www.VuzLib.com

Головна arrow Міжнародне право arrow Етнічний сепаратизм як наслідок проблем у сфері міжнародного права
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Етнічний сепаратизм як наслідок проблем у сфері міжнародного права

М.М. Басараб, здобувач

ЕТНІЧНИЙ СЕПАРАТИЗМ ЯК НАСЛІДОК ПРОБЛЕМ У СФЕРІ МІЖНАРОДНОГО ПРАВА

   У цій публікації аналізується протиріччя міжнародного права в частині регулювання міжнаціональних відносин. Автор доводить, що спроба одночасної реалізації міжнародним законодавством права на територіальну цілісність та права на самовизначення народів є приводом для міжнаціональних конфліктів. Правовий привід слід вважати однією зі сприятливих обставин для етнічного сепаратизму.

   In this publication contradiction of international law is analysed in part of adjusting of mizhnacional'nikh relations. An author proves that attempt of simultaneous realization the international legislation of right on territorial integrity and rights of self-determination of people is by cause for mizhnacional'nikh conflicts. It follows to consider a legal occasion one of favourable circumstances for ethnic separatism.

   У публікації здійснюється порівняльний аналіз міжнародних правових актів, які регламентують сферу міжнаціональних відносин. Узагальнено особливості реагування світової спільноти на міжетнічні конфлікти. Мета публікації - довести вплив недосконалостей міжнародного права та неефективності дій міжнародних організацій на виникнення та розгортання сепаратизму в середовищі етнічних меншин. Головним завданням дослідження є вияв суперечностей у міжнародному законодавстві, що сприяють поглибленню міжнаціональних конфліктів.
   Проблематику досліджували провідні українські та закордонні дослідники: Ігор Лукашук, Віктор Нікітюк, Ігор Зварич, Іван Курас, Володимир Євтух, Валерій Карташкін, Олена Лукашева, Флоріан Єрмакора, Фредерік Гекман, Франческо Капоторті, Натан Лернер.
   Нещодавно український дослідник Ігор Зварич опублікував працю "Етнополітика в Україні: регіональний контекст". Серед інших питань в ній розглядаються проблемні аспекти застосування суперечливих норм міжнародного права в українських реаліях. Проблема застосування норм міжнародного права щодо прав національних меншин розкрито у праці Віктора Нікітюка "Статус етнонаціональних меншин".
   Кожен міжетнічний конфлікт унікальний за своєю передісторією. Майже кожна міжнаціональна суперечка викликає суттєвий геополітичний інтерес зацікавлених суб'єктів ззовні. Це зумовлює нетипову послідовність дій у вирішення кожного окремого конфлікту. Часто відбувається ігнорування міжнародних правових актів. Приклади порушення міжнародних нормативних документів притаманні практично кожному випадку, коли залагоджується міжнаціональний конфліктів. Неординарність, суб'єктивність та вибірковість у розв'язанні таких конфліктів підриває довіру світової громадськості до дієвості та ефективності міжнародної правової системи. Як не парадоксально, але часто порушниками існуючих міжнародних правових норм є не тільки окремі країни, а й міжнародні організації, що мають слідкувати за дотриманням права. Проблема полягає ще й у тім, що у значній кількості випадків міжнародні організації ігнорують принцип прецедентності, натомість обирають вибіркові для кожної окремої ситуації механізми і засоби. Яскравим порівнянням може бути ситуація зі швидким та одностайним визнанням провідними країнами Заходу Республіки Косово, що виокремилася зі складу Республіки Сербія. Натомість на території країн Європейського Союзу та НАТО є достатньо прикладів тривалої боротьби етнічних меншин за незалежність. Однак, цим прагненням етносів десятиліттями, а той століттями, не приділяється належної уваги.
   Щоб об'єктивно оцінити дії сторін у вирішенні того чи іншого міжнаціонального конфлікту, варто проаналізувати юридичні підстави, в рамки яких вони намагаються вписати свої рішення. Іншими словами, надзвичайно важливим у цій ситуації є розуміння основних принципів міжнародного права, що регламентує міжнаціональні взаємини. Саме ці нормативні акти дають можливість зацікавленим сторонам або арбітрам у міжетнічних конфліктах пояснити чи виправдати свої дії.
