www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Теоретичні проблеми розвитку історії української філософії у сучасних дослідженнях (концепція історико-філософського українознавства В.С. Горського)
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Теоретичні проблеми розвитку історії української філософії у сучасних дослідженнях (концепція історико-філософського українознавства В.С. Горського)

С.В. Руденко, канд. філос. наук

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ ФІЛОСОФІЇ У СУЧАСНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ (КОНЦЕПЦІЯ ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКОГО УКРАЇНОЗНАВСТВА В.С. ГОРСЬКОГО)

   У статті аналізується теоретичний зміст концепції історико-філософського українознавства В.С.Горського та перспективи застосування її положень до розробки теоретичних проблем історії української філософії.

   This article evolves the theoretical content of conception of historic-philosophical science about Ukraine by V.Horsky and perspectives of it's apply to development of theoretical problems of history of Ukrainian philosophy is analysed.

   Сучасний стан досліджень у галузі історії української філософії характеризується наявністю різноманітних підходів до її інтерпретації. У вітчизняній філософській літературі нині представлений ряд праць, що виконані в межах описового підходу до історії філософії України. Також існують роботи, автори яких розглядають процес розвитку філософської науки в Україні як невід'ємну складову вітчизняної культури і пов'язують його специфічне протікання із особливостями розвитку нефілософських сфер національної культури в контексті світової. Набули значного розповсюдження праці, у яких історія української філософії тлумачиться як змістовна складова інтегративно-міждисциплінарного поля українознавчих досліджень. Ще один напрямок сучасних історико-філософських досліджень (та історії вітчизняної філософії зокрема) отримав назву "історія історико-філософської науки", особливість якого полягає у застосуванні досягнень західноєвропейської історико-філософської думки до аналізу сучасних проблем розвитку вітчизняної історико-філософської науки. Цей перелік основних напрямків розвитку історико-філософського знання в Україні за сучасних умов можна продовжувати і доповнювати. Однак, наявність значної кількості концепцій осмислення історії філософії України свідчить як про значні досягнення у цій галузі так і про наявність важливих для вирішення теоретичних та методологічних проблем.
   Саме тому, розпочинаючи дослідження у сфері теорії історико-філософської науки, на нашу думку, необхідним є аналітичний огляд основних сучасних підходів до осмислення, розуміння, пізнання історико-філософського процесу в Україні, оцінки його місця у світовому історико-філософському поступі, метою якого є побудова узагальненої моделі інтерпретацій історії української філософії, що створить умови можливості для більш чіткої постановки обраної для аналізу проблеми.
   Вагоме місце у сучасних дослідженнях з історії української філософії займають праці В.С.Горського, який по праву вважається засновником концепції історико-філософського українознавства, що знайшла своє висвітлення у таких роботах як "Історико-філософська інтерпретація тексту", "Філософія в українській культурі (теорія та методологія)", "Біля джерел: нариси з історії філософської культури України" [1] та у чисельних статтях, виступах, матеріалах конференцій і має значну кількість послідовників нині. Остання робота представляє собою своєрідний підсумок історико-філософських студій В.С.Горського і тому, на нашу думку, є найбільш репрезентативною для висвітлення доробку вченого.
