www.VuzLib.com

Головна arrow Політологія arrow Інституційні іновації періоду демократичного транзиту України
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Інституційні іновації періоду демократичного транзиту України

Л.Л. Бунецький, канд. політ, наук, доц.

ІНСТИТУЦІЙНІ ІНОВАЦІЇ ПЕРІОДУ ДЕМОКРАТИЧНОГО ТРАНЗИТУ УКРАЇНИ

   Автор у статті досліджує особливості трансформації політичних інститутів в умовах системної кризи. Запропоновані деякі прикладні кроки, щодо якісних змін інституційної системи політичних відносин та влади в Україні.

   The author in this article researches peculiarities of transformation of political institutes in conditions of system crises. The author proposes some practical steps for the qualitative changes in the system of institutional structure of political relations and authorities in Ukraine.

   Процеси політичної трансформації в Україні наочно демонструють свою складність та специфіку. Насамперед, варто відзначити, що такі процеси носять системний характер, охоплюючи всі сфери життєдіяльності суспільства, демонструють значну динаміку та векторність форм прояву та розвитку. Зазначимо, що мова йде не просто про ті чи інші зміни, а саме, про такі трансформаційні процеси, що стосуються саме рівня сутнісних характеристик та умов розвитку суспільства, яке проходить етап політичного транзиту.
   В цьому бурному потоку змін, звісно, йде тяжкий пошук нових форм політичного управління, розподілу влади та взаємовідносин. Практика свідчить, що в Україні цей пошук не задається однозначно, а визначається в результаті боротьби багатьох політичних сил і рухів, яка супрводжується особливо високою напругою політичних страстей та надзвичайним драматизмом, що додає політичним процесам деструктивного характеру та вводить їх в стан системної кризи.
   У стані кризи сьогодні знаходиться вся політична інституційна система, механізми та характер самовідтворення її інституційних структур пробуксовують через свою недосконалість та не набраний темп демократичних реформ. Очевидно, говорячи про такий стан системи слід зазначити її інституційну недостатність, що відображає специфіку періоду становлення демократії у суспільстві. Тобто, політична система нинішньої України амбівалентна і являє собою дивний антиномічний симбіоз початкового процесу демократії й "м'якого" авторитаризму, що безумовно обмежує можливості демократичного розвитку й затрудняє політичне самовизначення країни. Саме таке українське поле політики, де самовідтворення демократичних процесів та інститутів зазнає постійних перешкод і труднощів, звісно, відбивається у свідомості й діях політичних еліт та населення досить суперечливими уявами та намірами, починаючи із глибоких сумнівів у реальних демократичних змінах й майбутньому України до впевненості, що демократичні процеси вже міцно затвердилися на українському ґрунті.
   Так, в Україні зокрема, спостерігається ситуація тривалої хиткої рівноваги, першочергова задача якої - утримати суспільство в рамках "неполярних" політичних інститутів, їх інтересів та дій. У таких умовах особливе значення має не тільки висновок про угоду між основними політичними силами щодо дотримання певних правил політичної гри, але й свого роду пакт (декларація) між владою (у т.ч. в самій системі влади) та суспільством про стабільність і цілеспрямованість подальшого демократичного розвитку.
   Тобто, сьогодні в Україні необхідна нова парадигма національного антикризового політичного управління, в основі якої є ідея демократичної конвергенції інститутів державної влади та громадянського суспільства, що забезпечить політичне самовизначення країни в умовах світової кризи. Тому в даний період перед українським суспільством постає завдання №1: знайти рівновагу, знайти своє об'єднання ("ком'юніті"), таке політичне співтовариство, що функціонує в рамках єдиного безконфліктного соціально-політичного простору України - сполучення між повноваженнями й можливостями держави, з одного боку, і повноваженнями й можливостями самоврядування, з іншого, яке б відповідало соціокультурним підставам, ціннісно-політичним орієнтаціям населення. Від того, як вирішиться ця проблема, залежить і доля демократії в Україні.
   Виходячи з політичної практики можна виявити деякі особливості демократичного транзиту України на сучасному етапі.
