляла законопроект на доопрацювання, намагаючись обмежити нове козацтво статусом приватної організації без будь-яких публічно-правових функцій.
   Нарешті, 7 жовтня 1918 р., ймовірно під тиском гетьмана, Рада прийняла рішення: «а) Законопроект о восстановлении Украинского козачества одобрить в той редакции, которая уже была одобрена Советом Министров, придав Украинскому козачеству государственный характер. б) Ассигновать 100000 карб. в распоряжение Пана Гетмана на рас-ходы, связанные с организацией Украинского козачества» [36].
   16 жовтня 1918 р. був виданий гетьманський Універсал про відновлення козацтва, преамбула якого проголошувала необхідність «від-родити козацтво по всіх місцях його історичного існування на Україні, покладаючись в основі його відродження на ті козацько-лицарські традиції, що донесла нам історія наша з доби минулої боротьби козацької України за свою волю» [12].
   На чолі відновленого козацтва ставав сам гетьман. Створювані козацькі громади, будучи військовими організаціями, мали слугувати також фізичному, духовному, культурно-просвітницькому і еконо-мічному розвитку козацтва. Прийом до складу козацтва був добро-вільним, але не загальним. Право вступу мали, насамперед, нащадки колишніх українських козаків, крім тих, хто був позбавлений такого права гетьманом чи Козацькою радою. З інших прошарків українського громадянства до козацтва могли записатися тільки православні, які мали бути визнані гідними цієї честі. Козаки однієї губернії складали кіш, на чолі з отаманом, що підлягав безпосередньо гетьману. Кіш поділявся на полки, що формувалися в повітах, а полки — на сотні. При кошових, полкових і сотенних отаманах створювалися місцеві козацькі ради, діяльність яких мала координувати Велика козацька рада. До складу останньої входила президія з 11 осіб, яких призначав гетьман, 12-и додатково обраних президією членів, 9-и представників, обраних Радою, і невизначеної кількості почесних членів. Очолював Козацьку раду та затверджував її склад гетьман [12].
   У затвердженому Радою міністрів і підписаному її головою Ф. Лизогубом остаточному варіанті закону, який і був опублікований як складова гетьманського Універсалу, нема мови ні про Генеральну козацьку раду (замість неї з’являється Велика козача рада), ні про козацький статут (замість нього інструкція, яку мав затвердити гетьман), ні про якісь особливі права козацтва. Пункт про те, що козаки мали якісь окремі «персональні» та «земельні» права взагалі був вилучений [12].
   6 листопада 1918 р. гетьман затвердив склад президії і структуру Великої козацької ради, наказавши їй «негайно приступити до самої енергійної праці по відбудованню козацтва» [12]. Кошовими отаманами були затвердженні: на Київщині — полковник Ю.Глібовський, на Полтавщині — полковник Козинець, на Чернігівщині — полковник Нагорський, на Харківщині — полковник І. Омелянович-Павленко, на Херсонщині — полковник М. Гоголь-Яновський, на Катеринославщині — полковник М. Омелянович-Павленко, на Волині — полковник Бор-ковський [12]. У роботі О. Бантиш-Каменського є твердження, хоч і без зазначення джерел, що на Поділлі кошовим призначили полковника Сокиру [37].
   Всі кошові отамани повинні були негайно надіслати списки пол-кових і сотенних отаманів для затвердження президією Генеральної козацької ради, а також розпочати реєстрацію козаків та козацьких громад.
   Гетьман дозволяв кошовим отаманам записувати до козацтва і тих, хто перебував на військовій службі, але із застереженням, що цей запис від військової служби не звільняв.
   Характерним був останній пункт наказу гетьмана: «Нагадую всім Кошовим, Полковим та Сотенним Отаманам, що сучасна праця по відбудуванню Козацтва на Україні не є організація військових оди-ниць, але організація певних елементів на місцях для об’єднання їх в козацький стан, який з часом його повного національного і козацького розвитку, буде зведено в військові одиниці» [12]. На думку автора, гетьман намагався акцентувати увагу кошових, насамперед, на серйозному відборі «надійних» козаків, що не заважало формуванню з них «військових одиниць».
   Деякі з кошових, зокрема Козинець на Полтавщині, почали під-готовчу агітаційну роботу ще з літа 1918 р. Саме цим, мабуть, пояснюється, що вже через кілька тижнів після видання універсалу у реєстрах новоутвореної Генеральної канцелярії козацького війська, нібито нараховувалось понад 100 тисяч козацьких сімей [38], хоча ця цифра видається нам малоймовірною.
