www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Концепти "культурна" та "політична" нація у структурі націологічного знання
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Концепти "культурна" та "політична" нація у структурі націологічного знання

В.Ю. Вілков, канд. філос. наук

КОНЦЕПТИ "КУЛЬТУРНА" ТА "ПОЛІТИЧНА" НАЦІЯ У СТРУКТУРІ НАЦІОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

   У статті запропоновано аналіз теоретико-методологічних функцій концептів "культурна" та "політична" нація у системі теоретичних моделей націй, націоналізму та національно-державного будівництва.

   The article presents analysis of the theoretical and methodological functions of the concepts of "cultural" and "political" nation in the system of theoretical patterns of nations, nationalism and national-state building.

   Однією з актуальних проблем сучасного наукового знання про нації, націоналізм, національне та національно-державне будівництво є визначення тих методологічних і особливо ідейно-теоретичних засад, які здатні, з одного боку, привести до системи множину різноманітних, почасти суперечливих концептуальних уявлень, з іншого боку, забезпечити розробку ефективного категоріального апарату для подальшого прогресу етнополітичних досліджень. В контексті сказаного зазначимо, що наявну масу інтерпретацій націогенезу, моделей націєтворення та національно-державного розвитку, з точки зору запропонованих у них дефініцій нації як квінтесенції концептуальних уявлень, умовно можна позиціонувати таким чином.
   Перший підхід - це всілякі еклектичні ("плюралістичні", у термінах початку XX ст. - "емпіричні", "атомістичні") теоретичні конструкти, що пропонують не більше ніж фіксацію набору ознак для спільноти, іменованої "національною". Причому весь цей перелік "сутнісних рис" нації декларується авторами без будь-якої їх теоретичної субординації, як стосовно один до одного, так і по відношенню до суспільства, його сфер та інститутів. Проте, притаманні даному підходу методологічний та дослідницький "суб'єктивізм і свобода" щодо визначення природи національних спільнот фактично означає відмову від наукових вимог системно та цілісно відображати їх атрибутивні властивості. А це, у свою чергу, неминуче стає причиною того, що запропоновані дослідниками дефініції нації мають, у кращому разі, описовий характер.
   Другий підхід і групу концепцій утворюють теоретичні моделі, для яких характерне зведення природи національної спільності лише до однієї (нібито конститутивної для неї) якості, з можливим визнанням деяких додаткових і вторинних ознак та чинників, що забезпечують інтеграцію і консолідацію окремих індивідуумів та різноманітних соціальних груп у націю. До цього різновиду "одновимірних", формально "моністичних" концепцій слід віднести й ті, у яких нації трактуються як прояв або інституціоналізація лише одного з типів соціальних взаємозв'язків - культурних або політичних. У цьому випадку йдеться про два різновиди теоретичних моделей, що представляють собою "метафізичні альтернативи" або, інакше кажучи, утворюють жорстку бінарну опозицію (фактично тотожну дихотомії) та найчастіше класифікуються в літературі як концептуальні творіння "культурологічного" та "політичного" ("етатистського") способів тлумачення нації та націогенезу [1].
   Нарешті, до різновиду ще одного дослідницького підходу і "систем теоретичних узагальнень", що нині набули в націології статусу парадигмальних, можна віднести такий тип моделей нації, націогенезу і національно-державного будівництва, які почали створюватися на початку XX століття, на ґрунті поєднання концептів "культурна" та "політична" нація. Ідейно-теоретична особливість та наукова значущість такого способу обґрунтування теорій "націй та націоналізму" полягає у тому, що хоча вищеназвані концепти і співвіднесені за принципом "бінаризму" але використовуються вони в їх діалектичній єдності. Цим і забезпечується можливість відображати історичну мінливість форм буття або статусів національних спільнот [2]. З точки ж зору методологічних установок, а також постулатів та ідейно-теоретичних приписів, такий концептуальний підхід у сучасній націології можна було б узагальнено класифікувати як модель "культурно-політичної бінарності нації".Оцінюючи історичну логіку появи в націології теоретичної моделі "культурно-політичної бінарності", зазначимо, що це було обумовлено багатовіковими науковими пошуками, що характеризувалися продукуванням тих ідей, які концептуально виявляли та пояснювали роль і взаємозв'язок культурних і соціально-політичних процесів та інститутів у виникненні, еволюції та трансформації більшості феноменів "етнонаціонального". У лексичному ж аспекті бінарний пояснювальний підхід акумулював ті основні сенси-значення терміну "нація", що напрацьовувалися в ході двотисячоліття етнокультурної та політичної історії західного світу. А власне введення його в науковий "обіг" як поняття стало, по суті, логічним завершенням діалектики історії смислових перетворень, взаємозв'язків і взаємодоповнень уявлень про "націю" та "народ" як про етнокультурні та політичні явища. Зокрема, відомий німецький філософ Ю.Габермас підкреслює: "Сучасне поняття "нації" виникло як спадщина суперечливої історії його культурного, а також політичного значення" і зовсім "не випадково", що воно "має подвійне значення - Volksnation і Staatsnation, тобто до-політичної нації та громадян, що володіють юридичними повноваженнями", або точніше, "нацією громадян держави" [3].
