www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Вплив зміни ідеалу раціональності на розвиток естетичної теорії
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Вплив зміни ідеалу раціональності на розвиток естетичної теорії

О.Ю. Павлова, д-р філос. наук

ВПЛИВ ЗМІНИ ІДЕАЛУ РАЦІОНАЛЬНОСТІ НА РОЗВИТОК ЕСТЕТИЧНОЇ ТЕОРІЇ

   В статті проаналізовано еволюцію основних підходів до проблеми самовизначення естетичної теорії в контексті трансформації класичного ідеалу раціональності.

   The evolution of main approaches to problem of aesthetics theory self-definition in the context of classical ideal of rationality transformation is analyzed into the article.

   Метафізичні підходи до розуміння фундаментальних вимірів людського буття, зокрема до проблеми естетичного в процесі трансформації класичного ідеалу раціональності продемонстрували свою непереконливість. В першу чергу, втратила свою самоочевидність декартівська парадигма свідомості (декартівсько-кантівський канон, за Р. Рорті), де остання розглядається як прозора сама для себе і виступає вихідною точкою процесу пізнання. Криза цієї моделі філософування поставила під сумнів можливість самообґрунтування філософського знання, а разом з тим долю самої філософії (також і естетки як філософської дисципліни). Ця проблема детально проаналізована як західними дослідниками (Б. Вальденфельс, Е. Гуссерль, Ф. Ніцше, Ліо-тар, Ж. Дерідда, М. Фуко, P. Рорті), так і вітчизняними (П. Гайденко, М. Мамардашвілі, В. Лук'янець, М. Попович). Метою нашого дослідження є аналіз впливу зміни ідеалу раціональності на розвиток естетичної теорії.Можна погодитись з підсумком тих фундаментальних зрушень, що привели до зміни стилю філософування, наведених російським дослідником М. Фурсом: "Базова лінія протистояння в сучасній філософії пов'язана з питанням про долю філософської раціональності: якщо одні заявляють про появу "пост-філософської культури" і перетворення філософування в різновид літературної практики, то інші відстоюють тезу щодо життєздатності філософії як академічного заняття і передбачають варіанти нової моделі філософської раціональності" [1]. До методологічних інновацій слід відноситися з обережністю. Не можна безрефлексивно відкидати здобутки класичного етапу розвитку філософії, як Просвітництво відкинуло настанови традиційного стилю філософування. Просвітницька критика відкидала авторитет традиції, оскільки його засади виявилися дорозсудковим, забобонними. Але, як доводить Г. Гадамер, в традиції може закріпитися лише те, що довело свою життєздатність, розумність. Інша справа, що життя вже вийшло за межі тієї розумності, які консервує традиція (використовуючи вираз Гегеля, можна зробити висновок, що розрив між наявним і дійсним ставить під сумнів тотожність розумного і дійсного, але не може спростувати його). Принаймні, її аксіоматичність мало чим відрізняється від самоочевидності правил розуму. Проте, і сучасні теоретичні стратегії мало чим відрізняються від допросвітницьких регулятивів. Аналіз лінгвістичних знаків у структуралістів або соціальних фактів у позитивістів є ще більш випадковим, ніж традиціоналістські настанови. В основі останніх, як доводить герменевтична онтологія, полягає знятий розум практичного досвіду, доведений до аксіоми, життєвого правилу. Тоді як неупередженість вибору "атомарного факту" завжди викликає сумнів, оскільки за його випадковістю приховується історія, безумовність якої є ілюзорною. Дослідження прихованих витоків завжди руйнує об'єктивність факту. Ще Паскаль, поставивши під сумнів аксіоматичність раціоналізму, зазначив: "Звичай - ось і вся справедливість, за однією причиною тому, що він в нас укорінився. Тут містичні засади його влади. Хто забажає сягнути його витоків, той його знищить... Мистецтво фронди та розхитування держави полягає у вмінні підривати сталі звичаї, дошукуватися до їхніх витоків, доводити наскільки мало в них справедливості та необхідності" [2]. Самоочевидність навіть математичних і логічних аксіом, що претендують на природність і поза-історичність, є лише породженням певних історичних умов та соціальних полів.
