www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Страх і сміливість як умови філософствування
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Страх і сміливість як умови філософствування

С.П. Петрущенков, канд. філос. наук, доц.

СТРАХ І СМІЛИВІСТЬ ЯК УМОВИ ФІЛОСОФСТВУВАННЯ

   Завдання статті - актуалізація цілого комплексу проблем професійної філософської освіти, пов'язаних з осмисленням екзистенціальних умов можливості філософствування.

   The goal of the article is to discuss a wide series of issues relating to professional philosophical education through understanding of existential conditions enabling the philosophical thinking.

   Початковою формою "кристалізації" змісту даної статті була лекція, присвячена проблемі філософської освіти, котру можна зафіксувати бінарними відношеннями "професія і призначення", "ремесло і мистецтво", "мислити філософію" і "мислити філософськи". Звернення до теми "страху", як до вихідної точки міркування, було випадковим. Сказати точніше, випадковим стосовно конкретної лекції, але зовсім не випадковим стосовно її змісту. Проте, обгрунтувати дану тезу, яка особисто у мене не викликала і не викликає ніяких сумнівів, виявилося не так просто. Підкреслюю ще раз - мова йде про усний виступ, їх на цю тему було всього три (включаючи лекцію).
   Справа в тому, що розгляд процесу народження філософської думки в системі координат, центром якої є "страх", у філософськи освіченої аудиторії автоматично породило негативну реакцію. Чим професійніша аудиторія, тим категоричніші судження з приводу коректності зведення умов філософствування до "страху" і "сміливості". Я припускав вихід на рівень обговорення тих висновків, які можливі в логіці руху від заданого в такий спосіб початку координат, а реакція аудиторії не дозволяла вийти за межі "точки початку", перетворюючи базову тезу в проблему, яка виступала в якості головної теми обговорення.
   Пошук текстуальної форми, в якій можна було обминути проблемність усного представлення змісту, у свою чергу, породив низку проблем як у контексті змісту, так і в контексті презентації. В змістовному плані спроба осмислення проблеми професійної філософської освіти з урахуванням результатів обговорення даної теми вивела мене на новий рівень проблематичності і дозволила сформулювати концептуально нову ідею. В свою чергу, наявність двох рівнів проблематичності істотно ускладнює процес представлення отриманих результатів. Тема демонструє всі ознаки справжньої філософічності: вона припускає цілісність розгляду, "вмирає" при спробі провадити аналіз наукового типу. В остаточному підсумку, проблема презентації результатів концептуально розв'язувана, але не в обсязі однієї статті. Іншими словами, філософічність і багатонашарованість теми складно реалізувати в нормативності наукової публікації, вона потребує адекватної форми викладу. Тому текст статті являє собою своєрідний компроміс, говорячи мовою інформаційних технологій - "архів у заданому форматі", форматом якого буде "міркування з приводу". Читання статті, відповідно, вимагає від читача проведення зворотної операції - "розархівування".
   Міркування перше. "Привід".
   Приводом для початку міркування (перший усний виступ) стала стаття С.В. Пролєєва "Думка і страх: радянська філософія як ситуація мислення". Зміст статті не викликав критичної реакції - з більшістю положень варто погодитися. Але є декілька моментів, які вимагають пояснення. Автор пише наступне:
   "Хочу обмовитися, що страх розуміється тут насамперед у його метафізичному смислі: не як особиста боязнь за ту чи іншу дію, а як завідома відмова від свободи - єдиного стану, з якого мислення може здійснюватися. Страх - це відступ від покликання твоєї справи, через втручання іних мотивів, сил, впливів. Екзистенціальною основою філософського розуму в радянську епоху ... являлася колізія мислення і страху. Мислення і страх виступали двома головними, взаємовиключаючими началами і водночас взаємообумовлюючими началами, поєднання яких лежить в основі екзистенціального аргіогі радянського філософа. В самому імені цього персонажа - "радянський філософ" - виражена його драма, представлена сполученням мислення і страху. До сутності філософа належить мислити. Радянське ж стало синонімом репресивного, а значить і страху.
