www.VuzLib.com

Головна arrow Філософія arrow Основні принципи філософсько-правового вчення К.О. Неволіна
Меню
Головна
Каталог освітніх сайтів

Основні принципи філософсько-правового вчення К.О. Неволіна

В.Ю. Омельченко, студ.

ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО ВЧЕННЯ К.О. НЕВОЛІНА

   У статті розглянуто філософсько-правову спадщину К.О.Неволіна, а саме питання правознавства, енциклопедії права, філософії права, історії філософії законодавства. Доведено, що мислитель послуговувався історією філософії для повноти розкриття багатоаспектності питання філософії права.

   In this article the philosophic and legal heritage of K.O. Nevoiin, namely the questions of legal science, the encyclopedia of law, the philosophy of law, the history of legislation philosophy were examined. It was proved that the sophist addressed the history of philosophy to study the law philosophy issues.
   Sciere leges non hoc est verba earum tenere, sed vim ac potestatem (лат.) (Знання законів полягає не в тому, аби пам'ятати їх слова, а в тому аби розуміти їх смисл)

   К.О. Неволін є яскравим представником Університету Св. Володимира, до 1843 року мислитель читав лекції з енциклопедії законодавства. К.О. Неволін був одним з ректорів університету. "Енциклопедія законодавства" Неволіна стала однією з фундаментальних правничих праць, яка започаткувала професійне вивчення правознавства в межах Університету Св. Володимира. Енциклопедія була призначена для усіх освічених людей, які прагнуть здобути розуміння у царині права, а також для законодавців. Важливим досягненням мислителя є аналіз історії філософії законодавства та філософії права, практичне та теоретичне значення законів для людини.
   К.О. Неволін належить до тієї плеяди учених, які займались професійним становленням правознавства в Університеті, варто зазначити, що погляди мислителя не обмежуються виключно правовими дослідженнями, а охоплюють також і історію філософії законодавства та виходять на рівень філософії права.
   Актуальність теми дослідження полягає у тому, що розмежування понять філософії права і філософії законодавства завжди викликали суперечливі оцінки дослідників, тому дослідження таких питань відкриває нові перспективи для філософії права та історико-філософського осмислення. Також дослідження постаті К.О. Неволіна відкриває рівень наукового становлення права в Університеті, і зміст енциклопедії права відкриває практичне та теоретичне значення законів. Поняття права є законом у дії, тобто воно має бути ефективним в соціальній дійсності, відповідно відкриває нові перспективи, питання юридичної герменевтики відкриває смисл тлумачення законів, прояснює їх сутність і окреслює перспективи чіткого та логічно впорядкованого тлумачення законів. Розвідка проблеми філософії права та традиції викладання енциклопедії законодавства в Університеті Св. Володимира робить актуальним з'ясування специфіки світоглядних засад даного мислителя до вирішення сучасних теоретичних та методологічних проблем філософії права.
   Об'єкт дослідження: філософсько-правове вчення К.О. Неволіна.
   Предмет дослідження: основні принципи філософсько-правового вчення К.О. Неволіна.
   Предметом енциклопедії законодавства є систематичний виклад всього складу науки законів. Енциклопедія Законодавства складається з двох частин: спільної (де визначається основне поняття наук Законодавства, виклад спільного їх складу відносно як форми так і змісту) та особливої (де викладається систематичний огляд складу особливих наук Законодавства також у відношенні форми та змісту) [1]. Енциклопедія Законодавства обумовлює з однієї сторони-існування багатьох окремих наук Законодавства, з іншої-прагнення вивчати їх в системі. Початок систематичному вивченню Законів було покладено римлянами. К. Неволін наголошує на тому, що Енциклопедії в систематичному, упорядкованому вигляді не могли існувати ні у давніх народів, ні в середніх віках. Стосовно встановлення наук у Європі, то в XVI ст. почали поступово переходити від екзегетичного методу до систематичного порядку (порядок заснований на внутрішньому зв'язку предметів). Оскільки систематичний метод був новим, відповідно мав як своїх прибічників так і противників, і як результат між вченими постало питання: який метод є кращим? На це питання було написано багато текстів методологічного змісту. У вітчизняній традиції початок викладення Енциклопедії Законодавства відноситься ще до часів царювання Олександра І. Зокрема, до уставу Вищого Училища Правознавства 1805 року, згодом перетвореного в Педагогічний інститут 1816 року, а потім перетвореного в 1819 році в Санкт-Петербурзький університет, але вивчення Енциклопедії в той час не могло пустити глибоке коріння. За царювання Государя Імператора дисципліна введена до кола викладання як в усіх російських Університетах (Устав Університету Св. Володимира 25 грудня 1833 р. Спільний указ Російських Університетів) так і в училищі Правознавства. Стосовно праць, які відносяться до Енциклопедії Законодавства, то першим таким твором є "Юридична Граматика" Правикова 1803 року. Згодом написані ще дві роботи присвячені цьому питанню, це робота Сандунова (1820) та Смирнова (1821) про спосіб вивчення Російських Законів. Робота Дегая "Посібник і правила вивчення Російських Законів" можна віднести до Енциклопедії і вважати методологією Російського Законодавства. Твори, що належать до Енциклопедії Законодавства це твори характерною ознакою яких є вказання методу, за яким варто слідувати при вивченні або викладанні Законів. Також Енциклопедичні твори (написані з другої чверті XVIII ст.) предметом яких є метод, і зміст самого Законодавства [2]. Звернення до доробку даного мислителя розкриває потенціал не лише в сфері правових, а й філософських досліджень.
   Філософсько-правове вчення К.О. Неволіна ілюструє утвердження самостійної, вільної, свобідноїта моральної особистості, яка не просто механічно підкорюється приписам, а здатна здійснювати свідомий вибір і сповідувати ідею правди, волі і верховенства закону і права.
