www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Основні принципи тематично-персональної концепції історії української філософії
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Основні принципи тематично-персональної концепції історії української філософії

С.В. Руденко, канд. філос. наук

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ТЕМАТИЧНО-ПЕРСОНАЛЬНОЇ КОНЦЕПЦІЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ

   У статті аналізуються основні теоретичні положення тематично-персональної концепції історії української філософії, обґрунтовується її значення для розвитку досліджень у галузі історії філософії України.

   In this article the main theoretical principles of the thematically-personal conception of history of Ukrainian philosophy are analysed, its value for development of researches in field of history of Ukrainian philosophy is proved.

   Одним з поширених сучасних типів реконструкції історії розвитку філософії в Україні є так звана тематично-персональна (компаративна) концепція історії філософської думки України. Як і концепція історико-філософського українознавства цей підхід формується на початку 90-х років XX століття і нині продовжує розвиватися у численних працях С В. Бондаря, А.Є.Конверського, В.Д.Литвинова, В.С.Лісового, В.О.Пшеничнюка, І.В.Огородника, М.Ю.Русина та багатьох інших. Історично склалося так, що саме на основі тематично-персонального підходу побачили світ перші підручники, хрестоматії та навчальні посібники з історії філософії України.
   Постановка проблеми щодо теоретичних підходів до осмислення історії вітчизняної філософії та здійснення конкретних досліджень тут відбувається на основі протиставлення "двох концепцій історії філософії", з яких перша передбачає вивчення історії філософських ідей без урахування культурно-історичного та суспільно-політичного контексту, друга ж передбачає урахування соціокультурного контексту, у якому виникають філософські ідеї, школи течії та напрямки, формуються особистості філософів [1]. Один із представників тематично-персонального підходу B.C.Лісовий пропонує відмовитись від розуміння філософії та історії філософії як систем універсального знання (на зразок природничо-наукового), а натомість сприймати їх як гуманітарні науки. На думку дослідника, натуралістичне розуміння методології гуманітарних наук має бути відкинуте при дослідженні історії філософії взагалі та історії вітчизняної філософії зокрема [2], незважаючи на те, що "теоретична історія", на перший погляд, приваблює здатністю відкривати універсальні закономірності розвитку суспільств і цивілізацій. Такий підхід призводить до виникнення двох крайнощів в історико-філософському пізнанні, через які не оминули розвиток й історії вітчизняної філософії, - голізму та релятивізму. "Відмінності у різних культурних та інтелектуальних традиціях, - зазначає B.C.Лісовий, - дають підставу для радикальних форм голізму і поєднаного з ним релятивізму" [3]. Розвиток досліджень у галузі історії філософії України пов'язаний, перш за все, з усвідомленням того, що предметні сфери природничих та гуманітарних наук принципово різняться, саме тому історик філософії вивчає такі об'єкти, розвиток яких неможливо пояснити на основі індукції, або класичних методів встановлення причинних зв'язків.
   У зазначеному підході хотілося б відзначити момент, який, на нашу думку, суттєво відрізняє тематично-персональну концепцію історії філософії України від історико-філософського українознавства і має евристичний потенціал. Його зміст полягає у тому, що історії вітчизняної філософії надається статус гуманітарної науки, розвиток якої має спільні закономірності із розвитком гуманітарного знання в цілому. Ця теоретична позиція дозволяє застосовувати результати численних розробок у галузях історії науки, філософії та методології науки до аналізу історії філософії України.
