www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Способи міркувань юристів країн романо-германського та англо-американського права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Способи міркувань юристів країн романо-германського та англо-американського права

О.Ю. Щербина, канд. філос. наук, доц.

СПОСОБИ МІРКУВАНЬ ЮРИСТІВ КРАЇН РОМАНО-ГЕРМАНСЬКОГО ТА АНГЛО-АМЕРИКАНСЬКОГО ПРАВА

   У статті розглядається логічна складова правового стилю юристів країн романо-германського та англо-американського права, а саме, аналізуються відмінності у конструюванні ними нормативних умовиводів.

   The logical constituent of legal style of lawyers of countries of the Roman-Germanic and Anglo-American law is examined in the article, namely, differences are analysed in constructing normative deductions.

   Зростаючий інтерес до дослідження проблеми правової аргументації є обумовленим практичними проблемами суспільства. Правова аргументація перетворилася у засіб забезпечення нормального функціонування і розвитку всієї правової системи у цілому. Компонентом будь-якої правової системи (сім'ї) є юридичне мислення. Коли говорять про його специфіку у межах предметного поля порівняльного правознавства, зокрема у логічному аспекті останнього, то йдеться не про саме юридичне мислення як спосіб створення системи логічних за природою та юридичних за змістом і соціальними функціями категорій, понять та інших результатів аналітичної діяльності, а перш за все про його неповторний стиль, манеру мислення індивідів у правовій площині суспільних відносин.
   Актуальні для сучасної правової науки та практики проблеми, без сумніву, стимулюють обговорення різних аспектів юридичного мислення. Фактично саме спосіб (стиль) юридичного мислення визначає межі правової рефлексії. Ґрунтуючись на скрупульозному та багатоплановому вивченні похідних від сформованої сторіччями манери юридичного мислення концептуальних структур, що належать різним правовим системам, компаративісти з'ясовують специфіку останніх, шукають "споріднені" системи, намагаються їх групувати у правові сім'ї, тим самим визнаючи за юридичним мисленням статус постійного елемента права, вельми відчутного джерела ґенези усієї правової системи.
   У цій статті будемо обмежуватися розглядом формально-логічного аспекту юридичного мислення. Мова буде йти про такий рівень правового мислення, як професійно-доктринальне мислення. Метою цієї роботи є визначення спільного та відмінного у способах міркувань юристів системи загального права та романо-германської правової сім'ї за допомогою методу акцентування як одного із логіко-риторичних прийомів аргументації.
   Проблема розрізнення правових стилів юристів загального права та романо-германської правової сім'ї, як одного із критеріїв порівняння цих правових систем, розглядалася багатьма теоретиками права у процесі визначення спільних та відмінних рис між ними. Проте логічна складова правового стилю юристами мало досліджена, а фахівцями з логіки розглядалася лише у контексті становлення предмета юридичної логіки. Але акцент робився, в основному, на розвитку юридичної логіки у США (В.Д. Титов). Саме зазначеній складовій і буде присвячена ця робота.
   В юридико-логічних дослідженнях аргументативна проблематика все більше і більше набуває особливої важливості та поширеності. У зв'язку з цим, хотілося б звернути увагу на важливу роль, яку відіграє метод акцентування у правовій аргументації. Цей метод вважається одним із найпоширеніших логіко-риторичних прийомів аргументації. Співбесідник відповідно до власних інтересів зміщує акцент в аргументації, висуваючи на перший план те, що його влаштовує. Акцент робиться на потрібних фактах, виводах, смислах, позиціях.
   Метод акцентування, як метод дослідження виділеного аспекту проблеми, можна застосувати при проведенні компаративних досліджень у правознавстві. Порівнюючи різні системи права, враховують специфіку правового стилю юристів різних правових сімей. (Під "правовим стилем" розуміють такі складові елементи, як історична природа правових систем, переважна манера юридичного мислення, основні характеристики правових інститутів, ієрархія джерел права і способи їх інтерпретації, домінуюча ідеологія правових систем).
   Для прикладу візьмемо романо-германську правову сім'ю та систему загально права. Для першої характерною є нормативна система джерел права, для другої -прецедентна. Для цих правових сімей існують відмінності у процедурах прийняття правових рішень, специфіка у використанні інструментів юридичної техніки, правового стилю юристів у цілому. Специфіка правового стилю юристів романо-германської правової сім'ї та системи загального права проявляється у першу чергу в їх "логічних пріоритетах". Маються на увазі різні способи міркувань у правовій сфері життєдіяльності суспільства, тобто прийоми зв'язку юридичної норми та факту. Юридичні міркування виникають у процесі еволюції юридичної діяльності. Вони тісно поєднані з національними правовими системами, їх культурною сутністю, джерелами права, що переважають, специфікою формування, інтерпретації та реалізації юридичних норм.