   Побудова адекватної естетичної теорії потребує прояснення ґенези її вихідних настанов, аксіом. Це не можливо поза визначенням метаморфоз філософської теорії взагалі. В історії посткласичної парадигми філософського знання найбільш очевидними стали такі фундаментальних зрушення:
   По-перше, заперечення універсальності розуму, визнання його інструментального значення, що починається з марксистського і позитивістського дистанціювання від настанов логоцентризму. Світ більше не сприймається як тотальна єдність, яку можна осягнути раціональними процедурами, рефлексивним зусиллям (а в класичному раціоналізмі розум долав навіть межі трансцендентного). Головним предметом філософської рефлексії стає первинна єдність життя, матеріального розвитку, живий досвід. Розум відтепер розглядається лише як один з елементів світу (іноді навіть найбільш сумнівний та агресивний), а не як універсальний інструментарій людини. Таке ставлення до нього доводить гносеологічну відносність протиставлення буття і свідомості в марксизмі, обмеженість розуму іншими складовими свідомості (наприклад, у Ніцше, Бергсона, Фрейда). Ще більше ця тенденція посилюється в постмодерністсь-кій ситуації (занепад метанарацій у Ліотара, деконструкція метафізики у Дерідда). Постмодерн втрачає свій руйнівний пафос порівняно з модерном: толерантність по відношенню до логосу як однієї з можливих форм інтерпретації, яку, однак, не слід абсолютизувати.
   По-друге, проблематизація прозорості раціональних процедур ставить під сумнів однозначність, неопосередкованість суб'єкт-об'єктної опозиції, деконструює її. Заперечується її вихідний характер: з одного боку, стає зрозумілою сутнісна приналежність людини до світу, втягнутість її у порядок речей. Суб'єкт пізнання та моралі, що розглядався як автономний та неупереджений, втрачає свій субстанційний характер. Децентрована суб'єктивність та безумовна інтенціональність потрапляє під сумнів, оскільки виявляється їхня укоріненість у життєвих та мовних структурах. їхня функція полягає не у конституюванні світу - вони є формами світовідношення. В певному аспекті вони несуть на собі навантаження дискурсу влади.
   З іншого боку, виявляється, що будь-яке об'єктивне відображення "доепістемологічної реальності" (В. Дільтей) завжди вже вписане в наявний культурний код, обов'язково проінтерпретований людиною. Порушення сталої бінарної опозиції суб'єкта і об'єкта, що спочатку знаходить вираження у руйнації монолітності суб'єкта (фрейдизм, позитивізм, феноменологія), а завершується "смертю автора" (Р. Варт) та людини (М. Фуко).
   По-третє, філософія припиняє бути "строгою наукою", орієнтація на яку ще досить потужна навіть у феноменологічній традиції. Порушується чітка розмежованість філософських дисциплін, а тому виникають різновиди міждисциплінарних досліджень, що поєднують у собі історичні, соціологічні, антропологічні, освітні, естетичні стратегії. Руйнація меж відбувається не лише між певними філософськими дисциплінами, але і між різними формами культури, зокрема між філософією та мистецтвом. Все починається з обґрунтування можливості "поетичного мислення", а завершується постмодерністською агресією, яка репрезентує філософію взагалі як різновид літератури (Р. Рорті, А. Данто). Стратегія "усунення жанрового розрізнення між філософією та літературою" (Ю. Габермас), хоч і викликає критику, проте, стає одним з визначальних рухів філософії XX століття. Заперечення необхідності логічної послідовності доведень та аподиктичності знання наближує філософію до поетики. Відповідно, естетична навантаженість філософії стає загальнопоширеною.
   Всі ці трансформації філософського дискурсу не могли не вплинути на розвиток самої естетики. Дана постановка проблеми вимагає звернутися до виявлення закономірностей руху та самоосягнення естетики у контроверзах метафізики прекрасного, філософії мистецтва до теорії ґенези чуттєвого самоствердження людини.
   Естетика, яка лише за добу Просвітництва обґрунтувала власне предметне поле, стала перетворюватися на філософію мистецтва. Це стало закономірним етапом, оскільки саме в цей час відбулося замикання мистецтва в автономному полі культури, тобто все, що потрапляло в цю сферу, мало рухатися за її законами, або виштовхувалося, як чужорідне (саме цим зумовлений романтичний пафос). Як і будь-яке соціальне поле, мистецтво ґрунтується на певній тавтології, яка передбачає, що діяти /творити або судити, оцінювати в естетичній області можна лише за принципами естетичними / художніми. Кантівська спроба обґрунтувати доцільність як апріорний принцип здібності судження як раз і має на меті демаркацію трансцендентальної естетики та проблемних полів інших "Критик" (нижче ми зупинимось на цьому пункті більш детально). Таким чином, відбулося закономірне та історично необхідне звуження дисциплінарного простору естетики, яке тривало від початку обґрунтування її предметної сфери і аж до модерністського постулату "дегуманізації мистецтва". Самоочевидність номосу в художньому полі, де відбулося чітке структурування предметних сфер за законами поля (диференціація художніх стилів та видів мистецтва), перетворювало його на доксу, аксіому (специфіка функціонування естетичної норми розглядається у Бур-д'є, Лотманом, Мукаржевським).