   В аспекті еволюції культурно-політичної бінарності сенсів-значень поняття "нація" зарубіжними і вітчизняними вченими напрацьований багатий аналітичний матеріал. З числа відповідних досліджень представників українського співтовариства етнополітологів безумовний інтерес представляє розгляд етимології цього терміну, запропонований Г.В.Касьяновим. У даному випадку слід зазначити, що він не лише детально розкриває історію накопичення та змін етнокультурних і соціально-політичних значень та смислових взаємозв'язків термінів "нація", "народ" і "держава" з часів Древнього Риму і до наших днів, але і формулює ряд домінантних мовних тенденцій.
   Отже, згідно з трактуванням українського історика, процеси формування і трансформації значень терміну "нація" виявилися у вигляді "двох основних лінгвістичних традицій" у його "вживанні". "Кожна з них", підкреслює він, "відображала певні політичні і культурні традиції", "мала власні "сфери впливу" в науці, політиці, на рівні побутової свідомості". За оцінками В.Г.Касьянова, ці дві "традиції" заявили про себе в епоху "розкладу старого династичного порядку" - цього всесвітньо-історичного етапу утворення націй та становлення національних держав - ознаменувавши собою початок "ери націоналізму" та поділивши в період Нового часу спільний західний, перш за все, європейський культурно-політичний простір. Так з одного боку опинилися Англія, Франція, США, пізніше ті народи і країни, які були під "англосакським" "мовним впливом". З іншого боку - Німеччина й ті країни, які історично увійшли в німецькомовний духовно-культурний та освітній простір.
   Базовими передумовами та детермінантами, що визначили смисловий наголос на "політичному" та, навпаки, неполітичному, "культурному" змісті поняття "нація", а тим самим причинами лексичної синонімізації або розмежування цього терміну з такими поняттями, як "народ" та "держава", дослідник вважає специфіку націєтворення та національно-державного будівництва. Насамперед він підкреслює визначальну роль специфіки взаємозв'язку ("паралельності" або розбіжності в історичному часі) процесів національного будівництва та "формування централізованих держав", у яких, на його думку, особливе значення мали "націоналізація церкви", "розвиток національних мов" та значне послаблення функціональної ролі латині для конфесійних, політичних і наукових еліт, а також ступінь "культурної однорідності політичної еліти".
   Перша з "традицій", що виникла в Європі, констатує Г.В.Касьянов, являла собою процес формування "етатистського" значення слова "нація"". її суть полягає в тому, що "англійська й французька мови - мови найпередовіших у XIX ст. в економічному й політичному відношенні народів, культивували передусім політичне значення терміна "нація", і саме в них це слово стало синонімом суверенності народу, незалежності держави, стало, зрештою, політичним символом. Етнічні складники терміна не відігравали суттєвої ролі - до "нації" включалося все населення країни, незалежно від етнічного походження. Рівність прав різних етнічних груп гарантувалася належністю до однієї - політичної "нації". ... Саме у цьому випадку тисячолітня межа між поняттями natio і populus зникла. "Нація" стала синонімом "народу" [4]. До того ж, "в XIX ст. поняття "нації', підкреслює український учений, "дедалі частіше (наприклад, у Франції, США та Англії) стало ототожнюватися з поняттям "держава"". І цим, по суті, була "продовжена" "подальша семантична "етати-зація" слова, розпочата в попередні часи". А безпосереднім наслідком цього стало те, що "в англійській і французькій мовах" "слово "нація" (natio)" часто є відповідником слова "країна", або "держава"" [5].