   На думку В.С.Горського, однією з центральних теоретичних проблем, що постали перед розвитком історії української філософії, є питання про співвідношення історичної та, власне, філософської складової цієї науки, що зумовлює специфічні риси історико-філософського пізнання в цілому, оскільки саме у цій галузі історична і предметна складова утворюють суперечність. "...Історія філософії, - зазначає B.C.Горський, на відміну від інших історичних наук набуває антиномічногохарактеру - історичного і філософського одночасно. В певному сенсі можна говорити про напругу між науковим (емпірично-історичним) і ненауковим (філософсько-теоретичним), що вирізняє власне спосіб мислення в сфері історії філософії як специфічній галузі теоретичного дослідження" [2]. Також цікавим є твердження вченого про те, що "сполучення історичного і філософського начал в наці історії філософії зумовлює вихідну напругу, що рухає процес історико-філософського пізнання" і вирішення цього протиріччя є принципово неможливим [3]. Вихідна теоретична антиномія в структурі історико-філософського знання зумовлює в наш час два напрямки розвитку досліджень історії української філософії, в яких надається перевага або історичній складовій, що спричиняє виникнення зовнішнього, описового підходу історії філософії України, або філософській, яка схильна тлумачити історичний процес як логіку (в гегелівському дусі), в якій знята зовнішня форма випадковості. І якщо недостатність описового підходу до історії вітчизняної філософії одразу стала досить очевидною для дослідників різних періодів, то проблематичність та небезпечність системно-логічного підходу до осмислення розвитку філософії в Україні, вважає B.C.Горський, і до сьогодні не є до кінця усвідомленою: "З часів Гегеля, а в українській історико-філософській науці - понині, саме такий підхід становить визначальну методологічну схему дослідження. Реальне буття філософії в історії, по суті, зводиться до конструювання однолінійного процесу, зміст якого утворює сутність філософського бачення, що сприймається як істина субъектом історико-філософського пізнання" [4]. Таким чином, весь матеріал, який не вкладається в цей логічний процес розгортання філософії в її історії, оголошується "поза філософським", зникає із поля дослідження, а загальним критерієм його відбору постає західноєвропейська філософська традиція [5]. У більш скороченій та нерозгорнутій формі це питання декількома десятиліттями раніше було поставлене П.В.Копніним у праці "Діалектика. Логіка. Наука" [6], але в її межах не була дана відповідь на нього. У роботах В.С.Горського запропонований один із варіантів усунення цієї проблеми із структури теорії історико-філософського процесу. На думку дослідника, історичну та філософську складову історико-філософської теорії поєднує принцип діалогічності: "Абсолютизація історичного начала загрожує втратою єдності, яка сполучає філософське багатоманіття. Абсолютизація філософського начала хибує втратою багатоманіття у підсумку. Принцип діалогізму дає можливість уникнути загрози абсолютизації будь-якої схеми, що забезпечує єдність історико-філософського багатоманіття в межах філософської пам'яті...Здатність почути "іншого", побачити в "чужому" "своє" і "своє" в "чужому"... - у цьому запорука успішної реалізації завдань історико-філософського дослідження на рівні, адекватному потребам нашого часу" [7].
   Дійсно, діалогічний підхід значно розширює поле історико-філософських досліджень, можливості розуміння історико-філософського процесу, методологічний апарат історико-філософського пізнання, але він імпліцитно приховує у собі настанову, яка, на нашу думку, не була описана в роботах B.C.Горського, а саме необхідність конвенціонального узгодження структури історико-філософської теорії. Елемент конвенційності необхідно виникає в системі історико-філософських досліджень, що заснована на принципі діалогічності, оскільки кінцевою метою будь-якого конструктивного діалогу, апріорі спільної комунікації є досягнення консенсусу, домовленості щодо певних положень. Самі поняття діалог, домовленість, консенсус є рефлексивними, взаємовизначальними, саме тому в структурі діалогічної теорії історико-філософського процесу поняття істинності та згоди (домовленості) мають амфіболічний характер, що створює небезпеку підміни істинності конвенцією, системності - консенсусом. Отже, можна зробити висновок про необхідність більш детального аналізу конвенціональної теорії історико-філософського процесу в Україні, її переваг і недоліків, що є завданням для подальшого дослідження.