   Аксіоматика царини Аполлона, спроба самопрояснення мистецтва власними засобами приводили до появи крайнощів: "Сцилли натуралізму та Харибди психологізму" (Е. Кассірер), абсолютизації принципів "онтологізму" та "гносеологізму" (А. Канарський). Спроби як схопити наявне буття поза його культурною обумовленістю (репрезентувати естетичні якості об'єкта як природні), так і прояснити естетичні інтенції виключно здібностями суб'єкта (також цілком природними) виявляли обмеженість таких підходів у критиці багатьох напрямків сучасного філософсько-естетичного знання (зокрема феноменології, герменевтики, структуралізму).
   З іншого боку, абсолютизація автономії художнього приводила до амбівалентності досвіду його переживання серед інших культурних форм. В ситуації позанорматичності царини мистецтва естетичний досвід розглядався як один з різновидів досвіду взагалі, природа якого також не мала систематичного прояснення (позанормативність іманентна природі художнього. Ми погоджуємося з Ю. Лотманом у тому, що художній витвір завжди живе в проекції декількох норм, тому дотримання однієї з них завжди обертається порушенням інших.
   "Естетичний бум" (В. Вельш), що пережило XX століття, розсунув межі дисциплінарного простору традиційної естетики та увів в поле її досліджень нові проблеми, такі як: іміджелогія, естетика комунікативної дії, дизайн (не лише окремих речей, а й ландшафту культури в цілому), реклама та естетичне навантаження віртуальної реальності. Відповідно, принципи некласичної естетики, основи якої почали формуватися ще у романтичної теорії, можуть бути зрозумілі лише крізь призму метаморфоз попереднього етапу розвитку. Якщо класична естетика сформувалася на тлі логоцентризму, то некласична виходить з інших позицій: естетика перериває лінійну спадкоємність і являє собою історичне поєднання декількох естетичних шкіл, що існують і розвиваються паралельно; в структурі естетичних здібностей людини висуваються на перші ролі не розум та здібність судження, а інші здібності, які мають естетичне забарвлення (воля у Ф. Ніцше, інтуїція у А. Бергсона, несвідоме у 3. Фрейда, уява у А. Бретона); моделюються інваріанти реальності, тоді як класика намагалася її описати; заперечується єдність істини, добра і краси, на засадах якої ґрунтувалася класична естетика; як наслідок, світ осягається не як певна тотальність, яку можна осягнути розумом (лише одна із проекцій світу може бути осягнута як прекрасне), а як картина світу, де естетичне висувається як виклик існуючому та його розумовим поясненням; принципом зв'язку обирається не гармонія, а конфлікт, контраст, що знаходить яскраве вираження у художній практиці; релятивізація чітко вираженої видової специфіки мистецтва; відповідно відбувається інтеграція предметного поля самої естетики: не має філософії прекрасного і метафізики мистецтва. Вона постає як теорія чуттєвого самоствердження людини.
   Нові підходи в естетиці створюють горизонт теоретичного осягнення світу поза методологією природничих наук, які були взірцем побудови філософського знання з Нового часу. Світоглядна перспектива естетичної науки стає очевидною в поліпарадигмальному ландшафті культури. Актуалізація естетичних проблем культури, її універсалій, історико-культурної типології свідомості, стилю життя соціокультурних груп, стверджує статус естетики як теоретичної самосвідомості культури, одна з функцій якої - конструювання її форм. Естетичні принципи конструювання (обґрунтовані ще Й. Шеллінгом) соціокультурних систем стають визначальними.
   Естетичні принципи стають онтологічними аргументами. Логічні ж аргументи покликані легітимувати сталий стан речей, обґрунтувати його як природний стан, "начала речей". Наявний порядок ніколи не може бути остаточно розумним чи виправданим. На користь цієї тези завжди свідчать інтенсивні процеси розкладу таких порядків та пафос "переоцінки цінностей", що їх супроводжує. Монополія центрів влади поза класичним стилем культури істотно обмежена, відповідно, силові сценарії аргументації та підтримки авторитету також втратили свою всезагальну значимість.