   За висновками Г.В.Касьянова, інша масштабна і стійка лінія формування змісту поняття "нація" характеризується тим, що національне утворення розуміли "не за політичною ознакою (як єдність суверенного народу та його держави), а за такими характеристиками, як спільність мови, культури, традицій, тобто як "культурно-мовну спільноту". Причому самі терміни "нація" (Nation) і "держава" (Staat), підкреслює дослідник, "у німецькій мові, на відміну від англійської і французької, не були тотожними. ... Слово "нація" тут здебільшого було синонімом слова "народ". Воно ототожнювалось передусім з культурно-мовними спільнотами" [6]. Усвою чергу, під німецькомовним освітнім впливом, відзначає історик, згадані етнокультурні сенси-значення терміну "нація" стали домінувати серед "народів Центрально-Східної Європи, які у другій половині XIX ст. вступили у фазу так званого національного відродження і яким доводилося робити наголос на культурних і мовних компонентах цього відродження, за браком міцних політичних та економічних еліт, власної державності чи, скажімо, територіальної єдності..." [7].
   Погоджуючись з українським дослідником в оцінці характеру та ролі визначених ним мовних "традицій", зі свого боку також додамо, що вони стали лексичним виявом і фіксацією двох основних та відносно самостійних тенденцій у процесах націогенезу, національного та державного будівництва, які фактично сформували в межах спільної європейської світосистеми бінарну опозицію "Захід-Схід". Як нині доводить багато дослідників, таку "бінарність" утворили різновекторні рухи, два способи (з їх підвидами) здійснення процесу становлення націй та національної державності. Один із них описується за формулою - "від держави до нації", а відповідно до такого способу націєтворення панівна більшість учених теоретично репрезентує націю як спільноту "політичну", як "організований у державу народ". Причому, зазначимо, така узагальнена інтерпретація в цілому відповідає реаліям практики політичної історії, бо вже наприкінці XVIII століття в буржуазних республіках (наприклад, Англії, Франції) статус народу був законодавчо зафіксований (у більшості випадків під ім'ям "нація") як політико-правове співтовариство, що володіє суверенною державною владою на певній території. Таким чином, тут можна наочно бачити, що специфіка західноєвропейського "ходу історії" при формування націй та національних держав значною мірою посприяла синонімізації значення понять та англо- і франкомовного слововживання термінів "нація", "народ", "держава". Щодо іншого випадку історії становлення національної державності (наочний приклад Німеччина, Італія), то пропонується загальна формула - "від нації до держави". За такою моделлю теоретичного відтворення націогенезу сутність нації, як правило, вбачають (у так чи інакше інтерпретованій спільності культури, головним чином духовної, та її складових. Особливо - "народної мови" (згодом національної літературної) як основи духовної культури національної спільноти та знаряддя духовного виробництва представників її еліт.
   З числа тих дослідників націогенезу та національної державності, які приділяють пильну увагу розгляду як етимології сучасного поняття "нація" (у його культурному і політичному значеннях), так і концептуально відображують відповідні до них соціально-політичні та ідейно-психологічні реалії, необхідно згадати німецького філософа Ю.Габермаса. Для націології його аналіз еволюції слововживання терміну "нація", а також пояснення конкретно-історичної етнокультурної та політичної природи цього утворення можна визнати одним з найбільш масштабних і глибоких.
   Зокрема, Ю.Габермас, розглядаючи процес розвитку значень термінів "нація" і "народ", вказує, що первинне, ще "класичне римське" і суто "до-політичне" використання поняття "nation" було пов'язане своїм походженням з терміном "gens" і служило протилежністю поняттю "civitas". У цьому значенні "нації" уявлялися як "спільноти, що пов'язані передусім за походженням, інтегровані географічно - за рахунок розселення і сусідства, культурно - за рахунок спільної мови, спільних вдач і традицій, але ще не політично - окрім рамок якої б то не було форми державної організації" [8]. Таке значення слова "нація", підкреслює філософ, зберігалося впродовж усього середньовіччя аж до початку Нового часу і "застосовувалося у всіх тих ситуаціях, де "націо" і "лінгва" розумілися як еквіваленти" [9]. У вказаних смислових межах позначення національної належності людини мало на увазі територію (регіон) його походження, земляцькі зв'язки і мовну спільність, які служили основою диференціації всіляких середньовічних корпорацій. До того ж, відзначає Ю.Габермас, "приписане вам іншими" "національне походження із самого початку зв'язувалося з негативним відмежуванням Чужого від Свого", а "національність у безумовно негативному значенні приписувалася інородцям" [10].