   Другою основоположною ідеєю тематично-персонального підходу до історії вітчизняної філософії є усвідомлення необхідності подолання вихідної дихотомії холізму та релятивізму, історичної та філософської складових історико-філософського пізнання. Реалізація цієї ідеї є схожою із поглядами B.C.Горського і також пов'язується авторами тематично-персональної концепції (наприклад, B.C.Лісовим) із введенням принципу діалогічності до теорії історико-філософського процесу в Україні, але цей принцип, на нашу думку, наповнюється дещо іншим змістом. Якщо для B.C.Горського мета діалогічності історико-філософського дослідження полягає у досягненні консенсусу, порозуміння, то, наприклад, для B.C.Лісового ця мета визначається з'ясуванням умов можливості осмислення єдності багатоманітного в історико-філософському процесі. Відповідно, в тематично-персональній концепції поняття діалогу є рефлексивним не стільки з поняттям консенсусу, скільки із поняттям дискурсу, хоча концепт порозуміння теж не відкидається. Ідея дискурсу в тематично-персональній концепції покладена в основу визначення поняття національної філософії, яке стає осмисленим у комунікативно-прагматичній площині, яка відкидає догматичні підходи до аналізу цього явища. Так, наприклад, говорячи про зміст поняття національної філософії B.C.Лісовий зазначає: "... словосполученням "національна філософська традиція" позначають певний пов'язаний в історичному часі дискурс, який є частиною комунікативного простору. Така пов'язаність забезпечується усвідомленням важливості інтелектуальної дійсності певних осіб, знання яких вважають запорукою успішного обговорення філософських проблем. Це словосполучення використовують і тоді, коли прагнуть виокремити деякі спільні ознаки, які охоплюють усі напрями і школи філософського мислення у певній національній традиції" [4].
   Важко не погодитись із таким визначенням, оскільки його зміст скеровує дослідника на вихід із дихотомії холізму та релятивізму при вивченні історії філософії України, дозволяючи уникнути догматичного підходу до визначення її об'єкта, предмета, методу й специфічних рис, тобто тлумачити їх субстанціально. Але у висвітленому підході та у тематично-персональній концепції історії філософської думки України в цілому, на наш погляд, можна виокремити і ряд новаторських, продуктивних ідей, і декілька проблемних питань, що потребують невідкладного вирішення.
   Якщо реконструювати логіку тематично-персональної концепції історії вітчизняної філософії, то можна побачити, що об'єктом історії філософії України є українська культура як частина європейської [5]. Відповідно, в межах розвитку української культури як загального дискурсу, можна виділити філософські традиції як його частини, які і складають предмет дослідження історії української філософії. Оскільки предмет передбачає аналіз функціонування різноманітних філософських традицій в українській культурі, то основним методом пізнання історії філософії України у тематично-персональній концепції постає історико-порівняльний аналіз, або "компаративна філософія", предметом якої, в інтерпретації B.C.Лісового, "є порівняння різних філософських традицій у просторі, а не в часі... Розвиток компаративної філософії, - продовжує думку B.C.Лісовий, - сприяє досягненню взаєморозуміння між філософами, які орієнтуються на свої власні традиції, інтеграції філософського знання у глобальному масштабі...така інтеграція не є знищенням відмінностей, вона являє собою усвідомлення моментів єдності за одночасного врахування різноманітності" [6].
   Цілком зрозуміло, що в тематично-персональній концепції історико-порівняльний метод не передбачає просте перерахування певних положень різних філософських вчень та їх зовнішнє порівняння. Його застосування спрямоване, перш за все, на дослідження певної філософської традиції, на виявлення того смислового поля, у якому поєднуються різноманітні філософські вчення. Іншими словами, компаративний метод в історико-філософському дослідженні спрямований на реконструкцію комунікативно-прагматичного простору функціонування філософських ідей, вчень, течій, шкіл та напрямків, аналіз діалогу філософів різних культур та епох. Також компаративний підхід дозволяє уникнути холізму та релятивізму в теорії історико-філософського процесу в Україні, серед яких перший (представлений у гегелівських історико-філософських концепціях) є незастосовуваним до осмислення історико-філософської реальності в Україні, а інший, акцентуючи увагу лише на історичному аспекті історико-філософського дослідження, зрештою, розкриває тільки зовнішню сторону розвитку історії вітчизняної філософської думки, логічно приводячи дослідника до описової моделі історії філософії України.