   Розв'язання проблеми співвідношення історичної та філософської складових в структурі історико-філософської теорії, на наш погляд, може бути досягнуто без введення принципу діалогічності в дослідженнях історії вітчизняної філософії. В даному випадку мається на увазі відсутність цього принципу в структурі теорії історико-філософського процесу як фундаментального основоположення, але не елімінація його із методологічного апарату історико-філософського пізнання. Ми схильні вважати, що небезпека конвенції, що заміняє собою істинність в структурі теорії історії філософії, виникає внаслідок специфічного розуміння історії науки і самої науки. Цінність принципу діалогічності в роботах B.C.Горського визначена, на наш погляд, насамперед, авторською позицією щодо співвідношення наукового знання та його історії.
   B.C.Горський вважає, що дослідження історії філософії суттєво відрізняються від досліджень історії науки. Аргументація вченого пов'язана з тим, що історія філософії на відміну від історії науки представляє собою певний спосіб філософування, тобто історія філософії сама є філософією: "В силу граничної філософських проблем людського буття, в тому числі й пізнавальної діяльності, що є предметом осмислення в сфері філософії, вона (філософія - С.Р.) не просто враховує здобутки власної історії, а включає сам історичний процес філософування у сферу своєї рефлексії" [8]. Для обґрунтування цієї думки B.C.Горський використовує тезу про те, що предмет історії науки не співпадає з предметом сучасних наукових досліджень: "За всієї важливості, яку для вченого - фізика, хіміка, географа чи лінгвіста, як і для мистця, релігійного діяча, політика тощо - мають знання з історії здобутків і втрат його попередників, що працювали на тій самій ниві певної науки, мистецтва, релігії тощо, вони суттєво вирізняються від тих, що є безпосереднім предметом його діяльності... Дослідження ж з історії наукового пізнання у сфері хімії чи лінгвістики суттєво відрізняється від предмета їхнього дослідження. Так само історик мистецтва може бути позбавлений будь-яких мистецьких талантів, а історію релігії може вивчати атеїст" [9].
   Наведене міркування B.C.Горського дійсно відображає об'єктивні особливості розвитку наукового та філософського знання, але, на нашу думку, воно потребує суттєвих формальних та змістовних уточнень, які, можливо, в силу особливостей предмету та завдань роботи, не наведені вченим, однак, відсутність яких не дозволяє нам повністю погодитися з його думкою. Необхідність формального уточнення полягає в тому, що при обґрунтуванні цього, на наш погляд, досить важливого для теорії історико-філософської науки положення B.C.Горський використовує аналогію - один із найслабкіших типів правдоподібних міркувань, за допомогою якого визначається зв'язок таких фундаментальних типів пізнання та діяльності як філософія, наука, релігія та мистецтво. Також можна розширити й зміст положень, що апелюють до предметних сфер філософії науки, релігієзнавства, естетики, мистецтвознавства, і пресубпозиційно містяться у міркуванні дослідника.Так, наприклад, B.C.Горський розділяє класичну для філософії науки позицію щодо приросту та спадкоємності наукового знання, яка у філософській літературі отримала назву "концепція кам'яної кладки", "еволюціонізм" тощо, що тлумачить розвиток науки та наукового знання як поступовий еволюційний процес "прирощення знань". Однак, якщо звернутися до чисельних сучасних зарубіжних та вітчизняних досліджень у галузі філософії науки та історії науки (Т.Кун, К.Поппер, І.Лакатос, А.Пуанкаре, Н.Гудмен, Х.Пантнем, В.С.Стьопін, П.В.Копнін, І.В.Огородник, В.А.Рижко, І.С. Добронравова, В.Л.Чуйко та ін.), то неважко переконатися утому, що ідея "прирощення знань", будучи актуальною за часів Гегеля, не розглядається як така, що може пояснити особливості та закономірності розвитку науки й наукового знання і давно не використовується ані філософами науки, ані практикуючими вченими. Так, наприклад, виходячи із деяких сучасних досліджень у галузі філософії науки, можна стверджувати, що птолемеївська модель світобудови для сучасного астронома становить переважно антикварну цінність [10] не в силу своєї хибності чи дискредитованості сучасністю, скільки внаслідок своєї незручності та ускладненості для вирішення актуальних проблем та здійснення обрахунків.