   Це, по-перше, відсутність консенсусу між учасниками політичного процесу щодо легітимації цілей та засобів політичних дій. Відсутність бажання та прагнення до згоди із приводу проголошених цілей демократичних змін пояснюється не тільки відсутністю культури та здатністю до консенсусу, яку не можна було сформувати за роки політичної трансформації. Головна причина полягає у принципово різному розумінні цінностей волі, демократії та способами їх досягнення існуючими в сучасному українському суспільстві політичними силами, у нерівності можливостей активної участі в реформаторському процесі та задоволенні особистих інтересів та прагнень; по-друге, відсутність аналогів такої трансформації в історичному процесі та значний вплив тоталітарного минулого, відсутність досвіду демократичного розвитку, у результаті чого трансформаційні зміни носять характер, що постійно направлений на досягнення рівня передових західних держав. Як наслідок, демократичні процеси, у т.ч. їх частини - політичні інститути наштовхуються на перешкоди різного плану, одні з яких є наслідками прорахунків у проведенні перших етапів трансформації, інші обумовлені особливостями колишньої радянської, пострадянської системи. Серед таких перепон політичного характеру основними є: криза інститутів державної влади (їхня слабкість, некомпетентність, відсутність консолідації, боротьба за владу та особисті чи корпоративні інтереси та наміри тощо), недосконалість політичних партій та партійних блоків (неспроможність до конкуренції, залежність від влади, відсутність сильної опозиції тощо), відсутність конструктивної законодавчої системи, перепони, що пов'язані із самими громадянами (низький рівень політичної культури та активності, правовий нігілізм тощо), існування корупції в інститутах влади та суспільства, мафіозних утворень тощо. Ці та інші перешкоди безумовно ускладнюють процес демократичного транзиту України; по-третє, це надзвичайна неоднорідність держави в історичних, соціокультурних, етнічних, релігійних відносинах та нерозчленованість політики й економічних, соціальних та особистих відносин. Політичні процеси по суті не відокремлені від інших сфер життєдіяльності через незрілість інститутів влади та громадянського суспільства, де останні повинні особливо виконувати контролюючу функцію. Тому політичний процес у сучасній Україні пронизує всі сфери життя суспільства, жоден з економічних або інших найважливіших питань не вирішується без втручання владних інститутів; по-четверте, це відсутність структурованості українського політичного процесу та інтеграції серед його учасників, що є наслідком відсутності в суспільстві єдиної політичної комунікаційної системи. Безумовно вертикально та горизонтально організований політичний процес здійснюється завдяки налагодженому діалогу інститутів влади та громадянського суспільства, у якому останнє доносить свої вимоги до владних інститутів через розгалужену систему представництва. Така система представництва інтересів в Україні ще не створена. Найбільшими можливостями такого представництва своїх інтересів сьогодні володіє правляча еліта та представники держструктур, які контролюють ресурси і вплив на політичні процеси в рамках суспільства та регіонів; по-п'яте, сьогодні політична еліта, як і її "гідні" лідери не демонструє ані ефективності, ані компетентності в своїй діяльності, ані послідовності в боротьбі за владу, ані рішучих політичних кроків за громадянське, демократичне суспільство. Надмірна концентрація влади та ресурсів у руках правлячої еліти змушує контреліту і опозицію виступати як радикальні рухи, а не політичні опоненти. Таке гостре протиборство, можна сказати - конфлікт еліти й контреліти виступає наслідком культурно-політичної неоднорідності самої еліти, де різні групи якої орієнтується як на реформаторсько-демократичні, так і на соціалістичні, національно-революційні та інші цінності та ідеали; по-шосте, це інтенсивна маргіналізація більшої частини сучасного українського суспільства (з точки зору європейських соціальних стандартів). Відсутність ефективних інститутів громадянського суспільства обумовлює таку ситуацію, коли присутня у суспільстві недовіра до інститутів влади, правлячої еліти, персоніфіковане негативне відношення до олігархів, відображає в масовій свідомості суперечності між груповими, корпоративними і загальнонаціональними та громадянськими інтересами; по-сьоме, досліджуючи інституційну політичну систему України перехідного періоду, слід зазначити, як засвідчує практика, на її функціональну інституційну недостатність, що відображає специфіку процесу демократичного транзиту. Що ж до формування нових політичних інститутів, то для такого процесу "інституціоналізації" необхідні відповідні демократичні умови, механізми і цілеспрямована скоординована робота на всіх його рівнях організації та самоорганізації. Тобто, якщо користуватися висловом Д. Норта, взаємодія різнорівневих інститутів та процесів в цілому створює "сукупну інституційну систему, властиву даному суспільству" [1].