   Міжнаціональні суперечки складно розв'язуються у площині правового регулювання. Варто визнати, що проблеми можуть виникати внаслідок недосконалості міжнародного правового поля, яке регламентує відносини між народами. Значна частина дослідників притримується думки, що природа негативних особливостей вирішення міжетнічних конфліктів криється в існуючій міжнародній правовій системі. Зокрема, російський автор Рафаель Хакімов зазначає: "Міжнародне право захищає як держави, так і окремі народи. В першому випадку це називається принципом цілісності держави, в другому - правом на самовизначення...
   Отож, в міжнародному праві засадничо закладена колізія, вихід з якої реалізується прагматично, тобто не юридично, а політично. Правова колізія переводить конфліктну ситуацію в площину політики. Це не кращий спосіб, але іншого поки не придумали" [1].
   Загалом існує достатня кількість міжнародних правових актів, прийнятих ООН, Радою Європи, Співдружністю Незалежних Держав та іншими організаціями, що регламентують відносини між етносами. Серед документів схвалених ООН можна виокремити такі як "Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам" від 14 грудня 1960 року, "Декларація про право на розвиток" від 4 грудня 1986 року, "Декларація про права осіб, що належать до національних чи етнічних, релігійних і мовних меншин" від 18 грудня 1992 року і т.і. Радою Європи теж було прийнято низку правових актів для регламентації цієї сфери суспільних відносин, зокрема "Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі" від 1 серпня 1975 року, відомий як "Гельсінська угода", "Рамкову конвенцію про захист національних меншин" від 18 квітня 1995 роду.
   Прийняття цих документів саме по собі стало позитивним фактором у розвитку та регламентації міжетнічних відносин. їхнє схвалення свідчить про розуміння міжнародним співтовариством небезпеки, яка випливає з міжнаціональних конфліктів, що зумовлюють загальну ескалацію суспільних відносинах у світі. Проте, лише факт наявності правових актів не обов'язково свідчить про їхню дієвість.
   Аналіз більшості міжнародних правових актів, що регламентують міжнаціональні відносини, свідчить про їх доволі декларативний характер. У переважній більшості документів спостерігається очевидний змістовний антагонізм між прописаними у них нормами. Мова йде про одночасну декларацію забезпечення права на самовизначення етнічних меншин і права на територіальну цілісність держав. Такі неузгодженості надалі дають можливість по різному трактувати права та обов'язки сторін у міжнаціональному конфлікті при посиланні на один і той же документ. Абсолютно очевидно, що одночасно в межах однієї держави неможливо реалізувати право етнічної меншини на самовизначення і право основного народу країни на збереження територіальної цілісності. Користуючись правом на самовизначення, будь-яка етнічна меншина прагне реалізовувати його на частині території вже існуючої держави, яка, у свою чергу, має право на збереження територіальної цілісності. Для цілісної ілюстрації суперечності міжнародних правових актів наведемо деякі фрагменти документів ООН, у яких відстоюється забезпечення права на самовизначення етнічними меншинами:
   - "...усвідомлюючи необхідність створення умов стійкості добробуту і мирних і дружніх відносин, на основі поваги принципів рівноправ'я і самовизначення всіх народів і всезагальної поваги і дотримування прав людини і основних свобод для всіх, без різниці раси, статі мови та релігії,
   - ... знаючи про посилення конфліктів, викликаних відмовою в свободі чи створюванням перепон на шляху до свободи таких народів, що являє собою серйозну загрозу всезагальному миру,
   - ...беручи до уваги важливу роль Організації Об'єднаних Націй в сприянні руху за незалежність в підопічних і несамокерованих територіях,
   - ...виходячи з переконання, що всі народи мають невід'ємне право на повну свободу, втілення свого суверенітету...,
   - ... 2. Всі народи мають право на самовизначення; в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток" [2].
   У "Міжнародному пакті про цивільні і політичні права", а також у "Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права" йдеться: "1. Всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток" [3].
   Цих фрагментів достатньо, щоб зрозуміти позитивне ставлення Організації Об'єднаних Націй до прагнень "бездержавних" народів отримати суверенітет на територіях власного проживання. До того ж, можна зробити висновок, що Організація Об'єднаних Націй визнає і констатує факт існування народів, що не мають своїх національних держав.