   Мислення і страх виявляються взаємовиключними, в силу чого ясно, що тотальна свідомість здатна лише симулювати мислення, але не мислити. Радянська філософія, розв'язуючи колізію мислення і страху, породила феномен лояльного розуму, в якому спробувала з'єднати й узгодити непоєднуване: свободу інтелектуального пошуку і покірність ідейним розпорядженням. Лояльність розуму - це свідомість, у собі примиряюча мислення і страх, така, яка намагається мислити (тобто здійснювати вільний пошук істини) і в той же час (в самому процесі мислення) керована страхом - тобто не переступаюча межі відомих інтелектуальних установок, що дорівнює заданності мислення" [1].
   Стосовно даного фрагмента (для нас ключового) виникає декілька питань: чому "страх" - це "відмова від свободи", нехай навіть і в "метафізичному смислі"? Свобода первинна, а ідеологічні умови породжують страх і вбивають свободу? Про яку тоді свободу йде мова ? Про зовнішню чи про внутрішню? Про "свободу думки"? Про які "умови" йде мова - про умови існування філософії чи про умови філософствування? Про які інтелектуальні установки йде мова, адже більшість філософів вимагають точності мислення, тобто дотримання установок.
   Ряд можна продовжити, але кожне з питань потребує уваги. Зупинимося тільки на одному моменті. Якщо тотальна свідомість заснована на страху, то страх первинний вже для першого покоління, котре виросло при "соціалізмі", тому страх нормативний, а норма не може переживатися як "страх" ні в психологічному, ні в "метафізичному" смислі. І в цих умовах "відмова від свободи" неможлива, оскільки свобода не нормативна.
   Можна піти інакшим шляхом і привести десятки і сотні контрприкладів з історії філософії, наприклад, середньовіччя, де непорушність догматів і не менш жорсткий, ніж у радянські часи, ідеологічний контроль не змогли перешкодити реалізації "сутності філософа"...
   Результат міркування: та визначенність поняття "страх" у колізії зі "свободою мислення", в межах якої мислить ситуацію "радянської філософії" С.В. Пролєєв, дозволяє описати ідеологічні умови, але не умови філософствування. Ні в негативному смислі: страх не дозволяє філософу відбутися, а філософії - бути філософією. Ні в позитивному: страх породжує філософію.
   Міркування друге. "Джерело філософствування".
   Пошук внутрішнього начала філософської думки - явище для філософії нормативне. Філософи "всіх часів і народів" в тій чи інакшій формі намагаються дати відповідь на це питання. Оскільки мова йде про самопізнання, тобто, про спробу описати власний ментальний досвід, загальним у всіх випадках являється констатація "факту": філософствування, у високому смислі слова, пов'язане з певним станом самосвідомості. Розходження інтерпретації даного "факту" визначаються, як мінімум, двома чинниками. По-перше, можливостями філософської мови епохи, її спроможністю до термінологічного розрізнення все більш тонких відтінків стану свідомості. По-друге, напрямком руху від точки самосвідомості. Можна рухатися в напрямку можливого "першоджерела", наприклад, Бога. Можна рухатися в зворотному напрямку - від стану свідомості до стану людини, до опису переживання стану "таїнства й одкровення".
   Розвинена мова філософії двадцятого століття дозволила локалізувати точку "начала філософствування" як розрив (зазор, лакуну і т.п.) свідомості. Цілий напрямок філософської думки (екзистенціалізм) намагався відтворити з цієї точки всю систему філософії. Проте навіть теоретичні супротивники цієї позиції і публічно, і приватно (що набагато частіше) погоджуються з точністю понятійного опису стану "екзистенціального страху".
   Під час виступів я використовував досить велику цитату з М.Мамардашвілі, яка дуже точно передає і моє розуміння проблеми, а, точніше, даний опис стану свідомості "варифікується" на рівні мого особистого ментального досвіду.