   Також, слід зазначити, що передумови процесу демократичного транзиту різноманітні та з урахуванням національної ідентичності та специфіки можуть виступати в різних співвідношеннях і конфігураціях (зовнішній вплив, знаходження національної єдності й національної ідентичності, певний рівень соціально-економічного розвитку, наявність "культури громадянства"). Ця обставина обумовлює необхідність наукового вивчення сутності та особливостей українського суспільства ві всій її своєрідності, з урахуванням історично сформованих традицій, політичної культури, суспільного менталітету. Тільки таким чином можливо знайти власні та ефективні форми та методи політичної ідентичності, самовизначення та демократичного розвитку. В теоретичному плані інституційний аналіз "демократичного транзиту" повинен ставити принаймні дві основні проблеми. Вивчення, по-перше, самого механізму формування демократичної інституційної політичної системи, а по-друге, змісту, особливостей та ефективності її головних акторів в процесі демократичного транзиту українського суспільства як соціоетальної системи. Це питання надзвичайно важливе і цікаве, яке потребує глибокого, системного та синергетичного підходу, а також ретельного методологічного опрацьовування. Тобто, мова йде про таку демократичну інституціональну політичну систему, яка за своїм статусом змогла б "узяти на себе всю відповідальність" здійснювати упорядковану в часі й у просторі, скоординовану і цілеспрямовану діяльність підсистем усього соціуму як соціоетальної системи, у межах якого демократично коректується і стабілізується поведінка, а також відповідним чином менталітет учасників трансформаційних процесів.
   Однак, як свідчить сучасний український політичний практикум, відсутність або недостатність таких передумов може не тільки загальмувати процес демократизації (демократичного транзиту), але й поставити його наявнісь під сумнів. Мова в цьому випадку йде про аналіз структурних і функціональних особливостей інституціональної системи сучасної української політики. Перш ніж аналізувати інституціональну структуру української політики, необхідно концептуально, з урахуванням вище зазначених особливостей визначити сенс самого терміну демократичного транзиту. У контексті цього поняття "демократичний транзит" будемо розглядати як перехідний процес розвитку суспільства, його основних підсистем (зокрема - політичної) з одного до іншого режиму, по висхідній лінії в новий якісний стан: від політичних систем традиційного суспільства до політичних систем сучасного суспільства, від політичних систем сучасного, модернізованого суспільства до політичних систем сучасного для інформаційного суспільства. Тобто мова йде про зміну політичної системи, що характеризується зростаючою участю в політиці різних груп населення (через політичні партії, групи інтересів, особисто) і формуванням нових політичних демократичних інститутів (розподіл системи влади, виборчий процес, багатопартійність, місцеве самоврядування тощо). Таким чином, демократичний транзит можна визначити як процес якісних змін в політичній та інших сферах суспільства, які постійно модернізуються та в ході яких формується багатокомпонентна багатофункціональна демократична політична система сучасного суспільства. Такий перехід має всі ознаки транзитивного періоду як процесу заміни однієї моделі політичної системи суспільства (або її найважливіших підсистем) на іншу. Помітимо, що такий стан переходу, його проходження не є однолінійним процесом, а може носити багатовекторний характер розвитку. Тобто протікання такого роду процесів, як правило, може проходити, як нелінійно, варіативно, супроводжуватись зупинками і поверненнями, а також далеко не завжди логічно завершується. Відповідно, демократичний транзит може охоплювати усі типи перехідних станів соціально-політичних систем з точки зору суттєвої зміни їх характеру: від тоталітарної чи авторитарної системи до демократичної, у відповідності із національними соціокультурними й політичними особливостями, ціностями, звісно, із урахуванням передового світового досвіду. У зв'язку із цим було введено в науковий обіг поняття перехідних процесів (транзиту), які стали розумітися як якийсь самостійний етап розвитку. У цілому транзитологія може розглядатися як самостійний напрямок політичної науки, у рамках якого вивчається процес руху політичних систем від того або іншого типу недемократичного режиму до демократичного. Тому є сенс думати, що реальна багатомірність, разновекторність шляхів та різні результати цього процесу можливо визначають необхідність заміни терміну "перехід до демократії" терміном "демократичний транзит". Даний термін більш адекватно відбиває різноманітність зовнішніх і внутрішніх обставин, особливостей та поліваріативності підсумків процесу демократичного розвитку. Прикладом таких процесів є держави пострадянського простору (Східної Європи: Україна, Росія, Білорусь, Молдова; Закавказзя: Грузія, Азербайджан, Вірменія; Прибалтики: Літва, Естонія, Латвія та інші), які проводять сьогодні трансформаційні зміни, сутність та масштаб котрих можна визначити як демократичний транзит. Можна сказати, що держави пострадянського простору знаходяться не просто в умовах трансформації поза визначеним вектором розвитку, але і несуть в собі ознаки глибинних протиріч -то вони роздираються найгострішими опозиційними тенденціями: від демократії, цивільного суспільства з одного боку, до авторитаризму, державності з іншого; то прагненням до порядку, законності, корпоративності й, одночасно, прихильністю до ліберальних, етакратичних цінностей, з визнанням необхідності вільних ринкових перетворень у всіх сферах.
