www.VuzLib.com

Головна arrow Конституційне право arrow Iнститут юридичної відповідальності держави перед особою
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Iнститут юридичної відповідальності держави перед особою

І.В. Скірський,
канд. юрид. наук, доцент,
Університет економіки та права “КРОК”

Iнститут юридичної відповідальності держави перед особою

   У статті досліджуються науково-теоретичні погляди стосовно співвідношення “влада-особистість”,грунтуються на положеннях Конституції України завдання держави щодо поглиблення цих стосунків.

   В статье исследованны научно-теоретические взгляды на соотношение “государство-личность”, обоснованны на положениях Конституции Украины задания государства относительно углубления этих отношений.

   In the articles investigational naukovo-teoretichni looks are to correlation “state-person”, grounded on positions of Constitution of Ukraine of task of the state in relation to deepening of these relations.

   Ключові слова: державно-правова відповідальність, конституційна відповідальність, публічно-правова відповідальність, юридична відповідальність.

Постановка проблеми

   Інститут відповідальності держави перед особою — це нове правове явище, яке знайшло законодавче закріплення в Основному законі нашої держави. Тому одним із важливих напрямів правового розвитку є, безумовно, вдосконалення даного інституту.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

   Певні аспекти взаємовідносин людини і держави досліджували в своїх працях А.М. Колодій, В.В. Копейчиков, О.Г. Мурашин, П.М. Рабинович Н. Оніщенко та ін. Але поза увагою науковців досі залишаються окремі питання, які є актуальними у розбудові правової держави.

Формулювання цілей статті

   Мету даного дослідження становить аналіз стану вирішення цієї важливої проблеми в Україні та окреслення правових напрямків удосконалення взаємодії держави і особи.

Виклад основного матеріалу дослідження

   На думку автора, у правових державах мають бути створені і діяти механізми, за допомогою яких чиниться ефективний вплив на якісний бік діяльності державного апарату, особливо щодо дотримання прав і свобод людини.
   Прикладом може слугувати інститут юридичної відповідальності держави перед громадянином. До речі, до цього часу не вироблено загальної термінології щодо даного виду юридичної відповідальності. Існують такі його варіанти, як “державно-правова відповідальність”, “конституційна відповідальність”, “відповідальність державних органів та їх посадових осіб”, “публічно-правова відповідальність”.
   Інститут відповідальності держави перед особою — це одна з головних гарантій прав і свобод людини, закріплених у чинному законодавстві. Держава встановлює механізм власної публічно-правової відповідальності, бере на себе обов’язок забезпечити також можливість її реалізації, зробити доступною її для громадян. Цим досягається послаблення тиску держави на суспільство і водночас підвищується можливість його контролю за діями держави, за рішеннями її органів та посадових осіб.
   Проблема відповідальності держави перед особою — це проблема відповідних правовідносин (конституційних, цивільно-правових тощо), в яких держава, проте, має виступати не суб’єктом особливої значущості, а суб’єктом — відповідальною стороною. Це і є правові відносини рівних сторін, в яких держава, однак, має ряд переваг перед особою.Усю сукупність теорій і поглядів, що існували в історії політико-правової думки і стосуються співвідношення “держава — особа”, можна звести до двох підходів:
   1) індивідуалістичний, особистий, гуманістичний (природно-правовий підхід). Цей підхід випливає із розуміння особи — як цілі, держави — як засобу для досягнення мети. Його зміст — права належать людині від природи. Вона має їх незалежно від держави, і ці права є невід’ємними. Завдання держави і суспільства полягають у тому, щоб додержуватися цих прав, не допускати їх порушення, створювати умови для їх реалізації. Конкретні зміст і обсяг прав змінюються і розширюються з розвитком суспільства, самі ж фундаментальні права залишаються незмінними;
   2) державний, статичний (юридико-позитивістський). Цей підхід випливає із розуміння держави — як мети, а особи — як засобу для досягнення мети. Його зміст — свої права людина одержує від суспільства і держави, природа цих прав патерналістична; держава — джерело і гарант прав людини завдяки закріпленню їх у законі; право і закон не мають істотних відмінностей; права особи змінюються залежно від державної доцільності і можливості.
   З юридико-позитивістським підходом багато в чому схожа марксистська теорія, яка схильна підпорядковувати права людини державній доцільності. Відмінність між ними полягає у тому, що марксизм орієнтований на соціально-економічну, класову детермінацію права (право  — виведена в закон воля панівного класу), а не на його раціональну самоцінність. За марксистського підходу розгляд питання про права особи стає зайвим внаслідок визначення особи, як виразника сукупності суспільних відносин.
   Якщо перший підхід характерний для демократичних держав, то другий — для антидемократичних, тоталітарних. Лише у наші дні відбувається формування справді демократичного уявлення про права людини. У відносинах “людина — держава” пріоритет належить людині, а держава та її структури (гілки державної влади — законодавство, управління та правосуддя) покликані підпорядкувати свою діяльність охороні та захисту прав людини.
   Закріплення в ст. 1 Конституції України положення про те, що Україна — правова держава, ставить перед юридичною наукою завдання обµрунтовування і подальшого розвитку цього складного поняття. У теорії права найважливішою функцією правової держави названо охорону і захист інтересів людини і громадянина. На думку вчених, сутність сучасної правової держави характеризують декілька моментів: 1) визнання людини, її прав і свобод вищою цінністю, а їх захист — найважливішим обов’язком держави; 2) встановлення і обмеження за допомогою права меж державної влади. Отже, правова держава — “держава, межі влади якої, формування, повноваження, функціонування її органів регламентовані правом; найвище призначення якої полягає у визнанні, дотриманні і захисті прав і свобод людини і громадянина” [4, с. 277-291]. Закріпленням у Конституції даного положення в Україні було офіційно визнано взаємну відповідальність держави і громадянина, зокрема, відповідальність держави перед людиною і громадянином. У державі, яка проголошує себе правовою, юридична відповідальність має застосовуватися не тільки до приватних осіб, але передусім до публічних суб’єктів права. На думку вчених, “сенс публічної влади — в служінні людині, забезпеченні її прав і свобод” [1, с. 300].
   Питання про відповідальність держави перед особою слід розглядати, враховуючи їх взаємозв’язки, взаємодію, оскільки це двосторонні відносини, а не односторонні, отже, завжди має бути взаємовплив сторін.
   Крім того, слід зазначити, що об’єктивно між державою і громадянином можуть і навіть повинні існувати суперечності. Проте, завдання держави — запобігати зростанню, посиленню цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту. Слабка діяльність держави в соціальній сфері часто стає причиною гострих соціальних конфліктів, призводить до порушень прав громадян, що закріпленні у Конституції України.
   Завдання держави — передбачати, попереджати наростання, посилення цих суперечностей, не доводити їх до гострого конфлікту, протистояння [5, с. 28]. У даному випадку має йтися про відповідальність держави, бездіяльність її органів і посадовців, грубі порушення конституційних прав громадян. На жаль, на практиці це відбувається вкрай рідко. Подібне положення породжує відчуття безкарності, вседозволеності в окремих державних урядовців і у держави в цілому [5, с. 47–54].
   Однією з причин безвідповідальності держави є відсутність ефективних механізмів реалізації відповідальності держави перед особою. Завдання українського суспільства — їх створити, оскільки держава не зацікавлена в здійсненні, і тим більше, в удосконаленні механізму власної відповідальності. В правовій державі такої невідповідності у відносинах “держава — громадянин” бути не повинно.
   Зрозуміло, що ступінь, рівень відповідальності держави перед громадянином визначається рівнем зрілості громадянського суспільства, його самоорганізацією, активністю впливу на державно-правові механізми, взаємозв’язком суспільства, держави і громадянина. Слід також враховувати, що саме незнання закону звільняє державу, а не громадянина від відповідальності. Цілком очевидно, що відповідальність може настати передусім там, де є можливість у громадян контролювати дії влади. Тому держави, особливо ті, в яких відсутній демократичний режим, а переважає інший (авторитарний, тоталітарний, адміністративно-командний), зводять до мінімуму можливості контролю зі сторони суспільства і окремих громадян дій органів влади і посадових осіб, і в такий спосіб уникають відповідальності перед ними [3, с. 444].
   За такого стану речей, коли у держави в особі різних органів і безлічі урядовців переважними є привілеї і права, а у пересічних громадян — здебільшого обов’язку, не може навіть йтися про реалізацію принципу взаємної відповідальності держави і громадянина.
   У ст. 3 Конституції України зазначається, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.
   Проте, з історії відомо, що для уникнення відповідальності держави перед громадянами за неправомірні дії посадових осіб та її органів у політичній доктрині країни було проголошено панівну ідею про те, що держава, як суб’єкт права, безпосередньо не вступає у відносини зі своїми громадянами, цю роль виконували державні органи.
   Одним із перших законів України, в якому чітко обµрунтовується принцип відповідальності держави перед особою, був Закон “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні” (1991 р.). Ця ідея також проголошена і в Законі України “Про порядок відшкодування шкоди громадянину, завданої незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду” (1995 р.). Цей конституційний принцип конкретизований в інших нормах Основного закону. Таким чином, на рівні Конституції України визнано принцип верховенства права.

