www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Інтеграція як фактор трансформації на європейському просторі: уроки для України
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Інтеграція як фактор трансформації на європейському просторі: уроки для України

А.В. Миколюк, асп.

ІНТЕГРАЦІЯ ЯК ФАКТОР ТРАНСФОРМАЦІЇ НА ЄВРОПЕЙСЬКОМУ ПРОСТОРІ: УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

   Стаття присвячена проблемі розуміння, визначення та інтерпретації поняття "політичні цінності" євроінтеграції в працях зарубіжних та вітчизняних дослідників. Метою статті є розкриття основних підходів та концепцій цього феномену як специфічної теорії та практики політичної діяльності

   The article is dedicated to the problem of understandings, definition and interpretations of term competition" in works of founders of school. According to the authors the viability and flexibility of the European civilisation is based.

   Світова практика після Другої світової війни продемонструвала дві моделі поставторитарної трансформації, які здійснювалися за зовнішнього впливу: модель опосередкованого, хоча часом і твердого, впливу Заходу на перехідні суспільства без включення їх у свій простір; модель перетворення Заходу у фактор внутрішньополітичного розвитку таких суспільств. Перша модель була реалізована в Латинській Америці, деяких державах Південно-Східної Азії (насамперед у Південній Кореї і Тайвані), а також у Південно-Африканській Республіці. Друга модель застосовувалася в основному в Європі; за її межами пряме залучення Заходу в особі США до будівництва нового порядку лише в післявоєнній Японії. У Європі модель використовувалася в Німеччині, потім - Іспанії, Португалії і Греції і, нарешті, в посткомуністичних країнах.Принципових розходжень між посткомуністичними країнами, що увійшли до Європейського співтовариства, і посткомуністичною Україною, що залишилася за його межами, ми не знайшли. Можна визначити спільні риси: в Україні, начебто, соціальна сфера дотепер не реформована, але й у країнах Нової Європи справа є не кращою, у чому багато їхніх представників відверто визнаються; в Україні корупція, але й у цих країнах вона існує, за рідкісними винятками; в Україні суспільство відчужене від влади і політичних партій, але й експерти з Нової Європи визначають, що там ситуація приблизно така; в Україні з незалежністю ЗМІ є проблеми, але нові члени НАТО і Євросоюзу ЗМІ ангажовані впливовими політичними силами, що визнається відкрито; в Україні церква наближена до держави, але й в інших країнах також, а в деяких з них основи релігії викладаються в школах, причому в обов'язковому порядку; в Україні не розвинуте громадянське суспільство, але і "новоєвропейці" не можуть визначити значні успіхи [1].
   Політична еліта та обслуговуючий її пропагандистський персонал визначають, що співгромадяни патріотично налаштовані і думають так, як їм за "суверенної демократії" потрібно думати. Вони не хочуть миритися з тим, що їхня країна в чомусь відстає від колишніх сателітів і колишніх радянських республік, що відокремилися від неї, що стали самостійними державами, і що їй потрібно у чомусь наздоганяти. Тому можна побачити декілька узагальнень: незавершеність соціальних реформ у країнах Східної Європи і Балтії, але просунулися в цьому відношенні значно далі нас і що рівень соціальної захищеності і доходи населення вище, ніж в Україні.
   Громадяни поінформовані про корупцію в цих країнах, але не чують, що корупція там не системна, а локальна, що нічого схожого на вітчизняні наїзди на бізнес або побори даїшників немає.
   Громадяни поінформовані про відчуження суспільства від влади і зменшення рівня довіри до партій, але не чують, що населення в цих країнах владу на виборах постійно змінює і що недовіра до партій супроводжується появою низового попиту на нові, які виникають без законодавчих і адміністративних перешкод.
   Громадяни поінформовані про ангажованість ЗМІ впливовими політичними силами, але не чуттєві до розходжень між ангажованістю газет партіями, радіостанцій і телеканалів, що належать нерідко іноземному капіталу, і державною інформаційною монополією.
   Громадяни поінформовані про політичну роль церкви в таких країнах, як Словаччина або Румунія, але не уловлюють різниці між виконанням такої ролі за нашої вертикалі влади та у системі послідовно здійсненого, як у цих країнах, поділу влади.
   Громадяни поінформовані, що в Новій Європі громадянське суспільство розвивається повільно, але не надають значення тому, що це обумовлено винятково станом самого суспільства, а не перешкодами його перетворення в громадянське з боку держави.