   При цьому, слід зазначити, що стратегія демократичного розвитку (транзиту) повинна здійснюватись в надзвичайно короткий період часу.
   Головним діючим актором, генератором такого демократичного транзитивного процесу є політичні інститути - і як самостійні одиниці (актори), і як складові демократичної політичної інституціональної системи суспільства в цілому. Особливе значення політичних інститутів, особливо пострадянського простору, в Україні зокрема, полягає в тому, що саме вони можуть забезпечити політичну стабільність, що сьогодні є першочерговою задачею, саме вони можуть прийняти рішення про національний транзит, виробити модель майбутнього, визначити шляхи й засоби його досягнення. Тобто, рольове призначення політичних інститутів обумовлене тим, що вони формують нормативно-правові основи консолідуючої взаємодії всіх акторів як політичного співтовариства, об'єднання, що функціонує в рамках єдиного соціально-політичного простору. У цьому змісті політичні інститути виступають "інституціоналізуючим" фактором трансформуючих процесів "агент - інститут - дії" (мова йде про інституціональну соціалізацію суб'єктів, їхнє залучення до складу носіїв даної норми).
   Звідси виникає ключова проблема трансформації політичної інституціональної системи - не стільки можливість, скільки здатність і уміння її складових атрибутивних структур - політичних інститутів до самоорганізаційних (синергетичних) процесів. Саме перенос дослідницького акценту в площину самоорганізації інституціонального процесу припускає інваріантість, тобто -різнонаправленість векторів організаційних і самоорганізаційних інституціональних змін, дослідження яких можливо тільки за допомогою методології системного аналізу і моделювання. Таким чином, інституціональна динаміка демократичних трансформацій політичних інститутів пов'язана саме із самоорганізаційною складовою і має здебільшого неформальний, близький до особливостей і традицій суспільств такого характеру. У цьому динамічному процесі можна відзначити, відповідно, два механізми трансформацій. Перший полягає в самоорганізації неформальних інституціональних процесів, їхній правовій підтримці через реформи законодавчої системи. Другий - у біфуркаційній, тобто радикальній, конструктивно спрямованій трансформації самоорганізаційної сторони формальних інституціональних утворень і відносин. Це означає перспективу появи нової спільної упорядкованості і нових комунікаційних зв'язків, коли елементи інституціональних систем почали "чути" і "розуміти" один одного в необхідності спільних трансформаційних дій для функціонального порядку (упорядкованості) у всій соціоетальній системі. Тому задача трансформації інституціональної системи складається, насамперед, у якісній реструктуризації внутрішнього мотиваційного середовища інститутів, їхньої переорієнтації (або створенні) не "зверху", з вершин державних інтересів, політичної влади, а саме "знизу", у результаті самоорганізуючих внутрішньо-мотиваційних процесів і механізмів. Інакше кажучи, необхідно трансформувати політичні інститути, їх внутрішньо властиві структурні елементи і механізми функціонування, потрібно багато чого змінювати з метою й орієнтирами. У процесі цього, багато з інститутів повинно або пережити необхідні структурні трансформаційні перетворення, санацію, або "піти в історію", тобто вона потребує корінної перебудови всієї інституціональної системи. У цьому й міститься сенс демократичного транзиту.
   Говорячи про ступінь вивченості проблематики, необхідно спеціально відзначити, що у даний час є очевидною гостра необхідність глибокого переосмислення самої ролі інституціональних систем, включаючи політичну, відчувається серйозний недолік систематичних описів характеру, складу, структури, функцій, динаміки розвитку їхніх базових інститутів, особливо суспільств пострадянського простору.
