www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Співвідношення форми правління та партійної системи держави як чинник реалізації партійно-політичної відповідальності
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Співвідношення форми правління та партійної системи держави як чинник реалізації партійно-політичної відповідальності

Х.О. Голинська, асп.

СПІВВІДНОШЕННЯ ФОРМИ ПРАВЛІННЯ ТА ПАРТІЙНОЇ СИСТЕМИ ДЕРЖАВИ ЯК ЧИННИК РЕАЛІЗАЦІЇ ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

   У статті наголошується, що партійно-політична відповідальність залежить від ряду чинників, найважливішим з яких є співвідношення форми правління та партійної системи в державі. Виокремлюються основні моделі цього співвідношення та з'ясовується, яка з цих моделей буде оптимальною для України.

   The author emphasizes that party responsibility realization depends on several factors and correlation of the system of governance and the party system is the most important of them. Main models of such correlation are distinguished and the analysis of them in Ukrainian context is conducted.

   Існування ефективних механізмів відповідальності влади через політичні партії - атрибутивна ознака сучасних західних демократій. Завдяки багатим традиціям та укоріненню демократичних цінностей у свідомості громадськості, функціонування політично відповідальних партій тут сприймається як природний та закономірний процес. Однак, досвід молодих демократій свідчить, що на практиці реалізація партійно-політичної відповідальності залежить від ряду чинників, зокрема: усвідомлення важливості політичної відповідальності як для суспільства, так і для політичних партій; раціональна та здійсненна передвиборча програма; баланс між внутрішньопартійною дисципліною і внутрішньопартійною демократією та партійна відповідальність опозиції.
   Проте, найважливішим фактором, який безпосередньо впливає на рівень партійно-політичної відповідальності є співвідношення між формою правління та кількістю партій в державі. Саме від цього співвідношення прямо залежить ефективність функціонування механізмів партійно-політичної відповідальності. При аналізі політичних систем західних країн на перший погляд може здатися, що форма правління та кількість політичних партій не впливають на рівень партійно-політичної відповідальності. Адже яскравими зразками вдалої реалізації принципу відповідальності влади є і Велика Британія (парламентська монархія з двопартійною системою), і США (президентська держава з двопартійною системою), і Німеччина (парламентська республіка з багатопартійністю), і Франція (напівпрезидентська республіка з ознаками президентської та багатопартійною системою).
   Втім, очевидно, що способи реалізації партійно-політичної відповідальності у кожній із цих моделей відрізняються один від одного. Тому від співвідношення форми правління та кількості партій прямо залежить ефективне формування та функціонування механізмів партійно-політичної відповідальності у молодих демократіях, до яких інколи відносять і Україну. Метою даної статті є виокремлення основних моделей реалізації партійно-політичної відповідальності на основі форми правління держави та її партійної системи та з'ясування, яка з них може бути оптимальною в Україні.
   Загальноприйнятою та класичною типологією форм правління є поділ на дві форми - республіка та монархія. Республіка, своєю чергою, поділяється на парламентську, президентську та змішану. Монархія теж має свої підвиди. Для дослідження партійно-політичної відповідальності доцільніше, опираючись на загальновідому класифікацію форм правління у державі, взяти до уваги лише деякі із цих форм. Найвідомішим та найяскравішим зразком конституційної монархії є Велика Британія. Однак, форма правління у цій державі має багато спільного із парламентською республікою, адже з погляду партійно-політичної відповідальності роль монарха у першій та президента у другій практично однакова. Оскільки розмежування на парламентську монархію та парламентську республіку в контексті дослідження відповідальності партій буде зайвим, об'єднаємо ці два типи форм правління в одну групу із загальною назвою - парламентаризм.