   Сучасна Україна схожа на посткомуністичні країни, що увійшли в останні роки до Великої Європи. Дивно було б, будь інакше при загальному комуністичному минулому, у якому всі країни нещодавно перебували. Історична інерція позначається повсюдно. І насамперед інерція соціалістичної урбанізації, що принципово відрізняється від тієї, що мала місце на Заході.
   Майже у всіх країнах (крім Чехії і колишньої НДР) на вході в соціалізм переважало сільське населення. Стаючи міським, воно втрачало культуру локальної селянської самоорганізації, не знаходячи замість неї культури міської самоорганізації. За комуністичних режимів формування такої культури насильно блокувалося, тому що ці режими могли існувати лише в атомізованих соціумах, де кожний залишається один на один з державою, де пропонується лише вертикальна солідарність із владою і репресується солідарність горизонтальна. Наслідки цього типу урбанізації, судячи з розповідей наших закордонних колег, повсюдно позначаються дотепер [2].
   Впливові масові громадянські інститути в країнах Східної Європи і Балтії і справді не виникають. Організації типу польської "Солідарності", чеського "Громадського форуму", литовського "Саюдіса" залишилися в минулому разом з комуністичними режимами, яким ці організації протистояли. Люди живуть своїми приватними проблемами і турботами і потреби в суспільній консолідації не випробують. Подекуди діють сильні профспілки, іноді вони влаштовують страйки на захист економічних інтересів працівників, але реального впливу суспільства на політику в періоди між виборами не спостерігається. Колишня примусова атомізація стала атомізацією добровільною. І, що характерно, не лише в країнах, що перетворювалися із сільських у міські, але й у Чехії і східних землях Німеччини, де урбанізація відбулася ще в докомуністичні, "буржуазні" часи. Тому що паростки, що з'явилися в ті часи, низової міської самоорганізації комуністичним режимам удалося витравити і там.
   Для розуміння стану суспільства в країнах Нової Європи не варто поглиблюватися в минуле, у вікові національні традиції. Нерозвиненість потреби в горизонтальній консолідації - зворотний бік колишньої запропонованої установки на консолідацію вертикальну і дотримання політичних ритуалів. Звільнившись від цієї нав'язаної установки, що диктувала приниження приватного інтересу й інтересу "суспільного", люди звільнили свою свідомість і від усього, що безпосередньо не стосується. Все інше вони делегували політикам [3].
   Тому принципових відмінностей між населенням країн, що увійшли до Великої Європи, і населенням сучасної України не проглядається. Громадянське суспільство знаходиться в початковій стадії формування. За відмінності, що в них його формуванню ніхто не заважає, а в нас воно узято під державний контроль і вільно розвиватися не може. Наслідки свідчать, що за зовні подібними явищами приховуються різні цивілізаційні сутності.
   У країнах Нової Європи контроль держави над суспільством уже неможливий. Тому що там - інша держава. В усіх цих країнах вона, по-перше, правова, а по-друге, демократична. В процесі реформ вирішені дві задачі - відокремлення власності від влади і поширення вільної політичної конкуренції як способу формування самої влади і забезпечення її змінюваності. Перша задача вирішена не цілком, правові системи у Новій Європі далекі від досконалості. Але їхнього нарікання на корупцію або недостатню ефективність судів не заперечують того, що держави там правові. Та правові тому, що демократичні, тобто такі, виключають захоплення цих держав у монопольну власність якимись економічними або політичними групами.
   В країнах Нової Європи відсутні: узаконеної концентрації повноти влади в руках президента, незалежно від того, ким він обирається - парламентом або населенням; президент не може дозволити собі бути позапартійним і надпартійним, а прем'єр-міністр - очолювати партію, залишаючись безпартійним; формування уряду не може бути незалежним від результатів парламентських виборів, тобто від голосів виборців; створення нових партій не ініціюється державою і ним не контролюється; не перекритий доступ опозиції до влади, через що опозиція неодноразово ставала владою, що, за впливу мінливих громадських настроїв, на наступних виборах могла бути знову відсунута в опозицію; не обговорюється питання чи правильно або неправильно підраховуються голоси виборців через неактуальність самого питання.