Висновки

   Відсутність відповідальності держави перед громадянином ставить під сумнів реалізацію одного з основних принципів, проголошених Конституцією України, — принципу пріоритету прав і свобод людини та громадянина, адже права і свободи людини і громадянина можуть бути реалізовані переважно у правовідносинах з державою. Отже, саме держава зобов’язана забезпечити реалізацію цих прав, оскільки обов’язок, не забезпечений відповідальністю, перетворюється на фікцію.
   Повільний прогрес у вирішенні проблеми відповідальності держави перед особою, в налагоджуванні збалансованого правового механізму, їх взаємозалежність, можливо пояснити, в тому числі, і відсутністю необхідних теоретичних напрацювань. Юридична наука повинна швидше позбутися синдрому перебільшення ролі і значення держави щодо особи [2, 108-115].

Література

1. Байтин М. И. Сущность права (Современное нормативное право-понимание на грани двух веков) / М.И. Байтин. — Саратов: Изд-во СГАП, 2001.
2. Кислухин В. А. Проблемы эффективности реализации юридической ответственности (теоретико-правовой анализ) / В.А. Кислухин // Научные труды российской Академии юридических наук, 2005 (5). — Т. 1.
3. Любошин В. Я., Теория государства и права / В.Я. Любошин, А.Ю. Мордовцев, И.В. Тимошенко. — Ростов-на-Дону: Издательский Центр “Март”, 2002.
4. Марченко М. Н. Проблемы теории государства и права / М.Н. Марченко. — М.: Проспект, 2006.
5. Оніщенко Н. Захист прав і свобод людини в Україні / Н. Онищенко// Право України, 2009. — № 4. — С. 47–54.
6. Оніщенко Н. Юридична відповідальність держави перед особою / Проблеми реалізації прав людини та громадянина в Україні: Монографія / Н. Онищенко. — К.: Юрид. думка, 2007. — С. 90–122.
7. Тимченко С. М.,Теорія держави і права / С. М. Тимченко, Р. А. Калюжний, Н.М. Пархоменко, С. М. Легуша. — К.: Видавець Паливода  А. В., 2006.

 
Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
© 2010 www.VuzLib.com