   Логічна будова міркувань юристів романо-германської правової сім'ї ґрунтується на дедуктивній логіці, на відміну від логічної будови міркувань юристів загального права, специфіка якої виявляється в індуктивній логіці. Отже, у процесі побудови міркувань залежно від приналежності до тієї чи іншої правової сім'ї, юрист робить акцент на різних складових юридичної ситуації.
   Якщо розглядати судову практику у зазначених правових сім'ях, то необхідно звернути увагу на різницю у розумінні прецедентного права судів. Судовий прецедент являє собою рішення суду, яке опубліковане у збірнику судових рішень. Правила судового прецеденту виробляються у процесі практичної діяльності суду, і в узагальненому вигляді являють собою судовий прецедент по певній справі. Судовий прецедент містить дві частини: ratio decidendi і obiter dictum, тобто висловлювання суддів, що стосуються права та фактів відповідно. Частина "Ratio decidendi" являє собою, насправді, правові норми, на яких ґрунтується судове рішення. Ця частина судового рішення формує правовий принцип вирішення справи. У подальшому цей правовий принцип буде обов'язковим не тільки по відношенню до осіб, які беруть участь у цій справі, але й по відношенню до усіх осіб. Частина "Obiter dictum", виступаючи допоміжною частиною судового рішення, роз'яснює, аргументує правову позицію суду. У системі загального права прецедентне право судів посідає головну роль у системі джерел права. Завдяки цьому юристи загального права розглядають будь-яку юридичну ситуацію, надаючи пріоритет емпіричним індуктивним методам прийняття рішень. Провідною формою систематизації права служить правило stare deciesis, тобто зв'язаності судів попереднім рішенням з аналогічної справи. Отже, у судовій практиці акцент робиться на питаннях про зв'язаність фактичних обставин справи із попередніми прецедентами. З точки зору логіки, це побудова міркувань за аналогією. Розглядаючи структуру судового прецеденту, Руперт Кросс виділив три стадії у міркуванні суддів шляхом застосування аналогії. Перша стадія полягає в усвідомленні подібності між попередньою справою і тією, яку суд розглядає. Друга - у визначенні "ratio decidendi" попередньої справи, і остання - у рішенні застосувати це "ratio" до розглядуваної справи [1].
   Поняття "суддівського права" отримало широке поширення у країнах з англо-американським прецедент-ним правом. Прибічники цієї концепції (утворювальної теорії Остіна) оголошують суддю більш досконалим виразником права порівняно з законодавцем. Вони вимагають значного розширення його компетенції, а також надання судді права вирішувати окремі справи "проти закону". У цілому зазначена концепція спрямована на подолання принципу "суддя підкорюється закону". Загальне право є значною мірою продуктом справжньої судової правотворчості.
   Рішення судів загального права містять безпосередньо норми права, які носять більш конкретний характер, а рішення судів континентальної Європи ґрунтуються на нормі закону, тобто вони не містять норми права, їх діяльність є додатковим джерелом права і судові акти є інтерпретаційними актами. (Треба зазначити, що у романо-германській правовій сім'ї спостерігається неоднозначне розуміння ролі прецедентного права судів у національних правопорядках. У різних країнах, що належать до цієї правової сім'ї, зазначена роль визначається по-різному). У романо-германській правовій сім'ї суддя не підмінює собою законодавця, а забезпечує єдність розуміння реалізації норм права шляхом їх конкретизації та деталізації. Це випливає з того, що правова норма та загальні принципи права співвідносяться як загальне та одиничне, а акт інтерпретації набуває характеру сполучної ланки між ними. Отже, при винесенні судового рішення в системі права країн романо-германської правової сім'ї акцент робиться на відповідності розглядуваних фактичних даних по конкретній справі існуючій нормі права, тобто йдеться про застосування загальних норм до конкретних ситуацій. Тут дедуктивні міркування є домінуючими.
   Якщо ж абстрагуватись від відмінностей у конструюванні нормативних умовиводів, у цілому романо-германська правова сім'я та система загального права є високо раціоналізованими, максимально логізованими, орієнтованими на дедуктивно-індуктивні способи міркування правові системи. Саме спільність логіко-філософських та культурно-політичних джерел і обумовлюють близькість розглядуваних правових сімей, їх принципову відмінність від інших юридичних систем. Зупинимось на цьому детальніше.