   В сучасній Україні є інші проблеми, до яких більшість встигла вже звикнути, як до політичної норми. Так, сильне громадянське суспільство там поки теж не склалося. Це свідчить про стадіальне відставання від розвинутих західних демократій. Але демократичні політичні системи у всіх країнах Нової Європи вже затвердилися. Це означає, що слабість громадянського суспільства не стала перешкодою для формування громадянських політичних націй [4].
   Якщо різні верстви населення, керуючись своїми інтересами і настроями, визначають склад влади за допомогою прямого волевиявлення на вільних виборах; якщо політичні еліти, що виражають ці різні інтереси і настрої, здатні домовлятися про загальні для всіх правилах гри, що припускають у тому числі і змінюваність влади; якщо для забезпечення суспільної і державної цілісності елітам і населенню не потрібний владний монополіст, то громадянська політична нація в першому наближенні в країні відбулася. її немає, якщо без такого монополіста обійтися не виходить. Сама його наявність і готовність миритися з його існуванням свідчать про слабке укорінення в суспільстві культури діалогу, компромісу і договору. Про те, що воно не вийшло ще із середньовічного традиціоналістського стану. Або, говорячи інакше, про те, що культура підданства в ньому домінує над культурою громадянства.
   Таким чином, в Україні відбувається саме так. У країнах Нової Європи - уже не так.
   Зрозуміло, там теж чимало проблем: ще не склалися, за рідкісними винятками, сталі партійні системи, що ускладнює формування парламентських коаліцій; є держави, у яких залишається відкритим питання про інтеграції в громадянські нації окремих етнічних груп. Найбільш виразні приклади - Естонія і Латвія, де існують категорії осіб без громадянства. В інших випадках ця проблема вирішується за допомогою створення етнічних партій: турецької - у Болгарії, угорських - у Словаччині і Румунії. Але й у цих країнах політична консолідація цілком ще не забезпечена, про що свідчить виникнення в Болгарії, Словаччині і Румунії радикально-націоналістичних партій етнічної більшості, що теж постійно є присутніми у парламентах [5].
   Існують відмінності у формуванні нової політичної системи із супутніми ускладненнями і відтворенням у новій формі системи колишньої. Це - різниця векторів історичної еволюції. Країни Нової Європи рухаються в напрямку сучасної демократії, а Україна - намагається не відставати.
   Можна, звичайно, визначити особливості української політичної системи не як прояв її відсталості в порівнянні зі світовими демократичними стандартами, а як утілення самобутності країни і її народу, цінностям якого ці стандарти не відповідають. Таке тлумачення означає, що зміна даної системи для країни не потрібна, що, у свою чергу, означає невідповідність істотних змін не тільки цінностям, але і життєвим інтересам населення. Але чи не так це?
   Зрозуміло, що приклади інших посткомуністичних країн, що ввійшли в Європейське співтовариство, таку легітимацію ускладнюють. Тому про них намагаються не згадувати. А якщо згадують, лише для того, щоб небажання деяких з них викреслювати з пам'яті своє підімперске минуле (радянське і дорадянське). Або для того, щоб на тлі їх територіальної і незначного населення і готовності приймати правила гри багатших західних "хазяїнів", яскравіше визначати велич і державну самодостатність України. Тим самим створюється можливість, замовчуючи досягнення цих країн, блокувати і появу інтересу до їхнього життя. Тут - найширші пропагандистські простори для "роз'яснень, що випереджають", що представляють історичний вибір Нової Європи як результат диктату з боку Заходу, зацікавленого в розширенні контрольованого їм простору і готового таке розширення оплачувати.
   Євросоюз надає державам Східної Європи і Балтії всебічну допомогу, у тому числі і фінансову, про що багато й охоче говорили наші співрозмовники. НАТО і Європейський союз виставляли вимоги кандидатам на вступ до цих організацій. У даному відношенні "диктат" дійсно був, але він приймався добровільно і тому, строго говорячи, таким не був. А приймався тому, що відповідав інтересам не тільки тих, хто диктував, але і тих, кому диктували. Вони не "хазяїнів" змінювали, а знаходили нову цивілізаційну якість.
   Звичайно, без такого зовнішнього впливу посткомуністичним країнам було б важко освоїти західні правила. Але це стосується головним чином створення правового типу держави і зовсім не стосується твердження демократичних інститутів і процедур. Або, що того ж саме, твердження принципів вільної політичної конкуренції. Вони були проведені в життя відразу, ніякої альтернативи їм не висувалося, на перехоплення комуністичної владної монополії споконвічно ніхто і ніде не претендував.