   Німецький мислитель обґрунтовує ідею, що в епоху пізнього середньовіччя поняття "нація", разом із етнокультурним і частково негативним етнічним (інколи навіть ксенофобським) значенням, почало набувати позитивного та відчутного "політичного змісту". Найактивніше воно трансформувалося у вказаному напрямі в умовах феодальної системи "старої Німецької імперії", що було обумовлено послабленням абсолютизму та появою в ній децентралізованої системи державної влади, "розвитком станових держав" [11]. "В ході розвитку старої Німецької імперії, - пише він, - феодальна система дала початок стратифікованому політичному суспільству корпоративних держав. Staendle (стани) в політичному сенсі будувалися на договорах (як знаменита Велика Хартія), за якими король або імператор, що залежав від податків і військової підтримки, дарував аристократії, церкві та містам певні привілеї - іншими словами, обмежену участь у здійсненні політичної влади" [12]. Таким чином, своїм виникненням політичне значення поняття "нація", доводить Ю.Габермас, було зобов'язане цьому новому політичному явищу - "пануючим станам", особливо дворянству як суб'єкту інституціоналізованої влади, яке "отримало політичне існування як нація" завдяки дарованому йому "праву обмеженої участі у здійсненні політичного панування" на певній частині імперської території [13]. Характеризуючи політичний механізм утворення, а також статус "станової", тобто "дворянської нації" або ж "нації знаті" (Adelsnation), що отримала право володарювати "від імені нації", він зазначає, що "правлячі стани, які зустрічалися один з одним в "парламентах" або в інших "представницьких зборах", представляли країну або "націю" перед лицем двору. Так аристократія знайшла політичне існування в якості "нації", у той час ще недоступне для маси населення або "приватних підданих" [14].
   За оцінками Ю.Габермаса, капіталістична модернізація феодального суспільства, трансформувавши його соціальну і владну структури, ініціювавши процеси радикальних змін для утвердження історично нової, суто демократичної політико-правової системи "держава -громадянське суспільство", поступово формувала об'єктивні та суб'єктивні (соціально-політичні, ідеологічні та ментальні) передумови та стимули у майже народженої "сукупності громадян" на політичне співтовариство та перетворення на суб'єкт владних домагань. Що, у свою чергу, зумовило неприйняття феномену і поняття "Adelsnation" та викликало об'єктивну потребу у принципово іншій політизації поняття "нація" - за допомогою поширення його на спільність всього народу. Або, як пише німецький філософ, на порядку денному світової історії актуалізувалося питання про "демократичне перетворення Adelsnation, нації знаті, на Volksnation, націю народу" [15]. Врешті склалося так, робить висновок Ю.Габермас, що в умовах завершення економіко-політичної капіталістичної модернізації феодального суспільства і визрівання передумов для інституціоналізації народовладдя (республіки), до-сучасний етнічний зміст, що визначав поняття "нація народу", з одного боку, залишився необхідним, а з іншого боку - потребував радикальних політичних новацій. І перш за все - створення такого оновленого розуміння поняття "нація", яке б указувало на визнання нацією не "знаті", а всього "народу" як єдиного та політично активного співтовариства вільних і рівних осіб, що володіють суверенною державною владою в межах території країни. У період революційних буржуазних перетворень феодалізму реалізація означених "запитів" "демократичного процесу" дієво забезпечила інтенсифікацію і стимуляцію соціально-політичних чинників модернізації західної цивілізації. У цьому випадку німецький філософ підкреслює, що власне "винахід нації" (в єдності етнокультурного і соціально-політичного значень поняття) "зіграв роль каталізатора для трансформації ранньої держави Нового часу в демократичну республіку. Національне саморозуміння сформувало той культурний контекст, у якому з підданих могли вийти політично активні громадяни" [16].