   Генеральна козацька рада планувала якнайшвидше сформувати з них військові частини. П. Скоропадський, як свідчать архівні документи, всіляко сприяв цьому. 7 листопада він звернувся до військового міністра з вимогою надавати повну підтримку утворенню козачих формувань та їх матеріальному забезпеченню [30]. Подібні розпорядження отримали від гетьмана і керівники військово-господарських відомств [38; 39].
   Наприкінці жовтня — в листопаді 1918 року в пресі друкувалися телеграми з резолюціями зборів «селян-хліборобів», у яких вис-ловлювалась цілковита підтримка ідеї відродження козацтва [40]. Проте говорити про масове схвалення, а тим більше дієву участь селян у нових формуваннях, не доводиться. Не так все просто було і з тими хто дійсно бажав записатися до гетьманського козацтва.
   Михайло Омелянович-Павленко був присутній на одному із зібрань, де полковник Козинець агітував селян вступати в нове козацтво: «Запросив він мене тоді на їх збори селян, що заступали ріжні повіти Полтавщини. Хоч це був вже другий рік революції, але надто ще помалу просякали істоту нашого заможного господаря-селянина її провідні ідеї. Посувати їх на справу, що мала підпирати добробут загальний, визначало поворот до старого, бо, в розумінню широких мас, увесь зміст революції полягав у тому, що всі обов’язки належало здати до архіву. Авдиторія оживлювалася лише тоді, коли кошовий говорив про те, що буде дано. Але певних успіхів полковник Козинець все ж таки досягнув, граючи більш на образах старовинної козаччини — убранню, праві на зброю і таке інше» [18].
   Не отримала одностайної підтримки і агітаційна робота самого М. Омеляновича-Павленка на Катеринославщині. Після організованих у Катеринославі та Новомосковську зустрічей, на яких він виступав щодо «козацького питання», він приходить до висновку, що «робота з ширшими масами поки що ще не на часі» [18].
   Подальшому формуванню козацьких частин завадила зміна воєнно-політичної ситуації в Українській Державі у середині листопада 1918 р. Гетьманський акт про федерацію з небільшовицькою Росією і початок повстання Директорії поставили ГКР в скрутне становище.
   Ще до цього, в жовтні 1918 р., Генеральна козацька рада визначила свої політичні уподобання: «Для проведення в життя завдань ГКР по відбудованню козацтва на Україні і формуванню козацьких частин ухвалили: позаяк серед хліборобів є багато козаків старого козацтва, котрі можуть допомогти в справі відродження козацтва і Української Держави, поєднатись з хліборобськими організаціями України через всі союзи хліборобів» [23]. Чіткого позиціонування себе з програмою конкретної «хліборобської» партії немає. Це цілком зрозуміло, якщо згадати, що «Статут» І. Полтавця мав об’єднати усіх «козаків-хліборобів». Але все-таки найближчою була Українська демократично-хліборобська партія, частина програми якої просто переписана в «Статут». Загальновідомо, що УДХП перебувала в стані легальної політичної опозиції до гетьмана значною мірою через проросійську орієнтацію урядових кіл.
   З іншої сторони, оскільки до складу ГКР належали і найбільш наближені до гетьмана люди (зокрема, І.Полтавець, О.Вишневський, О.Сахно-Устимович), їх приєднання до повстанців Директорії було більш ніж проблематичним, і через «праві» погляди, і близькість до «узурпатора».
   За пізнішим (часів еміграції) твердженням самого І.Полтавця, він та його прихильники з ГКР не підтримали гетьманського акту про федерацію з небільшовицькою Росією, і «за опозицію проти гетьманського Універсалу про федерацію» були в грудні арештовані «урядом гетьмана» [42].
   З початком бойових дій гетьманців та повстанців Директорії, Генеральна козацька рада намагалася викликати в Київ сформовані козацькі частини. Однак, зусилля були марними. Так, від полковника Козинця ГКР вимагала надіслати з Полтави до Києва не пізніше 17 листопада «сотню надійних козаків», вибравши їх з восьми полків, які вже нібито є в полтавського кошового. Під час розмови по прямому дроту Козинець довго викручувався, але врешті сказав правду: «Прошу дозволу нагадати вам, що по вашім указівкам козаки у нас тільки на папирах» [38].