   Можна, зрозуміло, шукати причини такого вибору в цінностях і традиціях східноєвропейських і балтійських народів, більше, ніж в Україні, "готовності до демократії". Можна, тільки от довести це не можна. Тому що в Україні принцип політичної конкуренції дотепер не запропонований. Замість нього їм на початку 1990-х запропонували вибирати між двома політичними угрупованнями, які очолювалися президентом і спікером, кожна з яких боролася за відновлення владної монополії. А це означає, що питання про системну трансформацію у свідомості населення не було актуалізованим [6].
   У колишніх європейських соціалістичних країнах відбувалася перебудова, а в країнах Балтії побудова держави за принципово новими, демократичними підставами. В Україні зіштовхнулися політичні інститути, що сформувалися ще тоді, коли Україна входила до складу СРСР і державою не була. Під виглядом демократії людям була запропонована боротьба за політичну гегемонію. Тому не треба дивуватися, що вони дотепер не вміють відрізняти демократію від її "суверенної" імітації. Цінності і традиції тут ні при чому.
   Ніхто не доведе, що вони відкинули б принцип вільної політичної конкуренції, якби тодішні політичні еліти домовилися про необхідність і перебудови. Але такої домовленості досягнуто не було. Політична актуальність тодішніх подій сьогодні полягає лише в тім, що обидві сторони зробили в кінцевому рахунку ставку на повну й остаточну перемогу. Але після таких перемог демократія не затверджується, якщо навіть переможці вважають себе демократами.
   Національні цінності і традиції українського населення тут ні при чому. А от цінності й управлінські традиції української еліти, як і її інтереси, мають безпосереднє відношення. Не зумівши домовитися про нові правила політичної гри, вона розколола суспільство, різні групи якого зажадали повної й остаточної перемоги "своїх".
   Чи були у масовій свідомості політичні цінності, що могли стати противагою внутрішньоелітній війні за владну монополію? Ні, цінностей діалогу, компромісу і договору в ньому не було, за відсутності досвіду життя при демократії просто немає звідки взятися. Але саме тому їх не було на виході з комунізму й у свідомості багатьох інших народів, що не знали інших політичних традицій, крім авторитарних. Однак країни виявилися здатними до консолідації за новими цінностями політичні еліти. Саме вони подали приклад суспільству. І знов-таки ніхто не доведе, що Україна такою сприйнятливістю не володіла. Демократія - це панування "олігархів", дефіцит державного порядку і принизливе низькопоклонство перед Заходом, відмовлення від державного впливу на світові справи [7].
   Пояснювати наші внутрішні безладдя ворожими підступами американців, поляків, естонців або грузинів щонайменше принизливо. Змиритися з цими безладдями, втішаючись тим, що в інших країнах справа не краще, а гірше, і нічого не бажаючи знати про їхні досягнення і переваги, принизливо. Шукати винуватця своїх лих у дворі або в будинку сусіда, що процвітав, і мала глибоке задоволення, коли й у сусіда щось не ладиться, власних цінностей немає взагалі, а є лише психологічні компенсатори їхньої відсутності. Переносити ці компенсатори відсталості і необлаштованості, що поглиблюються коренями в багатовікову практику зрівнялівки в бідності, відносини до багатого сусіда та до успішніших держав - значить погоджуватися на визнання бідності самобутньою нормою, що нерідко називається особливою духовністю.
   Суспільство замислюється, що таке демократія, як вона співвідноситься з політичною практикою 1990-х pp. і 2000-х, а також, кому вигідна і кому невигідна її відсутність. І, можливо, досвід інших посткомуністичних країн у цьому допоможе усвідомити, що конкуренція політиків у боротьбі за голоси виборців вигідніше останнім, ніж її профанація.її інерція якийсь час визначалася не лише в Україні. Вона проявилася в авторитарних амбіціях колишнього комуністичного функціонера Іона Ілієску, що став першим вільно обраним президентом Румунії, і словацького лідера Володимира Мечьяра, що прийшов до влади під гаслами антикомунізму. Вона виявилася у тріумфальній перемозі на парламентських виборах 2001 р. в Болгарії партії Сімеона II, що повернулася з еміграції. Однак політичні еліти цих країн реставрації політичної монополії не допустили. Ілієску і Мечьяр, що втратили підтримку значної частини своїх виборців, змушені були віддати владу опозиційним лідерам; не намагалися зберігати її методами "керованої" або "суверенної" демократії. Не став виборним монархом і цар Сімеон: болгарська еліта змусила його очолити уряд, прийнявши на себе політичну відповідальність, а на наступних виборах він і його партія позбавилися влади.