   "...У вас дещо усунута ясна свідомість, ностальгія по якомусь загубленому раю, котрого ніколи не було, і відчуженість від всілякого вашого оточення, від місця народження, від людей, речей, від всяких обставин вашого життя. Звичайно, таку людину дуже часто охоплює страх, оскільки вона заглядає в безодню, тому що вона відчуває, що вона належить іншій батьківщині, але батьківщині невідомій, це якась прірва, ясна присутність таємниці. Таємниче і ясно. З легкої руки екзистенціалістів кінця XIX і початку XX цьому почуттю страху надане, наклеєне слово angst або французьке angoisse - страх. (Правда, слова "страх" і "трепет", якими скористався К'єркегор у свій час для назви однієї зі своїх книг, зустрічаються просто в одному з послань святого Павла. Вони позначають і виражають дуже древні переживання. Власне кажучи, можна зауважити, що в екзистенціалізмі, як такому, нічого нового немає, філософія завжди та сама, і вона завжди була так само екзистенціальна в часи Платона, як і в часи Хайдеггера, і навпаки).
   Страх цей дуже простий, він пов'язаний з тими відчуттями дорослості - не - дорослості, народження - не - народження, це страх про акме, страх не статися, не збутися, не здійснитися. Сутність цього страху таїться в такому відчутті туги; ми знаємо і відчуваємо, що наші емпіричні, чуттєві стани недостатні, самі не можуть слугувати основою чого-небудь і ми знаємо, що для здійснення себе немає готового налагодженого механізму, котрий спрацьовував би без моєї участі, без того, щоб я сам пройшов би якийсь шлях. З одного боку, ми підвішені в порожнечі над зяючою прірвою невідомої нам батьківщини, яка нам ближче, ніж реальний, але сторонній нам світ, а з іншого боку - при необхідності здійснитися, є повна відсутність для цього природного, звичайного механізму. І філософські проблеми, проблеми думки виникають саме тут, у цьому зазорі" [2].
   Міркування третє. "Висловлювання".
   Розгорнута цитата, на мій погляд, досить ясно продемонструвала позицію: мова йде про "екзистенціальний страх" (безвідносно філософської позиції екзистенціалізму), що розуміється як можливість філософствування. Проблемою є питання про те, як можливість може перетворитися в дійсність. Стосовно системи філософської освіти дана проблема може бути актуалізована в декількох варіантах питань. Про неї мова йтиме пізніше, але вже з назви статті очевидно, що в даному випадку планувався розгляд такого аспекту як "сміливість подолання страху" або, інакшими словами, про "мужність бути при свідомості".
   Комунікативні ситуації двох виступів (форма "круглого столу") змінили початковий задум. Замість "сміливості подолання страху" об'єктом уваги став сам "страх", а "сміливість" виявилася на периферії уваги. Замість проблеми освіти - проблема розуміння моєї позиції. Якщо проаналізувати реакції тієї частини аудиторії, яка продемонструвала небайдужість до теми обговорення і, відповідно, відкинути питання, що виходили за межі поданої теми, то висловлення, котрі залишилися, можна звести до двох принципових позицій.
   Перша позиція заснована на питанні: чому саме страх? Майже кожному такому питанню передувала якась теоретична теза, уточнення, доповнення. Адже є чимало історичних альтернатив - від цікавості, подиву і "метафізичної радості" до суму та відчаю. У цьому випадку питання про сміливість автоматично знімається.