   Загальний предмет Законодавства - Закони. Закон являється для нас в його внутрішній, чистій сутності, ця внутрішня сутність розкривається поступово у множинності законів, таким чином і з'являється повна система законодавства з усіма родами та видами законів. Коли ми приступаємо до з'ясування питання про закон для нас важливо з'ясувати сутність закону, походження і поступове утворення законів та розподіл законів на їх основні роди та види. Стосовно сутності закону значущими є два аспекти, сутність закону взагалі та сутність закону зовнішнього. Г. Гегель наголошує, що перетворення права в закон відбувається шляхом законодавства і надає праву всезагальності і справжньої визначеності [3]. Предметом законодавства можуть бути лише зовнішні сторони людських відносин, але не їх внутрішня сфера.
   К. Неволін вважає, що Закон за своєю суттю є правда. Закон або виражає її або встановлює міри для виконання цих вимог. Закон за своєю суттю є певним образом буття правди в істотах до неї здатних, власне права та обов'язки складають певний зміст закону і для цього змісту сам закон слугує формою. Говорячи про закон ми маємо збагнути сутність закону, сутність прав і обов'язків, поняття закону.
   Сутність правди може бути визначена лише у філософії, де в неперервному зв'язку умозаключень розвиваються начала всякого буття, від самого повного до найобмеженішого. Перший і вищий образ буття є буття Божественної істоти в самій собі. Це божество відкриває себе в світі, і постає з однієї сторони як фізичне, а з іншої як моральнісне за посередництва волі. До сутності волі належить: по-перше здатність в будь-яку мить відмежовуватись від всякого визначеного стану позитивного або негативного в якому вона знаходиться. Сторона всезагальності в волі - сторона повної невизначеності, де воля належить до себе самої і де обмеження і зміст є знівельованими. По-друге, до сутності волі належить і перебування в певному стані. Вона в кожну мить знаходиться в якомусь певному стані, що небудь робить, - це і є стороною її особливості. По - третє у волі поєднуються обидві вище наведені сторони. Вона визначає саму себе. У той самий час вона перебуває в собі самій в своїй тотожності з собою і всезагальності і робить себе протилежною своєму визначенню. Вона сама визначає свій світ і влавствує над ним [4]. Воля постає на різних ступенях буття як по формі так і за змістом. На рівні поняття волі Гегель наголошував, що право є буттям свободно!' волі. Звідси система права постає як царина реалізованої свободи. Свобода і складає основне визначення волі. Порядок суспільного життя постійно вдосконалюється, розкриває ідею добра і робить її існування необхідністю. За самою природою моральнісні істоти - люди знаходяться в необхідному спілкуванні з іншими людьми, оскільки їх об'єднує порядок суспільного життя. Вірність однієї моральнісної істоти по відношенню до цілого суспільства є Правдою. Поняття правди заключає в собі відношення до суспільства. Образ існування правди в суспільстві складають права та обов'язки.
   Одному по відношенню до іншого належить влада, заснована на правді, саме така сила називається владою. Владу однієї особи по відношенню до іншої, яка ґрунтується на верховенстві правди, К. Неволін називає взагалі правом, а відношення особи підвладної по відношенню до тієї, яка має владу над нею - обов'язком. Права і обов'язки можуть виникати із відношень одного члена суспільства по відношенню до інших членів суспільства, із відношення членів суспільства до свого суспільства, із відношення самого суспільства до інших суспільств. Звідси три роди прав та обов'язків у суспільстві: права та обов'язки приватні; права та обов'язки суспільно внутрішні; права та обов'язки суспільно зовнішні. Права та обов'язки в суспільстві визначаються і охороняються законом.
   Закон взагалі є правило за яким, що-небудь виникає з необхідністю. Правило згідно якого має відбуватися діяльність моральнісних істот, якщо вони не хочуть відмовитись від своєї моральнісної гідності, хоча фізично і можуть вчиняти по іншому, називаються моральнісними законами. Правило за яким мають вчиняти моральнісні істоти в суспільстві, якщо вони не хочуть відмовитись від самого життя суспільного є законом суспільним.
   Закон суспільний визначає права та обов'язки членів суспільства по відношенню до цілого суспільства так і цілого суспільства по відношенню до його членів і інших суспільств. В цьому відношенні закон суспільний або наказує що-небудь робити і називається законом наказів, або забороняє і називається забороненим, або дозволяє і називається дозвільним.
   Якого б роду закон не був він за своєю суттю завжди є відображенням вічних начал правди. Необхідність закону виражається в встановленні міри по відношенню до можливості порушення або взагалі недотримання законів.
   Марним був би сам закон, якщо б його виконання та здійснення не було б забезпеченим. З цією метою, закон піклується про те, аби попередити порушення прав, карає порушення прав, якщо таке відбувається, знищує порушення прав вже здійснених, поновлює права в їх силі та дії.
   Порушення прав визначених і встановлених законом можливе з двох сторін зі сторони людей (моральнісних істот) та зі сторони природи. В двох випадках пряме та безпосереднє забезпечення закону полягає в самій волі моральнісних істот. Над ними панує закон. Тому вони виконують закон для нього самого, незалежно від будь-яких сторонніх переконань. Закон забезпечує виконання своїх вимог зі сторони моральнісних істот, виконання закону це нагорода для тих хто дотримується верховенства закону та права і покарання для тих хто не дотримується та порушує встановлений закон. Відповідальність покладається безпосередньо на людину, яка має волю і здатна свідомо дотримуватися законів. Начала правди мають внутрішню обов'язкову силу для совісті людини, ця внутрішня риса виражається і у зовнішньому, яке має смисл як вираз внутрішнього. Обидві сторони необхідно поєднуються між собою. Все внутрішнє існує зовнішнім чином.
