www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Мова як естетична засада національного буття
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Мова як естетична засада національного буття

В.М. Москалюк, доц.

МОВА ЯК ЕСТЕТИЧНА ЗАСАДА НАЦІОНАЛЬНОГО БУТТЯ

   У статті досліджується феномен мови як естетичної засади національного буття. Розглядається український мовний простір як невимірне багатство життєтворчих смислів і сенсів, котрі й становлять буття нації. Мова аналізується як ядро найважливіших концептуальних характеристик предметів духовного та матеріального життя народу, підкреслюється первинність мови у діалектиці розвитку естетики національного світосприйняття. Стаття доводить, що мова є складною духовно-семіотичною системою, специфічним, універсальним засобом об'єктивації як індивідуальної свідомості, так і народної традиції. Мовою здійснюється поєднання фенотипічних рис і ціннісних орієнтацій, котре й утворює самобутній національний генотип.

   In the article phenomenon of a language as an aesthetic basis of national existence has been investigated. The Ukrainian national space as immeasurable treasures of life creative senses, which make the quintessence of national existence, have been construed. A language is analyzed as a core of the most important conceptual characteristics of objects ofspirituai and material life of people; the priority of a language in dialectics of development of aesthetic national outlook has been stressed. The article proves that a language is a complex spiritual and semantic system, a specific and universal means of objectification of both individual consciousness and national traditions. A combination of phenotypical features and values with the help of a language makes an original genotype of the nation.

   У сучасній естетичній думці, котрою досліджується широке коло явищ естетичного у людському бутті, ми спостерігаємо ситуацію достатньої кількості досліджень мови як потужного естетичного феномену. Проблема розрізнення побудови людських мов, їхнього впливу на духовний розвиток людства (В. Фон Гумбольдт), проблема взаємозв'язку і взаємозалежності мови, раси і культури (Е. Сепір, Й. Гердер), мови як образа світу (Б. Уорф) ґрунтовно досліджені названими авторами. Роботи, присвячені дослідженням мови у взаємозв'язку з національною ідеєю, життям етносу, його культурою, зростанням національної свідомості написані українськими науковцями В. Бадер, О. Гончаром, М. Грушевським, А. Дербак, Д. Донцовим, М. Драгомановим, А. Зеленьком, В. Іванишиним, Р. Кісь, П. Кононенком, І. Магрицькою, Л.Масенко, О. Пінчуком, Я. Радевич-Винницьким, П. Червяком становлять достатньо широке поле теоретичних досліджень у цьому напрямку.
   Стаття має своєю метою довести, що національна мова є тією живою сутністю, котрою й у котрій живе нація. Смисл життя, смисл патріотизму, смисл історії повязуються між собою у єдиний, нерозривний вузол рідним словом.
   Кожна національна мова являє собою невимірне багатство життєтворчих смислів, сенсів, у котрих відіграє усе різнобарв'я буття нації. Проте "... фонетико-акустико-фізіологічне тлумачення звуку (і слова рідної мови - В.М.) не сягає його походження зі звону тиші, тим менше - виникаючої відсіль визначеності звучання" (Пер. авт.) [1]. Разом з тим, серед багатьох шляхів розвитку мови як визначеного ціннісного генотипу нації, українська мова історично мала два шляхи. Перший - до ідеалізму, у якому віддзеркалюються мрії людства про ідеальний світ; інший - заглиблення у категорію потворного, у критику нестерпної реальності. Мова українства більше тяжіє до першого шляху, до джерел прекрасного, до високих естетичних ідеалів. Цим визначається ментальність українців як нації, котра поєднує в собі віковічні Істини християнства з сердечністю, щирістю, просвітленою почуттєвістю. Самий Логос у сприйнятті українства є усвідомленням Божества, тому мова як естетичний феномен має у свідомості українців первинне значення і є визначальною рисою національного генотипу.
   В українській мові з її емоційністю завжди відчувається певний надмір. Це постійне прагнення до надміру, до трансценденції, поривання до невідомих найтонших прошарків реалій, можливо, є обумовленим пронизливим трагізмом долі українського народу:
   "Але надмір лише рятує нас від убогості.