   Наявність такої позиції легко пояснити. її можливість лежить у принциповій складності розрізнення стану свідомості в точці трансцендентування і переживання цього стану. Свідомості відомий тільки факт лакуни. Природа і процесуальність розриву є лише реконструкція на основі пам'яті про те, що відбувається до точки виходу, до способу заповнення "пустелі смислів" (нова межа світу) і, як наслідок, смисловому перекодуванню психологічного переживання факту стану лакуни. Вихід "за межі" не випадковий і його "параметри" завжди особистісно конкретні. Виходові передує певна напруга "сутнісних сил" людини, навіть якщо вона суб'єктивно і не переживає цей стан як напругу, а, наприклад, як прямо протилежний процес розслаблення (або злиття). Від того, яким буде це зусилля: пізнавальним, містичним або естетичним - від його змістовного наповнення залежить точка переходу і топіка нової межі. Говорячи метафорично, якщо ви шукали в собі Бога і не знайшли, то Бога немає. Що може породити такий "результат" у точці виходу: продовження безвихідного пошуку або сміливість визнання "порожнечі"? Яким буде психологічна реакція: радість чи відчай, висока туга чи всесвітній смуток?
   Висновок перший. Філософська освіта чи освіта філософа?
   Сучасні точки зору на викладання філософії в більшості випадків ґрунтуються на позиції І. Канта, котрий чітко розрізнив філософію по "шкільному поняттю" і по "світовому поняттю". Нас, звичайно, цікавить - по "світовому поняттю". Друге розрізнення зафіксоване в заголовку висновка: філософ народжується як результат освіти або кожна людина - філософ і освіта лише підвищує його кваліфікацію з погляду ремесла? Якщо прийняти за постулат, що умовою "народження" філософа є переживання особливих станів свідомості, то питання розпадається як мінімум на чотири складових, кожна з який потребує самостійного дослідження.
   По-перше, навіть визнавши, що кожна людина є філософом, не можна забувати про те, що метафізичний страх - це страх самосвідомості і до формування "Я" просто неможливий. Дитячі "наївні" питання філософічні лише за мовною формою. За внутрішнім змістом вони виконують функцію наповнення смислом даності, а не виводять за її межі. Звідси питання про природу і про можливості "шкільної філософії" в її сучасному розумінні. По відношенню ж до фахової освіти можливий варіант "історичності філософського досвіду": заздалегідь невідомо, в якому віці відбудеться ментальна подія, котра нас цікавить. Хоча існує точка зору, що процес становлення "Я" у підлітковому періоді з необхідністю включає елемент філософічності.
   По-друге, не слід забувати про те, що екзистенціальний страх - це тільки можливість початку філософствування. Можливість обмежена, з одного боку, різноманіттям форм ментального досвіду. Таким же шляхом народжується і поет, і вчений, і пророк. Тому логічне питання про те, чи достатній "досвід переходу" (сам по собі, безвідносно до змісту) для професійного освоєння філософії? Чи на виході ми отримаємо модифікований вхід: вчений, що філософствує, або теософ? З іншого боку, можливість філософствування обмежена тим, що "не кожен може стати на шлях цієї праці, зважитися на неї, тому що іноді нам стає просто страшно від того, що там виступає в оголеному вигляді - перед чим немає ніяких знижок, ніяких компенсацій, ніяких вибачень, ніякого алібі" [3].
   По-третє, різноманіття форм самої філософії (і, звичайно, способів філософствування) утруднює пошук того, що визначає філософічність у чистому вигляді. Може бути це сміливість відмови від компенсації, сміливість утримання граничної точки, у котрій непорушні раніше основи світу опиняються "підвішеними" над безоднею можливого. Може бути саме в цьому смислі філософія - є "мистецтво вмирати". Може бути в цьому смислі етика Канта "забороняє" задоволення від власної моральності.
   По-четверте, теза "філософська освіта породжує можливість філософа" у даному контексті трансформується в тезу "філософська освіта породжує (здатна породжувати) стан екзистенціального страху". Стосовно даності існуючої системи освіти - ситуація малоймовірна. Викладання філософії здійснюється в логіці трансляції знання: репродукція, освоєння, розуміння, використання. Можна, звичайно, трохи модернізувати даний термінологічний ряд опису рівнів навчання, але в будь-якому випадку ми залишається в межах "логіки наукового знання". Пізнавальні зусилля здатні породити "розрив нерозуміння" і "світлу радість" інсайду. В остаточному підсумку, можна змінити уявлення людини про світ, але не саму людину.