   Таким чином, можна констатувати беззаперечне розуміння міжнародною спільнотою, а головне авторитетними міжнародними організаціями, факту існування етнічних одиниць, що не мають своїх держав. Про це свідчить зміст прийнятих ними нормативних документів. З тексту документів випливає не тільки констатація факту існування таких народів, а й розуміння необхідності надання їм повного права на політичне самовизначення. На цьому наголосив і доктор політичних наук, голова Національних зборів республіки Вірменія та відомий громадський діяч Тигран Торосян: "Стаття 1.2 Статуту ООН також підкреслює фундаментальне значення рівноправ'я народів і стверджує їх право на самовизначення. Ці документи обов'язкові для виконання усіма країнами-членами ООН, вони дають чітке і вичерпне визначення права націй на самовизначення" [4]. Фрагмент Статуту ООН був лише одним з багатьох документів, на які у своїх висновках спирається дослідник. Російський автор Рафаель Хакімов наводить ще один приклад з документів ООН: "В Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно з Статутом Організації Об'єднаних Націй (1970 р.) в розділі "Принцип рівноправ'я і самовизначення народів" записано:
   "Створення суверенної і незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави чи об'єднання з ним, чи встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є способами втілення цим народом права на самовизначення" [5].
   Разом з тим, ті ж нормативні документи, що декларують право на самовизначення, одночасно гарантують право на відстоювання вже існуючими державами своєї територіальної цілісності:
   - "6. Всіляка спроба спрямована на те, щоб частково чи повністю зруйнувати національну єдність і територіальну цілісність країни, несумісні з цілями і принципами Організації Об'єднаних Націй;
   - S 7. Всі держави повинні неухильно і добросовісно виконувати положення Статуту Організації Об'єднаних Націй, Загальної декларації прав людини і діючої Декларації на основі рівності, невтручання у внутрішні справи всіх держав, поваги суверенних прав всіх народів і територіальної цілісності їх держав" [6].
   Яскравим свідченням того, що ООН чітко фіксує право держав на збереження своєї територіальної цілісності може бути і те, що у Статті 8 "Декларації про права осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних і мовних меншин" міститься окремий пункт: "Ніщо в цій Декларації не може бути потрактовано як таке, що припускає будь-яку діяльність, яка суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй, включаючи принципи поваги суверенної рівності, територіальної цілісності і політичної незалежності держав" [7].
   Цих двох фрагментів достатньо, щоб зробити висновок: Організація Об'єднаних Націй визнає право держав на збереження власної територіальної цілісності і засуджує будь-які прояви її порушення. Цей принцип фіксується у багатьох міжнародних документах. Зокрема, в одному з основних документів, що регламентує захист нацменшин у сучасній Європі: "Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі", що відбулася 1 серпня 1975 року у столиці Фінляндії Хельсінкі, йдеться: "Держави-учасники будуть поважати рівноправ'я і право народів розпоряджатися своєю долею, постійно діючи у відповідності з цілями і принципами Статуту ООН та відповідними нормами міжнародного права, включаючи ті, які відносяться до територіальної цілісності держав" [8].
   Зіставляючи схвальне ставлення ООН та інших міжнародних організацій до реалізації "бездержавними" народами права на самовизначення та одночасне визнання права на територіальну цілісність, дійсно породжує конфліктність. Норма про недоторканість територіальної цілісності стосується і етнічних меншин, які повинні за рахунок території якоїсь держави реалізовувати своє право на самовизначення. Проблема логічної суперечливості міжнародних правових актів полягає у взаємовиключності норм прописаних у них. Відповідно, одночасна реалізація цих принципів є складним, або й неможливим завданням.
   Проблеми у міжнародному правовому полі артику-люються ще помітніше, коли йдеться про адаптацію міжнародних актів до національних законодавств країн. Якби документи міжнародних організацій були необов'язковими для виконання країнами-членами цих організацій, то зазначені вище суперечності могли б не мати негативних наслідків для національних законодавств. Натомість акти міжнародного права мають вищу юридичну силу у порівнянні з національними законодавствами країн. Нормативні документи країн, що входять до міжнародних організацій, повинні відповідати правовим актам цих організацій. Країни, що є членами міжнародних організацій мають імплементувати у своє законодавство норми правових актів цих об'єднань. Ні підтвердження можна навести слова дослідниці прав етноме-ншин у міжнародному законодавстві Тетяни Сенюшкіної щодо пріоритетності міжнародного права над національним: "Слід наголосити, що документи міжнародного права політично і морально зобов'язують держави дотримуватися критеріїв, розроблених такими міжнародними і регіональними організаціями, як ООН, Рада Європи, ОБСЄ." [9] Водночас, дослідники акцентують увагу на складності виконання цих вимог. Зокрема, український науковець Ігор Зварич у своїй праці "Етнополітика в Україні: регіональний аспект" зазначає: "Комплекс питань, що стосуються дотримання міжнародно-правових стандартів захисту національних меншин, є однією з актуальних і складних проблем як сучасного міжнародного правотворення, так і їх застосування у практичній діяльності з управління етнополітичними процесами у державах з поліетнічним складом населення, до яких відноситься і Україна" [10].