   Інституціональним процесам у пострадянській Україні присвятили ряд серйозних теоретичних досліджень вітчизняні соціологи Є.Головаха і Н.Паніна, які для опису реальної інституціональної ситуації оперують терміном "подвійна інституціоналізація", вважаючи за необхідне розглянути кілька типів інституціональних утворень, що мають різний вплив на соціальну стабільність у суспільстві. Указуючи на неадекватність як класичних, так і неоінституціональних пояснювальних стратегій, автори шукають своє пояснення феноменові подвійної інституціоналізації. Це пояснення дуже близьке тому розумінню, що може запропонувати самоорганізаційний підхід. Є.Головаха і Н.Паніна наполягають на необхідності розгляду ряду векторів генезису нових інституціональних форм, що діють одночасно і не знаходяться в логічній згоді один з одним. Це, по-перше, уведені зверху законодавчим шляхом нові інституціональні установи (те, що ми назвали б організаційної складовою нових інститутів), а з іншого боку - старі радянські інститути, що продовжують існувати на рівні традиційної легітимності (самоорганізаційний рівень), а також "тіньові" інститути, що перейшли до нас з радянських часів і продовжуючі своє життя як у легальному, узаконеному, так і нелегальному виді. Часта розбіжність легальності і легітимності приводить до того, що "більшість громадян України перебувають у стані амбівалентності щодо інституціональних утворень" [2].
   Для уточнення поняття інституту необхідно, насамперед, відповісти на два важливих питання: 1) чи будь-яка формальна норма або правило може визначати основу діяльності інституту і тим самим набувати інституціоналізованого характеру; 2) чи повинен інститут містити в собі двоїсте (дуалістичне) змістовне значення, тобто представляти систему норм, правил, інтересів, так і механізми, процедури (технології) їхнього вираження і реалізації? У даному випадку важливо відзначити, що в понятті інституту варто відбити своєрідне сполучення, з одного боку, розширення поля "меж" волі тобто лібералізації волі дій і, з іншого боку - деякої зумовленості, тобто обмеження вибору (спектра) дій, до якого приводить даний інститут. На нашу думку, поняття інституту (у т.ч. політичного) повинно в себе включати: по-перше, фіксовані норми і правила, інваріантні їхнім особливостям діяльності як суб'єкта в конкретній ситуації, як самостійну сутність. У даному випадку, інституціональний підхід припускає структурування (упорядкування) властивих йому атрибутів, ресурсів і резервів, що рухають, "стимулюють" поведінку суб'єкта, на дві групи факторів: - фіксовану, обумовлену ситуаційно формальними нормами і правилами (інституціональні стимули), і перемінними, обумовленими особливостями ситуації, у тому числі, інтересами і "реальними перевагами" суб'єктів. У цьому змісті, за суттю справи, "інститут" - це носій певних інтересів, цілей і норм соціальних суб'єктів, їхніх груп.
   По-друге, конкретні алгоритми прийняття і реалізації рішень (політичної діяльності) з урахуванням конкретної ситуації, у яких усі структурні елементи, фактори й умови "інституціональне середовище" синтезовані в єдину цілісну систему. У цьому випадку інститути не тільки впливають на поведінку соціальних суб'єктів, знаходячись у самій основі сприйняття соціальної дійсності, створюють не тільки стимули для соціально-політичних дій, але і саму можливість для них, тобто вони виступають як системоутворюючі характеристики соціуму, що пронизують собою всю його структуру, що характерно особливо для суспільств транзитивного характеру. Виходячи з цього, політичні інститути являють собою досить складну, суперечливу систему, елементи якої тісно, але часом по-різному зв'язані як між собою, так і з реальними соціально-економічними об'єктами і процесами, розуміння яких вимагає адекватного підходу. У зв'язку з цим можна послатися на думку С.В. Патрушева: "У політичній науці під інститутом у загальному виді розуміються: 1) політичне встановлення - комплекс формальних і неформальних принципів, норм, правил, що обумовлюють і регулюють діяльність людини в політичній області; 2) політичне утворення, або установа, організація - певним чином організоване об'єднання людей, та або інша політична структура; 3) стійкий тип політичної поведінки, що виражається у певній системі колективних дій, процедурі, механізму [3].
   Інакше кажучи, політичні інститути являють собою реакцію на соціальну потребу, певну організацію її задоволення через спільну діяльність (активність) їх суб'єктів. З даної точки зору політичні інститути - це досить складна структурно-самофункціональна система, яка включає в себе статусно-рольовий компонент, ціннісно-нормативну систему, стандарти поведінки, ресурсний потенціал, систему санкцій і контролю та ін., що забезпечують виконання своїх функцій, зв'язаних, насамперед, з досягненням, здійсненням і розподілом політичної влади. Отже, розуміння сутності політичних інститутів зв'язано, насамперед, з боротьбою за політичну владу різних соціальних груп (акторів), за реалізацію їхніх інтересів і цілей, "колективною користю". Однак, визнаючи боротьбу за владу як головний атрибут політичних інститутів, виникає ще одна проблема, що зв'язана з реалізацією політичної влади, проведенням соціально орієнтованого політичного курсу (у соціоетальному розумінні).