   Смертним полишається єдине:
   бодай маленький надмір-
   У вірі,
   у звичках,
   у смаках,
   просто - в примхах" [2].
   Мова для українців нерідко є притулком, втечею до глибин суб'єктивного світу:
   "Світ, мов дитя, в пітьмі затих,
   Лиш гук від річки.
   Я розшукаю поміж книг
   Забуту свічку.
   Вона із тріском спалахне,
   Прогнавши морок.
   І в світло плавитись почне,
   Яку Слово.
   До рання капаючи в пил,
   Світити буде,
   Під ранок з мене вийде біль
   І піде в люди" [3]. Мова як ціннісний генотип українства поєднує в собі високий естетичний початок з початком етичним, у ній органічно поєднуються зоряне небо над головою й моральний закон у самій людині, пошуки моральних орієнтирів, що підіймаються з глибини народної свідомості. У нашому дослідженні ми не випадково звертаємось до поетичних текстів, бо поезія є квінтесенцією, мовним вираженням естетичної свідомості нації, поезія становить високе мистецтво. Відомо, що "Відкриття, котрі ми робимо за допомогою мистецтва, є не лише живими і вражаючими, а й добрими відкриттями. Знання дійсності, що приходить через мистецтво, є знанням, зігрітим людським почуттям, співчуття. Ця властивість мистецтва й робить його суспільним явищем невимірного морального значення" (Пер. Авт.) [4]. Батьківська мова, як ніщо інше, духовно резонує з диханням українського соціуму, взаємодіє у складних системах особистісних та суспільних стосунків. З одвічним подивом перед невичерпними можливостями естетичної свідомості, українська мова входить у світовий естетичний простір і мовить у ньому своє слово.
   Являючи собою центр найважливіших концептуальних характеристик предметів духовного та матеріального життя народу, мова є ієрархічно головною у діалектиці розвитку естетики національного світосприйняття, національної культури. Мова - це духовно-матеріальна єдність (дух нації, матеріалізований у мовному знаку). Духовність як найважливіша домінанта національного утворення - це своєрідний узагальнюючий початок між інтелектом народу та його інстинктом, "моральний регулятор" їхнього співвідношення в етнічно-організованій єдності, вона пов'язана як зі світовою, так і з національною естетикою, її традиціями, котрі виявляються у мові. Нація усвідомлює себе й пізнається через власне інобуття, зв'язок з іншими націями (суб'єктами іншої матеріальної та духовної традиції) і здійснюється це усвідомлення й пізнання через мову. Це ще раз дає нам підстави розглядати мову як ціннісний генотип нації. У мові виявляється історичний розвиток нації, її цілісність, інваріантність, незважаючи на перевагу певних рис у характері нації у ту чи іншу епоху. Нація - це об'єднана мовна особистість (homo loguens), тому навіть просте описування, наприклад, української нації як етнічного утворення, не являє собою лінгвоестетичного поля українства, не будучи поданим через мову, у її найбільш характерній мовно-естетичній реалізації. Мовна домінанта визначає естетику національного буття, обумовлює саму можливість вирізнення серед загальномовної картини світу ядерної, спільнозначущої, інваріантної її суті.
   Нація, як ми вже зазначали, виявляє себе естетикою національних текстів і мови, реконструює себе мовними засобами. Мова поглиблює, розвиває, наповнює додатковим смислом естетичне світосприйняття нації, є своєрідним концептом, конструктом естетичного національного середовища. Будучи величезною цінністю, культурно-національним феноменом, мова реалізує національні вартості, без яких нація не може бути мислимою у просторі екзистенції. Нація, її становлення у світі, припускає як зміни у своєму розвиткові, так і незмінність. І всі ці моменти змін і моменти усталеності знаходять вияв у мові. Мова є визначальною і стабільною константою духовності нації, її моральних, ідейних, естетичних початків, у ній розкривається національно-культурний тип людини. Так українця ми розглядаємо як носія національної української естетики, культури, її узагальнене мовне втілення, що вбирає в себе найбільш характерні риси української нації у її найкращих проявах.