   Важливо підкреслити, що правда має бути внутрішнім станом людини і по відношенню до себе, що є внутрішнім рівнем і по відношенню до інших членів суспільства, що є зовнішнім.
   Тільки усвідомивши внутрішньо значущість і необхідність закону його дотримання і виконання є можливим. Чітко встановлені приписи законів без усвідомлення їх необхідності залишаться лише приписами, саме тому, К. Неволін вважає правду серцевиною закону, і апелює до людей як моральнісних істот. Вірність людини своїй державі є правдою по смислу держави.
   Моральнісна влада однієї особи над іншою названа Неволіним правом може бути тільки внутрішнім відношенням - побудженням совісті. Але для керування людей в їх суспільному житті одного внутрішнього закону недостатньо. К. Неволін поділяє позицію Гегеля, що право має бути всезагальним, а предметом законодавства можуть бути лише зовнішні сторони людських стосунків, а не їх внутрішня сфера. Закон в державі складається з двох частин: визначальної та охороняючої.
   Закон держави визначається виражаючи свою волю зовнішніми законами, права та обов'язки членів держави один до одного та до своєї держави і права та обов'язки самої держави по відношенню до своїх членів та до інших держав. Необхідно вказати на помірковані способи їх виконання, вони мають бути для усіх ясними і очевидними, тобто - проясненими і чітко сформульованими, узгодженими. Також Закон держави встановлює зовнішні міри для збереження визначених їм прав та обов'язків. Внутрішнє побудження зберігає свою силу над людиною і в державі. Належачи до такого (мораль-нісного союзу), а також до союзів сімейних [5], зростаючи у них, отримуючи виховання в їх дусі, перебуваючи в їх оточенні з усіх сторін людина виконує їх закони, як закони власного свого єства, не допускаючи жодного сумніву стосовно того чи потрібно їх дотримуватись, спільний дух народу живе у кожному із осіб цього народу і спрямовує всі їх дії, всі вони міркують, відчувають, діють в дусі свого народу. Також права отримують для себе і зовнішнє збереження. В державі вони охороняються мірами або громадянського порядку або за допомогою спільного державного порядку. Міри громадянського порядку застосовуються державою за вимогою ображеної особи. Міри спільного громадянського порядку для збереження прав громадянських та державного порядку приводить до дії сама держава для користі ображених так і для власної користі - для користі цілої держави. До таких мір спільного державного порядку належать застережні міри, адже держава прагне до того, аби порушення прав не було.
   Сукупність законів, які діють у державі називаються Законодавством цієї держави [6]. Кожна держава має свої особливі закони, існує велика кількість законодавств, які впроваджені і відповідно діють в кожній окремі державі з цим пов'язані і особливості кожного окремого законодавства, всі законодавства між собою мають щось подібне, але в результаті вони є чітко відмінними між собою.
   К. Неволін розрізняє в усякому законодавстві дві складові частини: перша частина може бути пізнана безпосередньо розумом і сама по собі мати обов'язкову силу, незалежно від суспільної постановки - закони природні. Вони представляють всезагальну і необхідну сторону законодавства, вони утворюють саму ідею законодавства. Друга частина пізнається із самого законодавства яке діє в державі і тільки тому має обов'язкову силу, що встановлена державою - закони чисто позитивні. Вони представляють собою випадкову і обмежену силу законодавства і слугують її проявом.
   Позитивні законодавства, як і системи філософії права, слідують одна за одною в необхідному порядку, кожна з них розкриває з нової сторони ідею правди. Історія позитивних законодавств розглядає право як ціле в його розвитку [7]. Законодавство, яке діє в державі, називається позитивним законодавством і є сферою юриспруденції. Ці зазначені частини не можуть існувати відокремлено одна від одної. Перша є всезагальною і без другої як особливої частини є голим поняттям без повноти життя. Друга як особлива без першої як всезагальної є хаотичним змішанням різних випадковостей без внутрішнього зв'язку. Певний вид отримує ідея законодавства в позитивних законах від особливого характеру народу, ступеню його розвитку, історичних відношень до інших народів. В державі начала правди додаються до одиничних випадків життя, для того аби даний випадок отримав кінцеве рішення. Це є суттєве відношення між ідеєю законодавства та позитивними законами.
   Ідея законодавства розкривається поступово у просторі і часі. Два начала діють при утворенні законодавства, а саме необхідності і свавілля. Усі істоти у світі утворюють безперервний ланцюжок причин і дій і кожне явище є необхідним наслідком різних причин. По відношенню до законодавства можна розрізняти декілька видів необхідності, а саме: необхідність фізична, необхідність моральнісна, існує необхідне відношення між всіма напрямками діяльності, кожна із них має вплив на іншу, необхідність історична, необхідність всесвітньо-історична (кожен народ бере участь своїм особливим чином в здійсненні ідеї людства, має при вирішенні цієї справи свою особливу справу і призначення і має обов'язково виконати його), необхідність логічна [8].
   Окрім необхідності людина має також і власну волю і від неї залежить приймати вимоги необхідності або не визнавати їх. Людина може відсторонитися від будь-якого закону (покладеного необхідністю), воля людини має вибір між різними способами, як можна задовольнити цій потребі, за наявності тих випадків, коли вони не можуть бути вирішені із начал того або іншого виду необхідності, воля приймає рішення виходячи із самої себе. Люди для того мають розум аби судити про добро і зло. Все, що трапляється з людиною аби утвердитись як її гідність має пройти крізь свідомість і набути в ній форму мислення. У волі є можливість в самій необхідності завжди зберігати своє існування, осягаючи її роблячи із зовнішньої, чужої необхідності внутрішню свою власну. Форми в яких утворюється законодавство суть або звичаї або закони в тісному смислі слова. Закон є пряме або безпосереднє проголошення владою суспільної своєї волі про те, як мають вчиняти особи їй підкорені по відношенню до відомого роду діянь. Закон творить правило для дій в одну неподільну мить засобами звичаю він встановлюється тільки протягом часу.