   У цілому ж, враховуючи не лише вищенаведені дослідницькі розробки, але й узагальнення багатьох сучасних націологів, можемо констатувати, що суть і пізнавальні установки "культурологічного" та "політично-го/етатистського" пояснювальних підходів, їх специфіка інтерпретацій поняття "нація" в обґрунтуванні концепцій націогенезу та розробці проектів національно-державного будівництва базуються на різних аналітичних приписах та аксіомах. В одному випадку теоретично постулюється, що національна спільнота - це винятково продукт і суб'єкт культури, в іншому - що вона суб'єкт політики. Тобто, у першому концептуальному варіанті нація розуміється як історично стійка спільнота людей, яка утворюється консолідуючою взаємодією таких етнокультурних (за оцінками багатьох - нібито "об'єктивних") чинників, як спільні "мова", "література", "традиції", "історія", "звичаї", "походження", "духовна спадщина", "міфи", "етнокультурна ідентичність та самоідентифікація" і є колективно-діючою особою, "історичною індивідуальністю" у всесвітньому культурному та цивілізаціиному процесах. Традиційна назва для ось так теоретично інтерпретованої та визначеної національної спільноти - "культурна нація". (У працях останніх десятиліть все більш популярне її позначення - "етнічна нація"). З іншого боку, ще до "культурологічного" варіанту розуміння нації, наприкінці XVIII ст. у філософській і суспільно-політичній науці була створена її інтерпретація як "громадянсько-політичної спільноти народу" (тобто концепт "політична нація", у ряді сучасних трактувань - "громадянська" [17]. У такій теоретичній моделі в якості детермінант націєтворення не визнається суттєва консолідуюча та інтеграційна роль спільності етнічної ("народної") культури, єдиної мови, самосвідомості, ментальності та відстоюється ідея про те, що національне співтовариство - це за своєю природою явище політико-правове або суто політичне (воно -"нація-держава"). Виникнення подібного утворення, доводять прихильники "політизованої версії" націогенезу, зумовлене процесами інституціоналізації народовладдя ("суверенітету народу"), що ідеологічно ініціюються і ментально забезпечуються формуванням спільної політичної культури і громадянською самосвідомістю (націоналізмом у формі "патріотизму"). Хоча, підкреслимо, що в останньому випадку, "етатизована" і особливо суто "етатистська" модель націєтворення та природи нації може бути, за висловом Е.Сміта, "дефініціальною редукцією". Бо така концепція, роблячи "в теорії та на практиці наголос на "державній складовій" і обґрунтувавши, що "нація включена в поняття національної держави", тим самим наочно демонструє, що "нація не володіє жодним незалежним концептуальним статусом поза своїм зв'язком з державою" [18].
   У контексті сказаного нагадаємо, що один з варіантів смислового розділення концептів "культурна" та "політична" нація, який теоретично оформився ще наприкінці XIX століття і досі відтворюється в сучасній західній націології, був задекларований як бінаризм субстанціальних відмінностей соціально-культурного та політичного (тобто до- і позадержавного і, навпаки, територіально-політично інституціоналізованого) статусів спільноти, що іменується "народом". Між тим такий спосіб інтерпретації не стільки відроджує "мову" гегелівської діалектики, скільки до певної міри дублює ще марксистську суспільно-політичну об'єктно-суб'єктну бінарну опозицію - "клас у собі" та "клас для себе", але вже стосовно сфери національного життя та етнонаціональних відносин. Таким чином, за допомогою аналогії в теорії нації дослідниками робиться наголос на нібито принципових відмінностях, майже "дихотомії" дворівневого статусу буття великих етнокультурних груп, що тривалий час проживали на певній території. В одному випадку - на специфіці їх існування тільки як частини населення держави та об'єкту його влади, тобто "в ролі" "народу" (дослідники пропонують для нього такі термінологічні позначення, як "національність" або "культурна нація"). В іншому - на особливостях політичної трансформації життєдіяльності цієї, раніше лише територіальної та етнокультурної спільноти, але вже в "націю". Саме останнє поняття і визначають як такий "народ", що "має солідарність та волю до політичної незалежності", "прагне до державного самовизначення" або "вимагає його", "має власну державу" і т.п. (наприклад, П.Альтер, К.Дойч, Катенбуш).