   Стиль юридичного мислення зберігає свою специфіку та транслюється практично у незмінному вигляді з покоління у покоління його носіїв до того часу, поки не буде зруйнований адекватний йому цивілізаційний механізм, який продукує та постійно відтворює способи та форми осмислення всього того, що відбувається у правовому полі. В європейській цивілізації власне юридичне мислення виникає в античній культурі, у межах якої складається певний порядок судовиробництва, активно розвиваються інші юридичні практики. Саме у цей період виникає потреба на ясні, чіткі, несуперечливі юридичні міркування. Відсутність правил, що регулюють побудову умовиводів у процесі аргументації, а також певного бачення правової дійсності часто призводили до судових помилок і несправедливості при винесенні рішення по справі.
   Підсвідоме знання логічних принципів формується ще до виникнення права та продовжує отримувати суттєві імпульси за його межами від інших царин застосування розумових сил. Проте з виникненням права укорінювання у суспільну свідомість логічних принципів стає більш інтенсивним. Йдеться про удосконалення техніки міркування та аргументації.
   Коли у V ст. до н.е. кожний громадянин Афін отримав право пропонувати свій проект закону та брати участь в обговоренні законопроектів, висунутих іншими, одночасно з'являються новації з процесу у суді, які впливали на поширення публічної аргументації, що стала потужним фактором суспільної потреби в логічній теорії. З'являються перші софістичні версії теорій суперечки. Розробку теорії та технології міркувань, які були протиставлені софістичним фокусам почав Сократ, продовжив Платон, а завершив Аристотель.Аристотель відзначав незмінний потяг до справедливості і порядку вже на ранніх стадіях розвитку юридичного мислення, відповідно, усієї європейської правової практики. Міркування Аристотеля про справедливість завершують тривалу фазу прямого впливу правосвідомості на логічну думку. Завдяки Аристотелю логіка отримує власний предмет, методи, категоріальний апарат і на довгий період вже не потребує додаткових імпульсів від правосвідомості. Тепер сама логіка стає інструментом становлення юриспруденції [2].
   Предметом логічного знання є форма обґрунтовуючого міркування. З самого початку дослідження обґрунтовуючого міркування виявляються два аспекти переконливості обґрунтування. Перший - переконливість, що ґрунтується на демонстрації формальної правильності міркування. Йдеться про монологічну форму обґрунтування. Другий аспект - переконливість, в основі якої лежить діалогічна форма обґрунтування, тобто прямування учасників діалогу до взаєморозуміння, узгодження висхідних засновків, їх тлумачення.
   Саме ці два аспекти переконливості та відповідні методи її досягнення проходять через всю історію логіки, їх усвідомив та розрізнив Аристотель, виділяючи наукові та діалектичні силогізми, аналітику та діалектику. Силогізмом Аристотель називав таку форму переходу від одних висловлювань до інших, "в якій якщо щось припущено, то з необхідністю випливає щось відмінне від належного через те, що належне є" [3]. Це визначення стосується і наукового, і діалектичного силогізмів. Акцент у розрізненні двох видів силогізму робиться на якості засновків та місці застосування. Науковий силогізм застосовується у науці, завдяки чому його засновки істинні, а те, що стверджується у висновку безперечно існує. Тут немає діалогу. Діалектичний силогізм вживається як засіб переконання. Він звернений до співрозмовника і тому його засновки лише правдоподібні. Якщо для слухача прийнятні засновки, то те, що стверджується у висновку, також для нього прийнятне. Проте незалежно від того, достовірні чи правдоподібні засновки, форма міркування незмінно правильна, а, отже, з необхідністю переносить зазначені якості із засновків на висновок. Діалогічні засоби побудови обґрунтовуючого міркування можливі у науковому знанні. Це діалог, що будується у межах мови певної науки.У своєму творі "Топіка" Аристотель розглядає різні форми діалектичних умовиводів, які виходять за межі аналітики саме тому, що вони спираються на певне тлумачення упорядкування світу, наприклад, певну систему права або моралі. Як випливає із "Топіки", знання контексту виявляється важливою умовою правильності міркувань. "Топіка" пропонує діалектичний підхід до аналізу правильної форми міркування.