   Сама українська національна особистість являє собою одне з суттєвих перехрещень мови (мовна особистість як категорія) й національної естетики, оскільки остання характеризує особливості свідомості, поведінки й діяльності людей у конкретних сферах суспільного життя. У мові фокусується народження, сприйняття й естетична оцінка буття особистості зокрема і нації в цілому. У мові виявляється не просто логіка національного буття, а специфічне бачення світу, особливе світосприйняття, що конструює свою неповторну, оригінальну картину світу. У свідомості особистості (народної й індивідуальної) твориться самобутня система знань, понять, адекватних до національного буття - це когнітивна свідомість. У мові відбувається деяке спрощення сприйняття, пізнання оточуючого, у ній закріплюються певні грані понять - це мовна свідомість, яка завдяки почуттєвому олюдненому світосприйняттю набуває рис естетичної свідомості, утворюючи певну єдність.
   Єдність когнітивної, мовної й естетичної свідомості свідчить про рівні абстракції процесів свідомості. Разом з тим, існує принципова різниця між когнітивною (науковою) картиною світу і логічною (мовною) картиною світу: когнітивна має універсальний характер, вона може відрізнятись повнотою і обсягом через різний рівень цивілізації й розвитку народів. Лексична свідомість має підкреслено національний характер, з притаманними йому національними рисами. Цей національний геном виявляється в естетичній свідомості, що проявляється в оригінальному, притаманному саме цій нації, світобаченні, котре вимовляється у слові. Національна особистість через когнітивну систему координат пізнає світ, дійсність, це знаходить своє відображення у лексичній системі, що обумовлена умовами життя певного народу, специфічними особливостями реалій, котрі ним обираються. Це ще і ще раз дає нам підставу досліджувати мову як ціннісний національний генотип, як головний етнокультурний орієнтир буття нації.
   Мова є спільним домом нації, у якому вона, живучи, збувається. Жива стихія національної думки матеріалізована у рідному слові, несе навколишньому світові дійсну автономію внутрішнього національного самовизначення. Відірвана від національного ґрунту, вона здатна перетворитись на мертву схему суджень, позбавлену усілякої активності, внутрішнього національного стрижня. Без рідного слова, що притаманне кожному народові, ми мусили б розглядати людство лише як загальну цілісність в його усередненості. Тим самим нівелювався б суто національний початок людської спільноти й підкреслювалось би те, що властиве всім і завжди. Таким чином ми одержали б безлику, абстрактну картину світу.
   Національна мова - це не серединний розріз буття народу, це вершина його свідомості. У мові - родова основа буття нації, вона є тими коренями, котрі пов'язують людину з рідною землею. Мова сприяє усталенню нації, у котрому здійснюється первісна софійна ідея буття. Сама нація, завдяки рідній мові, являє собою не лише факт буття, вона є розумною сутністю, збагненим розумом світовим початком. Рідна мова, котра є родовим початком людини, становить для неї незаперечний факт її власної природи, від якого людина онтологічно неспроможна вивільнитись, бо це означало б її перетворення і навіть спотворення, означало б відсутність власного національно-духовного обличчя. Для людини, як онтологічної сутності, природно любити рідну мову, що є символом роду і Батьківщини, народу і землі. Нелюбов до своїх витоків є нічим іншим як онтологічним каліцтвом, викривленням, зубожінням. Це ще одна підстава визначати мову якаксіологічний, ціннісний генотип українства.