   Компаративна реконструкція комунікативного поля розвитку філософських ідей минулого дозволяє побачити його багаторівневість, тобто наявність системи вільних інтерпретаторів філософських ідей.
   Таким чином можна побачити, що у тематично-персональній концепції історії філософії України із використанням історико-порівняльного методу використовується синхронічний (а не діахронічний) підхід до осмислення історико-філософського процесу в Україні. Однією з переваг цього підходу є обґрунтування того, що історико-філософському аналізу підлягають не лише професійні філософські твори, а й ті, які, маючи художньо-літературну, публіцистичну, релігійно-літературну форми, містять філософські ідеї, що репрезентують світогляд певного періоду розвитку національної культури. Очевидно, що при дослідженні історії української філософії такий підхід є особливо важливим, оскільки однією з її характерних рис від витоків і до XVIII століття є неакадемічна форма розвитку.
   Так, наприклад, філософська думка Київської Русі розвивалась у контексті релігійної, суспільно-політичної, історичної проблематики і представлена у творах, які написані у формі проповідей, повчань, літописів, "слів" тощо, причому фахові філософські роботи на цьому етапі розвитку вітчизняної культури нам не відомі. Схожу ситуацію можна простежити і в межах розвитку філософської думки України епох Відродження, Просвітництва, яка знайшла свою реалізацію у формі полемічної літератури, наукових, релігійних та суспільно-політичних творів представників раннього гуманізму в Україні, культурно-освітніх осередків, братського руху тощо. І лише у Києво-Могилянській академії розвиток філософії починає набувати академічно-професійних форм. Проте, і після утвердження академічної філософії в Україні розвиток філософських ідей у літературних, художньо-публіцистичних, історичних, літературознавчих, фольклорно-етнографічних, мистецтвознавчих творах продовжувався і посідає вагоме місце у сучасній українській культурі.
   Також представники тематично-персональної концепції історії філософії України із утвердженням синхронічного підходу пов'язують можливість уникнення вирішення питання щодо специфічних рис української філософії. В контексті комунікативно-прагматичного тлумачення історико-філософського процесу в Україні питання про специфічні риси вітчизняної філософії набуває ознак догматичності, від якої необхідно відмовитись дослідникам, "...проявом догматизму, - зазначає B.C.Лісовий, - було б попереднє визначення набору незмінних ознак, за якими дослідник має добирати тексти, які повинні розглядатися в історії української філософії" [7]. Саме тому, на думку дослідника "не позбавлений сенсу підхід, за яким об'єктами дослідження в історії національної (української) філософії можуть бути будь-які філософські ідеї і теорії, що в той чи інший спосіб стали важливим явищем інтелектуального життя української нації. Це дає змогу розглядати різноманітні зовнішні запозичення і впливи, а також рецепції, тлумачення текстів українських філософів та інтелектуалів у культурних просторах поза межами України, з'ясування міжнародних інтелектуальних зв'язків і спілкувань у різні періоди історії української філософської думки" [8].