   Треба зазначити, що крім вже вищезгаданих форм міркування, Аристотель виділяє ще інші: еристичний силогізм, в якому засновками є думки, які здаються загальноприйнятими, але не є такими; паралогізм, в якому використовуються як засновки квазінаукові судження, властиві науці, але не істині. (Йдеться про софістичні засоби обману за допомогою яких вводять в оману слухачів.) Проте для даної роботи інтерес, поряд з діалектичним, становить риторичний силогізм як спосіб міркування у ненауковому дискурсі.
   Метою діалектичної бесіди не є введення в оману співрозмовника, а спільний пошук істини. Для Аристотеля діалектика є застосуванням розроблених в аналітиці норм побудови наукового доведення до аналізу і побудови переконуючих міркувань у реальному дискурсі. Діалектичний силогізм як складова діалектики завжди є зверненням до адресату. Він передбачає задавання питань та отримування від співрозмовника підтвердження права використовувати відповідний засновок. Якщо ж будувати міркування, використовуючи топи, тобто положення, з якими схильні будуть погодитися різні типи людей, тоді побудова такого силогізму не передбачає дозволу співрозмовника на використання відповідного топу. Це буде риторичний силогізм, який є засобом побудови ораторської промови. Він використовується при зверненні до аудиторії, яку необхідно переконати у прийнятності точки зору оратора.
   Розрізнення та аналіз Аристотелем різних аспектів переконливості мало велике значення для подальшого використання цих досліджень в юридичній практиці. У часи Римської імперії, після того, як у професійний обіг юристів увійшла аристотелівська "Топіка", яка була перекладена Цицероном за проханням юриста Тробація Теста, відбувся колосальний прогрес в юридичній техніці, який привів до неперевершених зразків римського права. У зазначеному трактаті проаналізовані практичні ситуації, в яких застосовується логіка. Оскільки найбільш видатні представники логіки римлян були перш за все юристами та громадськими діячами (Цицерон, Квінтілліан, Сенека Старший, Боецій), а отже, заняття логічними питаннями було для них справою другорядною, то їх логіка носить практичний характер, на відміну від теоретичного стилю творів Аристотеля (оскільки він зробив міркування предметом теоретичного дослідження) та стоїків.
   Римські юристи присвятили себе вивченню грецьких методів аналізу різних понять та їх же методів синтезу. Використовуючи цю базу, римські юристи "змогли уточнювати юридично важливі поняття і моменти в єдиному комплексі з конкретними фактами, а також встановлювати можливу схожість між окремими подібними явищами та фактами або, навпаки, виявляти різницю між різними явищами" [4].
   Оскільки логіка у Стародавньому Римі була пов'язана з розвитком теорії красномовства та юриспруденції, то її можна розглядати як прикладну логіку, тобто царину застосування норм побудови силогізмів у створенні переконливих міркувань у процесі діалогу. Отже, акцент у розвитку логічного знання робиться на "неаналітичному" аспекті переконливості. Треба зазначити, що дослідження фігур складного силогізму, розробка топосів та аргументів вплинули, у свою чергу, на розвиток логічної теорії.
   Ідея римського права переміщує акценти з етико-юридичних досліджень (властивих Платону, Аристотелю та ін.) у площину управління та організації влади, в область дії владних суб'єктів та підвладних їм судів. Формування римського права, його роль у політичному розвитку Римської імперії виступило тим каталізатором, який запускає процеси створення власного стилю юридичного мислення. Відповідно формуються і специфічні правові міркування: підведення під юридичну норму (закон) часткового випадку, з'ясування та доведення питання порушення / не порушення правової норми, апеляція до справедливості, яка ототожнюється з правовою нормою і судовим рішенням тощо.
   У Стародавньому Римі на основі приватного права отримала високий розвиток аналітична юриспруденція (юридична догматика), досягнення якої "концентрувалися в основному безпосередньо у практичній роботі юристів, у правових принципах, що ними вироблялися, у формулах, конструкціях, які вирізнялися найбільшою логічною завершеністю, строгістю, точністю... Досягнення аналітичної юриспруденції Риму..., через століття, послужили основою для аналітичної роботи середньовічних юристів-тлумачів (глоссаторів та постглоссаторів), а в сучасний час знайшли узагальнене вираження у законодавчих системах, особливо романо-германського права..." [5].
   Хоча логіка у Середні віки розвивалась у схоластичному напрямку, переважно концентрувалася на обслуговуванні теологічних сюжетів, проте завдяки рецепції римського права середньовічна логічна думка успадкувала високі стандарти юридичного міркування.