   Тому швидше можна говорити про те, що філософська освіта, в її історико-філософській частині, здатна відтворити модель стрибка: представити логіку думки, яка породжує її можливість, описати результати переходу, виявити варіанти можливого пояснення події філософської думки.
   Парадокс, але для системи професійної філософської освіти не має значення, яка з поданих вище точок зору найбільш точно описує умови можливості начала філософствування. У будь-якому випадку студенти філософського факультету будуть демонструвати якісне різноманіття форм і багаторівневу розподіленість стосовно такого "параметру", як "готовність до самореалізації у філософії". Підлаштувати систему під індивідуальну "готовність" неможливо. Проте такий підхід породжує питання про те, як зараз "налаштована" система філософської освіти? І на кого? І чи дає вона якийсь гарантований результат? І який саме?
   Міркування третє. "Висловлення". Продовження.
   В основі другої позиції лежить чіткий поділ точки начала філософствування і самого процесу думки. Початок приховується десь в історії, а процес думки - вічний. У цьому випадку є смисл говорити про "сміливість думки".
   У такої позиції є пояснення і не одне. Є і заперечення, наприклад, стосовно того, що "сміливість" у відношенні думки - всього лише метафора. "Думка" і "мислення" не можуть бути сміливими. Сміливою може бути людина і тоді словосполучення приймає зовсім інакше значення при всій схожості форми - "сміливість мислити". Проте, у контексті статті, набагато цікавіше і доцільніше розглянути іншу версію інтерпретації висловлювань, які визначають подану позицію, версію, засновану на прийнятті позиції.
   Як на аргумент можна посилатися на багаторазово повторювану в історії філософії думку про "повноту акта філософствування". У відрефлексованому вигляді вперше, якщо не помиляюся, вона зустрічається у Декарта, але наявність такого типу подійності дозволяє описувати історико-філософський процес стосовно всієї його історії. Якщо акт філософствування є спроба зрозуміти "все", то він повинний і містити в собі "все". Межа "всього" є ідеальна точка для його опису і розуміння, точка, в якій можна у фокусі свідомості втримати світ і з погляду внутрішнього змісту, і з погляду зовнішньої форми [див. 4].
   Одного разу набутий досвід переходу спроможний перетворитися в "спосіб умогляду" назавжди. У спосіб дії свідомості, котрий (може бути з метою самозахисту від шоку втрати себе) автоматично закриває будь-яку нову лакуну. Мабуть саме так можна зрозуміти вираз про те, що письменник все життя пише одну і ту ж книгу. Однотипними явищами можуть бути і "впертість у власних помилках", які люблять приписувати деякі історики філософії багатьом відомим мислителям. І перетворення філософської думки у філософський спосіб життя, наприклад, Г. Сковорода.
   Цілком ймовірно, що більшість філософів можна віднести до двох типів. Для одних "подія виходу" історично локалізована, тобто, відбувся своєрідний обряд ініціації, наслідком якого стало народження справді філософської думки, котра закріпилася у відповідному дискурсі. Для інших мислителів можливість філософствування виявилася "пов'язана" зі станом лакуни, що багаторазово відтворюється (можливо інтелектуальним зусиллям). їхня філософська доля - вічний пошук. Проте, сам пошук починається з якогось "прикордонного поста", що надає можливість виходу і, одночасно, визначає межі пошуку. Прикордонний пост може називатися "точкою cogito" або "трансцендентальна єдність апперцепції". Власне, не важливо, як він буде називатися, але він є і він значимий.
   Висновок другий. Створювання страху.