   У цьому контексті політичні інститути являють собою політичне утворення (співтовариство), розглянуте зсередини, з погляду діючих у ньому норм, правил спільної діяльності його суб'єктів, спрямованої на досягнення, здійснення і розподіл політичної влади, а також зв'язаної з забезпеченням функціонування і розвитку соціуму в цілому є політичним інститутом, а у взаємодії з іншими - політичною організацією. Тут вважається за необхідне виділити як структурно-організаційний аспект самих інституціональних моделей, так і конкретні нормативно-ціннісні відносини і дії, що з них виникають. Це необхідно для того, щоб отримати цілісне уявлення про поняття політичного інституту, тому що структурні елементи і внутрішньоструктурні відносини нерозривні у своїй функціональній єдності. Взаємодія таких інститутів, врешті-решт, спричиняє створення сукупної (єдиної) інституціональної системи, властивої суспільству як соціоетальній системі. У межах такого підходу можна говорити вже не тільки і не стільки про політичні інститути або інститути політики, скільки про політичну інституціональну систему, зокрема - транзитивне суспільство, тобто систему, через яку реалізуються владні (державної влади), економіко-виробничі (включаючи фінансово-промислові), цивільні (інститути цивільного суспільства), технологічні (ціннісно-нормативні інституції, що визначають "правила гри" тобто правила, норми і технології за взаємодією інститутів) функції держав пострадянського простору.
   Демократичні процеси в Україні перебувають у початковій стадії свого формування. Однак наша країна утягнена в процеси глобалізації, і специфічні проблеми становлення вітчизняної демократії не можуть бути вирішені лише в рамках національної самоіндентифікації. їх слід осмислювати через складну систему координат сучасного розуміння демократії. При цьому нові ідеї та досвід повинні сприйматися через призму соціокультурних особливостей українського соціуму. Парламент як демократичний політичний інститут фактично позбавлений реальних важелів влади й контрольних функцій. Політичні партії не мають ані глибоких корінь у суспільстві, ані ефективних каналів впливу на публічну політику. Засоби масової інформації здебільшого перебувають під ковпаком олігархічних груп і державної бюрократії та використаються як знаряддя маніпулювання суспільною думкою. Інститут демократичних виборів деформований, права людини й громадянина у державі зневажаються на кожному кроці.
   Таким чином, політична трансформація, яка почалася приблизно 10-15 років тому, привела Україну до стану "демократичного транзиту". Відповідно до загальновизнаної схеми "транзиту" можна в цілому сказати, що в Україні частково пройдена лише перша фаза - лібералізації і демократизації. Для сучасної України процес демократичного транзиту є, насамперед, вивчення та творче використання передового світового досвіду, звичайно із збереженням своєї етнонаціональної самобутності, своєрідності країни, толерантною свідомістю та культурою людей.