   Не зважаючи на те, що логіка із самого початку свого виникнення як наука, що вивчає людське обґрунтовуюче міркування, містила в собі два зазначені вище аспекти, рівновага між ними, на думку Ст. Тулміна, була порушена ще у XVII сторіччі [6]. У переддекартівський період філософські суперечки були багато у чому сформовані пізнім ренесансним гуманізмом. Більшість європейців у цей період вважали необхідним рахуватися з різноманіттям поглядів. Після Декарта неформальні методи аргументації та науки, в яких вони грали важливу роль, відійшли на периферію філософського та логічного інтересу. Задача філософії полягала у пошуку універсальної теорії та універсального раціонального методу. (Йдеться про класичний ідеал раціональності.) В основі визнання існування універсальних та незмінних принципів розуміння, стандартів раціональності лежить, з точки зору Ст. Тулміна, неявне ототожнення раціональності з логічністю, оскільки саме логіка задавала зразки послідовного, суворого міркування. Згідно з Ст. Тулміним, анти риторична традиція також підтримувала типові способи існування держави. Крім того, у цей період у теологічних диспутах панувала релігійна нетерпимість, ригоризм, що також, на думку Ст. Тулміна, було причиною концентрації уваги на формальних основах аргументації.
   У своїй концепції "працюючої логіки", яка репрезентована у книзі "Використання аргументів" ("The Uses of Argument", 1958), Ст. Тулмін, критикуючи формальну логіку, вбачає головний недолік останньої у тому, що вона зводить до якихось універсальних стандартів всі міркування, що використовуються у різних ситуаціях. Він виступає за необхідність створення нової логіки, яка змогла б розширити свій предмет за рахунок включення аргументативних процесів, що мають місце у різних царинах та ситуаціях людської життєдіяльності.Ще однією передумовою розробки неформального підходу в логіці у XX сторіччі стає концепція "нової риторики" X. Перельмана, яка викладена у роботі "Нова риторика: трактат з аргументації" ("La Nouvelle Rhetori-que", 1958), написана разом із Л. Ольбрехтс-Титекою. Згідно з цією концепцією, досить швидкий розвиток математичної логіки тягнув за собою розвиток теорії математичного доведення, проте на проблему доведення у гуманітарних науках увагу не звертали. Виправити таку ситуацію X. Перельман запропонував шляхом доповнення формальної логіки, що розглядається як теорія демонстративного доведення, риторикою, що розуміється як теорія аргументації.
   Для нашої роботи важливо підкреслити, що і Ст. Тулмін, ІХ. Перельман, обґрунтовуючи свої думки, як приклад аргументативного процесу розглядають судове засідання.
   З кінця XX сторіччя аргументація стає предметом обговорення на міжнародних конференціях, симпозіумах, семінарах. Більшість фахівців з логіки вважають, що досліджуючи аргументацію, формальні та неформальні підходи доповнюють один одного. Формальна логіка аналізує внутрішню структуру засновків та висновку: репрезентує міркування у вигляді силогізму, а також індуктивного умовиводу, тобто йдеться про репрезентацію мікроструктури міркування. Неформальна логіка, характерною рисою якої є публічність, діалогічність, репрезентує макроструктуру міркування. Неформальна логіка розробляє неформальні методи оцінки аргументації, серед яких широке застосування знайшов діаграмний метод. Оскільки велике значення у межах неформального підходу дослідники приділяють увагу аргументативним процесам, що мають місце у публічному дискурсі, розробляються спеціальні методики навчання навичкам побудови переконливих аргументацій.
   Повертаючись до теми цієї роботи, зазначимо, що у межах формального підходу в логіці, репрезентуючи мікроструктуру міркування, можна розрізняти способи міркувань юристів країн романо-германського та англо-американського права. Йдеться про репрезентацію нормативного міркування у вигляді, переважно, дедуктивного умовиводу (романо-германське право) та у вигляді, переважно, індуктивного (англо-американське право).
   Таким чином, однією із спільних рис системи загального права із континентальним (романо-германським) правом є спільність їх логіко-філософських джерел. Проте однією із відмінностей є різниця у правових стилях юристів зазначених правових систем, зокрема, у способах побудови міркувань. Йдеться про те, що у процесі побудови міркувань робляться акценти на різних складових юридичної ситуації.