   В законі правило виражається безпосередньо, ясними словами, в звичаї - засобами дій. Закон і звичай є відмінними між собою не стільки змістом, скільки формою. Зміст в обох один і той самий, він більш чи менш даний самою необхідністю. Стосовно форми в законі як обміркованому творінні людини зміст отримує форму мислення, різнопланові положення приведені до одного спільного, простого начала, виразу надана точність і визначеність. Звичай постає у якості безсвідомого творіння почуття. Міра участі, яка відведена в утворенні законодавства належить звичаям або законам, безсвідомій або свідомій діяльності і законодавцям, а також залежить від ступеню розумового і морального розвитку суспільства. По мірі успіхів освіченості розум починає потроху сприймати свої права і люди звикають діяти згідно свідомості. Замість звичаїв з'являються закони, як безпосередні постанови влади суспільної. Влада законодавча діє на утворення законодавства, зокрема видавництвом певних законів, певними постановами. Видавництво окремих законів є першопочатковою формою законодавства. Закони мають бути зведеними до єдності, впорядкованості та зручності з метою зручності виконання.
   Закон за К. Неволіним має бути написаний і поданий не в заплутаній формі, а викладений ясно, чітко для того аби не виникало суперечностей при трактуванні, закон має бути зрозумілий для усіх, саме це буде обумовлювати виконання закону і відповідно верховенства права. Проста формула зрозумів-виконав є обумовленою чіткістю і ясністю викладу. К. Неволін розрізняє п'ять ступенів суспільного життя: сімейство, рід, громадянське суспільство, держава, союз народів. Держава представляє в собі повну систему законодавства. Закони поділяються на: 1. державні (das offentliche Recht), 2. громадянські (das Privatrecht), 3. закони союзу народів або право народне - закони державні зовнішні (Volkerrecht). Із складових частин закону одні визначають права і обов'язки, інші встановлюють міри для їх збереження. Звідси, закони поділяються на закони, що визначають права та обов'язки і на закони, що їх охороняють [9].
   Сукупність зведень про закони називається Законодавством. До нього належить питання про його необхідність. Закони слугують для теоретичних та практичних цілей [10]. Теоретичні цілі обумовлюють пізнання істини у всіх її видах, що складає одну із суттєвих потреб людського духу. Верховенство закону - звеличена мета всіх держав. Практичні цілі обумовлюють пізнання законів як значний додаток в житті. Вони суть правила згідно з якими члени держави звіряються в різних напрямках своєї діяльності. Закони можна вивчати з метою пізнання та їх розуміння як можливості краще орієнтуватися і діяти у суспільстві як для себе так і для інших, як в приватному житті так і в публічному. На кожній людині лежить обов'язок здійснити в своєму колі ідею правди. Йдеться про персональну відповідальність, людина виходить вписана в суспільство як одиниця цілого з однієї сторони, а з іншої сторони - здатна не тільки підкорятися приписаним вказівкам а й брати на себе відповідальність і нести своїми діяннями правду. На цьому рівні важливо збагнути ідею і виконувати свій обов'язок.
   К. Неволін стверджує, що закони мають вивчати всі як для теоретичних так і для практичних цілей. Закони мають вивчати всі для теоретичних цілей, це вимога для будь-якої освіченої людини. Важливе пізнання царства природи, ще важливіше пізнання царства духу, оскільки дух вище природи.
   Закони мають вивчати всі для практичних цілей. Оскільки людина живе в суспільстві, то відповідно має і відповідати за його законами, якщо не хоче бути покараною. Людина належить до держави (а не тільки до свого приватного життя) вона може обирати та обиратися на різні суспільно значущі посади. Власне це і свідчить про те, що пізнання законів є необхідним, якщо людина хоче діяти самостійно, а не слухати інших. Особливо якщо така людина вступить на державну службу, то без пізнання і знання законів така діяльність є безпідставною та суперечливою.
   Для того аби визначити сутність законодавства К. Неволін пропонує розглядати форму та зміст. Відносно змісту Законодавство можна розглядати в ньому самому та по відношенню до інших родів пізнання або до інших наук, які отримують для нього значення наук допоміжних. Сутність законодавства відкривається виходячи із сутності законів. Всі сторони, частини закону складають зміст законодавства і мають бути охоплені наукою. В законі розглядають зміст (матерія) та образ його викладу (форма). В складі законодавства розрізняють два роди наук, перший рід має своїм предметом зміст законів, другий - образ їх викладу. Закон пізнаний та зрозумілий здійснюється і додається до прав в житті. Відносно змісту в законодавстві розрізняють: за відмінністю джерел нашого пізнання про закони, за відмінністю ступенів розвитку законодавства, за відмінністю прав і обов'язків визначених або охороняємих законом. За першим пунктом всі закони: природні та позитивні. Законодавство охоплює ці дві частини в цьому відношенні і складається з двох частин: із філософії законодавства та із законодавства позитивного.
   Філософія законодавства має своїм предметом виклад законів природних, які розглядає як в них самих так в їх додатку до місцевих та часових обставин.
   Законодавство позитивне має своїм предметом - виклад законодавств позитивних, постанови яких прагне вивести з причин, які надали йому буття. Закони постають на різних ступенях розвитку. Закони природні самі по собі одні й ті самі, але усвідомлення їх зі сторони людей може бути або проясненим або незбагненим. У розвитку кожного позитивного законодавства К. Неволін розрізняє за часом два відділи: закони минулого та теперішнього часу, ця відмінність законів є відносною. При розгляді законодавства минулого часу необхідно звернути увагу на походження та поступове утворення форм в яких воно розкривалося та на зміст закладений в цих формах. До наук законодавства належать: історія філософії законодавства (філософський погляд на предмет законодавства); історія законодавства позитивного, зовнішня (предмет, форми в яких розкривалось позитивне законодавство) та внутрішня (розкриває зміст закладений в формах) форми.