   Міркування, яке ми знову перервали, вивело на ідею, яка особисто для мене містить у собі принципову новизну. "Страх не відбутися" спроможний породити особливий стан свідомості, у котрому "Я" перед ликом "Всього" виявляється здатним помислити ту парадоксальну цілісність, яку прийнято називати предметом філософії. Сміливість взяти на себе відповідальність осягнути незбагненне (виміряти безкраїсть і т. ін.) народжує новий горизонт світу, новий простір думки, ландшафт і межі, котрі потрібно утримати у мові. В новий світ слід включити старий, як його елемент або як форму являємості. І стільки всього можна і потрібно зробити. Але у нового світу також є пороги, вийти за межі яких під силу наступному поколінню. І от народилося питання: чи існувала в історії людина, яка вчинила внутрішню революцію двічі? Адже другий перехід неможливий з точки створення нового світу, він можливий шляхом її руйнації. Свідомої руйнації. Руйнації себе. Чи достатньо мужності у людини на те, щоб зважитися на створювання страху, на вихід у ментальний вакуум без усілякої гарантії на повернення, а, можливо, і без надії на нього.
   Висновок третій. Чого не вистачає філософській освіті.
   У статті було поставлено дуже багато питань і майже відсутні відповіді. Саме в цьому полягає мета і виступів, і публікації. На мою думку, є необхідність в актуалізації даних проблем, система філософської освіти має потребу в їх обговоренні. Проте не варто думати, що я, як автор, вважаю за необхідне введення в навчання якихось медитативних практик або інакших форм стимуляції станів лакуни. Я категорично проти подібного та це й неможливо. Сфера екзистенції не відноситься до публічних явищ, це сфера приватна, навіть інтимна.
   Усе, що може філософська освіта - це створення умов для професійної самореалізації тих, хто готовий зробити чудо і відбутися (збутися) у світі як філософ. Але мова йде зовсім не про зовнішні умови, такі як доступ до літератури, участь у конференціях або свобода спілкування. Мова йде про умови самоидентифікації. Проблемою сучасної вітчизняної філософської освіти є відсутність традиції. Ми вийшли за межі марксизму-ленінізму, але нікуди не ввійшли. Здавалося б, плюралізм думок, свобода вибору - все добре. Проте свобода вибору є тільки там, де існує потреба вибирати. А вибір, як само-осмислення - це не вибір, наприклад, політичної партії за її "споживчими якостями". Це процес включення власного "Я" в цілісність філософської моделі світу. У ситуації, коли в будь-якому випадку "Я" самодостатньо, не потрібно особливого інтелектуального зусилля. Світ повсякденності автоматично знаходить виправдання в якийсь версії філософії. "Своя" філософія не народжується, вона приймається готовою.
   В ситуації традиції можливі як мінімум усі версії її "зняття". Шляхом прийняття і розширення до включення нових елементів. Або шляхом не прийняття і спростовання. В сучасній ситуації абсолютна більшість студентів старших курсів філософського факультету не готова до самоідентифікації. Для них філософія не прийняла особистісної форми. Чи готові вони на філософську сміливість мислити? Ні, у кращому випадку вони готові до наукового дослідження. У відсутності напруги вибору форма освіти (трансляція знання) диктує форму раціональності. Все, що виходить за межі даної установки, результат зусиль окремих викладачів, котрі у межах системи всупереч їй створюють інакшу якість. Але що буде, коли заміниться покоління викладачів? Той тип "академічної філософії", що так не любив Ніцше?

1. Пролеев СВ. Мысль и страх: советская философия как ситуация мышления - Пізній радянський марксизм та сьогодення. (До 70-річчя Вадима Іванова) // Філософсько-антропологічні студи" 2003. - К.: Стилос, 2003. - 416 с.
2. Мамардашвили М.К. Беседы о мышлении - Из курса лекций, прочитанных в 1986-1967 гг. в Тбилисском университете.
3. Мамардашвили М.К. Эстетика мышления. М.: Московская школа политических исследований, 2000 - С.14.
4. Катречко СП. Философия как пограничный феномен

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com