   Відомий український фахівець з міжнародного права Ігор Лукашук доводить, що юридичний зміст міжнародної законності полягає у визнанні юридичної чинності міжнародно-правових норм, включаючи визнання особливої юридичної чинності імперативних норм і положень Статуту ООН.
   Цей висновок можна сприймати, як ще одне підтвердження особливої важливості міжнародного права та його верховенства над національними. Твердження Ігоря Лукашука є логічним, оскільки міжнародне право покликане бути певною відправної та еталонною системою для законодавств країн світового співтовариства. Суть міжнародного права повинна полягати в тому, щоб при неможливості вирішення міжетнічних конфліктів на рівні законодавств окремих країн, можна було б апелювати до вищої системи правових відносин, яким є міжнародне право. Таку думку висловлюють відомі російські правознавці Валерій Карташкін та Олена Лукашева: "Стандарти поведінки, що містяться в міжнародно-правових актах, слугують моделлю для розробки і прийняття державами національного законодавства в галузі прав людини" [11]. Основна ознака діяльної та авторитетної сили міжнародно-правового регулювання повинна полягати в тому, щоб система міжнародного права забезпечувала взаємодією держав, координувала і максимально уніфікувала їхні правові системи.
   В такому випадку нелогічність та двозначність формулювань міжнародних правових актів спричиняє суттєві розбіжності у нормах національних законодавств щодо захисту нацменшин та власної територіальної цілісності. Кожна з держав, при імплементації міжнародних норм у своє законодавство, може знехтувати правами етноменшин на самовизначення, пославшись на гарантоване міжнародними організаціями право на територіальну цілісність.
   По причині дискусії норм у своїх же правових актах, міжнародні організації не можуть адекватно класифікувати держави на такі, в яких право на самовизначення етнічних меншин захищене і ті, в яких етнічні меншини позбавлені свого політичного права. До того ж, така нормативна нечіткість стимулює застосування подвійних стандартів у діях міжнародної спільноти щодо вирішення тих чи інших міжетнічних конфліктів.
   Водночас, у деяких міжнародних правових актах є ще одна особливість, яка дає можливість для різночитання цих документів. Це "плаваючі" формулювання, що сигналізують про необов'язковий характер деяких норм. Подекуди формулювання вражають неконкрет-ністю і відсутністю зобов'язуючого характеру. Зокрема, у "Декларації про права осіб, що належать до національних чи етнічних, релігійних та мовних меншин" ООН є така норма:
   "Особи, які належать до меншин, мають право активно брати участь в прийнятті на національному і, де це необхідно, регіональному рівні рішень, що стосуються тої меншини, до якої вони належать, чи тих регіонів, в яких вони проживають, в порядку, що не протирічить національному законодавству" [12].
   У документах Ради Європи, зокрема в "Рамковій конвенції про захист національних меншин" зазначено:
   - "4. В рамках своїх правових систем сторони приймають належні міри, з тим, щоб сприяти доступу осіб, що належать до національних меншин, до засобів масової інформації з тим, щоб поширювати терпимість і сприяти культурному плюралізму...
   - 2. В районах, де традиційно чи в значній кількості проживають особи, що належать до національних меншин, якщо ці особи просять про це і якщо такі прохання відповідають реальним потребам, Учасники намагаються, наскільки це можливо, забезпечують умови, які позволили б використати мову меншини у відносинах між цими особами і адміністративними органами...
   - "В районах, де традиційно чи в значній кількості проживають особи, що належать до національних меншин, у випадку достатньої потреби в цьому учасники намагаються забезпечити наскільки це можливо і в рамках своїх систем освіти, щоб особи, які належать до цих меншин, розпоряджалися належними можливостями вивчати мову своєї меншини чи навчатися цією мовою" [13].