   Важко повністю погодитись без значних уточнень і з думкою А.Гуйє, яку розділяє B.C.Горський, що сучасна наука дискредитує наукові досягнення минулого, а у розвитку філософського знання така закономірність не проявляється [11]. По-перше, філософія як форма знання виникає набагато раніше, ніж наука, яка є явищем Нового часу. По-друге, якщо відволіктись від творів Платона чи Аристотеля, до яких апелює B.C.Горський, то в історії філософії як в історії науки можна віднайти значну кількість представників, філософських систем, течій, шкіл та напрямків, які мають історичну цінність, але результати їхнього доробку безпосередньо не застосовуються при вирішенні сучасних філософських проблем, проте, всі вони зберігають опосередковане застосування, наприклад, в освіті. А розвитку наукового знання (переважно, гуманітарного) можна виділити представників, досягнення яких мають універсальне значення, подібне до значення ідей Платона для всієї історії філософської думки. Так, наприклад, логічне вчення Аристотеля продовжує розвиватись у сучасних дослідженнях (В.Маркін) [12]. Упродовж розвитку логіки як науки воно розширювалось, доповнювалось, зазнавало критики, але не було дискредитованим. Твір невідомого автора "Історія Русів" хоч і має майже півторастолітній вік, але не є дискредитованим значною кількістю сучасних досліджень з історії України, доробок О.Потебні в мовознавстві також зазнав розширення і розвитку, але не дискредитації. Перелік прикладів можна довго продовжувати, що свідчить про те, що ця риса є не універсальною, а розповсюдженою у галузі природничих наук.
   Дослідження у галузі з історії філософії та історії науки можуть мати зовнішній (історіографічний) характер і можуть бути здійснені не фахівцями - філософами чи математиками, фізиками, мовознавцями тощо. Утім, більшу цінність представляють розробки, що спрямовані на аналіз закономірностей розвитку філософії чи науки в її історії, які не можуть бути проведені не фахівцем, адже не будучи мовознавцем, фізиком, математиком тощо і філософом в тому числі тощо неможливо говорити про закономірності розвитку цих наук в їх історії.В цьому контексті приклад B.C.Горського з історією мистецтва, яку може вивчати не митець, та історією релігії, яку може вивчати атеїст, не витримує критики, оскільки в ньому порушується принцип однозначності імен. Ми можемо говорити про не описову історію релігії та історію мистецтва лише у тому випадку, коли розуміємо релігію, або мистецтво як об'єкт наукового дослідження.
   В якості висновку, можемо зазначити, що застосування принципу діалогічності в дослідженні історії вітчизняної філософії та аналіз співвідношення історії філософії та історії науки потребують більш детального розгляду, оскільки більшість відмінностей між історією філософії та історією науки є недостатньо обґрунтованими.
   Одним із вагомих досягнень B.C.Горського, на наш погляд, є обґрунтування змістовної типологізації досліджень з історії філософії, яка застосовується ним до досліджень з історії вітчизняної філософії. На основі аналізу сучасних досліджень з теоретичних та методологічних проблем історико-філософської науки B.C.Горський виокремлює два основних аспекти історико-філософського дослідження: генетичний та функціональний, кожен із яких охоплює ряд дослідницьких завдань. До генетичного аспекту історико-філософського пізнання B.C.Горський відносить завдання, пов'язані із визначенням загальних культурних підстав, що спричинили виникнення певного філософського питання, теоретичне становлення ідеї, "народженої цим запитанням" і "виявлення смислу, який несе в собі твір" [13]. До функціонального ж аспекту історико-філософського дослідження вчений відносить, по-перше, "вивчення особливостей діяльності з розширення і збагачення авторського смислу в колі однодумців", тобто, впливу інших філософських ідей на смисл вчення того чи іншого філософа; по-друге, дослідження процесу трансформації смислу і значення авторської ідеї на різних етапах розвитку філософської теорії і, по-третє, визначення ролі певної філософської ідеї в історії культури [14].