   Друга велика група держав включає президентські республіки. Зразком президентської республіки є США. В цю групу включимо також і Францію, яку, зазвичай, відносять до напівпрезидентських республік. Однак, у змішаних республіках, як правило, практично реалізуються механізми парламентської або президентської республіки із незначними відмінностями, тому ця група держав окремо розглядатися не буде. Політична система Франції значно ближча саме до президенціалізму, аніж до парламентаризму. До того ж, ряд авторів, зокрема і українських, називають цю систему прем'єр-президентською, наголошуючи на особливому характері цієї моделі [1].
   При виокремленні типів партійних систем опиратимемось на класичну типологію партійних систем італійського політолога, дослідника у сфері порівняльної політології Джованні Сарторі. Він виокремлює сім видів систем, виходячи з кількісного критерію. Однак, для аналізу партійно-політичної відповідальності доцільніше буде обмежити їх розмежування суто на однопартійні, двопартійні та багатопартійні. Враховуючи, що класичні механізми відповідальності партій, як правило, не реалізуються у державах з однопартійними системами, це є темою окремого дослідження та в рамках даної статті не буде взято до уваги.
   Таким чином, можна виокремити наступні моделі співвідношення форми правління та партійної системи держави:
   1) парламентаризм з двопартійною системою;
   2) парламентаризм з багатопартійною системою;
   3) президенціалізм з двопартійною системою;
   4) президенціалізм з багатопартійною системою.
   Класичним зразком першої моделі - парламентаризм з двопартійною системою - є Велика Британія. Політичні партії тут централізовані та із високим рівнем внутрішньопартійної дисципліни, оскільки в її основі - сильний однопартійний уряд, сформований партією більшості у парламенті. За таких умов, відповідальність за втілення задекларованого політичного курсу та відповідне законодавче забезпечення покладається на партію, яка перемогла на виборах до парламенту. Передвиборчі програми відіграють значну роль та дають виборцям чіткі уявлення про політичний курс партії та її бачення майбутнього держави, оскільки саме на їхній основі електорат робить свій вибір, враховуючи також історію діяльності партії у владі [2]. Партія, яка програла, критично оцінює діяльність уряду та розробляє альтернативний політичний курс, який і буде запропонований електорату на наступних виборах до парламенту. Опозиція практично не має механізмів запобігання прийняттю того чи іншого політичного рішення, тому її роль зводиться суто до здійснення моніторингу дій партії влади.
   Основною перевагою такої системи є можливість чіткої ідентифікації суб'єкта відповідальності. Централізація та дисциплінованість політичних партій дає гарантію втілення політичного курсу після виборів. Політична партія, яка перемагає на виборах, концентрує у своїх руках законодавчу та виконавчу владу. Члени уряду є лідерами тієї партії, яка формує більшість у парламенті, тому доволі легко оцінити діяльність влади та контролювати її. Так, якщо в цей період було втрачено робочі місця, - оцінка негативна. Якщо сини загинули у зарубіжних конфліктах, оцінка - негативна. Якщо через злочинність місто перестає бути безпечним, оцінка - негативна. Якщо зріс рівень забрудненості води, повітря чи продуктів харчування, те ж саме [3].
   Втім, за певних умов головна перевага цієї системи може перетворитися у суттєвий недолік. Перш за все, за таких умов одна політична партія концентрує у своїх руках усю повноту влади і їй може протистояти за деяких умов тільки Конституційний Суд чи місцеві органи влади. Опозиція не має прямих механізмів впливу на рішення правлячої партії і їй залишається лише стояти осторонь, критикуючи та сподіваючись на помилки влади. Крім того, у парламентських державах нівелюється поділ влади, натомість, відбувається її дифузія. На практиці не парламент контролює виконання урядової програми, а уряд (лідери партії-переможця) спрямовує дії парламенту. Вотум недовіри залишається лише формальним механізмом і рідко застосовується [4]. Нарешті, політична партія, яка сформувала уряд, може обрати оптимальний час для перевиборів, щоб зробити свої шанси на перемогу максимальними. Для цього їй достатньо поставити у парламенті питання про довіру та піти у відставку, розпустивши парламент.