   Такі вставні конструкції, як наприклад: "там, де це необхідно", "у випадку достатньої потреби", "наскільки це можливо" роблять норму "плаваючою", необов'язковою. При застосуванні таких принципів надзвичайно посилюються суб'єктивні чинники у прийнятті рішень або ж виникає мотивація оминути чи не у повній мірі виконати вимоги нормативного акту. Оперуючи таким документом, політик, держава чи міжнародна організація можуть вчиняти, що називається, на власний розсуд. Це часто виливається в упередженість, непослідовність чи надмірну політизованість дій. Розуміючи суперечливість міжнародних правових норм, суб'єкти часто вдаються до позаправових засобів, наприклад, застосування сили.
   У випадку, коли міжнародні акти не працюють, порушується система регламентації відносин між суб'єктами міжетнічного конфлікту. В такому випадку сторони діють не відповідно до спільно визнаних норм, а в межах власних інтересів. Це і є підставою для подальшої ескалації конфлікту, коли будь-які правові норми нехтуються та розширюється ареал предмету суперечки. Арбітрам важко знайти вихід з таких ситуацій, оскільки міжнародні правові документи, через відсутність однозначних формулювань, не дають можливості однозначно кваліфікувати порушників і постраждалих у конфлікті. З іншого боку, суперечність правових норм дає можливість для необ'єктивної оцінки ситуації, зловживань, відстоювання арбітрами власних інтересів. Упередженість щодо однієї з конфліктуючих сторін ще більше знижує авторитет міжнародного права та девальвує консенсусну функцію міжнародної спільноти.
   Резюмуючи вищенаведене можна зробити висновок, що неузгодженість і нелогічність міжнародних правових актів, що виявляється в одночасному визнанні права народів на самовизначення і права держав на територіальну цілісність, дає привід для виникнення подвійних стандартів в оцінці сепаратистських дій окремих етнічних меншин.
   Використовуючи міжнародні правові документи та маніпулюючи їхніми норами, впливові держави задовольняють свої геополітичні інтереси. Прагнення курдів до відокремлення від Туреччини залишається непоміченим протягом десятиліть, іспанські та французькі баски століттями ведуть боротьбу за створення своєї держави, корсиканці постійно заявляють про бажання скористатися правом на самовизначення. Невирішених проблемних історій з етнічними меншинами на території розвинених країн Європи достатньо. Втім, не зважаючи на свої етнічні проблеми, Європа швидко і активно вирішала проблему Косова за рахунок територіальної цілісності Республіки Югославія. Багатьма експертами це було однозначно сприйнято як реалізацію геополіти-чних розрахунків на Балканах.
   Проблеми турецьких курдів не помічають, бо Туреччина є стратегічним контрагентом НАТО на Близькому Сході. Водночас, антихусейнівська коаліція без вагань надала квазідержавність курдам Іраку, які виступили союзниками у боротьбі з режимом Саддама Хусейна.
   Росія активно подавляє чеченський сепаратизм на Кавказі, пояснюючи це необхідністю збереження територіальної цілісності Російської Федерації. Разом з іншими аргументами представники російської еліти доводять, що переглядати етнічну та політичну карту багатонаціонального Кавказу вкрай небезпечно, оскільки можна запустити механізм незворотного макроконфлік-ту в регіоні. На підтвердження своє позиції російські дослідники наводять аргумент, що світова спільнота сьогодні не має дієвих правових норм і механізмів їхньої реалізації, з допомогою яких вирішення етносепаратистських конфліктів стало б керованим і супроводжувалось системою санкцій до порушників. Разом з тим, Росія вступає у конфлікт з Грузією та підтримує сепаратизм Абхазії та Південної Осетії.
   Це лише окремі, проте симптоматичні приклади міжнародної практики подвійних стандартів у міжетнічних конфліктах. Тут цілком очевидним є факт маніпулювання нормами права на територіальну цілісність та права на самовизначення.
   Міжнародні організації часто демонструють свою неспроможність впливати на конфліктні ситуації. Виною цьому є не лише суперечливі норми міжнародного права. Наприклад, спроби ООН врегулювати міжетнічні конфлікти шляхом досягнення консенсусу, часто є надто тривалими та неефективними. Міжнародні організації зазнають гострої критики через надмірну забюрократизованість процедури прийняття рішень. Це зумовлює низьку готовність таких об'єднань до швидких та адекватних дій в екстремальних умовах. "Дедалі більша кількість спеціалістів та аналітиків з усього світу звинувачують Організацію Об'єднаних Націй у нездатності відстоювати фундаментальні цінності на планеті і в неефективності її інститутів" [14]. Процес ослаблення ООН, як міжнародного арбітра, також зумовлюється і народженням та динамічним розвитком нових світових геополітичних центрів впливу. Китай, Росія, Індія та інші країни, що претендують на новий статус, своїми діями мимоволі ламають систему традиційних балансів і противаг в ООН та загалом міжнародних відносинах.