   Стосовно образу викладу закони розглядаються зі сторони: мови, значення окремих слів, які складають предмет лексикону, образ правильного вживання слів в мові та на письмі (граматика), склад і порядок думок (логіка), смисл закладений в словах закону (визначається за правилами герменевтики), справжність наявних слів того, що видається під ім'ям закону.
   Правила про те як знаходити та викладати смисл, який полягає в словах закону є відмінним від загальних правил Герменевтики, оскільки вони викладаються в окремій науці - Юридичній Герменевтиці [11]. Політика викладає правила дій у відношенні справ суспільних і приватних, аби мета передбачена законом була досягнута найкращим чином.
   Законодавство є переважно наукою практичною і вивчається здебільшого для практичних цілей. В практичному відношенні людина має певне коло прав і обов'язків. Це коло обмежується переважно Вітчизною і часом. Вивчаючи законодавство для цілей теоретичних у всій всезагальності його розвитку необхідним є пізнання вітчизняних законів, вивчаючи діючі вітчизняні закони для цілей практичних ми не зможемо обійтися без законодавства в загальному його вигляді. Вивчаючи законодавство у всій повноті його розвитку ми завжди маємо починати з законів вітчизняних, діючих. Вивчаючи діючі, запроваджені вітчизняні закони для практичних цілей необхідно звертатись до законодавства в найширшому його виді, а саме: історії вітчизняного законодавства, законодавства народів сучасних, тих законодавств, які знаходяться в тісному зв'язку з вітчизняним, саме філософія законодавства викладає вищі начала всякого законодавства, які пізнаються із розуму, законодавства всіх народів і всіх часів, що передбачає порівняння і удосконалення, науки предмет яких - образ викладу законів і способи до їх здійснення, історія законодавства, енциклопедія законодавства, яка всі зведення про закони поєднує в одне ціле. Законодавство перебуває в спільному зв'язку зі всіма науками. К. Неволін вказує на відношення законодавства до важливих відділів наук, до яких належать: науки філософські, математичні і фізичні, антропологічні, історичні, словесні, богословські [12].
   Стосовно наук філософських мислитель вважає, що одна із наук законодавства, а саме філософія законодавства є наукою власне філософською. Філософію законодавства можна пізнати знаючи усю взагалі філософію. Вона звертає людину від чуттєвого до надчуттєвого, тому і слугує в особливому ступені до звеличення та облагородження духу. Логіка викладає всезагальні закони мислення. Для нас важливе пізнання законів мислення для того аби наше мислення було правильнішим і для того аби збагнути наскільки мислення інших правильне або неправильне і яким чином воно узгоджене і побудоване.
   К. Неволін проголошує, що вивчення законів має відбуватися за двома ключовими аспектами: за цілями та за предметами, за цілями наука законів має вивчатися для неї самої і для того, аби люди в своєму оточенні могли краще здійснити та втілити ідею чистої правди, у відповідності до предметів - наука законів має охоплювати законодавство всіх часів і народів і при цьому з усіх сторін. Тільки така всеохопність видів і поглядів зможе відповідати істинному єству науки, а думкам надати звеличенності і одухотвореності. Також вивчення законів має бути спрямовано на те аби пояснити для людини ідею правди. Також значущим є почуття законності, яке дає можливість судити про праведне та неправедне. Для розвитку і утворення почуття законності необхідно вивчення законодавства не в загальних оглядових рисах, а в подробицях. Законам часто не вистачає систематичного порядку. Найкращим є вивчення постанов закону безпосередньо із першоджерел, адже вивчення законів крізь авторське бачення спотворює тлумачення законів. Тільки при поєднанні практичного способу читання самих законів та вивчення законів засобом прослуховування про них лекцій і відкриває шлях до найдосконалішого способу вивчення.
   Історія філософії відображає порядок розвитку всієї свідомості. Історія філософії законодавства поділяється на давню та нову [13]. Характером давньої є об'єктивність, характером нової - суб'єктивність. Для історії філософії законодавства із народів давнього світу особливо значущими залишаються тільки греки. Отримавши свою першу освіту від східних країн вони надали їй новий вигляд. Характер давньої філософії - об'єктивність, основна риса полягає у прагненні пізнати безпосередньо істину, предметний світ постає як головна характеристика. Тому і у сфері законодавства держава для греків вище і важливіше, аніж окремі особи.
   Для філософії законодавства не увесь період є значущим, а важливим є період часів Платона та Арістотеля. Перехід до останнього періоду на думку, К. Неволіна робить значущим Цицерон. Дослідження про закони склали у греків предмет політики. Відносно форми розрізняли в політиці дві частини, політею, яка визначала в державі образ спрямування і взагалі устрій всіх влад (мета, сутність, походження і збереження держави) та номої - виклад законів, правил якими мають послуговуватись державна влада для приватного життя. Тоді, коли греки почали займатися філософією, філософські дослідження про предмет законодавства не були для них особливою потребою.