   Дослідження, проведені Центром соціологічних досліджень м. Севастополя у жовтні-грудні 2008 р., та в березні-квітні 2009 p., показали, що більшість населення мають вкрай недостатню уяву про демократичні процеси та зміни, які проводяться в Україні та до яких вони нібито залучені. Відчуження населення від влади проявляється насамперед у відсутності бажання населення звертатися до інститутів влади. Звісно, подібний стан громадськості не сприяє формуванню легітимності інститутів державної влади та структур громадянського суспільства й процесу демократичного транзиту. Активна участь держави у створенні політичних інститутів не викликає довіри громадян до останнього. За даними індекс довіри до більшості політичних інститутів негативний, причому позитивної динаміки відносно населення до органів влади не спостерігається. Негативне відношення демонструють в основному громадяни й до політичних партій. Цей інститут має найвищий рейтинг недовіри. На запитання "Ваша довіра політичним партіям, засобам масової інформації, профспілкам, церкві" переважна більшість громадян (особливо старшого віку) відповіла, що розчарована та має значну недовіру й до демократичних інститутів (політичних партій - 79 %, профспілок - 78 %, ЗМІ- 69 % та ін.). Найвищий ступінь довіри виявився щодо церкви та релігійних громад (60%)!!! На питання "У чому Ви бачите причину кризи влади?" - 58 % опитаних бачать причину в "дележі" влади, - 43 % в бажанні представників влади вирішити свої приватні проблеми, - 37 % опитаних причиною бачать питання, пов’язані з розподілом земельних ділянок. Достатньо низько оцінюється розвиток демократичних інститутів - 34%, тільки - 16% опитаних ще мають довіру до громадських об'єднань. На питання "На скільки Ви знайомі з діяльністю політичних партій?" - 36 % відповіли, що не знайомі з програмою та діяльністю партій, - 29 % знайомі тільки із деякими з них. Як бачимо, довіра громадян до політичних інститутів є достатньо рідким виключенням. За останній час, початок 2009 року довіра громадян до деяких інститутів у суспільстві, його реформаційних змін очевидно не збільшилась, а за низкою позицій навпаки є деякий регрес. Найвищий ступінь довіри виявився щодо церкви та релігійних громад (60 %). Як бачимо, переважна більшість громадян (особливо старшого віку) розчарована та мають значну недовіру й до демократичних інститутів (влади, суду, громадським організаціям, ЗМІ та ін.), неоптимістично дивляться на розвиток демократичних змін в Україні. Так, зокрема (21 %) респондентів кажуть, що громадянське суспільство в Україні повинно функціонувати як рівноправна сторона разом із державою, тобто наголошують на потребі паралельного розвитку громадянського суспільства та будуванні сильної держави. Досить тривожне й те, що найменшою популярністю в громадян користуються саме ті інститути, без яких неможливо уявити в країні існування такого важливого демократичного принципу, як конкуренція політичних елітних груп. Парламент, де відбувається зіткнення інтересів, позицій парламентських груп, деякі з яких встали в опозицію уряду, не тільки не викликає довіри у населення, але навіть відторгнення значної більшості громадян. Так, за даними наших досліджень свою надію більшість севастопольского населеня -(23 %) - пов'язує саме із діяльністю опозиції, відносно -4,8 % діяльністю Верховної Ради, - 9 % діяльністю уряду, - 7,3 % з діяльністю Президента України. Також не оптимістично дивляться на розвиток демократичних змін в Україні. Так, на питання: "Чи бачите Ви ростки формування громадянського суспільства в Україні?" більшість громадян вважають, що в державі - 66 %, як і в регіоні -59 %, ще занадто рано говорити про розвиток громадянського суспільства в Україні. Таким чином, на думку громадян, так і експертів, ступінь розвитку громадянського суспільства в Україні є доволі невисоким і за нашою шкалою воно перебуває у зародковому стані. На питання "На Ваш погляд, що сьогодні необхідно для відродження України?" (респондентам було рекомендовано вибрати лише три варіанти відповіді) більшість - 74 % акцент зробили саме на ліквідації корупції у владі, - 52 % на реструктуризації економіки, - 48 % на впровадженні реальних демократичних реформ [4].
   Зіставляючи результати нашого дослідження, можна припустити, що однією з характерних особливостей уявлень про демократію в Україні є не тільки і не стільки те, що в масовій свідомості констатуються слабкий рівень розуміння ідеї громадянського, демократичного суспільства, демократичних інститутів та процесів, а також політична пасивність населення, але і те, що у складі уявлення відсутня сама усвідомлена "потреба" у демократичних реформах. Як показують результати нашого дослідження, всіма групами, що опитувались, дуже низько оцінена і одна з найважливіших складових демократії - ступінь захисту в Україні прав людини.
   Зокрема, особливістю політичного стану у м. Севастополі є відсутність конструктивного взаємозв'язку між законодавчою та виконавчою владами, вертикалі законодавчої влади: взаємодія депутатів районного й міського рівнів практично відсутня, їхні повноваження зав'язані на відповідний рівень виконавчої влади. В цілому, як законодавча, виконавча так і судова влада згідно з дослідженнями не мають дійсної опори у населення м. Севастополя. Зворотною стороною таких тенденцій є політична індиферентність і відчуження населення від політики, від тих "демократичних реформ", які в своїй більшості нав'язані владою зверху, із інтересів правлячої еліти та олігархії та від яких залежить процес демократичного транзиту України.