   Безсилі вплинути на перебіг подій, члени ГКР на початку грудня 1918 р. виступили з відозвою, в якій закликали припинити крово-пролиття. Винуватцем ситуації, що склалася, на думку авторів відозви, треба було вважати «не нашу нинішню державну владу, а ту течію європейської політики, яка відбивається на участі не тільки малих держав, а й таких велетнів, як держави центральні» [40].
   Більшість нових козацьких підрозділів в цей час була лише на першій стадії свого формування, а тому не змогла активно проявити себе під час антигетьманського повстання підтримкою жодної зі сторін. Взимку 1918 — 1919 рр. у складі військ Директорії козаки чинили опір черговій більшовицькій агресії. Зокрема, як свідчать документи Генерального штабу армії УНР, до складу українських військ на Лівобережжі на початку 1919 р. входили Слобідський та Чернігівський коші Вільного козацтва, що почали формуватися за часів Української Держави саме на підставі гетьманського Універсалу [43].
У зв’язку з цим, викликає інтерес твердження М.Омеляновича-Павленка про те, що П.Скоропадський, зрозумівши, що козацтво не врятує Гетьманат, погодився з його пропозицією «відпустити кошових до дальшої служби, хоч у повстанчому, але українському війську» [18]. Таку згоду гетьман начебто передав М.Омеляновичу-Павленку через генерального писаря [18]. Не виключено, що це була вже «власна гра» І.Полтавця, невдоволеного гетьманським актом про федерацію. В усякому разі, кошові отамани брати Іван та Михайло Омеляновичі-Павленки наприкінці листопада 1918 р. виїхали до Вінниці, де перейшли у повне розпорядження Директорії [44].

Висновки

   Таким чином, спроба зробити заможне селянство міцною соціальною базою гетьманського правління і основою для нової армії не вдалася. Головною причиною цього дослідники Гетьманату вважають те, що, з огляду на зміну політичної ситуації і посилення антигетьманських настроїв, гетьман запізнився з проведенням козацької реформи [6; 19].
   Проте набагато важливішим, на думку З.Стефаніва, є те, що «віднову козаччини в такій формі, в якій задумав її перевести гетьман, що вирізнював особливо заможних селян, а не громадян усіх станів за виняткові заслуги перед державою, більша частина українського громадянства зустріла неприхильно» [45].
   До цього слід додати, що прихильники відновлення козацтва не мали чітко продуманої моделі його відродження: козацтво бачилося ними і як нова загальнохліборобська політична організація (І. Пол-тавець-Остряниця), і як обмежений чисельно привілейований стан, безперечно відданий особисто гетьману (П.С коропадський). Детальна й швидка розробка проектів реформи не повинна вводити в оману -проектів дійсно було багато, але вони нерідко суперечили один одному і жоден з них не пройшов перевірку практикою. Серйозною перешко-дою формуванню козацтва була також протидія урядових кіл.
   Про те, що козацька реформа навряд чи вдалася б, свідчить сам П.Скоропадський: «никто меня не поддержал; министры два раза проваливали проект, и в конце концов я сам провел это осенью и то в каком-то искалеченном виде, без всякого сочувствия со стороны мини-стров и большинства старост, так что фактически ввести это в жизнь не представлялось возможным» [13].
   Планована гетьманом та його сподвижниками реалізація власної програми використання традицій національноісторичного минулого була спробою послаблення соціальних протиріч і досягнення суспільного компромісу заради зміцнення гетьманської влади. Проте теоретичні розробки козацьких реформ, відзначаючись непослідовністю та відсутністю чітко визначених напрямків діяльності, у контексті нелегітимної національнодержавної та соціально-економічної політики Гетьманату, що неухильно зумовлювало наростання антиурядових настроїв, не отримали шансу на втілення.

Література

1. Указ Президента України «Про відродження історико-культурних та господарських традицій Українського козацтва» // Військо України. - 1995. - № 1/2. - С 18.
2. Історія українського козацтва. - Т. 2. - К., 2007. - 724 с
3. http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=32417.
4. Мироненко О. Спроби відродження козацтва в Українській Держа-ві // Українське державотворення. Невитребуваний потенціал. Словник-довідник. - К.,  1997.
5. Паньків Є., Калініна Ю. Правові основи відродження козацтва в Українській Державі (квітень - листопад 1918 року) // http://www.lex-line.com.ua/?go=full_article&id= 173.