   Тривалі традиції та укорінення демократичних цінностей у Великій Британії запобігають узурпації влади та встановленню авторитарного режиму, тому ця модель там ефективно функціонує. Однак, для України вона є неприйнятною. Концентрація усієї повноти влади в руках однієї політичної партії небезпечна для молодих демократій. Крім того, формування двопартійної системи у нашій державі може бути, навіть, небезпечним, адже у нас немає традицій функціонування опозиції, її діяльність, як правило, зводиться суто до блокування роботи влади, що є однією із форм і може бути лише радикальним способом критики влади, який рідко використовується. Враховуючи постійне прагнення усіх політичних сил до розширення кола повноважень тих посадових осіб, які є їхніми представниками, можна стверджувати, що парламентаризм у поєднанні з двопартійністю призведе до узурпації влади та встановлення авторитарного режиму в Україні.
   Друга модель - парламентаризм із багатопартійною системою - практично втілюється у декількох континентально-європейських державах і найяскравіше проявляється у Німеччині. Як правило, за таких умов жодна із функціонуючих політичних партій не спроможна отримати достатню підтримку, щоб самостійно формувати уряд, тому формування однопартійного уряду тут скоріше є винятком, аніж правилом. Через це передвиборча кампанія часто поєднується із переговорами про утворення коаліцій, які є результатом домовленостей партійних лідерів стосовно політичного курсу та розподілу посад.
   У багатопартійних державах відповідальність коаліцій залежить від ряду чинників. Перш за все, важливим є час утворення коаліцій [5]. Якщо політичні партії об'єднуються чи хоча б декларують свої наміри ще до виборів, громадянам легше зрозуміти, який політичний курс втілюватиметься тією чи іншою політичною партією у разі її перемоги на виборах. Крім того, після виборів процес формування коаліцій перетворюється на "торги", де партії "обмінюють" отримані ними голоси на поступки з боку партнерів та на ті чи інші посади. На противагу цьому, до виборів політичні партії можуть обирати, з якими партіями блокуватися, базуючись на їхній ідеології та передвиборчих обіцянках, що призводить, як правило, до об'єднання з ідеологічно близькими партіями, збільшуючи шанси втілення задекларованого політичного курсу. Це є основною причиною того, чому виборці віддають перевагу голосуванню за коаліції із визначеним спільним політичним курсом навіть перед улюбленими політичними партіями [6].
   Яскравим зразком парламентської системи із багатопартійністю є Німеччина. Фактичним главою держави є канцлер, який у своїй діяльності опирається на більшість у парламенті, утворену коаліцією. Провідними політичними партіями цієї держави є блок Християнсько-Демократичного Союзу та Християнсько-Соціального Союзу, Соціал-Демократична Партія Німеччини, Вільна Демократична Партія Німеччини та Партія Зелених Німеччини. Типовою для Німеччини була ситуація, коли перемагала одна з двох найпотужніших політичних партій - ХДС/ХСС чи СДПН - та формувала більшість, об'єднуючись із меншими партіями та призначаючи свого представника на посаду канцлера.
   Тобто, перевагою такої моделі є те, що вона дає можливість врахувати більшої кількості точок зору у суспільстві та кращої реалізації інтересів громадян, що характерне для континентально-європейських держав. Якщо політичних партій усього дві, вони, як правило, орієнтуються на середнього виборця. Тому у багатопартійних системах програми політичних партій пропонують електорату більше альтернативних політичних курсів, а у процесі формування коаліцій відбувається пошук компромісних політичних рішень, які задовольнятимуть більшість населення. Це особливо важливо в умовах молодих демократій, де тільки відбувається становлення політичних партій та структурування населення на підставі тих чи інших політичних цінностей.
   Втім, ця система передбачає парламентську форму державного правління, а отже не позбавлена недоліків парламентаризму. Поєднання багатопартійної системи в Україні з парламентаризмом є недоцільним, перш за все, тому, що у випадку неможливості формування коаліцій не функціонуватиме ані законодавча (парламент), ані виконавча (уряд) влада. Враховуючи той факт, що процес утворення більшості та коаліції в нашій державі є тривалим та складним, це загрожуватиме стабільності та подальшій демократизації. Уже сьогодні Україна перебуває в стані перманентних виборчих кампаній та політичних криз, а повна передача повноважень із формування уряду до більшості у парламенті і тим більше, обрання ним президента лише ускладнить ситуацію.