   К. Неволін наголошує на тому, що в період від Фа-леса до Сократа наявні несистематичні думки про предмет законодавства. В дослідженнях про законодавство важливе місце належить питанню про ціль і буття людини на землі. Зокрема, Анаксагор вбачав істину і єдину мету життя в відстороненні від публічного життя та заняттях науками споглядальними, чудовим порядком природи. Піфагорейці починали досліджувати, що є правда. Питанням сутності законів займався Геракліт, який у дусі давньогрец. релігії стверджував, що усі людські закони походять від Божества. Мудрістю, благом, чеснотою для людини є покірність перед законами. Для Демокріта - підкорюватись законам, не чинити несправедливості людина має для того аби не мати страху перед покаранням за їх невиконання [14]. Стосовно загальних понять про правду і справедливість, то початок правди Цицерон відводить закону, оскільки закон слугує мірою справедливого і несправедливого. Під ім'ям закону мається на увазі закон вічний і незмінний, який існує ще до писаних законів. Це і є сам розум, який наказує що робити та накладає вето. Розум в такому вищому, найдосконалішому виді в якому він являється по досягненню повного свого розвитку є мудрістю. Розум проголошує Цицерон знаходиться як у людини так і у Бога, і таким чином за розумом своїм людина перебуває у товаристві з Богом. Розум і є закон. Кому даний розум від природи тим наданий і здоровий глузд відповідно і закон, якщо закон то і правда. Цицерон наголошує, що правда для всіх є одна. Сама правда містить у собі дві частини з однієї сторони людина немає нікого ображати, якщо її ніхто не ображає, з іншої сторони людина має захищати інших від образ. Про мету земного життя знаходимо розмисли у Анаксимандра, Піфагора, Геракліта, Анаксагора. Анаксагор вказав на розум, Сократ також підкреслив значення верховного розуму при цьому вказав на справедливість, на вічні закони правди.
   К. Неволін звертається до поглядів І. Канта і наголошує, що філософія заснована І. Кантом постає у трьох системах, думка стає верховним началом після чого предметне буття відступає і залишається тільки суб'єктивність думок, як єдине існуюче, що і є суб'єктивним ідеалізмом І. Канта і Й. Г. Фіхте. Згодом думка переноситься в предметний світ і все існуюче визначається за розумну думку - об'єктивний ідеалізм Ф.В.Й. Шеллінга. Згодом ці два способи поєднуються між собою і ідеалізм поєднується глибинним чином з реалізмом: абсолютний ідеалізм Гегеля. У філософії Канта наявні всі основи для суб'єктивного ідеалізму, але тільки у Й. Г. Фіхте вони розкриваються зовсім. Сутність філософії Канта полягає в критичному розгляді дій різних здатностей людської душі, які застосовуються з тією цілю аби звідси визначити межі дії кожної із цих здатностей саме тому, за К. Неволіним ця філософія називається критичною. Наслідком його критики пізнавальних здібностей людини є висновок про те, що розум не в стані пізнати внутрішньої сутності речей, саме тому все наше пізнання має обмежитись одними явищами. Розум здатен встановлювати закони для діяльності волі незалежно від досвіду. Практичні закони за Кантом дозволяють або забороняють що-небудь безумовним чином. Вони визначають волю до дії по формі тому що в самому образі їх вираження вони всезагальні і необхідні. Основний закон практичного розуму - вчиняй так, аби правило твоєї волі могло бути всезагальним законом, тобто вчиняй за такими началами, які могли б бути началами діяльності для волі всіх розумних істот. Це властивість волі розумної за яким вона визначає закони для своєї діяльності, Кант називає автономією волі. Але при всякому законодавстві окрім закону, який приписує діянням необхідний намір, є ще побудження, яке б змусило волю виконувати приписане законом. На рівні відмінності намірів діяльності при виконанні законів Кант виводить відмінність між чисто моральнісним (етичним) та юридичним законодавством. Законодавство, яке робить саму повинність, обов'язок разом з наміром. Ті законодавства які припускають і інші наміри, окрім уявлення самого обов'язку, саме зовнішні наміри є юридичними. І тому останнє має своїм предметом одні зовнішні діяння і вимагає тільки, аби вони відповідали закону, не зважаючи на намір з якого вони приймаються. "Лише законодавча форма максими є підгрунттям волі..., чиста форма закону може бути представлена тільки розумом..." [15].
   Сферу юридичного Кант визначає наступним чином: поняття права стосується тільки зовнішнього і при цьому практичного відношення однієї особи по відношенню до іншої виходячи з того, що діяння одного як факти можуть опосередкованим чи неопосередкованим чином мати вплив на іншу особу. По-друге поняття права означає відношення волі однієї особи до волі іншої. По-третє, при цьому взаємному відношенні осіб мова йде про форму, коли кожна особа є свободною, про те чи може діяння одного з них бути сумісним зі свободою іншого за всезагальним законом. Право є сукупність умов за яких воля одного може бути сумісна з волею іншого за всезагальним законом свободи.
   Всезагальний закон права за Кантом полягає в тому аби по відношенню до зовнішніх діянь вчиняти так аби свободне застосування волі було сумісним за всезагальним законом зі свободою кожної іншої особи. Це являє собою категоричний імператив, який і передбачає ставлення до людства як до цілі, а не до засобу. Мати права на які не будь зовнішні предмети є можливим тільки в громадянському суспільстві. Громадянський стан - це стан панування всезагального зовнішнього закону. Кант вказав на силу людини визначати із себе самої закон своєї діяльності і діяти згідно цього закону, вказав на світ діяльності, який належить їх волі розумній. Запровадив ідею необхідності розрізняти реальне буття та моральний обов'язок. Сфера права має відійти від свавілля, Кант усвідомив ідею роду людського, яка ґрунтується на єдності розуму у всіх людей разом з ідеєю права.