   На основі різних розумінь зазначених універсальних завдань та методологічних засад B.C.Горський виокремлює три типи історико-філософських досліджень, які позначаються такими термінами як "історія філософської думки", "історія філософської теорії" та "історія філософів". Цілком очевидним є той факт, що ці типи історико-філософських досліджень у сучасній вітчизняній історико-філософській науці функціонують і як способи реконструкції розвитку філософії в Україні, проте, на наш погляд, можна зафіксувати значну нерівномірність їхнього розвитку.
   Під історією філософської думки B.C.Горський розуміє ту частину історико-філософських досліджень, які спрямовані на вивчення розвитку філософської думки у культурно-історичному контексті, визначення взаємозв'язку філософії (як квінтесенції культури) з іншими сферами суспільного життя - релігією, політикою, економікою, мистецтвом тощо. Такий тип реконструкції історико-філософського процесу як правило має на меті з'ясування контексту, в межах якого виникає і розвивається філософська проблематика, формується особистість того чи іншого філософа [15]. Дослідження історії філософської думки включають у себе як описовий підхід, недостатність якого не свідчить про непотрібність в історико-філософському пошуку, так і соціокультурний аналіз, який вже спрямований на осмислення внутрішніх закономірностей розвитку історико-філософського процесу.
   Значну частину сучасної філософської літератури, що присвячена історії української філософії, складають праці, що виконані у "жанрі" історії філософської думки, що є, на наш погляд, закономірним явищем. Адже починаючи з 90-х років XX століття дослідники історії філософії України опинились у такій проблемній ситуації, коли не існувало жодного підручника з історії української філософії, розвиненої системи монографічних досліджень, коли імена більшості з представників вітчизняної філософії залишалися невідомими, а їхні праці з відомих причин не перебували в науковому обігу, а знаходилися або в рукописних архівах, або на сторінках еміграційних видань. Цілком очевидно, що за такої ситуації незнання "емпіричного матеріалу" обговорення проблем теорії історико-філософського процесу в Україні чи методології його пізнання було б, м'яко кажучи, передчасним. За роки незалежності зусиллями співтовариства вітчизняних вчених (С.В.Бондар, І.В.Бичко, А.К.Бичко, B.C.Горський, В.Д.Литвинов, В.С.Лісовий, М.І.Лук, В.М.НІчик, І.В.Огородник, В.В.Огородник, Н.Г.Мозгова, М.В.Попович, В.О.Пшеничнюк, М.Ю.Русин, Я.М.Стратій, та багато інших) було багато зроблено для вирішення окресленої проблеми і сьогодні можна стверджувати, що в історії розвитку філософії в Україні вже майже не лишилося "білих плям", опрацьовано і видано більшість текстів першоджерел усіх періодів розвитку вітчизняної філософії (від Київської Русі і до наших днів). Вказана специфічність проблематики розвитку історії філософії України у 90-х роках XX століття визначила те, що домінуючим типом реконструкції історико-філософського процесу в Україні стала "історія філософської думки". Цей тип є особливо важливим при дослідженні історії вітчизняної філософії і тому, що відповідає специфіці розвитку філософського знання в Україні, яка розкривається у тому, що воно досить часто не мало професійних форм фіксації і розвивалось у контексті історико-культурної та суспільно-політичної діяльності. Як зазначає B.C.Горський "особливої ваги під час аналізу текстів, в яких закладено філософськи значиму ідею, набирає проблема перекладу з нефілософської мови на філософську - в генетичному аналізі, і з філософської на нефілософську - в аналізі функціональному" [16]. Більшість текстів вітчизняних філософів різних епох потребують саме такого підходу, тому і сьогодні цей тип історико-філософського дослідження не є забутим, хоча частіше використовується для написання лише частини праці з історії філософії України. Утім за останні 20 років цей підхід вичерпав себе, оскільки основне завдання, на розв'язання якого він спрямований, є майже вирішеним, що, на нашу думку, ще недостатньо усвідомлено серед дослідників історії філософії України.