6. Копиленко О. Л., Держава і право України / О. Л. Копиленко, М. Л. Копиленко. - К.,  1997. - 208 с
7. Тимощук О. В. Охоронний апарат Української Держави (квітень -грудень 1918 р.)  / О.В. Тимощук. - Харків, 2000. - 462 с
8. Лободаєв В. Актуалізація ідеї відродження козацтва в Українській державі П.Скоропадського // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Серія «Історія». — №44. — К., 1999. — С. 13–16.
9. Лободаєв В. Спроба відродження козацтва за часів правління гетьмана П.Скоропадського // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філосо-фія». — №4. — К., 2000. — С. 258–263.
10. Геращенко Т.С. Українська Народня Громада // Вісник Київського Державного лінгвістичного університету. Серія «Історія, економіка, філософія». — К., 2000. — №. 4. — С. 210.
11. Слюсаренко А.Г., Історія української конституції / А.Г. Слюсаренко, М.В. Томенко. — К., 1993. — 192 с.
12. Державний вісник. —К., 1918. — № 1.
13. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 — грудень 1918 рр. / П. Скоропадський. — К.: Філадельфія, 1995. — 492 с.
14. Центральний державний архів вищих органів влади і управління (ЦДАВО) України. — Ф. 4547. — Оп. 1. — Спр. 1.
15. ЦДАВО. — Ф. 1074. — Оп. 2. — Спр. 2.
16. ЦДАВО. — Ф. 1074. — Оп. 1. — Спр. 11.
17. Гаврилюк Г.ІI. Кадрова політика Військового міністерства Української держави і проблема комплектування армії в травні — листопаді 1918 р. // Вісник Харківського Університету. — 1998. — "№401. — С. 110–118.
18. Омелянович-Павленко М. На Україні. 1917–1918. / М. Омельянович-Павленко. — Прага, 1935. —120 с.
19. Полонська-Василенко Н. Історія України / Н. Полонська-Василенко.
— К., 1991. — 136 с.
20. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. — Т. 2 . — Ужгород, 1930.
— 424 с.
21. ЦДАВО. — Ф. 1074. — Оп. 1. — Спр. 2а.
22. ЦДАВО. — Ф. 1074. — Оп. 2. — Спр. 4.
23. ЦДАВО. — Ф. 1216. — Оп. 1. — Спр. 268.
24. ЦДАВО. — Ф. 3293. — Оп. 1. — Спр. 3.
25. ЦДАВО. — Ф. 1077. — Оп. 1. — Спр. 19.
26. Політична історія України ХХ століття. — Т. 2. — К., 2003. — 488 с.
27. ЦДАВО. — Ф. 3293. — Оп. 1. — Спр. 7.
28. Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914 — 1920) / Д. Дорошенко. — Мюнхен, 1969. — 543 с.
29. Євтимович В. Ставлення в Гетьмана. Уривок зі споминів / В. Євтимович. — Торонто, 1937. — 16 с.
30. ЦДАВО. — Ф. 3293. — Оп. 1. — Спр. 1.
31. Українська революція і державність (1917 — 1920 рр.). — К., 1998.
— 248 с.
32. Українські політичні партії кінця ХIХ — початку ХХ століття. Програмові і довідкові матеріали. — К., 1993. — 336 с.
33. Статут українських козаків. — К., 1918. — 16 с.
34. Ульяновський В. Церква в Українській Державі 1917 — 1920 рр. (доба Гетьманату Павла Скоропадського) / В. Ульяновський. — К., 1997. — 320 с.
35. ЦДАВО. — Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 18.
36. ЦДАВО. — Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 7.
37. Бантиш-Каменський О. До історії козацького руху на Україні в 1917–1918 роках / О. Бантиш-Каменський.— Мюнхен, 1923. — 29 с.
38. ЦДАВО. — Ф. 3293. — Оп. 1. — Спр. 2.
39. ЦДАВО. — Ф. 2469. — Оп. 1. — Спр. 2.
40. Армія. — К., 1918. — Ч. 1 — 33.
41. Відродження. — К., 1918. — № 1 — 221.
42. ЦДАВО. — Ф. 4426. — Оп. 1. — Спр. 3.
43. Савченко В. Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та початку 1919 рр. // За державність. — Зб. 6. — Каліш, 1936. — С. 119 — 154.
44. Тинченко Я.Ю. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття 1917–1921 роки / Я.Ю. Тинченко. — Ч. 1. — К., 1995. — 259 с.
45. Стефанів З. Українські збройні сили 1917–1921 рр. / З. Стефанов. — Б. м., 1947. — 118 с.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com