   К. Неволін вбачає недоліки вчення Канта, які полягають у тому, що називаючи моральні начала матеріальними, Кант протиставляє їм своє - формальне [16]. Проте його формальне начало не заключає в собі жодних матеріальних, воно позбавлене продукуючої сили і не в стані стати особливим, аби породити із свого начала який-небудь моральнісний організм. Виходить, що мораль і право Канта ні на чому не ґрунтуються. Всезагальність в якій покладалось стільки важливості є простим логічним началом розуму початком протиріччя або тотожності. Але це начало вказуючи на одну тільки форму мислення, ані в теоретичному, ані практичному відношенні не веде до пізнання самого змісту. Звідси спроба Канта вивести із свого формального начала діяльності всі практичні закони розуму має залишатись за К. Неволіним такою ж невтішною як і спроба засобом логічного начала протиріччя або тотожності досягнути до істини пізнання. У Канта зміст обумовлюється як даний і тільки постає питання, чи може він бути всезагальним. Але воно дане і існує тільки фізично. Формальне начало (моральності) перетворюється в начало аморальності.
   Також стосовно поняття права та його відмінності від моралі наявне протиріччя. Кант вказав на існування двох світів природної та свобідної причиновості, які мають спільну точку - людину. Практичний розум є основою морального законодавства, саме на цьому рівні знаходиться можливість свободи людини, мораль існує на практичному, а не теоретичному рівні. Відповідно практичний розум формує систему норм та правил.
   Право від моралі Кант відокремлює на основі того, що в праві допускаються і зовнішні побудження для волі, а в моралі виключно внутрішні. За вченням Канта законодавство чистого розуму приписує людині усі вчинки виконувати згідно обов'язку, а тим самим забороняє послуговуватись в яких-небудь діях іншими зовнішніми намірами. Суттєвою рисою права Кант проголошує зовнішність діяння і звідси можливість примусу у сфері права, відповідно закон постає відносно волі в певне відношення, що один повинен робити або не робити що-небудь на користь іншого, а інший уповноважений законом вимагати здійснення або домагатися вирішення засобом сили. Особа, яка має право не може вимагати від волі того хто є зобов'язаним аби відповідно до права обов'язок був виконаний із поваги до обов'язку, а має задовольнятись і всіма іншими намірами. Але таким чином на думку К. Неволіна право явно знищується. Зокрема права членів сімейства проти його голови, підданих проти суспільної влади взагалі всі права, предметом яких є особистість не можуть бути запроваджені в дію засобом примусу. Засновуючи буття права на можливості примусу, Кант тим самим позбавляє людей сподівання побачити коли-небудь досконале в своєму суспільстві здійснення ідеї права. Саме здійснення ідеї права є над-важливим для вітчизняного мислителя.
   Глибоке поєднання ідеалізму І. Канта і Й.Г. Фіхте з реалізмом Ф.В.Й. Шеллінга представляє Г. Гегель. Думка за його вченням є саме безумовне життя [17]. Це є думка суб'єкта, але при цьому вона є об'єктивною оскільки мислення її тотожне з безумовною діяльністю. Лише розумне є дійсним. Мисляча істота мислячи усвідомлює себе мислячою і думки її мають повну дійсність. Філософія є розглядом безумовного саморозвитку думки. Чисте мислення в якому виникають для нас один за іншим всі предмети все існуюче і є за Гегелем діяльність самого безумовного. Поділяючи усю філософію на логіку, філософію природи та філософію духу.
   Гегель відносить філософію права до філософії духу, яка складається з трьох відділів: філософії духу суб'єктивного, філософії духу об'єктивного, філософії духу абсолютного.
   "Філософська наука про право має своїм предметом ідею права - поняття права і його здійснення" [18]. Думка, яка розвивається у всій своїй чистоті є думка, яка існує сама в собі це і є предмет логіки. Філософія духу об'єктивного, або філософія права має своїм предметом за вченням Гегеля ідею права, тобто поняття права і здійснення цього поняття. Право своєю основою має духовну сторону людини і при тому волю свободну, система права є цариною волі свободи, яка здійснилася, світ духу розвинутий їм із себе самого постає як друга природа. Уся філософія Гегеля прагнула поєднати між собою усі протилежності, відповідно і в філософії права у Гегеля ми знаходимо нерозривне поєднання суб'єктивного напрямку з об'єктивним.
   Ідея права як предмет філософії права означає єдність поняття права і буття права. Не можна сказати точно який з цих напрямків є домінуючим, в цьому і полягає його перевага. Такий підхід знищує також розподіл, який до цього був пануючим між правом і моралю і обидва ці види діяльності поєднує в одне ціле. Вона знищує також розподіл між правом та політикою і в організмі права представляє нам вирішення усіх важливіших питань політики. Право є справжнім лише тоді коли воно втілює той розум, який притаманний народному духові. В даному аспекті слід зауважити, що не кожне з народних переконань є власне "правом" [19]. Для К. Неволіна система Гегеля представляє внутрішню цілісність. Основний недолік Гегеля, К. Неволін вбачає в тому, що ця філософія занадто знаходиться під впливом свого часу. Вона занадто мало приписує важливості і значущості духу інших часів і віків, і саме в цьому полягає її недосконалість.
   Філософсько-правова спадщина К. О. Неволіна є багатогранною, оскільки він охопив питання правознавства, енциклопедії права, філософії права, історії філософії законодавства. Послуговувався історією філософії для повноти розкриття багатоаспектності питання філософії права. Погляди мислителя в контексті його наукового доробку мають цінність та значення для сучасників, оскільки відкривають перспективність та актуальність історико-філософського підходу у дослідженні питань філософії права.
   Дослідження спадщини К.О. Неволіна ілюструють нам важливе значення і роль мислителя у становленні і розвитку правознавства, філософії права та історії філософії законодавства у вітчизняній традиції. Основними теоретичними джерелами поглядів вченого стали правові погляди відомого кодифікатора законів М.М. Сперанського, також історико-філософські погляди І. Канта, Г. Гегеля, які були критично переосмислені мислителем.