   На сучасному етапі все більшою стає потреба у дослідженнях, які B.C.Горський називає "історія філософської теорії'. Пошуки у цьому напрямку спрямовані на аналіз основних закономірностей розвитку професійної (шкільної, академічної) філософії, розробку теорії історико-філософського процесу та методології його пізнання.Дослідження такого типу у галузі історії української філософії є малопоширеними нині. Однак все більше сучасних вчених вказують на актуальність і необхідність таких розробок: "За всієї обмеженості, притаманної "шкільній філософії", яка здебільшого зумовлює зневажливе ставлення як з боку творчих представників філософії, так і істориків філософії, - зазначає B.C.Горський, - спеціальне дослідження її вкрай важливе. Адже тут здійснюється кодифікація і класифікація різноманітних філософських здобутків, виробляється нормативна мова філософського дискурсу в межах культури на певному просторі та етапі її розвитку" [17].
   Третьому типові реконструкції історії філософії - "історії філософів" B.C.Горський надає особливу перевагу. На думку вченого, цей підхід дозволяє уникнути проблем деперсоніфікації історико-філософського процесу, вводячи до предмету історико-філософського дослідження особистість філософа. "Тут історія філософії, - зазначає B.C.Горський, - виступає як...поле діяльності тих неповторних особистостей, які пручаються у відповідь на спроби повивати їх у "типовий образ", "загальні закономірності"" [18]. Також з "історією філософів" дослідник пов'язує впровадження необхідного, на його думку, принципу історико-філософського дослідження - "презумпції рівноцінності", відповідно до якого внесок кожного філософа у розвиток цієї науки є рівноцінним з іншими. З необхідністю введення принципу рівноцінності до історико-філософських досліджень ми можемо погодитись лише частково. Дійсно, варто відмовитись від якоїсь загальної системи координат, яка слугує критерієм оцінки доробку того чи іншого філософа. Класичним прикладом тут може бути марксистсько-ленінська історико-філософ-ська концепція, в межах якої історико-філософський процес тлумачився як поле битви матеріалістів та ідеалістів, діалектики та метафізики тощо і всі філософські праці, які не вкладалися в цей канон оголошувалися "псевдонауковими", "наївними" чи "ревізіоністськими" і т.і.
   Введення принципу рівноцінності до історико-філософських досліджень є умовою подолання однієї з "хвороб" сучасної історії філософії України (за словами B.C.Горського - історико-філософського українознавства) - "провінціалізму" [19].
   Однак, важко погодитись із думкою B.C.Горського про те, що філософська діяльність Платона та професора пересічного університету, який викладає його філософію, однаково цінна [20], оскільки результатом діяльності Платона став розвиток всієї світової філософської думки, а результат діяльності професора пересічного університету, який викладає, не розвиваючи (не створюючи нове знання), філософію Платона, має зовсім інший характер, який на відміну від філософії Платона, далеко не завжди може і не завжди повинен ставати предметом історико-філософського розгляду.
   У сучасній літературі існують дослідження діяльності представників вітчизняної філософської думки, якій з різних причин приписується неабияке значення, хоча вона є переважно інтерпретативною і її результатом не є створення нового знання. Так, наприклад і К.Рай-нгольд і автор книги "Кант за 90 хвилин" є інтерпретаторами філософії І.Канта. Але, на відміну від автора книги "Кант за 90 хвилин", результатом філософської діяльності К Рейнгольда став розвиток філософії І.Канта у майбутньому, а результатом "діяльності" автора книги "Кант за 90 хвилин" стало поширення вульгарного уявлення про філософію І.Канта і можливості осягнення її змісту і значення.