   Естетична аргументація має свій арсенал виправдання наявного, оформлення його на рівні виявлення "соціального почуття", яким є краса за Е. Бйорком. Естетичний досвід стає способом виправдання та пробачення наявного буття. Нудність дорівнює непереконливості, тобто естетична ознака стає логічною. Естетика з метафізики прекрасного та філософії мистецтва перетворюється на теорію чуттєвого самоствердження людини, стає онтологією універсальної чуттєвості. Нові функції естетичної теорії приводять до реструктуризації її предметного поля.
   Класична естетика була зорієнтована на прекрасне як міру доцільності розвитку взагалі, оскільки передісторія має закінчитися, остільки естетика має переорієнтуватися на естетичне взагалі. Вона зосереджувалася на експлікації окремих категорій, таких як "прекрасне", "потворне", "трагічне", "комічне", "гармонійне" тощо. Обґрунтування системи естетичних категорій немає, окрім деяких спроб представників німецького класичного ідеалізму (І. Кант, Г. Гегель, К. Розенкранц). Деякі дослідники спробували дослідити ці категорії як бінарні опозиції. З іншого боку, велику частку предметного поля естетики займали класифікації видової, жанрової та стильової різноманітності мистецтва. Всі вони мали вигляд лише спроб хронологічного впорядкування. Складність і двопредметність естетичної сфери фіксувалася теоретиками, але не знаходила будь-якого пояснення.
   Аналіз естетичних категорій та теорій художньої творчості відзначався амбівалентністю в межах предметного поля естетики. Мало було навіть спроб здійснити дедукцію естетичних категорій. Лише гегелівська раціоналістична філософія намагалася вписати в діалектику розвитку Абсолютного Духу систему позитивних категорій естетики. Здобутком його естетичної теорії також є систематизація видів мистецтва, що дозволило довести єдність їх вихідного принципу, а мистецтво схопити як цілісний феномен. Гегелем також вперше було здійснено узгодження етапів розвитку мистецтва з певними естетичними категоріями. Його учень К. Розенкранц здійснив спробу систематизації категорій естетики потворного. Але навіть якщо не брати до уваги абсолютизацію раціоналістичних підходів Гегеля та його учня, то все одно ідеалістична естетика знаходилася в межах лише класичного стилю філософування. Відповідно, в цих концепціях історична послідовність видової динаміки мистецтва була головним предметом дослідження.
   Навіть естетична теорія А. Канарського, яка виходить за межі опозиції прекрасного і потворного, постулює протилежність естетичного і збайдуженого як вихідну позицію естетичної теорії, але при аналізі ґенези чуттєвої природи людини обмежується лише класичною єдністю істини і добра, завершуючись моральною формою естетичного. В його естетичній концепції, як і в гегелівській, спостерігається чітка визначеність видової специфіки мистецтва. З такими аргументами можна було б погодитися з позиції радянської естетики, але сучасна "генералізація" (М. Вебер) і релятивізація західноєвропейської системи цінностей є не просто вигадкою модерністського нігілізму та постмодерністською радикалізацією естетичного, але і реальним станом сучасної "системи речей" (Ж. Бодрійяр).
   Більшість з попередніх проблем естетики була зорієнтована на історію естетичної думки. Пора з'ясувати, як вписуються в поле культури різні види мистецтва та що актуалізувало естетичні категорії. Треба обґрунтувати естетику не лише як історію естетичних ідей, але і як теорію естетичного досвіду людини. Назріла необхідність зрозуміти засади єдності дедукції естетичних категорій, закономірності розвитку мистецтва з врахуванням його видової, стильової, жанрової своєрідності, а також підстави становлення мистецтва як соціального поля культури. А все це стає можливим лише за умови розуміння його як історичної форми самоздійснення людини, історично необхідної, але й історично обмеженої. Художнє - лише момент розвитку естетичного, тоді як естетизація реальності пульсує у всіх моментах зв'язку людини з буттям. Процес формотворення культури стає естетичним досвідом людини.
   "Моделі реальності" потребують уточнення "реальності моделі", оскільки невідрефлектованість останньої робить аксіомою позицію дослідника разом з його помилками, тобто модель не проривається до реальності, а реалізує помилку. Ще Д. Локк розрізняв "тотожність субстанцій" і "тотожність модусів". Тотожність субстанції естетичного не передбачає тотожності його модусів. Але, з іншого боку, емпірична тотожність модусів естетичного не доводить субстанційну тотожність естетичного в різних культурно-історичних формах.