   Саме у мовному бутті людина підіймається до висоти національної рефлексії, мовою окреслюються і поглиблюються самобутні національні грані, посилюється національна диференціація. Осягнути цілісність, яку являє собою народ, нація можна тільки зсередини, оскільки усіляке ціле є онтологічним. Досліджуючи проблему у такому ракурсі, ми маємо змогу "увійти до потоку творіння", побачити і зафіксувати побачене, тобто стати водночас учасниками і спостерігачами. При цілісному підході невимірно збільшується значення досвіду як бази національної рефлексії, оскільки досвід є первинним і постійним на відміну від рефлексії, котра керується значенням уже виявлених раніше закономірностей досвіду. Володіння мовою являє собою унікальний досвід нації зокрема і людства в цілому. У вирішенні проблеми людини і нації, у вивченні шляхів їхнього розвитку, чинників формування національної самосвідомості саме мова стає ключовим об'єктом дослідження, оскільки вона найбільш тісно пов'язана з усім життям і діяльністю людини, нації. Саме мова щасливо і невипадково поєднує в собі індивідуальне й соціальне, загальнонаціональне, її мінімально навантажена матерією знакова природа дозволяє людині моделювати величезну множинність ситуацій і, узагальнюючи їх, розвивати мислення і національну свідомість. Керуючись сучасною науковою парадигмою, дослідження мови як національного і загальнолюдського феномену, пов'язане зі заздалегідь визначеною, так би мовити, узаконеною логікою руху думки, з додержанням певних правил. Разом з тим, будь-яка національна мова не вміщується до жорстких логічних правил, самою основою власної трансценденції порушує встановлені правила, диктує нові, до цієї пори невідомі.
   Природна хода історії нації, національних ідей дозволяє дійти висновку про те, що кожний якісно новий етап національного буття визначається появою людини, здатної охопити думкою всі його характерні особливості і втілити це бачення у власній мовотворчості. Це ще раз дає підставу досліджувати мову в якості базової засади естетичного буття нації. Самостійні прозріння людини, котрі виливаються у творчі мовні форми, їхня множинність і взаємодоповненість свідчать про граничну концентрацію емоційної, інтелектуальної атмосфери часу, чим забезпечується історична спадкоємність нації, безперервність її буття у часі й просторі. Мова, як далеко не лінійна структура, будує картину національного буття з присутньою логікою історичного розвитку, проте теж далеку від лінійності. Скоріше це механізм асиметричного синтезу з елементами дзеркальної симетрії всередині. Таким чином, мовою постійно змінюється ракурс і поєднання масштабів світобачення, отже національну мову ми можемо розглядати у рядах співставлену таких як: людина-мова-світ, людина-мова-народ, мова-нація-людство, духовна сила народу-внутрішня форма мови-національна особистість. Оскільки форма мови є національною, вона завжди твориться народом, нацією. У формі рідної мови міститься національне світовідчуття, його самобутня естетика. Проникаючи вглиб у духовне інобуття нації, ми виявляємо у мові, своєрідності її побудови,- засіб вивчення й пізнання народом істини, форму і суть становлення національної свідомості й характеру. Дух народу через його спільність з мовою, з одного боку перестає бути метафізичною величиною, бо може до певної міри досліджуватись через мову; з іншого - залишається в області метафізики, бо є незбагненим для остаточного пізнання, так само як мова не може бути пізнаною остаточно.
   Концентруючи в собі й об'єктивуючи в процесі знакового синтезу особливості бачення і сприйняття світу конкретним народом і кожною людиною зокрема, мова тим самим робить можливою індивідуальну й колективну рефлексію, яка є найважливішим фактором становлення національної особистості й формування самосвідомості нації. Мова є первинним генетичним кодом нації, бо через неї проходить становлення мовних моделей світу, їх засвоєння. Людина бачить дійсність крізь призму вже сформованої національної моделі, підсвідомо співвідносить їхні структури, уточнюючи й відточуючи цю модель. Це відбувається через те, що людина завжди відчуває себе частиною цілого: сім'ї, роду, колективу, нації. Без такого відчуття її життя є неможливим, оскільки знання про світ окремої людини ще не є знанням у повному розумінні цього слова. Воно - тільки сегмент, певне передбачення, котре стає світобаченням, світовідчуттям лише за умови втілення у колективному світобаченні й світосприйнятті як формі родової, національної свідомості. Моделі дійсності, котрі містяться у мовних знаках, закріплюються на рівні підсвідомості. Так виникає національна культура, естетика світовідчуття, - у численних формах не тільки колективної, а й індивідуальної проекції оточуючої дійсності. Структури реальності, які моделюються знаковими структурами мовної дійсності й структури суб'єктивного світобачення слугують базою для усвідомлення світу і є необхідними й достатніми для формування мовної естетичної свідомості народу, що відображає й визначає його самобутність.