   Підґрунтям розвитку системи романо-германського права служили загальна культура і традиції країн континентальної Європи, що сприйняли римське право завдяки його популяризації в університетах - італійських, французьких, німецьких. Університетська концепція права ґрунтувалася на понятті права як належного (яким повинно бути), а не існуючого (яке є). Практична діяльність судів зорієнтована на положення права, а не на самостійне винесення рішень у справі. Юристи європейського континенту мислять поняттями правових інститутів і галузей права. Правова наука континентальної системи права - абстрактна, однією із визначальних ознак її є правовий формалізм. Звідси, у логіці юристів романо-германського права превалюють дедуктивні міркування. (Йдеться про співвідношення між загальним (нормою права) та одиничним). Велике значення мають формально-логічні норми обґрунтування.
   На відміну від романо-германського права, англо-американське право є "суддівським правом". У формуванні системи загального права важливу роль відіграла королівська влада та діяльність англійських судів. Загальне право виражене в основному не у кодифікованих (замкнених, логічно злагоджених, структурованих) законодавчих системах, а в судових прецедентах - у "праві суддів". Юристи країн англо-американського права створили науку загального права на основі судових рішень. Вони мислять "прецедентно", тому перевага у побудові юридичних міркувань надається індуктивним умовиводам та умовиводам за аналогією. Крім того, для загального права характерною рисою є високий ступінь змагальності у процесі порівняно із континентальним правом. Отже, великого значення набуває "неаналітична" переконливість.
   Проте, порівнюючи способи міркувань юристів країн англо-американського та романо-германського права, треба мати на увазі, що йдеться не про абсолютизацію того чи іншого виду переконливості, а про розставлення акцентів на різних складових юридичної ситуації.
   Сучасне українське право юристи характеризують як право перехідного періоду, характерні риси якого вказують на подібність вітчизняної правової системи до романо-германського права, головним джерелом якого вважається закон та кодифікація як переважаючий метод систематизації права. (Хоча, треба зазначити, що законодавство України заклало правові основи для зародження прецедентного права судів). На характер правової системи України впливає те, що територія України протягом тривалого часу входила до складу Росії, а в подальшому СРСР. Це обумовило своєрідність українського права та вплинуло на його еволюцію.Хотілося б звернути увагу на різницю в акцентуванні у процесі аргументації власної точки зору юристів під час розгляду конкретної справи у судах, до складу яких входять професійні судді та у судах присяжних. (Суд присяжних існує у США, Великобританії, Канаді, Ірландії, Швейцарії, Росії та інших країнах. У судах присяжних присяжні засідателі (непрофесійні судді) вирішують питання факту, один (іноді більше) професійний суддя - питання права). У судах присяжних юристи обох сторін (обвинувачення та захисту) у промовах намагаються переконати суддів у винуватості/невинуватості підсудного, а отже, акцент, у більшості випадків, робиться на аргументах, спрямованих на особу, ніж на аргументах, які стосуються суті суперечки, та власному красномовстві. Аналіз промов у такому суді, як й їх побудову, слід проводити з урахуванням тактик аргументації, а не доведення. У судах, до складу яких входять тільки професійні судді зазначене акцентування не має такого важливого значення.
   Проте, треба зазначити, що в усній правовій аргументації, незалежно від того, в якому із розглядуваних видів судів вона проводиться, акцентування (з когнітив-ної точки зору) пов'язано з концентрацією уваги, організацією розуміння та пояснення (перш за все у розподіленні матеріалу, орієнтації на ситуацію та слухача). Кероване акцентування підвищує гнучкість мислення, тобто здатність переноситися з однієї точки зору на іншу, чутливо реагувати на ситуацію, що змінилась.
   Робота виконана за підтримки Державного фонду фундаментальних досліджень України та Білоруського республіканського фонду фундаментальних досліджень (проект №29.5/002).

1. Кросе Р. Прецедент в английском праве. - М., 1985. - С.181.
2. Титов В.Д. Взаимосвязи логики и права: история и современность // Homo philosophians. Сер. "Мыслители". Вып. 12. - СПб., 2002.
3. Аристотель. Первая аналитика // Аристотель. Сочинения: В 4-х тт. - М., 1978. - Т.2. - С.120.
4. Аннерс Э. История европейского права. - М., 1994. - С.107.
5. Алексеев С.С. Восхождение к праву. Поиски и решения. - 2-е изд., перераб. и доп. - М., 2002. - С.7.
6. Toulmin St. Logic, Rhetoric & Reason: Redressing the Balance II France H. van Eemeren, Rob Grootendorst, J. Anthony Blair, Charles A. Willard (eds.) Argumentation Illuminated. - Amsterdam, 1992. - P.3-11.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com