   Констатуючи продуктивність та евристичний потенціал зазначеного підходу до осмислення історії української філософії, на нашу думку, можна виокремити ряд положень, які ще потребують додаткового вивчення та доопрацювання. В межах тематично-персональної концепції історія української філософії розуміється як філософська наука, що має свій об'єкт, предмет та основний метод дослідження. Але в той же час, її представники уникають вирішення питання про специфічні риси української філософії та особливості її історичного розвитку, обґрунтовуючи це неприпустимістю догматичного тлумачення теорії історико-філософського процесу в Україні. Однак розуміння розвитку історико-філософського процесу в Україні лише як дискурсивного поля вільних інтерпретаторів філософських ідей, яке є рухливим і таким, що динамічно включає в себе філософські ідеї інших культур призводить до розмивання меж об'єкта та предмета історії вітчизняної філософії, що є не зовсім прийнятним для системи наукового знання. Якщо вживати термінологію B.C.Горського, то тематично-персональна концепція може бути теоретичною основою для здійснення досліджень типу "історії філософської думки України". Основні принципи розуміння історико-філософського процесу в Україні та методи його пізнання, розроблені в тематично-персональній концепції, є більш орієнтованими на аналіз місця вітчизняної філософії у контексті розвитку національної культури як цілого. Але її теоретичний та методологічний апарат менш орієнтований на здійснення досліджень, що мають своєю метою аналіз внутрішніх закономірностей розвитку вітчизняної філософії, яка, починаючи з XVIII століття, набуває відносно самостійного характеру і не повністю визначається культурно-історичним контекстом, досліджень теорії історико-філософського процесу в Україні, розуміння історії української філософії як наукової системи знання. На наш погляд, вже заявляючи про необхідність розвитку історії вітчизняної філософії як науки, визначення її об'єкта, предмета й основного методу, автори тематично-персональної концепції все ж таки більше схиляються до розуміння її як інтегративної, міждисциплінарної сфери досліджень: "...одне із важливих завдань історика української філософії, - зауважує B.C.Лісовий, - оцінювати якісний рівень української філософської культури - спонукає його зважувати, засвоєння яких філософських ідей і теорій світової філософії здатне сприяти досягненню вищого її рівня. Цим підхід історика української філософії відрізняється від погляду дослідника світової філософії, який ідеї і теорії світової філософії досліджує у зв'язку із суспільним середовищем, у якому вони виникли" [9].
   Окреслена ситуація свідчить, на наш погляд, не про недоліки тематично-персональної концепції, а про спектр актуальних перспектив для подальшого вивчення, однією з яких є розробка теорії історико-філософського процесу в Україні, обґрунтування об'єкта, предмета, основного методу історії української філософії як науки, що входить до основних завдань даного дисертаційного дослідження, яке стає можливим на основі здобутків тематично-персональної концепції історії філософської думки України.
   Також, з точки зору предмету та основних завдань даної роботи, на особливу увагу та подальшу розробку заслуговує ідея В.С.ЛІсового про те, що вітчизняна інтелектуальна філософська традиція не є пасивним відображенням наявної культури чи ментальності і формується на основі творчого переосмислення і використання запозичених ідей і теорій, поєднуючи, таким чином, всезагальні, західноєвропейські та національні ідеї [10]. Ця думка висловлена дослідником у якості тези, але її обґрунтування і розвиток, на наш погляд, може стати основою для створення аргументованого визначення специфічних рис української філософії та її історичного розвитку.
   В якості висновку зазначимо наступне. Тематично-персональна концепція є таким типом реконструкції історії вітчизняної філософії, в межах якого остання продовжує тлумачитись як система інтегративного міждисциплінарного знання. Однак в межах цієї концепції усвідомлюється необхідність та, відповідно, здійснюється спроба обґрунтування історії філософії України як філософської науки, яка має свій об'єкт, предмет та основний метод. До аналізу розвитку історії вітчизняної філософії тут пропонується залучати результати досліджень у галузях історії та філософії науки. Проте, в силу комунікативно-прагматичних засад розуміння розвитку історико-філософського процесу в Україні у межах цієї концепції об'єкт, предмет, основний метод та специфічні риси історії української філософії, на наш погляд, залишаються нечітко визначеними, що відкриває цікаві перспективи подальшого дослідження, яке можливе на основі праць представників тематично-персональної концепції, яка не втратила свого евристичного потенціалу нині.

1. Русин М.Ю., Огородник І.В., Бондар С.В., Лісовий B.C. та ін. Історія української філософії. Підручник для студентів вищих навчальних закладів. - К.: Академвидав, 2008. - С.23.
2. Там само. - С.24.
3. Там само. - С.25.
4. Там само. - С.ЗЗ.
5. Там само. - С.23.
6. Там само. - С.28-29.
7. Там само. - С.35.
8. Там само. - С.34.
9. Там само. - С.35.
10. Там само. -С.36.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com