   Суть проблеми полягає у тому, що політична інституціональна система, будучи об'єктивної та яка складається зі стійких інституційних елементів, може існувати тільки в діях і через дії людей, що трансформують та відтворюють ці елементи. Отже, пояснення процесів трансформації політичної системи, її ядра - політичних інститутів - це пояснення логіки відтворення в реальних діях людей системних демократичних принципів та структур. Демократична інституційна політична система, щоб ефективно функціонувала, повинна "включити" у свою орбіту головного суб'єкта політичного процесу - людину, її інтереси, погляди та наміри, дати змогу їй грати за правилами системи і тим самим одержати необхідну життєву енергію, без якої вона не може існувати. У цьому і полягає сенс демократичності інституційної політичної системи.
   На закінчення запропонуємо 10 складових кроків моделі демократичного транзиту українського суспільства, в основі яких знаходиться інституційний аспект:
   - політична інституційна система повинна бути побудована на основі критерію структурно-функціональної універсалізації та самоорганізації політичних інститутів, а процес її формування повинен носити конкурентний, конструктивно спрямований демократичний характер;
   - налагодження розвиненого діалогу між різними політичними, громадянськими інститутами, групами, їхніми лідерами в процесі здійснення антикризових, транзитивних змін та подолання цивілізованими методами ідейно-політичного розколу в поглядах на процес здійснення демократичного транзиту;
   - інтеграція політичних інститутів у рамках політичної системи, об'єднання їхнього функціонального потенціалу, повинна відбуватися на основі самобутності, власної й загальнолюдської соціокультурної бази, світового передового досвіду та бути направлена на антикризову стабільність суспільства як соціоетальної системи;
   - самостійність (автономність) політичних інститутів та їхня функціональна диференціація, яка збільшує адаптаційні можливості політичної системи й породжує суверенітет політичних інститутів, що у свою чергу, посилює їхні інтерактивні взаємозв'язки. Чим значніше диференціюється діяльність політичних інститутів, чим більше спеціалізовану соціальну потребу вони відображають та реалізують, звісно, тим збільшується їхній соціальний зв'язок, взаємозалежність та зростає системність всієї політичної інституційної системи;
   - збільшення публічності й відкритості політики, діяльності інститутів державної влади, ефективне та прозоре виконання їхніх функцій та задач;
   - зменшення традиційних політичних ієрархій та поширення мережної архітектури політичних інститутів;
   - розвиток "корпоративної стратегії", як усередині інституційних утворень, так і на міжінституційному рівні;
   - підвищення можливостей, рівня й статусу громадянських інститутів як головних суб'єктів демократичної модернізації. Тут варто акцентувати саме на розвитку таких неурядових інститутів, потужних добровільних колективних організацій, здатних натискати на владу і політичну еліту, що в результаті буде в інтересах як самого суспільства, так і держави;
   - демократична модернізація базових інститутів влади і громадянського суспільства та віртуалізація політичних процесів з позицій демократичних принципів і цінностей;
   - інтеріоризація більшістю громадян суттєвих цінностей та змісту демократичного реформ, зростання впливу духовних, соціокультурних та інших факторів на трансформаційні процеси, структуру й функціонування інституційної політичної системи в цілому.
   Дані складові кроки процесу демократичного транзиту повинні стати й критеріями оцінки переходу України на шляху до сучасного демократичного суспільства.
   Отримані таким чином дані можуть служити початковим матеріалом для прикладного інституційного аналізу, мета якого полягає в створенні умов для формування оптимальної політичної інституційної системи для періоду демократичного транзиту України.

1. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики. - М.: Фонд экономической книги "Начала", 1997(a) // North D. The contribution of the new institutional economics an understanding of the transition problem II WIDER Annual Lectures, 1997, March. - C.31-32.
2. Головаха £., Панина H. Социальные изменения вУкраине: постсоветская деинституализация и особенности новых социальных институтов // Політична думка. - 2001. - № 4. - С.26-27.
3. Патрушев СВ. Институциональная политология: современный институ-ционализм и политическая трансформация России. - М., 2006. - С.10.
4. Соціологічне дослідження було проведено Центром соціологічних досліджень М.Севастополя спільно з аналітичним центром редакції газети "Терра Чудесная. Севастополь". В дослідженні було опитано (вибіркова сукупність) - 2500 респондентів (громадян Севастопольського регіону) у віці від 18 до 30 років - 612 осіб /24,44 %/, від 31 до 45 - 583 /23,17 %/, від 46 до 60 - 692 /27,91 %/ ще 24,48 % - це 613 респондентів у віці більше 61 року. Переважна більшість /56,03 %/ із них мають середню освіту, у 35,67 % - вищу освіту, тільки лише початкову - 1,79. Погрішність складає - 2,08 %.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com