   Проаналізуємо тепер президентські республіки. Класичним зразком президенціалізму із поєднанням двопартійності є США. У цій державі добре розвинена система стримувань та переваг, адже є два сильних та відносно незалежних один від одного центри влади -президент та парламент. Особливістю США є також те, що тут стримування та противаги реалізовуються на трьох рівнях. По-перше, контроль за державною владою загалом здійснюється органами місцевого самоврядування на рівні штатів. Вони наділені певними повноваженнями управління локальними справами, які дають їм змогу у разі необхідності здійснювати моніторинг дій центральних органів держави. До того ж, система стримувань та противаг передбачає взаємний контроль гілок влади. Президент позбавлений права розпускати парламент, однак, йому необхідно отримати його підтримку для прийняття законопроектів, потрібних для втілення його програми.Нарешті, ефективність системи стримувань та противаг забезпечується тим, що у США, як правило, посаду президента отримує інша партія, аніж та, депутати якої формують більшість у парламенті (у 80 % випадків після 1968 p.). Це пов'язано із особливістю виборчої системи США (переобрання нижньої палати та частини верхньої палати Конгресу кожні два роки). Хоча, на перший погляд, такий розподіл розмиває межі політичної відповідальності, практика доводить, що це навпаки сприяє більшому залученню опозиції до прийняття важливих політичних рішень [7]. У такому випадку президент змушений шукати прихильників для кожного із своїх законопроектів та домовлятися із опозицією, знаходячи компроміси, які б задовольняли більшість членів Конгресу.
   Це можна віднести як до переваг, так і до недоліків даної моделі. З одного боку, постійна необхідність проведення переговорів сприяє децентралізації політичних партій, оскільки їхні представники, обрані від певних штатів, можуть керуватися інтересами населення своїх округів та бути більш відкритими до компромісів. Втім, незважаючи на постійну критику з боку прихильників вестмінстерської моделі, варто зауважити, що політичні партії у США залишаються програмними. Голосуючи за той чи інший проект закону, вони можуть йти на певні поступки, однак, у жодному разі не відступаючи від основних засад та партійної філософії їхньої політичної партії, висловленої у партійній програмі.
   Тобто, відповідальність політичних партій тут реалізується залежно від того, представник якої з політичних партій обіймає посаду президента, та яка з партій має більшість мандатів у парламенті. Якщо президент представляє ту ж саму політичну партію, яка отримала перемогу на парламентських виборах, механізми політичної відповідальності тут схожі на ті, які діють у першій моделі. Громадяни можуть чітко ідентифікувати суб'єкт відповідальності та оцінити його діяльність. При цьому, відкритість до переговорів сприяє залученню опозиції до прийняття важливих, однак непопулярних, політичних рішень. Виборці оцінюють кожну із політичних партій, в тому числі опозиційну, за конкретну діяльність, а не за взаємну критику та блокування [8].
   Незважаючи на всі переваги такої моделі, вона не може бути практично втілена в Україні. Як було зазначено вище, двопартійні системи формувалися протягом століть та базуються на тривалих традиціях у тих суспільствах, де вони функціонують. Штучно створена двопартійність не буде ефективною, адже при розподілі виконавчої та законодавчої влади між різними партіями, виникло б повне блокування роботи президента та уряду, а у випадку поєднання більшості у парламенті та сильного президента, високою була б ймовірність узурпації влади та встановлення авторитарності. Тому при аналізі політичної системи в Україні варто виходити із того, що на даному етапі розвитку нашої держави природно сформувалась саме багатопартійна система.