   В якості висновку можна зазначити, що історія української філософії знаходиться на такому етапі свого розвитку, коли особливої актуальності набувають не стільки такий тип осмислення історико-філософського процесу як, вживаючи терміни B.C.Горського, "історія філософської думки", скільки "історія філософської теорії". Один тип історико-філософського дослідження в контексті проблем розвитку історії філософії України не дискредитує інший (як це можна побачити в історико-філософській теорії Г.Гегеля), а є його логічним продовженням. Більш того, "історія філософської думки" та "історія філософської теорії" - це типи реконструкції історико-філософського процесу, які мають паралельний характер розвитку і є відносно автономними сферами історико-філософського пізнання. Суттєво відрізняються вони лише за суб'єктом пізнання, оскільки у "жанрі" історії філософської думки України може працювати і не професійний історик філософії (як свідчить сучасна дослідницька література, це може бути й історик, філолог, мистецтвознавець), тоді як для осмислення теорії історико-філософського процесу в Україні, проблем розвитку історії української філософії як науки необхідною постає фахова (академічна) історико-філософська підготовка. Звернення до історії світової та вітчизняної філософської думки нерідко є невід'ємним елементом досліджень, які здійснюються у предметному полі інших філософських та гуманітарних спеціальностей в цілому. Без звернення до історико-філософського матеріалу у формі опису та у контексті розвитку культури неповними були б дослідження, наприклад, у галузях онтології, гносеології, філософської антропології, логіки, філософії науки, мистецтвознавства, естетики, літературознавства, мовознавства, оскільки це звернення спрямоване на встановлення місця тієї чи іншої наукової проблеми у контексті розвитку культури. Проте, є очевидним, що аналіз основних закономірностей розвитку філософських ідей в історії, звернення до теорії історико-філософського процесу у працях з соціальної філософії, феноменології чи літературознавства є недоцільним, оскільки складає предмет окремого наукового дослідження.
   Вказана обставина, на нашу думку, відкриває нові перспективи здійснення реконструкції основоположень та розробки теорії історико-філософського процесу в Україні. У подальших дослідженнях варто зосередитися саме на тій проблематиці, яка виникає і розвивається в межах історії української філософії як філософської науки, що має свій об'єкт, предмет та метод, причому наявність інших модусів існування і розвитку досліджень з історії вітчизняної філософії, у яких вона не позиціонується як строга наука (праці міждисциплінарного характеру, історико-філософське українознавство тощо), не ставиться під сумнів.

1. Див.: Горский B.C. Историко-философское истолкование текста.- К.: Наук, думка, 1981 - 206 с; Горський B.C. Філософія в українській культурі: (методологія та історія). - Філософські нариси. - К.: Центр практичної філософії, 2001. - 236 с; Горський B.C. Біля джерел: (Нариси з історії філософської культури України). - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська акад.", 2006. - 262 с.
2. Горський B.C. Біля джерел: (Нариси з історії філософської культури України). - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська акад.", 2006. - С.10-11.
3. Там само. - С.12.
4. Там само. - С.13.
5. Там само - С.13.
6. Копнин П.В. Диалектика. Логика. Наука.- М.: Наука, 1973. - С.256.
7. Горський B.C. Біля джерел: (Нариси з історії філософської культури України). - К.: Вид. дім "Києво-Могилянська акад.", 2006. - С.15-16. 7. Там само. - С.10.
8. Там само. - С.10.
9. Там само.
10. Там само. - С.10.
11. Там само.
12. Маркин В.И. Силлогистические теории в современной логике. - М.: МГУ, 1991.
13. Горський B.C. Біля джерел: (Нариси з історії філософської культури України). - К.:Вид. дім "Києво-Могилянська акад.", 2006. - С.21.
14. Там само. - С.22.
15. Там само. - С.23.
16. Там само.
17. Там само. -С.25.
18. Там само. - С.27.
19. Там само.-С.49.
20. Там само.-С.27.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com