   Тяжіння до метафізичної цілісності народу, нації одвічно зберігалось у суспільно-історичному бутті. Саме у цій ніші мав змогу сформуватися національний тип світобачення, що витікав з певних, самоочевидних для окремої спільноти людей, установлень логічного й почуттєвого характеру, котрі виявлялись у мові. Мову як ціннісний генотип нації можна уподібнити до обличчя цієї нації, її лика. Мовою визначається генетична спорідненість національної спільноти людей, їхня відокремленість у різноманітності людства як роду. "Обличчя людини є саме цей живий смисл і жива сутність, котра в однакових обрисах являє усе нові й нові свої можливості й тільки з таким лицем і можна мати живе спілкування як з людським" (Пер. авт.) [5]. Рідна мова є тією живою сутністю, котрою й у котрій живе нація. Доля людини, нації являє собою нерозривну єдність Слова І Діла, коли смисл перестає бути абстракцією й жива людська, національна ідея проривається у сферу дійсності, тут-буття, оскільки людина не живе у безповітряному просторі, вона живе у рідній країні, що зветься Батьківщиною й пов'язана з нею ниткою долі, історії, культури, традиції.
   Слово найбільш повно позначає буття національної особистості, відчуття людиною повноти свого існування. Мова, слово є тією єдністю, у котрій поєднуються, зливаються усі часові модуси. Національна особистість постає у мові, як постійна, щоденна праця життя - процес наділення смислом оточуючого світу і через це надання смислу власному існуванню. У мові міститься ідея ідеї екзистенції окремої людини і нації в цілому, ідея, котра створює можливість уповільнення бігу свого життя, певне "зависання" над ним, коли можна поставити перед собою якісь найсуттєвіші, найголовніші питання. Результат такої діяльності може й не вилитись у матеріалізацію-об'єктивацію певних предметів чи діяльності, він може бути вираженим як установлення, життєва позиція людини по відношенню до будь-чого, яка впливає на її соціальну активність чи пасивність. Сукупність таких ідей створює життєву позицію людини як національної особистості, позицію, яка фіксує досягнутий цією особистістю рівень розвитку й розкриття родових сил, котрі вміщують стратегічну і перспективну модель суспільного національного життя. Ці реалії й відбудовують життєву лінію, долю, відбудовують послідовністю кроків особистості на шляху актуалізації особистісної чи національної ідеї або установлення, що лежить в основі життєвої позиції.
   Самовизначення людини первісно відбувається у слові, яке ви-значає місце людини в ієрархії світових та національних цінностей, позначує її позицію відносно них. Самовизначаючись, суб'єкт таким чином окреслює свою життєву програму, розширює кордони власних можливостей, що спрямовані на реалізацію задумів. Словом здійснюється рефлексія людської діяльності, надання їй статусу "високого" призначення, котрий вписується у певну національну культурну традицію як рефлексія буття й, відповідно, перебування у світі вічних цінностей і питань. Саме у слові відбувається процес інтенціональної спрямованості до одвічних смислів, до сфери власного буття, де знімається проблема відчуження людини від світу, де вона самозреалізовується, фундирує себе у бутті. У словах рідної мови внутрішнє-суб'єктивний світ ототожнюється з зовнішньо-об'єктивним в ідеальних ейдетичних сутностях. Тотожність суб'єктивного й об'єктивного, котра здійснюється у мові, є провідником до світу ейдосів, що містять як зовнішній світ буттєвості, так і внутрішній світ людини. Цей людський світ, сповнений словом, є онтологічним явищем, о-мовленим буттям людини і нації. Людина пізнає світ на ментальному рівні за допомогою почуттів і розуму. Силою розуму людина намагається сягнути глибин світобудови, сутності предметів, вступаючи в активні відносини зі світом. Сила її почуттів дає можливість зруйнувати стіну, що розділяє людину і світ. Слово, мова є тим феноменом, у котрому органічно поєднуються розум і почуття, народжуючи єдине ціле - смисл. Зрозуміти якесь явище - значить сприйняти його, увібрати в себе. Факт розуміння змінює стан оточуючого світу, відношення людини до цього світу, котре матеріалізується в мові. В процесі пізнання світу людина входить за межі своєї тілесності, розширює границі свого Я до рівня загальнолюдської культури, водночас формуючи свою національну естетичну традицію і культуру.