   Існує чимало недоліків і прорахунків в плануванні та реалізації миротворчих операцій ООН та ОБСЄ. Низка таких операцій триває протягом десятиліть, що не сприяє вирішенню конфлікту, а консервує проблему. Є певні труднощі з формуванням дієздатних контингентів міжнародних миротворчих сил. Зокрема, оглядач Михайло Панін зазначає: "В той же час значно масштабніші миротворчі операції в епоху глобалізації і їхня доволі широка географія створюють перед ООН додаткові проблеми адекватної матеріальної підтримки всіх одночасних операцій, а також забезпечення належного рівня забезпечення, підготовки і професійності персоналу, який для них виділяється" [15]. Проблеми з матеріальним та кадровим забезпеченням діяльності миротворців ООН паралізує їх дії і таким чином частково стимулює загострення міжнаціональних конфліктів. Розуміючи нездатність міжнародних організацій, потенційні ініціатори конфліктів сподіваються на пасивність або невтручання міжнародної спільноти.В ситуації, коли міжнародне право має суттєві прогалини, а міжнародні організації не є ефективними у подоланні міжетнічних конфліктів, можна констатувати існування режиму "ручного управління" в сучасній міжнародній практиці подолання міжнаціональних суперечностей. Підтвердженням цього висновку будуть слова вірменського дослідника Артема Хачатуряна: "... у випадку з утворенням нових держав чи воз'єднання національних меншин з історичною батьківщиною великі держави керуються вже не правовими нормами, а швидше діють за власними інтересами" [16]. Такий стан речей породжує:
   - виникнення подекуди необгрунтованих сепаратистських амбіцій і дій;
   - часті придушення справедливого бажання народів реалізувати своє право на самовизначення.
   На тлі нових об'єктивних геополітичних обставин, всі недосконалості та проблеми системи міжнародного права дедалі стають більш очевидними. Це дає додаткові приводи для зародження та активізації сепаратистських дій з боку представників етнічних меншин. На прикладі останніх етнічних конфліктів у світі, що стали результатом сепаратистських дій, можна констатувати недієздатність міжнародних правових механізмів у подоланні міжнаціональної ескалації. Разом з тим, держави мають усі підстави подавляти будь-які спроби етносів отримати суверенітет.
   За умов, коли міжнародне законодавство та організації не діють, починає працювати політичний вплив потужних держав світу, мотивація яких переважно базується на їхніх суб'єктивних інтересах. Це лише викликає спротив та ще більшу напругу у міжнародних відносинах.
   Дослідження проблематики етнонаціональних взаємин у міжнародному праві повинні зосереджувати основну увагу передусім не на інтерпретаціях двозначностей та розбіжностей формулювань. Основним завданням науковців має стати пошук досконаліших принципів міжнародного права, які забезпечать механізм цивілізованої реалізації права народів на самовизначення.

1. Рафаэль Хакимов. Национальные конфликты и международное право
2. Международные акты по правам человека. Сборник документов / Состав. В.А. Карташ-кин, Е.А. Лукашева. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. - С.99.
3. Там же. - С.44.
4. Торосян Т.С. Мнимое противоречие: территориальная целостность или право на самоопределение // Россия в глобальной политике. - 2007. - № 4.
5. Рафаэль Хакимов. Национальные конфликты и международное право
6. Международные акты по правам человека. Сборник документов / Состав. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. - С.100.
7. Там же. - С.113.
8. Там же. - С.642.
9. Сенюшкіна Т. Державне регулювання захисту прав національних меншин у європейських країнах / Тетяна Сенюшкіна // Вісник УАДУ. - 2002. - № 2. - С.313-320.
10. Зварич І.Т. Етнополітика в Україні: регіональний контекст / Ігор Теодорович Зварич. - К.: Дельта, 2009.- С.230.
11. Международные акты по правам человека. Сборник документов / Состав. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. - М.: Издательская группа НОРМА-ИНФРА, 1999. - 784 с.
12. Там же. - С.111.
13. Там же. - С.637.
14. Евгений Воротников. ООН критикуют со всех сторон
15. Михаил Панин. Миротворчество ООН: достижение, проблемы, перспективы
16. Артем Хачатурян. Международное право: благо или зло?

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com