   Стосовно наук філософських мислитель вважає, що одна із наук законодавства, а саме філософія законодавства є наукою власне філософською. Філософію законодавства можна пізнати знаючи усю взагалі філософію. Вона звертає людину від чуттєвого до надчуттєвого, тому і слугує в особливому ступені до звеличення та облагородження духу. Закон за К. Неволіним має бути написаний і поданий не в заплутаній формі, а викладений ясно, чітко для того аби не виникало суперечностей при трактуванні, закон має бути зрозумілий для усіх, саме це буде обумовлювати виконання закону і відповідно верховенства права. Проста формула зрозумів-виконав є обумовленою чіткістю і ясністю викладу.
   К. Неволін вважає, що Закон за своєю суттю є правда. Закон або виражає її або встановлює міри для виконання цих вимог. Закон за своєю суттю є певним образом буття правди в істотах до неї здатних, власне права та обов'язки складають певний зміст закону і для цього змісту сам закон слугує формою. Говорячи про закон ми маємо збагнути сутність закону, сутність прав і обов'язків, поняття закону. Сутність правди може бути визначена лише у філософії, де в неперервному зв'язку умозаключень розвиваються начала всякого буття, від самого повного до найобмеженішого. Усі члени суспільства є пов'язаними між собою, включеними в єдиний процес, оскільки люди є моральнісними істотами, вони співвідносять свої вчинки з верховенством закону. Виконання якого є обов'язковим для того аби функціонувало саме суспільство. За Кантом керована розумом совість особи є вирішальною для наших моральних поглядів і розуміння справедливості.
   Нова філософія права заснована Кантом представляється К. Неволіну в останніх явищах її напрямком об'єктивним. Установки права звеличуються над людським свавіллям, держава здобуває те самостійне і гідне значення, яке вона мала за давніх часів. Спочатку висловлювались в ній з великою силою напрямок суб'єктивний у Канта і Фіхте. Гегель намагався примирити давній - об'єктивний і новий - суб'єктивний образ умо-поглядів на предмет законодавства один з одним [20].
   Філософія законодавства має виконувати певні задачі, К. Неволін констатує, що звичайно вона займалась викладом прав та обов'язків людини, які витікають із чисто людської природи і саме тому прагнула зобразити найдосконаліший, який тільки можливий для людей порядок життя суспільного, зовсім незважаючи на недосконалі види суспільного життя. І відповідно такі явища залишались незрозумілими, непроясненими для розуму, а разом з тим не могли бути зрозумілими і сутність досконалого устрою, суспільного порядку.
   Філософія законодавства має надати правила із яких можна було б пояснити кожне явище у сфері законодавства. Для цього філософія законодавства має займатись визначенням складових начал із яких складається будь-яке законодавство, окреслювати різні можливі способи, яким чином можуть бути скомбіновані ці складові начала так аби утвердилось одне ціле повне законодавство, викласти найдосконаліший спосіб поєднання між собою різних начал зобразивши досконале ціле, яке може бути з них складене, описати порядок поступового утворення законодавства і зміни їх з гіршого на краще. В часи К. Неволіна законодавство складалося з об'єктивних (необхідності) та суб'єктивних (свободи) начал. Начало необхідне або об'єктивне було розвинуте давньою філософією. Новий час не мав достатньої повноти, правильності та точності аби цього досягти, мислитель вважає, що філософія має вступити у тісний зв'язок з історією, яка представляє множинність законодавств в найрізноманітніших видах, також множинність суспільного життя, моральних явищ, філософії залишається тільки очищати цей матеріал, відокремлюючи необхідне від випадкового і приймати всезагальне і необхідне в свою систему.
   Філософія набуває суспільне значення у філософсько-правовому вченні К. Неволіна. Погляди вітчизняного мислителя є значущими для сьогодення, адже ілюструють практичне та теоретичне значення для кожної свідомої людини. К. Неволін це рівень професійного мислителя у сферах права, зокрема його законодавчої частини та філософії права, він одним з перших запровадив курс з енциклопедії законодавства у Університеті Св. Володимира. Філософсько-правова концепція К.О. Неволіна є однією з перших спроб у вітчизняній традиції, яка є перспективною у вирішенні актуальних проблем вітчизняної філософії права.

1. Неволин КО. Энциклопедия законоведения. - К., 1839. - T.I. - С.9.
2. Неволин К.О. Энциклопедия законоведения. - К., 1840. - Т. II. - С.13.
3. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Мысль, 1990. - С.16.
4. Неволин К.О. Энциклопедия законоведения. - К., 1839. - T.I. - С.26.
5. Неволин К.О. Полное собрание сочинений // История российских гражданских законов. - СПб., 1857. - Т. III. - С.4.
6. Неволин К.О. Энциклопедия законоведения. - К., 1839. - T.I. - С.51.
7. Неволин К.О. Полное собрание сочинений. - СПб., 1857. - Т.Н. - C.3.
8. Неволин К.О. Энциклопедия законоведения. - К., 1839. - T.I. - С.57.
9. Там же. - С.58.
10. Там же. -С.94-96.
11. Там же. - С.102.
12. Там же. - С.111.
13. Там же. - С.180.
14. Там же. - С.177.
15. Кант И. Сочинения в шести томах. - М.: Мысль, 1965. - Т.4., 4.1. - С.344.
16. Неволин К.О. Энциклопедия законоведения. - К., 1839. - T.I. - С.525.
17. Там же. - С.611.
18. Гегель Г.В.Ф. Философия права. - М.: Мысль, 1990. - С.7.
19. Циппеліус Р. Філософія права: Підручник: Пер. з нім. - К.: Тандем, 2000. - С.103.
20. Неволин К.О. Энциклопедия законоведения. Т.І - К.: 1839. - С.629-630.

 
< Попередня   Наступна >

При використанні матеріалів сайту активне гіперпосилання на http://vuzlib.com обов'язкове!
Зворотний зв'язок
© 2010 www.VuzLib.com