   Рідна мова, слово - це завжди власне прочитування світу, інтерпретація його згідно з власними установленнями. А інтерпретація - це завжди ризик, бо ми завжди знаємо точку відліку, від якої стартуємо, проте ніколи не знаємо, що очікує нас наприкінці шляху. Наше буття постійно перебуває під знаком питання. В момент діалогу людини і світу мова, відриваючись від усталених графічних знаків, починає виступати як мовлення, розкриваючи свій смисловий потенціал, який знаходиться у прямій залежності від національного культурного досвіду. Інтерпретація світу за допомогою слова є непереборним моментом буття людини в якості національно-духовної істоти, тому мова безперечно є естетичною засадою буття нації. Мова має як практичну, так і духовну цінність, через мову й у мові людина стає здатною розкривати свої глибинні, підсвідомі потенції. Актуалізуючи потенціальне в мові, ми актуалізуємо потенційне в собі, бо мова надає саму можливість знаходження суб'єктом самостійного внутрішнього смислового простору, в якому укорінена самобутність, самоідентифікація особистості. Таким чином, рідна мова - не тільки сила, котра виявляє вже існуюче, а й могутня творча сила, умова вдосконалення й величезної духовної роботи людини, нації по самотворенню. Можна стверджувати, що сама мова як естетичне підґрунтя буття нації народжується у спробах людини прояснити власне буття, зробити його самоочевидним. Процедура осмислення виступає у мові і як засіб привласнення світу і як передумова дії, являючи собою процес конструювання світу і засіб соціально-організованої діяльності.
   Мовою твориться безперервність буття нації, послідовність цього буття, певний сюжет, історія по-дій і ми отримуємо континуум життя нації як долі нації. Буття національної мови як живого утворення відрізняється від людського буття, оскільки мова, будучи створеною народом, нацією протягом століть, не є самостійною, відокремленою сферою цього буття. Проте й людину, народ без рідної мови уявити неможливо. Такий народ, по-перше, не буде вважатись самостійним народом, по-друге, буде приреченим до занепаду. Отже, ми маємо симбіоз людини і мови, котрі потребують і підтримують одне одного. Мова онтологічно закорінена у людському бутті, у бутті нації, народу. Вона є ціннісним генотипом нації, тому що занурена у самісіньку суть людської, національної особистості. Мова складає самий людський, національний "корпус", його тілесну визначеність чи невизначеність. Мова входить зі світу і виходить у світ через людину, народ, стаючи достатньою матеріальною і духовною формою загальнолюдського і національного буття. Таким чином, мова, мовлення є певною формою існування людини, точніше, їх співіснування, співбуття. Мову можна ототожнити з живою істотою, котра народжується, живе і вмирає. її народження й ідея закладені у самій людині, нації, становлять її споконвічний, енергійно-смисловий імпульс або стрижень, є фундаментальною метафізичною одвічністю, котра забезпечує життя олюдненого світу від самого початку до кінця. Споконвічний сенс мови міститься не в її формах й ідеї, а у здатності забезпечувати цілісність буття людини й нації, живий характер цього буття, його тотожність самому собі.