   Детально не розкриваючи принципових концептуальних ідейно-політичних та світоглядних вад вище окресленого способу тлумачення та визначення природи нації і логіки націєтворення, лише нагадаємо, що значним теоретичним та ідеологічним негативом наголосу на факті "наявності/відсутності власної державності" та визнанні цього в якості об'єктивного критерію поділу спільнот на "народи" та "нації", стало причиною створення дискримінаційної класифікації національних утворень на "всесвітньо-історичні" та "не всесвітньо-історичні", в інших термінах - "історичні" або "неісторичні", "історично життєздатні" або "нежиттєздатні", "повномасштабні" або "не повномасштабні". Причому, подібний варіант градації народів, як це не дивно, можна зустріти навіть в працях засновників марксизму, тобто у творців учення та політичної доктрини, в яких з моменту створення підкреслювався їх суто інтернаціоналістський, гуманістичний характер та загальнолюдське суспільне призначення.
   Отже, підсумовуючи оцінки теоретико-методологічного статусу та ролі концептів "культурна" та "політична" нація у структурі націологічного знання, можемо констатувати, що багатовікова історія створення моделей націогенезу, ідеологем та проектів національно-державного будівництва, переконливо доводить, що, мабуть, лише їх, у порівнянні з іншими ідейно-теоретичними та понятійними конструктами, слід вважати метапарадигмальними.
   По-перше, у своїй суперечливій єдності вони утворили "вісь" ідейних координат, по відношенню до якої зорієнтована більшість теорій "націй та націоналізму", а також безліч проектів національно-державного будівництва. Перш за все, йдеться про те, що, як би не пояснювалися в тій чи іншій концепції причини виникнення і природа національної спільноти/співтовариства, як би детально не трактувалися тенденції у становленні або побудові національних держав, не пояснювалися б структура і функціональне призначення націоналізму, фактично в кожній з авторських версій інтерпретація здійснюється через осмислення причетності згаданих феноменів до процесів в двох основних складових та вимірах соціально-історичного буття - підсистемах культури і політики. А власне їх, у теоретичному предметному полі націології, якнайповніше та найбільш адекватно відображують концепти "культурна" ("етнічна") та "політична" ("громадянська") нація, і саме вони розкривають природу, специфіку і трансформацію національних спільнот у ролі основних творців/акторів історичного процесу - суб'єктів культури та сучасного типу державності. В особливій мірі гносеологічна ефективність згаданих концептів зростає в разі їх ідейно-смислової інтеграції в єдину бінарну модель інтерпретації ідеологій та практики націогенезу, а також при інтегративному застосуванні їх постулатів і принципів для побудови загальної теорії національного і національно-державного будівництва.
   По-друге, кожен із двох концептів як пояснювальних моделей, пізнавальних установок, аналітичних (теоретико-методологічних) приписів та ідеологем був упродовж ХІХ-ХХ ст. найбільш ефективним та дієвим науковим інструментарієм. Так чи інакше, обидва концепти (хоча й при різноманітті інтерпретацій суті, ролі та взаємозв'язку "культури" і "політики") використовувалися багатьма представниками як наукового співтовариства соціальних і політичних філософів, істориків, соціологів, етнополітологів, так і значною кількістю політиків та ідеологів. Більше того, у другій половині XX - початку XXI концепти "культурна" та "політична" нація сталі ідейно-теоретичними засадами для утворення у структурі націології концептуальної "дихотомії" між двома, зараз пануючими підходами в теоріях "націй та націоналізму": парадигмами "переніалізму" (до певної міри "примордіалізму") та "модернізму".
   По-третє, як у своїй "дихотомії", так, зрештою, в бінарності вищезазначені концепти постали в суспільно-політичних процесах Нового часу базовими ідеологемами, а в націології засадами "систем теоретичних узагальнень" двох основних всесвітньо-історичних тенденцій у формуванні та розвитку націй та національних держав. Причому в дискурсі сучасної соціальної та політичної філософії сенси-значення концептів ще ефективніше пізнавально і пояснювально працюють за допомогою конкретних "мап та схем" світової політичної історії (націй та сучасних держав) - так званих моделей "часових зон націоналізування" (наприклад, У.Альтер-матта, Ш.Ейзенштадта, Ю.Габермаса та інші).