   Зрозуміло, у всіх цих випадках мали місце апеляції до національних цінностей і традицій. В Румунії не обійшлося без залякування виборців образом західного ворога, що мріє "пограбувати країну", причому така риторика знаходила відгук у масовій свідомості. Однак політичний клас у кожній з цих країн не хотів реінкарнації авторитаризму та повернення до антизахідництва. Він хотів європеїзуватися, що і відіграло вирішальну роль у подоланні рудиментарних проявів владного монополізму. Також виявилося, що відсутність досвіду населення життя за демократії не свідчить, що до неї "не доросло". Виявилося, що демократичні правила гри і змінюваність влади воно сприймає як належне, коли від монополії відмовляються політики. У цьому є урок Нової Європи для України.
   Про принципову відмінність цінностей "новоєвропейських" еліт від цінностей еліти української можна судити і стосовно внутрішньоелітних конфліктів, що не знаходили вирішення за допомогою компромісів. У Словаччині в 1998 р. депутати парламенту не виконали конституційний обов'язок з обрання президента країни. За розкладу політичних сил жодному з кандидатів необхідні три п'ятих голосів одержати не вдалося. Але політична суперечність не стала в Словаччині війною на знищення. Різні фракції політичного класу, не зумівши домовитися, погодилися зробити арбітром у своїй суперечці населення, тобто довірити обрання президента саме йому. І таке використання народного арбітражу для вирішення внутрішньоелітних конфліктів стало в Новій Європі нормою, що можна визначити за нерідкими там референдумам, які забуті в Україні [8].
   Усе це і складає відмінність демократії від використання її процедур у боротьбі за владну монополію або за її утримання. Відмінність політичної нації громадян від спільності підданих. Тому українська владна еліта переконує народ, що править, керуючись патріотичними уявленнями про самобутню велич і турботу, про збереження цінностей і традицій. Однак видно, що окремі її представники починають усвідомлювати безперспективність сформованої в країні державної системи в сучасних умовах. Здійснюють заходи для її осучаснення, а саме - наближенню до стандартів правової державності.
   Проте таким чином подібні історичні завдання у світі не вирішувалися. Владна монополія і правова держава - речі несумісні. Так, політична конкуренція до такої держави автоматично не веде. Це можна спостерігати в сьогоднішній Україні. Але за відсутності політичної конкуренції, тобто демократії, правова держава неможлива в принципі.
   Українська еліта та українське суспільство ще мають усвідомити це на власному досвіді. Збереження політичної монополії не сумісно з сталою економічною динамікою, зростанням добробуту. А коли все усвідомлюватиметься, тоді виявиться затребуваним досвід системної трансформації інших посткомуністичних країн.

1. Політична система і громадянське суспільство: європейські та українські реалії. За ред. А.І.Кудряченка. - К.: НІСД, 2007. - 396 с
2. Перепелиця Г.М., Голопатюк Л.С., Гончаренко М.Т., Гудима В.М., Карновале М. Миротворча діяльність України: кооперація з НАТО та іншими структурами європейської безпеки / Національний ін-т стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України; Королівський ін-т міжнародних справ / Г.М. Перепелиця (підгот.). - К.: Стилос, 2002. - 313 с
3. Ліберальна парадигма в формуванні європейської колективної безпеки. Автореферат дис.політичних наук. - 2008.
4. Копійка В.В., Шинкаренко ТА. Європейський Союз: заснування і етапи становлення: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Інститут міжнародних відносин Київ-ського національного ун-ту ім. Тараса Шевченка. - К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. - 447 с.
5. Буряк П.Ю., Гупало ОТ. Європейська інтеграція і глобальні проблеми сучасності: Навчальний посібник. - К.: Хай-Тек Прес, 2007. - 336 с
6. Бокало Н. Демократизація у Східній Європі. - К., Основи, 2001. - 129 с
7. Бейко О.В. Європейська хартія місцевогосамоврядування та розвиток місцевої та регіональної демократії в Україні. - К.: 2003. - 396 с
8. Барановский Ф.В. Становлення демократичної політичної системи та процес європейської інтеграції україни: фактори взаємовпливу. Автореферат кандидатської дисертації.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com