   Проблема мови, мовлення не є суто лінгвістичною проблемою, це, так би мовити, онтолого-екзистенціальна проблема людини й нації. Представник того чи іншого народу, людина є зануреною у національну семіосферу, тексти національної культури. Народ розвивається і створює у ході цього розвитку мовні тексти національної естетики, котрі наповнюють смислом буття нації. Дослідження мови як естетичної засади буття нації доводить, що мова може існувати в двох формах: по-перше, як система мовних знаків і смислів, що виростають з повсякденної діяльності і спілкування людей; по-друге, як явище, що еволюціонує у контексті національної свідомості. Мова, при розгляданні її як ціннісного генотипу нації, являє собою історично-специфічний тип національної мовної естетики, відображення онтологічного поля національної культури. Первинні мовні тексти є певними апріорними структурами, котрі у процесі їх функціонування наповнюються почуттєвим різноманіттям. У мові, як національному естетичному феномені, тексти задані (апріорні) сполучаються з текстами даними (діючими у цю мить) і утворюють щільність національного буття.
   М.К.Петров у своїх дослідженнях підкреслює, що основою соціального буття (а нація - завжди соціум, бо являє собою особливу, духовно та генетично поєднану спільноту), є мовний знак, як втілення головних життєвих смислів. У мовних знаках перехрещуються усі можливі види людської діяльності, підтримується її смисловий простір, задається своєрідний "режим" розуміння світу, створюється ситуація мовного буття [6]. Мова є безпосереднім процесом організації і здійснення життєдіяльності національної спільноти, формою її буття під знаком служіння національним цілям, цінностям, ідеалам.
   Підсумовуючи усе зазначене вище, ми можемо дійти наступних висновків:
   Перш за все, мова людини є явищем естетичним, оскільки вона народжується одвічним, людяним прагненням людини до творчої діяльності. Отже, мова - це творець і "будівник" навколишнього осмисленого світу, вона дозволяє нам бачити і розуміти те, що без неї ми не побачили б і не зрозуміли, вона відкриває людині оточуючий світ.
   Смисловим і естетичним первинним початком мови є мовна метафора як мовний знак, що за своїм значенням виходить поза межі реально- предметного буття, породжуючи багатозначність, полісемантичність. Словесна метафора дозволяє побачити те, що можна лише збагнути, і здатна транслювати глибинні характеристики загальнолюдської культури і національної естетики.
   Прекрасне, притаманне мові, не лише збагачує мову з естетичної точки зору, воно містить у собі певну інформацію. Естетичний потенціал мови зосереджує в собі уточнення понять, диференціацію відтінків смислу, коректування смислової спрямованості відносно оточуючої предметної реальності. Естетика мови - це її багатовимірні, глибинні якості.
   Саме естетична функція мови ставить її на один рівень з мистецтвом, що неодноразово підкреслював В. фон Гумбольдт. Мова твориться роботою духу, вона сама, являючи духовну творчість людини, є стимулом для різних видів мистецтва. Оскільки всі види мистецтва, поєднуючись, створюють духовну картину світу, - решта видів мистецтва реалізують нереалізоване прекрасне у мові.
   Прекрасне у мові є переходом від духу до значення, воно завжди несподіване і первинне у своїх проявах, завжди неповторне, як справжній акт творчості. Саме тому у дослідженні мови як естетичної засади національного буття, ми у якості підґрунтя звертались до літературних творів.
   Отже, мова становить потужну естетичну засаду національного буття, вона є складною духовно-семіотичною системою, специфічним і універсальним засобом об'єктивації як індивідуальної свідомості, так і культурної народної традиції. Національною мовою забезпечується можливість власної інтерсуб'єктивності, розгортання у просторово-часових формах і рефлексивного осмислення.

1. Хайдеггер М. Путь к языку II Время и бытие. - М.: Республика, 1993. - С. 265.
2. Стус В. Листи до сина. - Івано-Франківськ: Лілея НВ, 2001. - С. 15.
3. Чекмишев О. Таїнство // Святий Володимир. Літературно-художній альманах студентів Інституту журналістики. - К., 2004. - № 6. - С 146.
4. Маймин Е.А. Искусство мыслить образами. - М.: Просвещение, 1977. - С. 13.
5. Лосев А.Ф. Философия имени. - М.: Издательство Московского университета, 1990. - С. 151.
6. Петров М.К. Язык. Знак. Культура. - М.: УРСС, 2004. - С. 86-93.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com