   Четвертою моделлю співвідношення партійної системи та форми державного правління є президенціалізм та багатопартійність. Така модель має чимало критиків. Так, відомий західний політолог, почесний професор політичних та соціальних наук університету Єль (США), Хуан Лінц переконує, що багатопартійні системи можуть бути стабільними лише за парламентської форми правління. На його думку, президентські системи базуються на співпраці та взаємоконтролі глави виконавчої влади і законодавчого органу. Оскільки уряд одноосібно формується президентом, політичні партії втрачають основну мотивацію утворення коаліцій. При цьому, парламент, як правило, роздроблений, а отже, слабкий. Такий законодавчий орган не може ефективно контролювати президента через систему стримувань та противаг, а президенту складно отримати законодавчу підтримку для втілення його політичного курсу. В результаті це може призвести до того, що президент відчуватиме себе єдиним представником волі народу, що створить у нього відчуття особливої місії та непотрібності опозиції. Тобто, багатопартійність та президентська форма правління призведуть або до авторитаризму, або до нестабільності [9].
   Однак, така модель має і чимало прихильників. Саме у такому напрямі відбувається реформування політичної системи Франції. До 1958 році Франція була парламентською республікою, однак, прийняття конституції у цьому році трансформувало її форму правління у напівпрезидентську. Втім, порівняно з іншими державами Європи, французька політична система має багато ознак суто президентської республіки. По-перше, хоча тут президент змушений формувати уряд за погодженням з парламентом та включати до його членів представників політичної партії більшості, якщо ж він спирається на парламентську більшість, то є практично вільним від законодавчих обмежень, притаманних іншим європейським державам [10]. До того ж, починаючи із 2002 року, було синхронізовано терміни парламентських та президентських виборів з метою уникнення ситуації "співіснування" (коли посади президента та прем'єр-міністра займають представники різних політичних партій). Основною метою прийняття такого політичного рішення було те, що у випадку "співіснування" держава перебувала у стані політичної нестабільності.
   Якщо врахувати, що багатопартійні системи формуються у тих державах, де існує декілька основних точок зору, з метою захисту інтересів усіх громадян, саме поєднання багатопартійності та президентської форми правління дозволить ефективно це зробити. Це особливо важливо в умовах України. Така модель передбачатиме взаємний контроль сильного президента та сильного парламенту, а відносини між ними базуватимуться на стримувань та противаг. Передача президенту повноважень із формування уряду дозволить йому втілювати свою політичну програму, на основі якої він був обраний, у життя. Очевидно, що саме президент є єдиним представником волі більшості народу, проте, сьогодні в Україні він позбавлений механізмів імплементації свого політичного курсу, а тому втрачає можливість виконати обіцянки, задекларовані перед виборами. Запровадження президентської форми правління дозволить йому діяти згідно мандату, наданому йому виборцями.
   Ще однією важливою ознакою президенціалізму є чітко визначена приналежність президента до однієї із політичних партій. Традиційно українські президенти намагалися позиціонувати себе як позапартійні, розмиваючи межі власне партійно-політичної відповідальності. Проте, ідентифікація президента як представника певної політичної партії дасть змогу зрозуміти, на яких засадах ґрунтуватиметься його програма та подальший політичний курс, та які з існуючих політичних партій можуть потенційно стати його партнерами.
   До того ж, президенціалізм дозволить уникнути важкого та тривалого процесу утворення коаліцій. Політичні партії у парламенті не будуть змушені офіційно створювати та декларувати своє об'єднання, адже уряд формуватиметься президентом. Будучи обраним абсолютною більшістю громадян, президент втілюватиме свій політичний курс, підтриманий народом, базуючись на ситуативні об'єднання своєї партії у парламенті з іншими, які підтримають те чи інше рішення. Тобто, політичні партії не будуть змушені відступати від своїх програмних засад та обіцянок заради утворення коаліцій. Натомість, вони зможуть голосувати за той чи інший законопроект та підтримувати певні політичні рішення, базуючись на власних передвиборчих зобов'язаннях.