   По-четверте, концепти "культурна" та "політична" нація, на відміну від інших ідейних конструктів, розроблених представниками як зарубіжного, так і вітчизняного співтовариства етнополітологів, не лише забезпечують можливість системно з'ясувати історичну логіку націогенезу, націєтворення та національно-державного будівництва, але й утворюють одну з базових "антиномій" в існуючих системах знання про феномени націй і націоналізму та відповідних ідеологемах. Така антиномія, що формулюється, зокрема Е.Смітом, як "протиставлення" "культурної основи націоналізму його політичним прагненням і цілям", має універсальний характер, значний ідейний та ідеологічний вплив, оскільки, доводить він, "присутня як у теоріях учених, так і в історичних уявленнях та політичній діяльності самих націоналістів" [19].
   По-п'яте, окрім означеної Е.Смітом "культурно-політичної антиномії націоналізму", в націології та етнополітичних дослідженнях XX століття стала парадигмальною (запропонована ще Г.Коном) така "типологія" націоналістичної ідеології та самосвідомості, яка власне й створена за принципом "бінаризму" "культурного" ("органічного", "східноєвропейського") та "політичного" ("волюнтаристського", "західноєвропейського") різновидів націоналізму [20].
   У цілому, упродовж останніх двох століть концепти "культурна" та "політична" нація виступали в ролі дослідницького імпульсу та ідейних засад для розвитку теоретичних уявлень про детермінанти і природу націй, націоналізму, націогенезу, національно-державного будівництва. Своїм безперервним протиборством вони утворили загальнонаціологічний дискурс, його смислове поле і теоретико-методологічні настанови. Крім того, якщо оцінювати вищезазначені концепти в рамках єдиного процесу еволюції націології, то слід визнати, що їх конкуренція, яка тривалий час живила дихотомію або дуалізм "культури" та "політики" у тлумаченні націогенезу та становлення національної державності, стимулювала на рубежі ХІХ-ХХ століть інтенсивний науковий поступ до ідейного "синкретизму". Одним із перших його проявів у формі логічно побудованої концепції стала "бінарна" модель націй та націогенезу, що була запропонована на початку XX ст. Ф.Мейнеке та ґрунтувалася на ідейному синтезі запропонованих ним і чітко визначених концептів "культурна" та "політична" нації. У сучасній націології такого типу концепти, а також ідейно-теоретичні та методологічні приписи культурно-політичного бінаризму набули вже характеру загальновизнаних.

1. Альтерматт У. Этнонационализм в Европе. - М.: Рос. гос. гума-нит. ун-т, 2000. - С.37.
2. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новий Європі. - Л.: Кальварія, 2006. - С.56-64.
3. Хабермас Ю. Европейское национальное государство: его достижения и пределы. О прошлом и будущем суверенитета и гражданства // Нации и национализм. - М.: Праксис, 2002. - С.365.
4. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. - К.: Либідь, 1999. - С.35.
5. Там само. - С.36.
6. Там само.
7. Там само. - С.37.
8. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории. - СПб.: Наука, 2001. - С.204.
9. Хабермас Ю. Европейское национальное государство: его достижения и пределы. О прошлом и будущем суверенитета и гражданства // Нации и национализм. - М.: Праксис, 2002. - С.365.
10. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории. - СПб.: Наука, 2001. - С.204.
11. Там же.
12. Хабермас Ю. Европейское национальное государство: его достижения и пределы. О прошлом и будущем суверенитета и гражданства // Нации и национализм. - М.: Праксис, 2002. - С.366.
13. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории. - СПб.: Наука, 2001. - С.205.
14. Хабермас Ю. Евро-пейское национальное государство: его достижения и пределы. О прошлом и будущем суверенитета и гражданства // Нации и национализм. - М.: Праксис, 2002. - С.366.
15. Там само.
16. Хабермас Ю. Вовлечение другого. Очерки политической теории. - СПб.: Наука, 2001. - С. 206.
17. Див.: Вилков В.Ю. Западная нациология XX столетия: Концептуальные портреты. - К.: Вадим Карпенко, 2008. - С.194-211.
18. Смит Э. Национализм и модернизм: Критический обзор современных теорий наций и национализма. - М.: Праксис, 2004. - С.146.
19. Там само. - С.312.
20. Див.: Кон Г. Західний і східний націоналізм II Націоналізм: Антологія. - К.: Смолоскип, 2000. - С.629-633.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com