   Некласична естетика намагається бути не лише фіксацією уречевленого переживання, а виступати апологією присутності людини у світі. "Виправдання людської присутності у світі - наявність особливої здатності бути "окликнутим буттям" (Н. Бердяев), відзиваючись почуттям, судженням, ім'ям на явлення речі (почуття простору, часу, ритму, симетрії, кольору, лінії, судження смаку, категоріальні визначення краси, досконалості, гармонії, трагізму і т.ін. [3]. Необхідність доведення, правомірності людського існування також є історичним феноменом. Довгий час людина не мала потреби звітувати та вибачатися ані перед собою, ані перед ким іншим. Апологія людини стає закономірним кроком розвитку практичної філософії після теодицеї.
   Зміна настанов естетики, наближення її до проблематики онтології та філософської антропології висуває необхідність прояснення аксіоматики як класичних концепцій, так і потребу приділяти ретельну методологічну увагу до сучасного стану теорії. Боротьба за об'єктивність гуманітарного знання після занепаду раціоцентризму весь час вимагає нових аргументів. Особливої уваги в цьому аспекті заслуговує методологія раціоналістичного історизму, запропонована П. Бурд'є. Вона заперечує принципову ненауковість гуманітарних дисциплін: "Насправді, с тих пір, як існують соціальні науки, вони вже не раз ставали предметом методологічного сумніву, а деякі філософи навіть ставали речниками їх апріорної ненауковості на підставі аргументу, що весь час повторюється - будь то у Франції чи в Гарварді - згідно з яким вчений, заглиблений у досліджувану дійсність, принципово не може мати "об'єктивного" погляду на свій предмет. В канонічному вигляді ми зустрічаємо такого роду критику у Раймона Арона, але її постійно відтворюють і багато інших аналітиків, які впевнені, що тим самим раз і на завжди покінчили з претензією соціальних наук на науковість" [4].
   Таким чином, сумнів у науковості гуманітарних наук взагалі та естетичної теорії зокрема випливає з кризи класичного ідеалу раціональності. Ця тенденція особливо потужна у позитивізмі американської філософії, особливо в поєднанні його з постмодерністськими настановами. Академічне позиціювання аналітичної філософії, яка виступає проти релятивістських прагнень, не заважає їй активно співпрацювати з постмодерном, про що свідчить творчість таких американських філософів, як А. Данто, Р. Рорті, Р. Нозік. Навіть у європейських філософів можна зустріти інтеграцію подібних теоретичних полів, не дивлячись на "конфлікт інтерпретацій" у того самого П. Рікера. Відмінність між "твердим позитивізмом та м'яким, але радикальним постмодернізмом" (П. Бурд'є) виявляється не надто значною. Неможливість обґрунтувати всезагальність та необхідність гуманітарних наук, інтертекстуальність світу культури та зближення естетичної теорії з художньою практикою поєднує ці начебто протилежні напрямки. П. Бурд'є на засадах раціоналістичного історизму звинувачує обидві теоретичні течії у тому, що вони відкидають ідею "онтологічного обґрунтування". А саме вона робить можливим експлікацію методологічних засад соціальних наук. Саме ця перевага робить для нас метод історичного раціоналізму пріоритетним, хоча і не позбавленим певних недоліків у запропонованому варіанті. До них можна віднести: латентний дуалізм біологічного і соціального, екстраполяцію фізичних формулювань в галузь гуманітарних досліджень, до якої тяжіє концепція Бурд'є (соціальні поля, соціальні сили, розгляд вектору естетичної диспозиції як суми дій агентів поля, абсолютизація значення символічного капіталу, механістичність взаємодії соціальних полів та індивідів як агентів цих полів, а також соціальних полів між собою).
   Проблиск естетичного у різноманітті міждисциплінарних зв'язків породжує уявлення про його розпорошеність, релятивність. Це свідчить саме про те, що естетичні принципи мають стати засадами інтеграції гуманітарного знання.

1. Фуре В.Н. Парадигма критической теории в современной философии: попытка экспликации / В.Н. Фуре // Логос. - 2001. - № 2. - С.47.
2. Пас О. Сюрреализм / О. Пас; пер с исп. // Литературное обозрение. - 1998. - № 5/6. - С. 94.
3. Валицкая А. О статусе эстетики / А.О. Валицкая // Эстетика сегодня: состояние, перспективы: материалы научной конференции, (Санкт-Петербург, 20-21 окт. 1999 г.) / Санкт-Петербургское философское общество. - СПб.: Санкт-Петербургское философское общество, 1999. - С.23.
4. Бурдье П. За рационалистический историзм / Бурдье П.; пер. с фр. Н.А. Шматко // Социо-Логос постмодернизма. Альманах Российско-французского центра социологических исследований Института социологии РАН. - М.: Институт экспериментальной социологии, 1997. - С.11.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com