   Така модель дозволить дійсно гарантувати ефективний захист прав меншості. Політичні партії матимуть змогу виражати інтереси тієї частини населення, яка становить їхню соціальну базу та не будуть вимушені орієнтуватися виключно на середнього виборця, адже у протилежному випадку їм буде складно сформувати коаліцію з іншими. Ще однією перевагою буде те, що виборці будуть оцінювати конкретну діяльність політичних партій, а не суто їхню винахідливість у способах блокування роботи влади, що є характерним для України. Це врешті зруйнує основний принцип функціонування опозиції в нашій державі - "чим гірше, тим краще" -та дозволить усім гілкам влади конструктивно та консолідовано працювати над подальшою демократизацією нашої держави та необхідним реформуванням у важливих сферах суспільного життя. Для цього оптимальним буде перехід до президентської форми правління із одночасним збереження кількості партій та подальшою еволюцією партійної системи від поляризованого до поміркованого плюралізму.
   Таким чином, відповідно до класичних типологій форм державного правління та партійних систем можна виокремити наступні чотири моделі їх співвідношення в контексті партійно-політичної відповідальності: парламентаризм і двопартійна система; парламентаризм і багатопартійна система; президенціалізм і двопартійна система; президенціалізм і багатопартійна система. Наведені приклади свідчать, що рівень партійно-політичної відповідальності може бути високим у всіх вище наведених моделях, однак, це стосується лише стабільних демократичних держав. Форма правління та партійна система держави може значною мірою посилювати чи послаблювати партійно-політичну відповідальність у молодих демократіях, до яких відносять і Україну. Якщо жодна з партій не може самостійно набрати достатньої кількості голосів (а в умовах України це могло б бути, навіть, небезпечно), а коаліції розпадаються та є нестабільними, що призводить до частих змін уряду, важко говорити про стабільність парламентаризму. Це важливо врахувати при розподілі повноважень між гілками влади в Україні.

1. Порівняльна політика. Основні політичні системи сучасності / [Т.Г.Авксентьєва, В.С.Бакіров, Л.М.Герасіна та ін.]; під ред. В.Бакірева, М.Сазонова. - X.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2008. - С.234.
2. Toward А More Responsible Two-Party System: A Report of the Committee on the Political Parties. - Menasha: American Political Science Association, 1950.- P.18.
3. Kumlin S. Political Accountability in European Welfare States: A Research Agenda and an Empirical Appetizer I S.Kumlin II Paper prepared for presentation at the Robert Schuman Centre for Advanced Studies, European University Institute, December, 9, 2003. - P.7.
4. Livingston W. S. Britain and America: The Institutionalization of Accountability I W.S.Livingston II The Journal of Politics. - 1976. - Vol.38. - P.885.
5. Goodin R.E. When to Coalesce: Early versus Late Coalition Announcement in an Experimental Democracy I R.E.Goodin, G.Werner, R.Sausgruber II British Journal of Political Science. -2008. -Vol. 38, № 1. - P. 182.
6. BlaisA. Do Voters Vote for the Government?: Testing Downs' Pessimistic ConclusionI A.BIais, J.H.AIdrich, I.H.Indridason, R.Levine II Party Politics. - 2006.- №12. - P.702.
7. Ladd C.E. Party Reform and the Public Interest I C.E.Ladd II Political Science Quarterly. - 1987. - Vol2. No.3 - P.365.
8. Hellwig T. Electoral accountability and the variety of democratic regimes. I T.Hellwig, D.J.Samuels II British Journal of Political Science. - 2008. - Vol. 38. No.1.- P.806.
9. Лінц X. Небезпеки президентської форми врядування І Х.ЛІнц //Демократія: антологія. К.: Смолоскип, 2005. - С.811.
10. Порівняльна політика. Основні політичні системи сучасності / [Т.Г.Авксентьєва, В.С.Бакіров, Л.М.Герасіна та ін.]; під ред. В.Бакірева, М.Сазонова. - X.: ХНУ імені В.Н.Каразіна, 2008. - С.162.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com